Розділ 30 — Співачка у вежі

Співачка у вежі

Одного вечора, коли в мене не було заплановано жодних тренувань, я втупився у вікно. "Скажи, Тімон. Чи можу я вислизнути на вулицю ненадовго?"

"У вас якісь справи?"

"Ні. Я просто... хочу перевести дух".

Хоча я народився імператором, це був не єдиний спосіб життя, який я знав. Насправді, на мою особисту сторону більше вплинуло моє звичайне життя на Землі. Одне діло, коли доводилося вести себе як дитина-імператор на публіці, але я навіть не міг "вимкнутися" у власній кімнаті, оскільки завжди був під наглядом.

Зрозумійте мене правильно, я не скаржився на Тімона. Я просто хотів побути на самоті, ось і все. Точніше, часу на самоті, коли я міг би скинути з плечей тягар свого становища. Звичайно, я знав, що якщо я хочу продовжувати йти тим шляхом, яким я йшов, мені доведеться позбутися цього бажання найближчим часом.

Тімон, здавалося, обдумувала мої слова.

"Це... буде добре. Але, будь ласка, переконайтеся, що ви не залишили ніяких слідів".

"Ммм. Тоді я скоро повернуся."

Я вимовив кілька бар'єрних заклинань, ступив на підвіконня і запустив себе в повітря.

На жаль, ні, я ще не розібрався з левітацією або магією польоту. Мої попередні знання про гравітацію та опір повітря постійно ставали на заваді, тож я вдався до грубого примусу.

В основному, я використовував заклинання Кустора - магічний бар'єр - для створення платформи, яку я потім рухав у повітрі за допомогою маніпуляцій з маною, створюючи враження, що я лечу. Це було величезне поглинання мани і тупо неефективне... але мана довкілля була нескінченною, тож байдуже.

Прохолодне нічне повітря приємно торкалося моєї шкіри, і я помітив, що зараз повний місяць. Як гарно.

До речі, візерунки на Місяці помітно відрізнялися від земних - ще один доказ на користь того, що це не просто паралельна часова лінія.

Ось такі пусті думки займали мою голову, коли я блукав імператорськими володіннями. Незабаром я зрозумів, що дійшов до східного кінця, перед якоюсь вежею, в якій, як я знав, також знаходилася підземна в'язниця. Саме в цій вежі була ув'язнена наложниця кронпринца Жана, Віра-Сільві ле Шапельє. Я знав, що вона вступила в політичний шлюб у чотирнадцятирічному віці, тож зараз їй було б близько двадцяти чотирьох, якби вона була жива.

Я кажу "якби", бо не мав жодного уявлення, в яких умовах її утримували. Насправді, я навіть не був впевнений, що відьма, яка її ув'язнила, знала про це. Цілком можливо, що Віра- Сільві вже була мертва... або ще гірше.

Я припускав, що це була реальність, з якою мені доведеться зіткнутися. Так сталося, що на вежі був балкон, і, швидше за все, саме там вона була б, якби все ще була жива. Чесно кажучи, я не очікував, що з цього вийде щось хороше, але все одно пішов туди.

Чому б і ні, правда?

***

Коли я наблизився, то почув спів. Можу заприсягтися, що відчув, як здригнулася моя душа, такий сум і спустошеність були в цьому кришталево чистому голосі.

У процесі мого навчання образотворчому мистецтву я чув багато пісень цього світу, але жодна з них не могла зрівнятися з майстерністю цього співака. Почавши, я зрозумів, що майже розслабився і перестав рухатися, щоб просто слухати. На щастя, спів, здавалося, долинав з-за балкона, до якого я прямував. Я піднявся без жодного звуку. Повітря... здавалося, затремтіло. Коли я підняв голову, то побачив залізну решітку, вмонтовану у вікно, за якою світилася єдина тьмяна лампочка. Обережно я зазирнув всередину.

Інтер'єр кімнати виявився чистішим, ніж я очікував. Звичайно, це був скромний житловий простір, але, здавалося, він не створював жодних проблем з гігієною. Однак, на даний момент мене більше цікавив мешканець кімнати -

"Хто... там?!"

Я зрозумів, що в якийсь момент спів припинився. І що прямо на мене дивиться дівчина - трохи старша за мене, на мій погляд, - і вона тремтить. Вона тремтіла.

От лайно. Це справді було недобре. Якщо дізнаються, що я був у такому місці, як це - зачекайте, ні. Здавалося, вона мене не впізнала. Може, я ще можу врятувати ситуацію? Спершу я мав би заспокоїти її настороженість; все, що їй треба було зробити, це крикнути, щоб хтось прийшов, і все полетіло б до біса в кошик для сміття.

"Ваш спів був чудовим".

Це були перші слова, які зірвалися з моїх вуст. Не дивіться на мене так - я знав, що зараз не час для компліментів. Але чомусь... я відчував, що мушу сказати їй це.

"Та...як...ти..."

На відміну від її співу, голос дівчини був ледь чутний. Перше здивувало більше, ніж друге - я був вражений, що вона може навіть викликати такі гучні звуки з її крихітного каркасу.

"Я не хотів вас налякати. Я просто був зачарований твоєю піснею - вона була прекрасна".

Дівчинка схилила голову набік одним чарівним рухом.

"Ти... фея?"

Я не пам'ятала, скільки років я прожив в минулому житті, але якщо додати їх до часу, проведеного в ролі Кармін, то вийде щонайменше тридцять. І мені не подобалося, як тридцятирічний дорослий чоловік називає себе феєю. Це було моторошно, як пекло.

