Розділ 25 — Боягузливий Імператор

Боягузливий Імператор

Після того, як мені виповнилося вісім років, канцлер і міністр церемоній повернулися до імперської столиці майже одночасно, навіть можна було подумати, ніби вони заздалегідь про це домовилися. Спочатку я подумав, що вони приїхали привітати мене, але виявилося, що це був лише другорядний мотив.

Зрозумійте мене правильно - навіть якби це був їхній головний мотив, це не вплинуло б на мою думку про них. Скоріше, якщо мене щось і вразило, так це їхня неймовірна майстерність у зловживанні визначенням слова "лояльність".

Герцоги повернулися до столиці, щоб обговорити підкорення Конфедерації Тейанаве.

Після проголошення Конфедерацією незалежності Імперію залишили один маркіз Вінре і чотири графи з нейтрального блоку. Однак розмір їхніх територій, разом узятих, все одно був меншим, ніж безпосередні володіння герцога Рауля, а тим паче його фактичної сфери контролю. І оскільки він не міг нічого вдіяти з потенційним Ґарфуріанським вторгненням, про яке так хвилювався, він, очевидно, планував придушити ворогів у зародку, наскільки це було можливо.

Особисто я скептично ставився до того, що це спрацює так чисто, але, зрештою, це був його похорон.

Так чи інакше, відбулося багато політичних зустрічей, в які я не був посвячений. Я не мав жодного уявлення, чи то герцоги сперечалися, чи то спільно розробляли план, але врешті-решт з'явилася тема, яка стала настільки поширеною у владних коридорах, що дійшла навіть до моїх вух: ідея про те, що я очолю військову експедицію.

Іншими словами, вони хотіли, щоб я був головнокомандувачем, за яким згуртувалася би армія. Очевидно, що це було б лише на папері, але що стосується моєї першої реакції на цю новину, то...

***

"Ні!"

Це була категорична відмова, звісно.

"Ваша Величносте, будь ласка. Моральний дух війська злетить з вами на чолі - це гарантуватиме нашу перемогу."

"Ми сказали "ні"! Ми не хочемо вмирати!"

Міністр церемоній робив усе можливе, щоб переконати мене, але безрезультатно. Слід зазначити, що у мене не було жодних вагань щодо того, щоб вийти на поле бою. Насправді, я вважав своїм обов'язком як імператора побачити, що таке війна, на власні очі.

У своєму попередньому житті я ніколи не стикався зі збройними конфліктами, і це була сліпа пляма, яку я повинен був заповнити, якщо хотів одного дня тримати в руках політичне кермо влади. Просто в даному випадку у мене були інші причини, щоб залишитися при владі.

Якби я очолив цю військову експедицію і досяг успіху, моя новознайдена слава дала б канцлеру і міністру церемоній привід ставитися до мене з більшою обережністю. Існував навіть шанс, що мене просто вб'ють, якщо мій тріумф буде достатньо вражаючим.

З іншого боку, якби експедиція провалилася, відповідальність цілком могла б лягти на мої плечі - не кажучи вже про очевидний ризик того, що мене просто вб'ють. Але найголовніше, бути відомим як "слабкий правитель" було значним мінусом, якщо ти хотів отримати підтримку народу.

Одного дня, коли я отримаю реальну владу, підтримка населення - або її відсутність - визначить мою долю. Адже, за визначенням, держава не може бути стабільною, якщо її народ не вірить у своїх лідерів.

За час мого перебування на Землі я зрозумів, що режим може чинити будь-яке зло і все одно розраховувати на певну внутрішню підтримку, якщо він сильний у війні. Якщо поглянути на це з протилежного боку, то очевидний висновок полягає в тому, що всі добрі справи у світі не допоможуть державі, яка програє конфлікт, надихнути свій народ.

Звісно, існували винятки, як, наприклад, улюблений "найслабший даймьо" періоду Сенґоку, провінція Хітачі, але ви зрозуміли, про що я.

У будь-якому випадку, участь у військовій діяльності герцогів просто не була для мене можливим варіантом. Це була пастка-22, де і перемога, і поразка збільшували мої шанси зійти в ранню могилу.

"Ваша Величносте..."

"Ще раз, ні! Ні, ні, ні!"

Навіть без урахування всіх факторів, які я описав вище, який довірливий дурень погодиться на план, підтриманий обома герцогами?

