Розділ 32 — Дві наддержави Східного континенту (обидві на смертному одрі)

Дві наддержави Східного континенту (обидві на смертному одрі)

Гори Небесного Сяйва знаходилися приблизно посередині Східного континенту. Як випливає з їхньої назви, вони являли собою довгу низку скелястих вершин, які торкалися самого неба, що робило їх значною географічною перешкодою. Провести через них армію було майже неможливо.

Таким чином, історія Східного континенту завжди складалася з двох частин: Небесний простір на Заході та Небесний простір на Сході.

Якщо Імперія була центром подій на захід від Небесного Сяйва, то Імперіум був центром подій на сході. Не буде перебільшенням сказати, що історія цих двох наддержав була історією Східного континенту.

За словами графа Палатіна Водедта, між цими двома історіями була спільна риса: Приблизно тоді, коли імперія Роталів розпалася і утворилася імперія Бундартів, в Імперіумі відбулася династична зміна. На той час при владі перебувала династія Тейва.

І за збігом обставин, у цей неспокійний період поступового розпаду Імперії, Імперіум переживав власне велике потрясіння.

***

Державною релігією Імперіуму була Імперська Віра - деномінація Першої Віри, якою керував орган під назвою Священний Орден. Зрозуміло, що таке становище давало Священному Ордену значну владу - настільки, що історію Імперії можна описати як історію конфліктів і компромісів між Священним Орденом і Божеством - ім'ям якому правитель Імперіуму.

Однак нинішня династія Тейва утвердилася, значно обмеживши владу Священного Ордену. Государі минулих династій могли прийняти титул "Божества" лише зі схвалення Священного Ордену, без нього вони були приречені бути просто "Імператорами" зі слабкою владною базою, приреченими втратити підтримку своїх володарів.

Династія Тейва була винятком з цього правила. Вона зуміла придушити вплив Священного ордену, створити стабільний фундамент влади і неухильно рухатися до централізації влади. Як день і ніч, якщо порівнювати з Імперією.

Але, звісно, не обійшлося без проблем.

Доки не утвердилася династія Тейва, політична влада перебувала в руках духовенства, яке з юних років отримувало найвищу освіту, доступну в спеціалізованій семінарії. На відміну від дворянської феодальної системи, ці представники духовенства були повністю вмонтовані в державну інфраструктуру Імперіуму з нуля, що робило їх надзвичайно цінними. Зрештою, коли твоя особиста віра була державною релігією, не було жодного шансу зрадити державу.

Але династія Тейва вважала, що якщо духовенство буде основою уряду, то це дасть Священному ордену занадто багато влади, і тому витіснила його з політики. Але хтось повинен був заповнити порожнечу, і вибір династії Тейва припав на вищезгадану знать.

Чесно кажучи, обидва варіанти мали свої плюси і мінуси. Духовенство могло іноді виступати проти Божества, але ніколи не зраджувало Імперію. З іншого боку, шляхта присягала на вірність Божеству, але цілком могла зрадити Імперіум.

У будь-якому разі, витіснення духовенства з уряду значно зміцнило владу Божеств династії Тейва - на деякий час. Протягом останніх кількох десятиліть цей авторитет стрімко руйнувався. Причина була проста: Дворяни, які зайняли місце духовенства в уряді - інакше відомі як придворна знать - почали використовувати свою новопридбану владу для того, щоб примусити Божество до покори.

Нинішній бургомістр палацу, який очолював придворну знать, мав більше реальної влади, ніж сама Божественна Особа. У цьому сенсі Гельмут II, одинадцяте Божество династії Тейва і нинішній суверен, був у дуже схожому становищі зі мною.

Дійсно: він був маріонеткою.

Бургомістра палацу, який керував двором Імперіуму, звали Зігберт Венделін фон Френтцен-Оренгау, і він скинув попереднє Божество за допомогою державного перевороту, коронувавши замість нього Гельмута II, зберігши при цьому всю реальну владу.

Відколи Гельмут ІІ зійшов на престол, він жахливо боявся бургомістра палацу. Адже той міг позбутися його в будь-який момент, як це було з його попередником.

На тлі цієї ситуації виник конфлікт між Бургомістром Палацу та Священним Орденом. Вигнане Божество та його родина знайшли притулок у церкві Імператорської Віри за підтримки духовенства, яке прагнуло повернутися до політичної влади, і таємно почали планувати власний державний переворот. На їхнє нещастя, бургомістр палацу дізнався про це і спалив церкву дотла, перш ніж вони змогли здійснити свій задум.

Однак, побачивши в цьому можливість, Гельмут II почав зближуватися зі Священним Орденом, що призвело до так званої "Божественної ворожнечі", яка триває донині.

