Розділ 18 — Біжучи крізь ніч

Біжучи крізь ніч

Про всяк випадок я повторно наклав сонне закляття на покоївку і відчинив вікно своєї кімнати. Оскільки весь маєток був одноповерховим, вибратися назовні було б легко. До того ж, у моєму віці не було нічого дивного в тому, що я розгулюю навколо.

В ідеалі, однак, я хотів повернутися швидко і залишитися непоміченим; я не хотів, щоб моя нічна варта втратила роботу - або, що ще гірше, щоб її стратили. Було вкрай важливо, щоб я був швидким і не залишив жодних доказів.

Остерігаючись, що один з охоронців за моїми дверима має якесь магічне сприйняття, я оповив себе мановідбиваючими бар'єрами, зібравши навколо себе в непроникний багатогранник. Природно, що відбивна властивість була спрямована всередину. Потім я створив ще одну пару магічних бар'єрів і надав їм форму імпровізованого взуття - тепер я не зможу намочити ноги в багнюці. Я не міг випустити з уваги жодної деталі. Усередині мого контуру бар'єрів я встановив ще один, який фільтрував усе - навіть запах - окрім повітря та мани. Я не міг допустити, щоб випадковий листок чи запах бруду стали моєю погибеллю. Але це була межа того, що я міг заклинати в приміщенні. Моя внутрішня мана вичерпалася.

Лише нещодавно я навчився робити свої магічні бар'єри умовними. Я не думав, що буду використовувати їх так скоро, але це було добре, що я попрактикувався. До речі, чим більше умов я вписував у бар'єри, тим слабшою ставала їхня міцність. Одного наступального заклинання, швидше за все, було б достатньо, щоб рознести цей бар'єр на друзки. Це було добре, хоча - моїм поточним пріоритетом була невидимість.

Закінчивши приготування, я виліз назовні і одразу ж відчув полегшення, оскільки знову зміг поглинати навколишню ману. Мій бар'єр не дозволяв мені втрачати власну, але зворотний процес був вільною грою.

Я зачинив за собою вікно - так буде менш підозріло, як мені здалося - і, частково поповнивши свої внутрішні резерви, показав своєму провіднику, що я готовий.

«Перепрошую за очікування. Показуйте дорогу».

Чоловік, який був у моїй стелі - напевно, зараз я міг би назвати його шпигуном - кивнув і кинувся бігти.

Я погнався за ним, продираючись крізь сади, в яких я часто грався. Здавалося, що граф Палатин був на заході імператорських володінь.

Дуже скоро я зрозумів, що переоцінив можливості дитячого організму. Дихання вже ставало важким, без сумніву, через те, що верхова їзда була єдиною фізичною вправою, яку я коли-небудь робив. З іншого боку, шпигун мчав на повному ходу - може, так він хотів мені помститися?

Я не міг дозволити собі спітніти, але я ще не опанував магію польоту. Я думав про те, щоб їхати на спині мого провідника... але це, напевно, занадто сповільнило б нас.

Чекай, хто сказав, що мені потрібно буде бігти? У мене не було транспортного засобу, але це просто означало, що я повинен був його зробити - голем, наприклад, міг би легко нести мене. Оскільки ми були на відкритому повітрі, то бруду було вдосталь. Складність ускладнювалася тим, що заклинання доводилося накладати посеред бігу, але спробувати варто було.

Звісно, це збільшило б шанси, що мене помітять охоронці, але поки що я не бачив жодного. До того ж, вони не обов'язково зможуть сказати, що це був я - просто, що хтось наклав закляття.

Я відпустив мановідбиваючий бар'єр і уявив собі бажаний результат: фігуру з рухомої землі, достатньо міцну, щоб витримати мою вагу, достатньо довговічну, щоб триматися разом, і достатньо гнучку, щоб не видавати жодного звуку.

Виходь, Молліс Лютум!

Земля переді мною зсунулася і втиснулася, коли бруд перетворився на справжнього голема. Моя конструкція підхопила мене - ну, технічно, бар'єр навколо мене - у свої обійми і кинулася бігти.

Шпигун озирнувся, шокований, але я проігнорував його. Я був більше зайнятий тим, що намагався підтримувати свого голема - утримання виявилося набагато суворішим для моєї мани, ніж я очікував. Окрім того, що я мав тримати його разом і бігти, мені доводилося постійно зміцнювати його форму, оскільки він продовжував втрачати масу. Але це було краще, ніж надмірно зміцнювати його, щоб його кроки викликали тремтіння в навколишньому середовищі. Тонкий контроль був важким, оскільки я використовував навколишню ману, але якщо це було все, я міг впоратися.

Пробігши ще трохи, мій провідник заговорив.

«Ми майже на місці. Ви можете продовжувати самостійно. Поблизу будівлі присутні лише наші люди».

Під «нашими людьми» я припустив, що він мав на увазі інших шпигунів. Прислухавшись до його слів, я наказав своєму голему йти далі. Заклинання було насправді досить простим, тепер, коли я вже звик до нього. Напевно, навіть легше, ніж бігти самому.

Незабаром я дістався до покоїв графа Палатіна. Вони були на першому поверсі, як і мої, тож я зняв закляття голема і заліз до них через відчинене вікно.

Граф Палатін Водедт дивився, як я це роблю. На його обличчі було здивування - рідкісний вираз справжніх емоцій. «Здається, я недооцінив ваші здібності».

Ах. Це був перший раз, коли я показав комусь, що я можу зробити за допомогою магії, коли я викладався на повну, чи не так?

«Справді, графе Палатін? А я думав, що ніщо не втекло від ваших розрахунків.»

"Я знав, що Ваша Величність унікально талановитий, це правда. Використання магії в приміщенні в межах імперських володінь зазвичай неможливе. Але навіть якщо так...»