"Щось таке, так."

Гаразд, зачекайте. Дайте мені шанс пояснити. Було б погано, якби вона дізналася, що я імператор, так? Тож якщо вона думала, що я фея, чому б їй не підіграти? До того ж, спробуй відмовити такій чарівній дівчині, коли вона дивилася на тебе таким тривожним щенячим поглядом.

Дівчина полегшено зітхнула. Зачекай, справді? Те, що я був феєю, заспокоїло її? Я вже почав сумніватися, що вона була там. Комусь справді треба було дати їй урок особистої безпеки. Як би там не було, поспішна втеча, мабуть, виглядала б ще більш неприродною. Я вирішив діяти на власний розсуд - може, все вийде. Можливо. Якщо моє прикриття розкриється, що ж... Герцоги стануть більш підозрілими щодо мене - якщо тільки не станеться раптового нападу старечого маразму чи чогось подібного - але я сумніваюся, що через це вони одразу побіжать мене вбивати.

"Чому ти співала?"

"Гм, ну... в... день... пташки... і коти... прилітають... в гості".

Вона говорила з труднощами, запинаючись на кожному другому слові.

"Але... вночі... є тільки я... і мені... с-с-самотньо...".

Це пояснювало, як жахливо сумно звучав її голос.

"Розумію. Можу я дізнатися твоє ім'я?"

"Я... Віра-Сільві..."

Зачекайте , подумав я, то вона колишня наложниця, ув'язнена тут? Хіба їй не має бути двадцять чотири? Вона не виглядає ні на день старше тринадцяти-чотирнадцяти років не більше!

А? Що ? Серйозно?

Коли Віра знову закивала головою, я відкашлявся і спробував вгамувати внутрішню розгубленість.

"Гаразд, Віро- Сільві, в обмін на те, що ти дозволиш мені послухати твою чудову пісню, я виконаю твоє бажання. Боюся, я не можу зробити багато, бо я дуже слабка фея, але чого б ти хотіла?"

За допомогою своєї магії я вирішив, що зможу створити щось достатнє. А після того, як моя робота феї буде виконана, я зроблю так, щоб мене не стало.

"Ем... чи не могли б ви... бути... моїм другом?"

Ох. Це майже гарантувало б, що мені доведеться повернутися. Я, мабуть, не зможу...

"Звісно, можу."

Гаразд, слухайте. Дозвольте мені довести свою правоту. Яка ж бездушна людина скаже "ні", коли вона так на тебе дивиться?

Я не винен, ясно?

***

Я трохи поспілкувався з Вірою, розділеною залізними ґратами. Як виявилося, вона застрягла у вежі з чотирнадцяти років. Я підозрював, що її дитяча фігура була наслідком недоїдання. Ув'язнення затримало її розвиток і в інших аспектах: від наївності, через яку вона одразу втрачала обережність перед "феєю", до нервового темпераменту і сором'язливості, що калічила її. Мабуть, вона могла співати так впевнено лише тому, що її концентрація блокувала все інше.

До речі, через тьмяне освітлення я не міг сказати напевно, але був майже впевнений, що у неї було сріблясте волосся і зелені очі.

Коли східний горизонт почав ледь-ледь світлішати, вона кинула на мене невпевнений погляд. "Гм... ти... прийдеш ще?"

"Я... прийду, так. Наступного повного місяця. Ось така я фея."

О, Боже, мене мало не знудило від сорому. Це було в тисячі разів гірше, ніж прикидатися малолітнім імператором.

"Справді?!"

Посмішка Віри була чарівною - вона явно йшла від щирого серця. Я припустив, що відвідини її будуть приємною зміною темпу, враховуючи всі обставини. Навіть якщо це принесло б мені нову роль...

"Я хотів би знову почути твій спів. Натомість... я знаю, я навчу тебе магії."

Я був упевнений, що вона знайде йому якесь застосування. Звичайно, завжди існувала ймовірність того, що вона вже була здібним магом, але я вирішив, що це найбільше, що я можу для неї зробити. Так було до тих пір, поки я знову не почув, як вона заговорила.

"Звичайно... я заспіваю... для тебе. Але... я не можу... чаклувати..."

"Не можеш?"

"Угу. На цій кімнаті... печатка... Крім того... мене ніколи... не вчили."

Граф Палатін повідомив мені, що у внутрішніх приміщеннях імперської родини навколишня мана була "заморожена" за допомогою інструментів, які називаються мано-запечатувальними палатами. Чи стосується це і цієї вежі?

Я спробував направити трохи мани і виявив, що це було... трохи складно. Якщо так було тут, на балконі, то всередині дійсно повинні були бути запечатувачі. Але раніше я міг би заприсягтися, що ...

Ах. Я вже почав думати, що натрапив на людину надзвичайного таланту.

"Не хвилюйся, я впевнений, що ти зможеш це зробити. Я ж фея, мені видніше. А тепер до наступного повного місяця!"

Я помахав їй рукою на прощання і полетів назад у напрямку своєї резиденції. Напевно, мені доведеться прочитати магічний фоліант для початківців або щось подібне до нашої наступної зустрічі. Але як я виправдаюся за те, що позичив його? Хм...

Зрештою, я дійшов до своєї кімнати, і ніхто нічого не помітив. Тімон не сказав ні слова про мій пізній прихід... що, тепер, коли я подумав про це, було насправді набагато страшніше...