Розділ 24 — Переворот трьох родів

Давайте повернемо час назад, незадовго до мого народження. Після того, як кронпринц Жан загинув у битві, а попередній імператор, Едуард IV, помер від горя, в імперії утворився вакуум влади. Як і слід було очікувати, було багато розбіжностей щодо того, хто стане наступником престолу, зокрема, навколо трьох імен. Ці три особи були жінками - сестрами покійного Едуарда IV, якщо бути точним.

Першою кандидатурою була Елеонора, дружина маркіза Аженкарла д'Дечі. Другою була Маргарита, дружина маркіза Рамітеда, а третьою - Ліза, вдова колишнього графа Верії.

Питання імператорського престолонаслідування, звичайно, було б вирішене з народженням дитини покійного принца Жана. Однак три роди, чиї імена брали участь у виборах, заперечували проти цього, піднявши прапор повстання. Здійснивши подвиг співпраці, канцлер і міністр церемоній об'єдналися, щоб придушити незгоду. Вони винищили три роди до останнього їхнього представника і захопили контроль над їхніми землями. Таким чином, всі повстання проти молодого імператора були придушені, і так званий Переворот трьох родів завершився.

Звичайно, це був офіційний підсумок подій. Правда, як і слід було очікувати, була зовсім іншою. Давайте знову почнемо з самого початку.

По-перше, ми повинні встановити, що до мого народження не було жодного способу дізнатися, чи був я дійсно дитиною Жана. Звичайно, можна було б звинуватити в цьому регентшу, яка завела собі коханця. Чесно кажучи, здавалося, що все, що робила відьма, призводило до неприємностей.

Так чи інакше, боротьба за престол, очевидно, точилася між двома фракціями герцогів. Канцлер підтримував маркізу Елеонору Аженкарл д'Дечі, а міністр церемоній - маркізу Маргариту Рамітеад.

До речі, землі маркізи Аженкарл д'Деччі межували з землями міністра церемоній, і вони були досить ворожі через суперечку за титул. Хм, як би це пояснити простими словами...? Подумайте про це так: Уявіть собі герцогство Аженкарл як "префектуру", а територію Аженкарл-д'Дечі - як "місто". Проблема полягала в тому, що рід Аженкарл д'Дечі існував протягом багатьох поколінь до того, як герцог Аженкарл отримав свій титул.

В очах герцога, маркіз Аженкарл де Дечі та його володіння були частиною герцогства Аженкарл, а отже, повинні були підпорядковуватися йому. Однак маркіз не бажав схиляти голову перед новим хлопцем на районі. Природно, це призвело до ворожнечі між двома родами. І тоді канцлер вирішив підтримати маркізу Аженкарл д'Дечі.

Обставини маркіза Рамітеда були схожими: його територія межувала з територією канцлера, і вони були в неприязних стосунках. Однак це була набагато більш приземлена прикордонна суперечка. Оскільки в той час ще не було аеронавігаційних карт і подібних речей, не існувало чіткого розмежування кордону між двома територіями.

Звісно, люди часто використовували гори та річки як орієнтири, але якщо їх не було поблизу, шляхта ділила землю по селах. Однак простий люд, який не знав обставин життя аристократії, був схильний підхоплювати і переїжджати будь-куди, де можна було б забезпечити собі краще життя. Вони створювали нові поселення повсюди, одне за одним, і ось вам миттєвий рецепт для аристократичних прикордонних суперечок.

Тоді, як уже згадувалося, міністр церемоній вирішив підтримати маркізу Рамітед.

Саме тоді, коли політична боротьба досягла точки кипіння, народився я. Як тільки було встановлено, що я є законною дитиною Жана, вся ситуація перевернулася з ніг на голову. До речі, вони використали магічний інструмент, що залишився з часів імперії Роталів, щоб перевірити мою легітимність.

О, подумав я, коли дізнався всю історію, ось чому навколо було стільки людей, які спостерігали за моїм народженням.

Так чи інакше, божевільним у всій цій ситуації було те, що ні герцог, ні міністр церемоній не думали, що я насправді буду дитиною Жана. Поговоримо про серйозні проблеми з довірою.

