Розділ 16 — Якщо смердить, накрийте його кришкою

Якщо смердить, накрийте його кришкою

Сьогодні у нас були уроки іноземної мови, і, мабуть, мій шляхетний наставник знову зміниться. Так було з усіма моїми предметами, окрім історії, за яку відповідав виключно граф Палатин Водедт.

Знову ж таки, це була повністю моя провина. Щоразу, коли я відчував, що мої уроки нудні, повторювані або просто марна трата часу, я прогулював їх. Я ж був імператором - хто міг мене зупинити? На думку канцлера і міністра церемоній, мої прогули давали набагато більше спокою, ніж моя пристрасть до освіти. Я ж отримував те, що їхня пильність може залишатися опущеною назавжди, будь ласка, і дякую.

І, слід визнати, що з Тімона, який постійно нагнітав у повітрі прогірклі вібрації, у мене було ще більше причин, щоб втекти. Я щиро боявся за свою безпеку поруч з ним.

Однак сьогодні він закрив клапан, щойно до кімнати увійшов наш новий викладач.

«Приємно познайомитися з вами, Ваша Величносте. Мене звати Фрідріх ле Нан».

Це все пояснило - це був його батько. Розглядаючи кожну рису обличчя по частинах, можна було помітити схожість між батьком і сином, але там, де обличчя Тімона було зібране в разюче андрогінний спосіб, у міцній конструкції старшого ле Нана не було такої неоднозначності.

"Від сьогодні я буду вашим репетитором з іноземної мови. Для мене буде честю навчати вас, Ваша Величносте».

О, який ідеальний уклін. Я це оцінив. Але ще більше я був би вдячний, якби він забрав свого сина з мого життя. Не те, щоб я міг таке сказати. Тим більше, що барон Фрідріх ле Нан був у кишені регентства.

＊＊＊

Від барона я нічого не очікував, оскільки він був фракційним дворянином, але його уроки виявилися і сумлінними, і всеосяжними.

І! Найголовніше! Він навчив мене письма!

Все було прощено! Намір Тимона вбити? Кого це хвилює?! Боже, подумати тільки, що я був би таким щасливим, якби вивчав те, що хотів. Мені захотілося вилаяти себе колишнього - того хлопця, який ненавидів вчитися.

Одна проблема: дворяни, які спостерігали за моїми уроками. Погляди, якими вони дивилися на барона, були... ну. Досить сказати, що на нього чинився явний тиск, щоб він припинив вчити мене читати і писати.

У такому разі, чому він наполягав на своєму? У мене було погане передчуття щодо цього, але все, що я міг зробити на той час, це чекати і спостерігати.

Мої дні увійшли в рутину, де я серйозно займався іноземними мовами, історією та верховою їздою, пропускаючи образотворче мистецтво та богослов'я. Здебільшого я робив це, застрибуючи на коня і блукаючи територією. Я хотів читати книги або вивчати більше історії та мови у вільний час, але не міг бути занадто відвертим.

Завдяки цьому я здобув репутацію завзятого вершника, що насправді не було неправдою. Гасати верхи було весело... і, знову дотого ж, коні не могли встромити ніж у спину.

Звісно, я не міг вийти за межі імператорського маєтку, який був обнесений стінами з усіх чотирьох боків, з виставленими на них охоронцями. Це було нормально, оскільки я не планував більше тікати, але як майбутній правитель, я хотів побачити, як живе мій народ.

Що ж. Одного дня вони послаблять мої обмеження - тоді я зможу вийти назовні.

Сьогодні я прогулював урок богослов'я і зайняв себе перегонами на коні через величезну порожню ділянку. Я кажу «перегони», але мені ще не дозволяли їхати так швидко. Найбільше, що мені дозволяли сильні світу цього, - це рись.

Говорячи про те, що мені не дозволяли, мій кінь був іншим щоразу, коли я їздив верхи. Здавалося, що я не можу розвивати прихильність до нього. Вони, мабуть, хвилювалися, що це збільшить мої шанси на втечу.

До речі, моя охорона була надана фракцією канцлера. Хоча мої уроки верхової їзди належали до компетенції регентства, технічно сьогодні у мене було богослов'я. Те, що я прогулювала уроки і ставила себе на швидкий шлях до ідіотизму, було добре, але не дай Боже, якщо фракції дозволять одна одній залишатись зі мною в непередбачений для цього час.

Неважливо. Зараз настав час насолодитися приємною кінною прогулянкою. Було місце, на яке я вже давно хотів добре подивитися.

Якщо їхати на схід від маєтку, де я мешкав, то можна було потрапити до дурнувато величезної вілли-палацу, в якій шостий імператор усамітнився у свої сутінкові роки. Я вже згадував, що будівництво все ще було незавершеним?

Окрім цього, мене зацікавила висока вежа за східною стіною вілли. Вона була надто стрункою, щоб бути військовою, і зацікавила мене, як тільки я вперше побачив її.

Я звернувся до найближчого з моїх охоронців, якогось шляхетного хлопця. «Ти...»

Ні, його ім'я не спало мені на думку. Зачекайте, ні, на язиці крутилося... Граф Бунра? Так, він був капітаном Імперської гвардії. Це пояснює, чому він мене охороняв. Ага.

Він, мабуть, помітив, що я забув його ім'я, бо його брова невдоволено сіпнулася. «Юбер ле Аллеман, Ваша Величносте. Граф Бунра.»

