Розділ 19 — Зупини мене, якщо можеш

Зупини мене, якщо можеш

Серед моїх спогадів про минуле життя, яке з кожним днем все більше тьмяніло, я згадав, що мав племінницю. Вона була з тих дітей, які могли чітко сказати, що їм щось не подобається, а коли батьки намагалися переконати її в протилежному, вона просто впадала в депресію і починала відмовлятися від усього. Як тільки вона ставала такою, ніхто не міг її вмовити.

Часто вона влаштовувала істерику, поки не втомлювалася і не засинала. Я пам'ятаю, як ми завжди намагалися заспокоїти її разом з моєю сестрою - її матір'ю. Навіть коли моя сестра погрожувала їй, що не дасть повечеряти чи погуляти на вулиці, вона просто продовжувала кричати «ні» або «не хочу». Іншими словами, вона була маленьким чортеням, яке не зважало на логіку.

Звісно, я вже не пам'ятав, як її звати. Але це не означало, що я не міг запозичити її тактику. У моєму становищі це було найкраще, що я міг зробити.

Ганебно, кажете? Можливо. Але технічно я все ще дитина, тож мені це можна пробачити.

Зупиняти дитячі істерики - це одне. Але коли цією дитиною був імператор? Хто мене зупинить?

＊＊＊

Тиждень, здавалося, тривав вічність. Я нічого не чув про смерть барона ле Нана, тому вважав, що він все ще живий.

Нарешті, день повернувся до мого запланованого уроку богослов'я. Моїм викладачем, звісно, була зовсім інша людина.

«Для мене велика честь познайомитися з вами, Ваша Величносте. Я Карлос ле Вадповр, удостоєний графського титулу. Від сьогодні я буду вашим наставником з богослов'я».

Якщо я правильно пам'ятаю, цей хлопець був ад'ютантом регентства, ад'ютант - одна з багатьох нових посад, які міністр вигадав для своїх жаб. Але це не було важливо. Мені потрібно було витягнути з нього тему барона.

«Хто ви такий? І де барон ле Нан? Негайно приведіть його сюди».

Вираз обличчя графа смикнувся. «Ваша Величносте, від сьогодні я ваш новий наставник з богослов'я».

«Ви нам не потрібні. Негайно приведіть сюди барона ле Нана».

Шляхетність і гордість йшли пліч-о-пліч. Зіткнувшись зі звільненням від маленького негідника, було б легко виманити з нього потрібні мені слова.

«На жаль, ваша величносте, барон у в'язниці. Я не можу з чистою совістю привести цього єретика до вашої августійшої особи».

Ого, подумав я, це було легко.

«Що? Що це за «тюрма», про яку ти говориш?" Я офіційно знав про ув'язнення барона. Нарешті не було потреби стримуватися. «Чому ми нічого про це не чули? Хто діяв без нашого дозволу? Приведіть їх до нас, щоб ми могли поговорити з ними».

«Ваша Величносте, боюся, що це неможливо.»

«Неможливо?»

Бачите, дитина, яка отримала належну освіту, змогла б зрозуміти, якщо не прийняти, те, що говорив граф. На жаль для нього, я не підпадав під цей опис.

«Ми - імператор! Ви відмовляєтеся виконувати наказ імператора?!»

«Н-ні, але, я маю на увазі, що...»

«Ти зробив це, чи не так?! Стража! Вбити цього чоловіка! Він проявив неповагу до нас!"

«Ні, Ваша Величносте, будь ласка! Це був не я!»

Мій логічний ланцюжок, звісно, зовсім не відповідав дійсності. Добре, що ніхто не вчив мене логіці!

«Мовчати! Вбийте його вже! Охорона, що ви робите?! Ви теж зрадники?!»

Ну, а далі ви можете собі уявити. Багато криків, багато закликів відрубати їм голови. А що ви робите, коли імператор з'їхав з глузду? Звичайно, кличеш людей, які могли б його заспокоїти. Тому, коли канцлер і міністр церемоній прибули в розпачі... я продовжував свою істерику.

«Хтось кинув нашого улюбленого вчителя до в'язниці».

«Ніхто нам нічого не сказав.»

«Ви всі не поважаєте імператора.»

Це були основні ідеї, які я продовжував втовкмачувати. Приправлені, звісно, ліберальною кількістю назв усіх зрадниками. Кожен, хто не підкорявся мені, був зрадником, а отже, намагався мене вбити. Тож я мусив убити їх першим.

«Ми вимагаємо, щоб той, хто це зробив, був убитий!»

Канцлер і міністр церемоній хотіли, щоб я справив на них враження - і ось я тут, наслідую їхній вбивчий приклад!

Звичайно, це була лише істерика. Я був упевнений, що в результаті нікого не вб'ють.

Герцоги пообіцяли, що розберуться в цій справі, і поспішили геть. Розберуться? Ви вже все знали, лисі брехуни. До речі, граф Вадповр вже давно вислизнув під час хаосу.