Коли законний спадкоємець з'явився у грі, герцоги уклали тимчасовий альянс. Вони підтримали будинки Аженкарл д'Дечі та Рамітеад лише тому, що вони були "ворогом мого ворога". Між покровителями та їхніми кандидатами ніколи не було теплоти. На противагу цьому, новонароджений імператор виглядав набагато податливішим. Зрештою, маркізи мали своїх чоловіків як прихильників і щит, а я не мав нікого. Чи варто дивуватися, що герцоги обрали маріонетку з легшими нитками?

А тепер ми дійшли до кульмінації. Суть таємної угоди герцогів полягала в подвійному плані захоплення земель їхніх суперників: Герцог Аженкарл отримає землі маркізи Аженкарл д'Дечі, а герцог Рауль - маркізи Рамітед і графа Верії. Коротше кажучи, тепер, коли їхні кандидати стали перешкодою, вони обмінялися ними один з одним.

Мені було шкода графа Верії. Його володіння, по суті, були втягнуті в цю історію чистим збігом обставин і роздані, як халява.

Іншими словами, ніякого перевороту насправді не було. Все це був привід, вигаданий герцогами, щоб вони могли розправитися зі своїми суперниками, не стикаючись з громадським протестом.

Ось, будь ласка: правда про переворот Трьох родів, що стався невдовзі після мого народження сім років тому.

"А це хто?"

Придивившись уважніше, я побачив, що зв'язаний чоловік, який стояв переді мною на колінах, насправді був хлопчиком років тринадцяти-чотирнадцяти. Йому заткнули рота і зав'язали очі, і, як не дивно, незважаючи на його пошарпаний одяг простолюдина, щось у ньому змусило б мене повірити, якби ви сказали мені, що він шляхтич.

"Він останній виживший з роду Рамітедів. Схоже, він народився в сім'ї однієї з гілок цього роду, що дозволило йому непомітно втекти від різанини. Ми спіймали його, коли він намагався втекти через кордон."

"Хм. І?"

Якщо коротко, то цього хлопця розшукувала Імперія. Йому загрожувала б негайна страта, якби його особистість була розкрита. Допоки правда про Переворот Трьох родів залишалася похованою, це було викарбувано в камені.

"Я вважаю, що ви повинні мати ще одну фігуру на дошці. Звичайно, рішення за вами". Граф Палатін Водедт зробив крок назад.

Ах. Отже, якби я хотів ще одного пішака, мені довелося б вести переговори самому.

Перш за все, я приготувався до того, що будь-якої миті зможу застосувати Флейм Люкс - заклинання стисненого тепла, наповнене вогняним аспектом.

"Кивни, якщо чуєш мене. Добре. Зараз я націлюю закляття на тебе. Бачиш?"

Хлопчик кілька разів несамовито кивнув, помітно тремтячи. Хм... Якщо він міг відчути силу моєї магії, це означало, що він був досить талановитим.

"Щойно ти підвищиш голос, я випущу закляття, і воно пропалить дірку в твоєму горлі. І щоб ми були на одній хвилі, будь ласка, не бреши мені. Інакше моя рука може... зісковзнути".

Хлопець знову кивнув. Я вирішив, що залякування поки що достатньо.

"Витягніть йому кляп".

Граф Палатін так і зробив. Приємно, що хлопчик не став одразу благати про пощаду.

"Як тебе звати?"

"Фабіо. Я також взяв прізвище Денуе".

Його голос тремтів - нічого дивного, - але мене вразило, наскільки він був врівноваженим, незважаючи на свій вік.

"Навіщо намагатися втекти з Імперії зараз? Сім років - це занадто довго для того, щоб чекати".

"Я хотів залишитися і очистити ім'я моєї родини. Але нейтральний блок, від якого я залежав, розпався з проголошенням незалежності Конфедерації Тейанаве. Тепер у Імперії немає майбутнього. Більше не має."

Це мало сенс. Навіть якби він спробував відновити свій рід в іншій країні, на ньому все одно лежало б тавро зради. Без сумніву, він вважав, що чекати на можливість було кращою перспективою, незважаючи на підвищену небезпеку.

"Чому ти хочеш очистити ім'я своєї родини? Було б простіше просто зосередити свої зусилля на тому, щоб залишитися в живих".

