Розділ 38 — Стартова лінія все ще далеко

Стартова лінія все ще далеко

Церемонія святкування мого десятого дня народження відбулася під час танення снігів. Очевидно, що досягнення першого десятиріччя було важливим поворотним моментом в імперській культурі. На відміну від моїх попередніх днів народження, які були відносно більш стриманими, цей день народження супроводжувався цілим офіційним бенкетом - під цим я маю на увазі, що мені довелося вислухати багато довгих, нудних промов знаті.

З цієї нагоди також було офіційно оголошено про мій внутрішній тур. Звісно, всі присутні вже знали про нього, і навіть не повідомляли жодних подробиць про мої маршрути та місця призначення.

Сьогодні я вперше від народження виїжджав за межі імперської столиці.

У супроводі озброєного ескорту, чисельністю приблизно з гарнізон невеликого форту, моя карета виїхала з північних воріт імперської столиці. На відміну від параду на честь Дня заснування, тут не було захоплених вигуків... але я очікував вдвічі менше. Здавалося, що за останні п'ять років люди сильно зневірилися в мені.

"Це не ви, Ваша Величносте", - пролунав голос з місця навпроти мене. "Народ... мабуть, не хоче привертати увагу аристократії, адже це шляхетський район. Крім того, з таким великим ескортом, вони напевно подумають, що ми просто загін солдатів."

"Це справді так?" відповів я, відводячи погляд від вікна і дивлячись на співрозмовника.

"Так. Я в цьому впевнена", - з посмішкою відповіла моя наречена і перша принцеса Королівства Бельвер, Розарія Ван-Шалонже-Крув'є.

"Мабуть, ти маєш рацію. Було б важко побачити нас з усіма цими людьми і кіньми на шляху."

Якщо порахувати, то мій супровід налічував понад двісті осіб, включно з охоронцями та слугами. Під час подорожі їхня кількість зростатиме, оскільки дворяни, через володіння яких я проїжджав, приєднуватимуться до нас зі своїми особистими солдатами.

Мене супроводжувала Розарія, звісно ж, а також Тімон, мій дворецький Герк, що займався збиранням монет за інформацію про мене, і безліч інших людей з різних герцогських угруповань. Оскільки наш перший пункт призначення знаходився на території канцлера, з нами було відносно більше його людей, але основна частина набивки складалася з окремих контингентів кухарів і слуг, які привезла з собою кожна фракція.

Іншими словами, у нас було вдвічі більше людей, ніж було насправді потрібно. І я навіть не був переконаний, що нам взагалі потрібні кухарі, адже ми зупинялися в шляхетських резиденціях протягом усієї подорожі. До речі, про безглузду екстравагантність. Якими ж багатствами володіли герцоги, якщо могли викидати такі гроші на такі дурниці?

Я перевів погляд назад до вікна. Ми вже перетнули міст і незабаром повинні були дістатися до другої групи воріт. У цьому районі мешкала нижча знать, і маєтки баронів, віконтів і тому подібних осіб були звичайним явищем. За традицією, коли ці дворяни зустрічали карету імператора, вони повинні були схилити голови, поки я не зникну з поля зору. Інакше вони ризикували бути покараними за свою зухвалість.

Однак, наскільки я міг бачити, жодна душа навіть не потурбувалася. Вони просто проігнорували мою карету... але не забули ввічливо вклонитися представникам вищої знаті.

Чесно кажучи, я цінував їхню чесність. Це був дуже чіткий символ мого становища в ієрархічній драбині. Не те, щоб я збирався спустити їм це з рук. Обережно, у мене хороша пам'ять!

Звісно, це лише показувало, наскільки відчайдушно вони намагалися піднятися соціальними сходами. Як не крути, в Імперії було забагато дворян. Шляхетський район становив цілу третину міської території імперської столиці Кардиналу, і він все одно не вміщав усіх баронів, віконтів та інших представників нижчої знаті. Наслідки політики продажного чиновництва шостого імператора все ще міцно трималися в нашому суспільстві.

Кляті паразити. Чи пробували вони коли-небудь поставити себе на місце тих, хто народився в бідності? Якщо я нічого не зроблю з цим у своєму поколінні, імперії кінець.

" Ха... "

Вираз обличчя Розарії трохи скривився, почувши моє важке зітхання, але вона утрималася від коментарів.

Моєю метою цієї подорожі було вхопитися за щось - будь-що - що дало б мені шанс повернути собі політичну владу. Звичайно, оскільки канцлер і міністр церемоній диктували кожен крок моєї подорожі, такі шанси були б нечисленними, якщо вони взагалі існували.

І все ж у мене було дивне відчуття, що я щось знайду. І що б це не було, я був сповнений рішучості зробити все можливе, незважаючи на те, наскільки це було небезпечно.