Угу. Так. Я цього не пам'ятаю. У канцлера були десятки таких же маріонеток, як він.

«Дійсно. Скажи нам, графе Бунра, що це за вежа?» Я показав.

Вираз обличчя графа одразу ж став захопленим. «Ах, ця вежа? Це в'язниця жінки, яка не вчинила жодного гріха».

О, так ось до чого все йшло. Чому мені здалося, що все повернулося до регента?

«Її звати Віра-Сільвія ле Шапельє. Вона дочка графа Шамно і була наложницею вашого батька, Ваша Величносте».

«Ми вже чули щось подібне.»

Спогад з похорону, який я ніколи не забуду. А я не міг забути. Завдяки моєму народженню регентша отримала владу, а разом з нею вона ув'язнила двох жінок на невизначений термін.

«Ви, мабуть, говорите про леді Норн де Аллеман, доньку маркізи Мардруа».

Зачекайте. Аллеман?

«Дім Бунра - далекі родичі маркізи. Як член сім'ї леді Аллеман, я був вражений глибокою скорботою з приводу її смерті. Ось чому моє серце так болить за леді Шапельє, яку спіткала така ж доля».

Це все прояснило. Проте я був вражений, що він зміг вимовити таку фразу з незворушним обличчям. У мене не було жодного сумніву, що він нічого не відчував до жодної з жінок.

«Бідолашна.»

«О! Ваша Величність теж так думає? Хіба це не жахливо, що зробила леді-регент?»

Якщо ви справді так думаєте, зітріть посмішку зі свого обличчя. Ви явно просто використовуєте мої слова як політичні боєприпаси.

«Ми передумали. Залиште нас."

Мені стало погано. Через злість регента, через усі ці політичні чвари, а найбільше - через власне безсилля.

Я навіть не міг допомогти жодній жінці, що потрапила в пастку.

＊＊＊

Останнім часом навіть уроки історії стали для мене нудними.

Зрозумійте мене правильно, я не мав жодних претензій до методики графа Палатіна. Просто я не міг знайти в собі сили захоплюватися діяннями кожного минулого імператора. Тим більше, що це була вибілена версія - продукт тиску фракцій, без сумніву.

Саме з цієї причини я здебільшого використовував час, щоб попрактикуватися в читанні та письмі. Граф Палатин дозволив мені читати історичні тексти і робити нотатки на папері, кажучи, що це покращить моє запам'ятовування. Дворяни з фракції, що стояли на варті, навряд чи могли на це поскаржитися, адже не він навчав мене письма.

Наразі ми дійшли до третього імператора.

Першим був, звичайно, кардинал, імператорський Paterfamilias (батько сімейства). Його спадщина була настільки великою, що навіть прості люди уникали називати своїх дітей його іменем, щоб не зневажити його пам'ять. Кого б ви не запитали, він був хрестоматійно мудрим правителем.

Очевидно, він також був вправним воїном. Хоча, можливо, це було б перебільшенням - згідно з деякими свідченнями, він бився з силою і завзяттям божества, що втілилося у плоті.

Імператор Кардинал за один рік повернув собі землі династії Пізніх Гіолів і попрямував до столиці династії Сельдонуарів - міста Халро. Він проголосив себе імператором на Пагорбі Засновників - тобто за два кроки від того місця, де я зараз перебуваю - і сам об'їхав усю країну, щоб повідомити про це своєму народові, закріпивши таким чином церемонію Дня Заснування.

Я читав, що він провокував династію Сельдонуар. Адже він - імператор - з'явився на лінії фронту, а потім просто пішов. Як тільки його армія побачила це, вона зібралася з силами і атакувала, тільки для того, щоб він, почувши новини, поспішив назад на поле бою, оточив і знищив їхні війська.

Це була неймовірно вправна стратегія - майже до такої міри, що я не хотів в це вірити. Але правда полягала в тому, що лише за дев'ять років Імператор Кардинал завоював ще чотири країни, які проголосили незалежність після падіння династії Ранніх Гіолів.

Як не крути, все відбувалося надто швидко. І якщо цього було недостатньо, то казали, що він ніколи не програвав на полі бою - жодного разу за все своє життя. Чесно кажучи, це виходило так далеко за межі того, що можна було пояснити лише талантом, що мені стало моторошно.

Єдиними країнами, з колишніх територій Імперії Роталів, які він не завоював, були Королівство Аженкарл і Королівство Тейанаве, і то тільки тому що непереможний полководець піддався хворобі і пішов з життя.

Його наступником став імператор Едуард І, Кремезний. Як найстарший з кардиналів, він швидко примусив королівство Аженкарл до васальної залежності і завоював королівство Тейанаве. Нова імперська столиця була завершена за його правління, і він назвав її Кардинал на честь свого батька.

Однак він раптово помер у молодому віці тридцяти восьми років.

Третім імператором став його молодший брат, імператор Карл І, Щасливий. Він відбив Ґарфуріанську навалу. Ось і все.

Я міг сказати, що в історичних розповідях, які мені давали, були величезні, навмисні прогалини. Це було добре - я знав, що це не граф Палатін Водедт зробив це.

Наразі я просто мав вірити, що настане день, коли я дізнаюся ці деталі, і слухняно слухати його лекцію.