"Тому що я - все, що від них залишилося. Вони померли так швидко. Ніби... ніби нічого не сталося. Я не можу допустити, щоб це був кінець. Просто не можу."

Судячи з того, як він стиснув зуби, я запідозрив, що він був абсолютно правдивим. Якби він міг проявити таку рішучість, я б зміг його використати, незважаючи на його вік. На його користь також свідчило те, що він не намагався підлабузнюватися до мене чи принижуватися.

Без сумніву, йому це вдавалося, бо він вважав, що несе на своїх плечах увесь рід Рамітедів. Без сумніву, це було самообманом, але особисто мені це подобалося.

"Тоді я пропоную тобі угоду. Працюй на мене, як мої очі та руки. В обмін на це, як тільки я стану імператором, я відкрию правду про Переворот Трьох родів на світ Божий".

"Ім... ператор...?"

Хм? Що це за реакція? Зачекайте, я ж не сказав йому, хіба ні? Я гадав, що граф Палатін теж навмисно утримався від згадки про це. Хоча це... мабуть, на краще. Допомагало уникнути надання йому будь-яких упереджених уявлень.

"Зніми йому пов'язку".

Граф Палатін зробив це. Очі Фабіо розширилися до розмірів блюдець. Без сумніву, він не очікував, що розмовлятиме з такою маленькою дитиною.

"Приємно познайомитися з тобою. Ми Кармін, восьмий імператор імперії Бундарте. Гадаю, ти також можеш назвати мене безпосередньою причиною Перевороту Трьох Родів."

Було б не так дивно, якби Фабіо ненавидів мене. Якби я не народився, він міг би стати членом імператорської родини.

"Н-ні, я б не наважився. Я ніколи... не думав про це так. Ваша Величносте."

"До чого ці раптові формальності? Говори, як раніше." Що б там не було, це лише зробило його голос ще більш підозрілим. Це було справедливо в цілому, в тому числі і для графа Палатіна і Тімона.

"Ну, що скажеш?"

"Я... Так. Я буду вам служити. Тож, будь ласка..."

"Я знаю. Я не можу зробити це прямо зараз, але я очищу твоє ім'я. Присягаюся."

Фабіо чи не Фабіо, але витягти скелети з герцогської шафи мені все одно довелося б, якщо я хотів стати справжнім імператором. По суті, я отримав нового підлеглого просто так. І все ж... мені, мабуть, знадобиться страховка.

"Граф Палатін Водедт."

"Так?"

"Усиновіть Фабіо і піклуйтеся про нього. Це наказ."

Наразі все, що стояло між Фабіо і катівнею, - це будь-яка хитка історія прикриття, яку він міг би вигадати для себе. Якщо він був пов'язаний з графом Палатіном через усиновлення, то будь-яке розслідування, природно, зачепило б і графа Палатіна. Таким чином, віддавши цей наказ, я отримав пару очей за Фабіо, щоб переконатися, що він не зрадить мене, і, що більш важливо, пару ланцюгів для графа Палатіна Водедта.

Звісно, він чудово знав, що я роблю.

"Хех. Ха. Аха-ха-ха! Чудово, Ваша Величносте. Дуже добре. Слухаю і підкоряюся."

Коли справа дійшла до цього, він перевіряв не Фабіо, а мене.

Добре, що я пройшов.

***

Таким чином, Фабіо почав своє навчання під керівництвом графа Палатіна. Це було просто чудово, я все одно не потребував, щоб він працював на мене.

Наразі герцоги були на своїх територіях, кожен з них остерігався чужинців. Якщо я почну зменшувати їхній вплив у неправильний спосіб, ми зіткнемося з ризиком справжнього вторгнення. Громадяни герцогств Рауля та Аженкарла все ще були громадянами імперії - я не хотів, щоб жертв було більше, ніж це було абсолютно необхідно. Тому я вирішив набратися терпіння. Мої дні в імперських володіннях проходили як зазвичай, за одним винятком. Це був ідеальний шанс здійснити певний захід, який я обмірковував, тим більше, що він не вплине на конфлікт між фракціями.

