Розділ 40 — Інтермедія: Співачка в клітці

Інтермедія: Співачка в клітці

"Ви, мабуть, Віра-Сільвія. Мій батько добре про вас відгукувався. Якщо вам щось знадобиться, дайте мені знати, добре?"

"Дякую, леді Акреція. Це велика честь для мене."

"Ну, хіба ти не наймиліша! Я почуваюся так, ніби у мене з'явилася молодша сестричка!"

Для Віри-Сільві спогад про той день все ще був таким же яскравим, як ранкове сонце.

"Я Норн де Аллеман. Хоча наші фракції можуть бути різними, ми всі дружини Його Високості, і наша підтримка для нього має бути понад усе. Внести дисгармонію в його серце через політичні чвари означало б, що ми не виконали своїх обов'язків. Ти розумієш?"

"Розумію. Дякую, леді Норн."

"Тим не менш, це не означає, що ти маєш ходити навшпиньки навколо кожної дрібниці. Можу я... звертатися до тебе просто "Леді Віра"?"

Наскільки краще було б, якби все це було лише скороминущим сном. Проте спогади Віри-Сільві про те, як вона приїхала до імперської столиці, щоб стати наложницею кронпринца Жана, були настільки реальними, наскільки реальними вони могли бути.

Для Віри-Сільві, яка стала наложницею Жана у чотирнадцять років, інші його дружини були як добрі старші сестри. Акреція, що належала до тієї ж фракції, тепло прийняла її, а Норн була її терплячим наставником у життєвих питаннях, починаючи з етикету, але не обмежуючись ним. І хоча можна було б очікувати, що між ними виникнуть неприязні стосунки, вони добре співіснували, розподіляючи обов'язки і виконуючи їх з майстерністю.

Хоча Акреція не кохала Жана, вона пишалася тим, що є донькою імператорської крові, і виконувала свою роль першої дружини з належною ретельністю, тримаючи свої зв'язки з коханцем у поміркованих межах.

Норн теж добре розуміла свою роль. У той час як Акреція підтримувала "офіційного" Жана, саме Норн була його опорою в приватному житті. Всім глядачам було зрозуміло, що ці дві дружини справді побудували прекрасне співіснування.

Віра-Сільві виявила, що її нове життя в імперській столиці принесло їй мало турбот і незадоволення. Коли відбулася церемонія її одруження з кронпринцем Жаном, вона цілком очікувала, що приєднається до своїх попередниць і стане джерелом сили, на яке він зможе спертися.

Однак церемонія так і не відбулася. Почалася війна, і кронпринц, який славився своєю майстерністю та досвідом на полі бою, негайно вирушив на фронт. На той момент Віра-Сільві та Жан майже ніколи не розмовляли по-справжньому.

Жан так і не повернувся.

Наступного дня після того, як звістка про смерть кронпринца досягла столиці, імператор пішов за сином. Віра-Сільві не розуміла, що відбувається. Все, що вона могла робити, це спостерігати, як люди навколо неї почали змінюватися - як глибини людської злоби давали про себе знати.

Норн змарніла. Не в силах змиритися з тим, що Жан помер, вона проводила дні в очікуванні його повернення. Але хоча її легені ще дихали повітрям, серце вже не билося. Усередині неї була така порожнеча, що вона вже не могла навіть говорити.

А Акреція... вона ув'язнила Норн і Віру-Сільві, наче під впливом невідомої сили. Яким би не був поштовх, його вистачило, щоб зайти так далеко, що вона наказала вбити служницю, яка, як кажуть, народила дитину Жана, всю сім'ю цієї жінки і, звичайно ж, дитину, про яку йдеться.

Чому така невизначеність, запитаєте ви? Тому що Віра-Сільві не вірила цим твердженням. Не можна було заперечувати, що служниця була особливою для Жана, майже як старша сестра. Але на думку Віри-Сільві, їхні стосунки ніколи не виглядали романтичними.

Віра-Сільві міркувала, що смерть Жана, мабуть, стала набагато більшим потрясінням для інших його дружин, ніж вона могла зрозуміти. Ось чому Норн потонула у своєму відчаї. І ось чому відчай встромив свої пазурі в Акрецію.

Перед самим ув'язненням, коли Віра-Сільві побачила Акрецію, ця жінка не здалася їй сп'янілою від влади. Вона також не виглядала такою, що тішиться чи зловтішається з кровопролиття, яке вона спричинила. В її очах був лише жах і тверда, непохитна рішучість.

Віра-Сільві все зрозуміла, коли в листі від батька їй пояснили обставини, пов'язані з майбутнім імператором. Вона зрозуміла, що Акреція, напевно, вже знала, що вона вагітна спадкоємцем.