Все почалося з того, що одного дня Гельмут II раптово оголосив, що приєднується до духовенства, і зачинився за дверима церкви. Оскільки імперське право забороняло священнослужителю ставати божеством і навпаки, це було рівнозначно зреченню від престолу.

Очевидно, що престол повинен був зайняти хтось інший. Річ у тім, що наступний за чергою член божественної родини вже одружився з регіональною знаттю, а це означало, що на нього чекав лише брудний політичний конфлікт зі свояками.

Вирішивши, що це буде несприятливо, бургомістр палацу відправив гінця до Гельмута ІІ з проханням переконати його відмовитися від зречення престолу. Той погодився, але лише за умови, що вцілілі родичі попереднього імператора, які не брали участі в запланованому державному перевороті - наприклад, молодший брат попереднього імператора - будуть страчені, аж до останнього. По суті, Гельмут II вимагав від бургомістра палацу усунути всіх можливих маріонеток-замінників, тим самим купивши собі певний спокій після повернення на трон.

Звісно, ці невдовзі померлі члени божественної сім'ї існували не у вакуумі: вимога Гельмута ІІ спричинила за собою протистояння між різними родичами. Тим не менш, це не означало, що регіональна знать об'єднається і виступить єдиним фронтом.

Розумієте, в той час як Імперія була "акуратно" розділена на дві фракції, дворянство Імперіуму перебувало в набагато більш неспокійній ситуації, з дрібними сутичками за владу скрізь, куди не глянь. Це був, на жаль, поширений побічний ефект централізації влади: жоден з дворян не мав достатнього впливу, щоб об'єднати інших під своїм прапором.

Як би там не було, бургомістр палацу погодився на прохання Гельмута ІІ. Він викликав до суду всіх родичів попередньої Божественності і стратив їх на місці.

Більше не боячись бути скинутим, полегшений Гельмут II відкликав свою заяву і повернувся до імператорського двору.

І ось, будь ласка, історія нещодавніх потрясінь в Імперіумі, детально викладена у звіті графа Палатіна Водедта.

***

"Яка ваша інтерпретація, Ваша Величносте?",- запитав Фабіо з-за мого вікна.

"Я думаю, що нам пощастило. Зважаючи на те, якою бурхливою буде їхня політична ситуація, вони не втручатимуться в наші справи ще деякий час".

Судячи з усього, Імперіум надав символічну підтримку Конфедерації Тейанаве після війни останньої з нами. Чесно кажучи, ми були не гірші - ми робили те ж саме, коли Імперія воювала зі своїми сусідами. Наші два народи буквально ніколи не мали періоду дружби, навіть за часів Імперії Роталів.

"Справді? Але тепер, коли Гельмут II усунув своїх суперників і позбавився впливу бургомістра палацу, він може повернутися до реальної влади".

"Ти повинен подумати, які будуть наслідки", - зауважив я.

У звіті, який я отримав, не було жодної згадки про те, що Гельмут II почав перебирати на себе політичну владу, а лише про те, що він повернувся на свою попередню посаду.

"Бургомістр палацу вчинив різанину без жодних на те підстав - проти членів божественної сім'ї, не менше. Я гарантую вам, що його колишні союзники серед знаті почнуть дистанціюватися від нього. Незабаром він опиниться в ізоляції".

Коли бургомістр Палацу здійснив свій державний переворот, він увінчався успіхом лише тому, що колишнє Божество був його зятем, на відміну від Гельмута II, який був його біологічним сином. Це дало бургомістру палацу справедливу причину "повернення законного спадкоємця на престол". Однак цього разу обставини склалися інакше. Вбивство божественної сім'ї стало несподіваною нечесною грою, якій не було жодного виправдання.

"Хіба він не може стверджувати, що Гельмут ІІ наказав йому це зробити?"

"Чи може хтось прийняти наказ маріонетки як розумну справедливу причину? Не кажучи вже про те, що це був усний наказ".

Фабіо на мить замовк. "Якщо не брати до уваги його статус маріонетки, то, мабуть, відсутність письмових доказів була б недоліком".

Чувак, те, що я теж маріонетка, не означає, що ти ображаєш мої почуття, говорячи про них погано...

"Імперіум буде поділено між бургомістром палацу та рештою знаті, - продовжував я. - Це, по суті, означатиме, що він втратить будь-який контроль над регіональними територіями.

"Але найголовніше - погіршаться стосунки Гельмута ІІ з церквою."

"Зі Священним Орденом? Але... хіба вони не були його прихильниками?"

Священний Орден дійсно був причетний до нещодавньої орденської ворожнечі. Але важливим моментом було те, як довго вони були залучені.