Ах, так це дійсно був рідкісний навик.

«Якби ви народилися за інших обставин, ви б стали великим IL Fabris - магом, рівних якому було б небагато».

Якби я спробував стати кимось іншим, окрім імператора, ви б відвернулися від мене. До того ж, ти знову використовуєш слова, яких я не впізнаю. А, неважливо, зараз це не важливо.

«Гадаю, ти знаєш, що відбувається. Розкажи мені все.»

＊＊＊

«Барона Фрідріха ле Нана заарештовано за підозрою в єресі. Церква веде його допит».

Я знав це. Подібні історії були надто поширеними в історії мого минулого світу: тортури, щоб вибити «зізнання», за якими слідувала дорога в один кінець - на плаху.

«Наразі його утримують у камері. Що стосується Вашого головного супроводжуючого, Ваша Величносте, то він знаходиться в окремій кімнаті під наглядом».

«Я так розумію, владі не сподобалася його програма навчання».

«Точніше, проблема полягала в його заяві про те, що Перша Віра «ніколи не повинна використовуватися як інструмент для пригнічення інших народів».

Значить, розповідати мені про інші конфесії та історію західного ортодоксальства було нормально? «Поясни.»

«В даний час Імперія, і зокрема території герцога Рауля, заарештовують і насильно навертають тих, хто не пов'язаний із Західною ортодоксальною церквою - що, звичайно, непропорційно націлене на маргіналізовані етнічні групи Імперії. Цю політику запровадив Протопрелат Георгій V».

Ах. Отже, велика верхівка західного ортодоксальства мстилася барону за те, що той критикував його методи в присутності імператора. Я майже не спілкувався з Георгом V, але моє враження про нього було таким, що він схожий на канцлера: людина, яка не намагається приховувати свої кричущі амбіції.

«Тоді чому затримка? Чому вони не схопили барона на місці?»

«Багато в чому тому, що він є членом регентства, а не фракції канцлера».

Зачекайте, то це означає... «То регентство відмовилося від нього?» Я знав, що міністр церемоній був користолюбцем, але щоб навіть вважати вищу знать з його власної фракції одноразовою? Все ж таки, він не віддав би когось зі статусом барона своєму політичному ворогу задарма. «Ні, тут має бути щось більше. Міністр повинен був отримати щось натомість».

"Ваша Величносте, - перебив граф Палатін Водедт. «Будь ласка, подумайте ще раз».

Очевидно, він вловив хід моїх думок - що я мав на меті врятувати батька і сина Ле Нана. «Я вже все обдумав».

Його відповідь була негайною. «Ви не мислете спокійно.»

Він... мав рацію. А я ні. Можливо, це був мій фізичний вік, який знову впливав на мої думки. «Можливо. Але наші наміри не зміняться, навіть якщо це так».

Граф Палатін зітхнув. Наступні його слова прозвучали покірно. «Почнемо з того, що ця справа виникла не з волі канцлера. Архіпрелат діє самостійно. Я маю на увазі, що він і його люди діють самостійно».

«Ви хочете сказати, що фракція канцлера не є монолітом».

«Так само, як і регентство, Ваша Величносте. Між політикою міністра церемоній і регента час від часу виникають розбіжності. Перший, зокрема, твердо переконаний, що жінкам не місце в політиці».

Так, я відчув цю думку від цих двох. Зрештою, приставити Тімона ле Нан до мене в якості мого головного супроводжуючого було самостійним рішенням регента. Не було нічого дивного в тому, що Георг V поводився так само - насправді, це було чимось, що я міг використати на свою користь. Власне, з того, що щойно сказав граф Палатін...

«То це міністр церемоній погодився на угоду, а не регентша?»

«Вона навіть не знає, що барона і його сина заарештовано».

Це була цінна інформація. План порятунку почав формуватися. «Що ще ми повинні знати?»

«Схоже, що канцлер був поінформований про те, що сталося, лише після того, як це сталося. Ймовірно, він дав згоду постфактум, але я не можу уявити, щоб він оцінив угоди, укладені від його імені, навіть якщо це було на його користь і за сприяння його брата».

«Отже, залежно від обставин, він може змінити свою позицію...» пробурмотів я.

Граф Палатін знову зітхнув. «Ви не можете діяти, ваша величність.»

«Ми знаємо. За всіма правилами, ми повинні бути в повній темряві. Поки це не прийде само собою, ми будемо вдавати, що нічого не знаємо».

Наразі ми нічого не могли вдіяти - граф Палатін Водедт не міг дозволити собі стати ворогом обох фракцій. Поява третього гравця змусила б канцлера і міністра церемоній насторожитися і лише ускладнила б ситуацію в майбутньому.

«Це само собою зрозуміло. Але навіть коли Ваша Величність дізнається, ви не повинні поворухнути пальцем. Перед обличчям ризику викриття, навіть незначного, бездіяльність - найкращий варіант».

Погляд в очах графа Палатіна був нетипово щирим. Я міг зрозуміти, звідки він прийшов. Якщо я хотів повернути собі політичний контроль, мені доведеться клеїти дурня до останнього моменту. Граф Палатін проштовхував політику відсутності ризику, тому що його першою турботою була моя безпека. Однак...

«Ні, це не наш «найкращий» варіант. Просто хороший. Будьте певні - ми досягнемо результату, гідного ризику».

Я був зобов'язаний барону за все, чого він мене навчив, і якщо я не міг врятувати одну людину, як я міг нести тягар цілої імперії? Проблема полягала в тому, що я не знав, як довго він зможе витримати тортури, яким вони його піддавали.

Тримайтеся, бароне. Я йду за вами.