Поки що все йшло за планом... але найважче було попереду.

Я вибіг зі своєї резиденції і попрямував до регентських покоїв. Мене, звичайно, ніхто не зупинив. Вони не хотіли нести на собі основний тягар гніву божевільного імператора.

＊＊＊

"Ваша Величносте, ви не повинні довіряти герцогу Раулю. Він, безумовно, замишляє щось недобре».

Це були слова, які одного разу сказала мені регентша. Не було далекоглядним припущенням припустити, що вона відчувала певну ворожнечу до канцлера.

Тим не менш, вона також певний час була далека від політики, і можна з упевненістю припустити, що міністр церемоній не хотів, щоб вона встромляла голову в його ретельно розставлені шахові фігури - тим більше, що він не хотів, щоб канцлер нарікав на нього за її вчинки. Без сумніву, міністр віддавав перевагу одній парі рук на кермі, а не двом. «Регентша» чи ні, він, швидше за все, вважав, що це його фракція, а не її.

Усе це означало, що я збирався зробити те, чого не хотіли ні міністр, ні регент: змусити останню опинитися в центрі уваги.

«Мамо, мамо! Допоможи мені!»

Я переконався, що по моєму обличчю течуть справжні сльози, коли пробирався повз її фрейлін до її покоїв. Сльози, створені за допомогою магії, вважаються, так?

«Ваша Величносте? Що сталося?»

О, добре. Я не випадково застав її під час побачення з коханцем.

Я доповів регенту про те, що сталося. І, ну, якщо там було кілька прогалин або «неправильно запам'ятованих» фактів, з цим нічого не можна було вдіяти. Я був дитиною, зрештою.

«Це канцлер, мамо! Він кинув до в'язниці Тімона ле Нана - так, слугу, якого ти мені подарувала, - і його батька, барона, мого улюбленого вчителя, - до в'язниці!"

Насправді Тімон не мав до цього жодного стосунку, точніше, це кліка канцлерської фракції заарештувала його (з дозволу міністра церемоній, не інакше), але, знову ж таки, я був дитиною з дитячою пам'яттю. Угу.

«Чесне слово!»

«Але ж мене все одно ніхто не слухається! Я просто хочу, щоб вони звільнили барона, а вони мені відмовляють і не поважають мене... Я знаю, вони, мабуть, планують захопити Імперію! Вони збираються мене вбити!»

Технічно, я просив звільнити барона лише один раз, і всі відмови були пов'язані з моїми наказами вбивати всіх, кого я бачив, але, гей, ми все ще працювали в межах похибки тут.

«Ш-ш-ш. Усе гаразд. Я допоможу вам, Ваша Величносте.»

«Справді? Я можу тобі довіряти?»

Щоб справді донести до неї думку, я намагався поводитися якомога слабкіше. Імператор, який тримається за матір і плаче, був досить жалюгідним видовищем, але дитина, яка ридає і тримається за матір, була цілком природною. Навіть якби мова йшла про мене і регентшу. Я сумнівався, що це викличе підозру... навіть якщо цей один вчинок з часом розділить дві фракції на чотири.

"Звичайно, можеш. Я подбаю про те, щоб ти отримав все, що хочеш».

«Дякую, мамо. Ти єдина, на кого я можу розраховувати».

Насилу я продовжувала триматися за неї.

Незабаром регентша дізнається, що міністр церемоній схвалив усю цю справу. Однак бездіяльність загрожувала ризиком накликати на себе моє обурення, а діяла вона з вигодою для моєї залежності. Завдяки цьому вона змогла б сміливо повернутися в політичну сферу, від якої так довго була далека.

Хоча це тріумфальне повернення могло зміцнити позиції міністра церемоній, воно також зробило його більш вразливим до наступу з боку фракції канцлера. Зрештою, він мав певну вигоду від передачі барона. Можна навіть сказати, що він був у найбільшому виграші.

З огляду на це, канцлер вирішив би зменшити свої втрати. Простого пояснення, що його молодший брат діяв незалежно, було б достатньо, щоб він умив руки.

Георг V був головним авторитетом західного ортодоксальства. Що б я не говорив і як би не протестував регент, звільнити його з посади було б геркулесовим зусиллям. Але облити брудом його репутацію? Це було можливо.

Як тільки регентша скористається моєю «довірою», щоб отримати право голосу в політиці, регентство перетвориться на фракцію з двома конями. Георг V, незадоволений тим, що всю провину переклали на нього, став би міною сповільненої дії у фракції канцлера.

Напруга зростатиме, і всі будуть надто зайняті переслідуванням тіней, щоб усвідомити, що їхні фракції втрачають вплив. Все згідно з моїм планом.

Як я вже казав графу Палатіну Водедту, я мав намір домогтися результату, який був би вартий ризику. Звичайно, наскільки я розумів, порятунок барона був би вже достатнім успіхом.

Залишалося тільки одне питання: Чи встигну я це зробити вчасно?