"Напевно, цього достатньо, джентльмени? Його Величність чітко висловив своє небажання. Крім того, думка про те, що його може спіткати щось нещасливе на полі бою, занадто жахлива, щоб її витримати."

Що ж до регентші, то вона вважала за потрібне говорити за мене і розіграла цілу виставу "турботливої матері". Це страшенно дратувало, але мені довелося змиритися з цим.

Моїм пріоритетом була думка людей: Я не повиннен був уславитися тим, що "програв свою першу кампанію". Зрештою, Едуард III, шостий імператор, який програв свою першу битву, а потім продовжив свою смугу невдач, був ще свіжий в їхній пам'яті.

***

Едуард III, якого під час його правління висміювали як "імператора-поразок", був коронований у віці дев'ятнадцяти років. Коли мова заходить про правителів, які були корумповані владою, отриманою в юному віці, я можу навести більше прикладів, ніж ви можете собі уявити. Однак, з Едуардом ІІІ історія почалася задовго до цього.

Ще в дитинстві він був відомий як своєю вдачею, так і тим, що отримував задоволення від тиранії інших. Як тільки настало статеве дозрівання, почалася буря. Свою першу дитину він зачав у чотирнадцять років, примусивши до цього покоївку. Після того, як вона повідомила про інцидент, недовірливі члени двору використали магічний пристрій, щоб перевірити вагітність, і були шоковані, дізнавшись, що вона говорила правду.

Після цього Едуард ІІІ фактично переслідував кожну покоївку, до якої міг дістатися. Його наступною дитиною став єдиний син Едуард IV, а потім дві доньки - всі вони народилися того ж року. Зрозуміло, що жоден з його дітей не мав спільної матері.

Однак, після четвертої дитини у нього більше ніколи не було дітей. Офіційна версія подій полягала в тому, що він заразився венеричною хворобою. Якби я не був обізнаний, я б вважав це цілком правдоподібним - неконтрольовані нахили Едуарда ІІІ призвели до того, що кількість дворянських дочок, які бажали стати фрейлінами, різко скоротилася, тож вакансії були заповнені силоміць за допомогою простолюдинів і рабів.

Однак, за словами графа Палатіна Водедта, правда полягала в тому, що йому підсунули "ліки", які зробили його безплідним. Що саме? Кажете, звучить як отрута? Що ж, дві сторони однієї медалі, чи не так?

Так чи інакше, коли Едуарду ІІІ виповнилося дев'ятнадцять, його батько, Карл ІІ, помер. З юридичної точки зору, не повинно було виникнути жодних проблем з успадкуванням трону, оскільки він був старшим сином. Однак, оскільки Едуард III не мав нічого, окрім проблем, його зведений брат Карл-петр підняв повстання за значної підтримки дворянства.

Результат: Едуард ІІІ зазнав нищівної поразки. Не маючи змоги навіть утримати свої володіння навколо імперської столиці, він спробував досягти компромісу, запропонувавши Карлу-Петру посаду співправителя.

Проте після того, як його підлеглі пішли на компроміс і якимось чином домоглися успіху, абсолютна влада вбила Карла-Петра і повністю скасувала закон про суверенітет. Звісно, це викликало гнів дворянства, яке підтримувало Карла-Петра. Знову спалахнув збройний конфлікт - і знову Едуард ІІІ зазнав поразки.

Далі Едуард ІІІ вдавався до невиправдано необдуманих дій, постійних втручань і страт усіх військових, які не слухалися його наказів. Назвати його ідіотом було б несправедливо. Те, що йому все це сходило з рук, свідчить про те, якою великою владою тоді володів імператор.

До речі, зі смертю лідера, повстання яке стало відомим як "повстання Петра", розкололося і розпалося через внутрішні конфлікти. Це виявилося жахливим розвитком подій для... практично для всіх.

Тепер, коли ніхто не стояв на його шляху, Едуард ІІІ розбушувався. Він напав на Імперію Тейва через Небесні гори - і сильно програв. Він вторгся до Республіки Ґарфур - і жорстоко програв. Коли невдоволення серед знаті нарешті досягло критичної межі, він передав весь східний регіон Імперії своєму молодшому братові, герцогу Раулю, головному фактору, що зумовив рівень впливу нинішнього канцлера.