Мої заняття з фехтування поступово ставали щоденними. Після одного з таких занять я поставив запитання графу Палатіну.

"Графе Палатін. Ми... читали в книжці... що королівські особи впорскували в себе розведену отруту, щоб розвинути опірність. Чи можливо це для нас?"

Технічно, я не брехав. Я прочитав це в книжці - ще під час мого перебування на Землі. До речі, я нічого не сказав про свої спогади з попереднього життя. Проте граф Палатін не міг не помітити, що тут щось не так.

"Звісно, якщо ви цього хочете. Однак це не дуже ефективно. Краще, ніж нічого, але це все".

Його слова мали певну вагу, що свідчило про те, що він знав, про що говорив. Що ж, він був шпигуном. Можливо, він сам вже пройшов через цей процес.

"Ми не проти". Я звернувся до Тімона, який мовчки стояв осторонь. "Тімоне?"

"Я відмовлюся, Ваша Величносте. Я все ж таки ваш випробувач отрут".

Категорична відмова. Чесно кажучи, напевно, було б краще, якби тестувальник отрут не мав опору. Так вони були б більш чутливі до відхилень від норми.

Моє запитання мало на увазі, що Тімона може відмовитися від ролі. Мої потенційні вбивці не були ідіотами. Ось простий приклад: Існували певні речовини, які не завдавали шкоди, якщо вживати їх окремо, але ставали сильною отрутою, якщо їх поєднувати. Достатньо було підмішати одну з них у мою їжу, а іншу - в ліки чи ще щось, і мене вб'ють, а Тімон й пальцем не торкнеться.

Таких способів мало бути нескінченне розмаїття і те, що тестер отрут справді виконає свою роль, здавалося мені вкрай малоймовірним. Якою б нелогічною вона не здавалася, я міг зрозуміти, чому ця роль існувала. Ми всі були лише людьми, і ніхто з нас не хотів помирати.

Проте у мене в рукаві був маленький трюк під назвою "магія".

"А, так. Ми також хотіли б, щоб ти приніс нам отруту, до якої неможливо виробити імунітет".

Така, мабуть, існувала, так? Я нічого не знав про отруту, але це здавалося ймовірним.

"Ох...? Дуже добре, Ваша Величносте. Ваше бажання - мій наказ."

***

Наступного тижня, в день, коли у мене не було тренування з фехтування, граф Палатін Водедт приніс мені кілька отрут. Я поставив скляні флакони в один ряд - усі вони були прозорими, тож я не міг відрізнити один від одного. Там також було печиво, що містило мізерну кількість отрути, щоб допомогти створити опір.

Решту ночі я провів, розробляючи нове заклинання. Щоб уникнути довгих пояснень, скажу лише, що воно дозволило мені створити обекс - бар'єр, який реагував лише на отруту. До речі, граф Палатін, який спостерігав за моїми експериментами, був досить люб'язний, щоб назвати мене "розумним".

Залишалося лише помістити бар'єр у мій стравохід, коли це буде потрібно - але, звичайно, це закляття мало низку недоліків. Воно не могло реагувати на отруту, яку не розпізнавало; воно мало одноразовий ефект, тобто його треба було накладати повторно; і воно вимагало моєї зосередженості, щоб підтримувати закляття. А якби я захотів вивести отруту зі свого тіла, мені довелося б відригнути її самому, зважаючи на бар'єр і все таке. Хоча для цього можна було б використати інше закляття.

Я вирішив, що з часом виправлю ці недоліки поступово. Крім того, на відміну від контактних лінз, які я носив у попередньому житті, моє тіло не чинило жодного опору чужорідному предмету, що потрапляв до нього. Можливо, це було тому, що я створив його за допомогою власної магії.

"Якщо у вас є це як протидія отруті, то не повинно бути потреби виробляти опір".

Так прокоментував граф Палатін після того, як я вставив заклинання собі в горло. Я все ще планував пройти через усю цю штуку з "розвитком опору", про всяк випадок.

"Зрештою, вживання отрути може призвести до труднощів з народженням дитини".

"Справді?"

"Так. Або у дитини можуть виникнути проблеми. Моя дитина сліпа."

О , подумав я, так він говорить з власного досвіду...

І як я мав на це реагувати?