"Подумай про це: Яка мета Священного Ордену? Вони хочуть повернутися до політичної влади, чи не так? Саме тому вони підтримали Гельмута ІІ. Але в кінці кінців вони залишилися з порожніми руками, і він повернувся до ролі маріонетки бургомістра Палацу. Якщо ви пам'ятаєте, це людина, яка спалила церкву".

"А, тепер я розумію. Отже, Священний Орден втратив віру в нинішнє Божество?"

"У цьому вся суть".

Зрештою, дії Гельмута ІІ були половинчастими. Звичайно, він обмежив владу мера палацу, але замість того, щоб захопити її для себе, він віддав її ворогам цієї людини - які, без сумніву, побачили б, що Священний Орден раптом дуже охоче підтримав їх. Простіше кажучи, кидаючи жереб з бургомістром палацу, Гельмут II душив себе. Рано чи пізно решта знаті почала б винюхувати родовід попереднього Божества в пошуках спадкоємця, якого можна було б підтримати, і Імперіум розпався б на шматки.

"До речі, Ваша Величносте, що б ви зробили на його місці?"

Хм. Ну, я не був експертом по Імперіуму. Та й по Імперії теж, якщо вже на те пішло...

"Як мінімум, після того, як бургомістр Палацу вбив божественну сім'ю, я б використав це як привід, щоб усунути його."

"Це залишило б вас з абсолютною владою ... Цікаво, чому він цього не зробив?"

У цьому була суть справи: План Гельмута ІІ був насправді хорошим. Ще один крок, і він повернув би собі повний контроль над урядом. Доки не існувало доказів того, що саме він віддав наказ про вбивство, дворяни не могли засудити його за страту бургомістра палацу. Навіть навпаки, вони б йому аплодували. Імперіум побачив би народження Божества зі справжньою силою, що, ймовірно, переконало б навіть Священний Орден приєднатися до нього.

"Це питання наміру. Пам'ятай: Гельмут II розпалював ворожнечу не тому, що хотів повернути собі контроль над політикою, а тому, що боявся бути скинутим. Ідея контролювати владу ніколи не приходила йому в голову."

Таке мислення було більш поширеним серед монархів, ніж ви можете собі уявити. Чесно кажучи, коли твої васали роблять все за тебе, це звучить заспокійливо, в певному сенсі цього слова.

Однак я сумнівався, що коли-небудь зможу стати таким правителем.

Того, хто знав лише життя правителя - поводитися, як заманеться, тікати від своїх турбот і передоручати все іншим, уникаючи навіть думки про те, щоб розслабитися на колінах розкоші, - можливо, можна було б пробачити за це.

Однак у мене були спогади про моє минуле життя - коли я був звичайним громадянином. І я не збирався від них відмовлятися лише заради того, щоб зануритися у насолоди правління. Якби я мав намір зайти так далеко, я б краще відкинув усе на узбіччя і став шукачем пригод на Північному континенті.

"Поки наші дві наддержави продовжують занепадати, наші сусіди будуть виповзати з-під землі, шукаючи можливості. Гадаю, відтепер справи стануть лише більш неспокійними". За стандартами Імперії, я мав би досягти повноліття у п'ятнадцять років, після чого відбулася б моя коронація. Але чи протримається нинішній баланс так довго? У нас залишилося небагато часу. Я хочу бачити, як ти будеш працювати над собою до самої смерті, Фабіо".

Фабіо знизав плечима.

"Так, пане. Я можу читати між рядків. Ви запитуєте мене, чому я витрачаю тут свій час, так?"

"Ти... і справді уже звик до цього. У хорошому сенсі."

Потай я подумав, що якийсь старший помічник міг би повчитися на його прикладі.

"Не сумнівайтеся, ваша величність", - сказав Фабіо, імітуючи голос Тімона і театрально вклонившись мені.

"Ви - надія мого дому. Для мене буде честю працювати до останнього на службі у вас". Потім він розвернувся і зник у ночі. Надія, га?

Я не був таким, як Гельмут ІІ. Я б захопив владу і змусив би гвинтики імперії крутитися власними руками. Я б розпочав війни, винищував аристократію і знищував цілі народи, які стояли між мною і моїми цілями. І коли я б дивився в очі жертвам, створеним моїми зусиллями, коли я дивився на ріки крові, створені мною самим, я не б здригався.

Я не був настільки зарозумілим, щоб думати, що зможу прийняти весь цей тягар самотужки. Така гріховна карма була непідвладна жодній людині. Після смерті я був би приречений на пекло або на реінкарнацію в обставинах, близьких до нього. І все одно, доки народ Імперії потребував свого імператора, я продовжував би бруднити свої руки в гріхах.

І все заради тих, хто називав мене своєю надією.