Якби майбутньою матір'ю була Норн, жінка, яка кохала Жана всім серцем, можливо, все склалося б інакше. Але доля була жорстокою пані.

Віра-Сільві була замкнена у вежі і піддана людській злобі. Очі, очі, очі. Очі з жалем і очі з поблажливістю. Вульгарні чоловічі очі. І очі знаті з фракції канцлера, які дивилися на неї, як на худобу.

Батько Віри-Сільві, граф Шамно, мав глибокі зв'язки з герцогом Аженкарлом. Володіння графа виходили до моря на заході, а герцогство Аженкарл - на півночі, півдні та сході. Однак через самостійне рішення Акреції ув'язнити його доньку, він був змушений змінити свою вірність канцлеру, щоб гарантувати життя Віри-Сільві, що поставило його в ситуацію, коли міністр церемоній спостерігав за його територією, як голодний хижак, а канцлер безкарно експлуатував його.

Завдяки самопожертві батька Віра-Сільві опинилася в кращому становищі, ніж Норн. Було сенс тримати її в живих, і тому її в'язниця була придатною для життя.

Але аристократії з фракції канцлера Віра-Сільві була потрібна лише живою. Стан її розуму і духу не мав для них жодного значення.

Віра-Сільві втратила здатність довіряти. Щоб захистити себе, вона була змушена замкнути своє серце. Таким було життя у вежі. Її темній, нещасній вежі.

Єдиним джерелом розради були листи, які вона отримувала від батька та колишніх фрейлін. Це було все, що у неї залишилося. Віра-Сільві чітко усвідомлювала, що ще одного поштовху - лише найменшого поштовху - буде достатньо, щоб розбити її серце назавжди.

Щоразу, коли вона отримувала листа, щоразу, коли чула голоси ззовні, щоразу, коли відлітали птахи, щоразу, коли відчувала запах дощу, щоразу, коли відчувала сліпуче сонячне світло на своїй шкірі, і щоразу, коли наставала ніч, розчарування і самотність загрожували розчавити Віру-Сільві під своєю вагою.

Час минав. Повільно. Ніби для того, щоб познущатися над нею. Зрештою, несподівано, не було більше розчарування. Більше не було самотності. Лише відчай. Відтепер і назавжди.

"Більше не буде... Хто-небудь... врятує мене? Чи покінчить зі мною?"

Порятунок. Кінець. Для Віри-Сільві це було одне й те саме.

По правді кажучи, для неї не мало значення, чи був хлопчик феєю. Якби він був демоном або примарою самої смерті, вона все одно прийняла б його. Якби він прийшов її вбити, вона б мовчки сиділа і приймала кінець. Звичайно, в першу чергу, вона не могла бути впевненою, що він був реальним. Здатність оцінювати власний здоровий глузд вже давно покинула її.

Просто, коли вона побачила його на балконі з місяцем за спиною, його відсторонену поведінку, яка так дисонувала з його маленьким тілом, їй здалося, що вона справді дивиться на фею. І слова сформувалися ще до того, як вона це усвідомила.

"Ти... фея?"

***

"Мм... ти... можеш... бути... моїм другом?"

Безсумнівно, це питання було відчайдушним криком серця Віри-Сільві. Їй не довелося довго чекати, чи дійшло воно до хлопчика - з ледь занепокоєним виразом обличчя він відповів:

"Звичайно, я можу".

Час для Віри-Сільві почав рухатися, летіти швидше, ніж будь-коли раніше. Перед кожним повним місяцем вона обмірковувала і домовлялася про все, про що хотіла поговорити зі своїм новим другом, а також тренувалася сама, щоб розмовляти краще і довше. Вона також частіше практикувалася у співі - співі, який він так хвалив. Несподівано її життя стало насиченим.

"Гм... так?"

"Гм. Не зовсім, але близько. Після кількох спроб у тебе обов'язково вийде. У таких речах, Віро, ти з тих, хто вчиться на інтуїції."

А головне, Віра-Сільві відкрила для себе новий світ - магію.

Запечатані маною камери не стали перешкодою для дивної феї, яка стверджувала, що Віра- Сільві - така ж сама як і він. І хоча Віра-Сільві спочатку сумнівалася, його ретельні інструкції незабаром допомогли їй зрозуміти сенс, до якого вона була сліпою весь цей час. Незабаром вона була занурена. Магія була світом, про існування якого вона ніколи не знала, з необмеженими можливостями, якому можна було присвятити себе.

Віра-Сільві більше не була самотньою. Позбавлена монотонності, її ув'язнене існування стало життям.

"Побачимося наступного разу, Віро."

"Угу. Я... чекатиму."

Там, де час колись зупинився для Віри-Сільві, він знову почав рухатися.

Ще трохи, і пташка звільниться з клітки.