Потім, використовуючи кошти, отримані від продажу офіційних посад і лицарських титулів, Едуард ІІІ вторгся до тоді ще невеликого королівства Гевеї. Звісно, він знову зазнав поразки - сусідні держави об'єдналися, щоб оточити його війська. В результаті Гевей став Великим герцогством Гевей і отримав солідну суму репарацій від Імперії.

Коли його скарбниця знову стала порожньою, Едуард ІІІ запровадив низку економічних заходів, таких як податок на розкіш та право на монополізацію. Після цього він здійснив друге вторгнення до Республіки Ґарфур, яке він - скажіть це разом зі мною - невдало програв, так само, як і першого разу.

Потім спалахнуло повстання в регіоні Аженкарл. Едуард ІІІ вирушив на його придушення і - так, ви вже здогадалися - зазнав поразки.

Якщо ви думаєте, що "тепер це стає просто безглуздим", не хвилюйтеся. Це була і моя реакція.

Не маючи жодних варіантів, Едуард III призначив свого молодшого брата - нинішнього міністра церемоній - герцогом Аженкарлом і передав йому контроль над регіоном, і цей стан речей зберігається донині. Звичайно, на цьому все не закінчилося. Знову залишившись без гроша в кишені, Едуард ІІІ почав випускати в обіг величезну кількість нової валюти, обвалюючи її вартість і розганяючи інфляцію до небес. Завдяки цьому він навіть особисто не отримав великого прибутку від усього цього.

Пристебніть ремені, бо тут починається справжнє безумство. Розумієте, на думку Едуарда ІІІ, якщо монетний двір не міг приносити йому грошей, то з цього випливало, що він міг би виставити його на аукціон.

Заради Бога, я не наважуюсь назвати цього хлопця дурнем, але тільки з бажання не образити всіх добросердих тупиць, дурнів та імбецилів, які є на світі.

Як би це не втішало, герцоги Рауль і Аженкарл у паніці зуміли зібрати достатньо коштів, щоб виграти тендер на монетний двір і уникнути найгіршого сценарію. Монетний двір для золотих монет перейшов до герцога Рауля, а для срібних - до герцога Аженкарла; обидві установи залишаються у їхньому володінні донині.

Не дивно, що герцоги мали більше влади, ніж імператор - вони контролювали права на карбування монет. І все ж граф Нунваль, міністр фінансів, ще якось зумів утримати все на плаву. Якби я носив капелюха, то зняв би його перед ним.

Вам може бути цікаво, що наш улюблений бовдур задумав з усім цим свіжим капіталом від продажу монетного двору; звісно ж, він використав його для фінансування вторгнення в королівство Апраада, нашого південного сусіда. Чи потрібно вам розповідати, чим це закінчилося?

Давайте підсумуємо все це, добре? За життя одного покоління Едуард ІІІ втратив бюрократичні інститути імперії, її постійну армію, всю владу, що належала імператору, і вміст державної скарбниці - активи, які нація збирала цеглинка за цеглинкою протягом століть історії.

Едуард ІІІ помер сорок років тому, у 423 році. До чого я веду: навколо було ще багато людей, які його пам'ятали.

Тепер ви розумієте, чому мій батько і попередній імператор - кронпринц Жан і Едуард IV - були такими популярними? Тому що вони не були Едуардом III.

Але я відволікся. Коротше кажучи, якби люди почали шукати зв'язок між мною і старим Едді номер три, мені довелося б нелегко відмивати пляму з моєї репутації.

Я впевнений, що знайшов би його історію смішною, якби не був імператором. Важко було знайти гумор, коли тобі довелося стати на його місце лише через покоління.

Так чи інакше, мені вдалося уникнути приєднання до військової експедиції. Я вирішив, що це убезпечить мене на деякий час.

***

Через місяць після цього герцоги повернулися на свої території і відправили свої армії, кожну з яких очолив генерал, обраний з їхніх власних фракцій.

Зачекайте , там два генерали? Що? Вони намагаються програти?

Виявилося, що не йти було правильним рішенням. Забудьте, що мене порівнювали б з Едуардом ІІІ, я, загинув би на полі бою. Звичайно, моя істерика принесла мені титул "Боягузливого імператора" серед знаті, але мені було начхати на це.

Однак я не передбачив, що з'явиться людина, яка чула про мою "ганебну поведінку" і, схоже, хотіла мене за це вилаяти.