Розділ 42 — Додатковий розділ: Знамення наступної ери

Додатковий розділ: Знамення наступної ери

Новий календар, 455-й рік, 3-й місяць, 31-й день

Імперська столиця Кардинал

Колона солдатів, пройшовши через південну браму Селе, рушила брукованими дорогами простонародного кварталу. Стукіт підків їхніх коней заглушував дощ, а вирази облич воїнів були від похмурих до гнітючих.

Перехожі, які бачили їх, перешіптувалися між собою про припущення. Чи це була похоронна процесія? Залишки розбитої армії?

Насправді, це було звичайним явищем для імперської столиці в цей час. Хоча широко проголошувалося, що завдяки вмілим переговорам двох герцогів було укладено мир, мешканці міста знали, що він був досягнутий ціною величезних земельних поступок - так само, як вони знали, що ніхто нічого не міг з цим вдіяти.

Те, що Імперія програла війну, було загальновідомим серед мешканців імперської столиці... як і те, що причиною цього стала смерть популярного кронпринца Жана. Що ще гірше, імператор помер невдовзі після того, як дізнався про цю новину. Траурний настрій був притаманний не лише процесії солдатів - він охопив усе населення міста.

Раптово, і не вперше того дня, колона зупинилася.

"Ей, подивіться. У них броня не пошкоджена. Не схоже, що вони повертаються з поразки."

"Дурень! Не говори так голосно, а якщо тебе почують?!"

Посеред колони на білому коні їхав шляхтич, який виділявся серед своїх співвітчизників пишністю вбрання. Поруч з ним стояв молодий чоловік без коня, тримаючи поводи і дивлячись на городян, що пліткували. До них наблизився бігун з передньої частини колони.

"Віконт. Ще один з новобранців втратив контроль над своїм конем."

"Я так і думав. Нічого не вдієш, мабуть, це через нову змішану породу. Іди, не поспішай і заспокой коня." Кінний шляхтич зробив рух рукою, що відштовхує коня. "До речі, тобі б теж не завадило трохи спокою, Бальтазаре. Ми ж не варварські найманці, ти ж знаєш."

"Так, мілорде. Приношу свої найглибші вибачення."

Юнак на ім'я Бальтазар схилив голову. Коли він підняв її знову, пліткарів вже не було.

"І позбав мене поклонів і шкрябання. Якщо це дійде до герцога Аженкарла, він може неправильно зрозуміти, і тоді всі ці місяці зусиль будуть марними."

Не в силах змиритися зі словами свого лорда, Бальтазар відповів мовчанням. Зазвичай така зухвалість була б немислимою для васала, що присягнув на вірність. Однак невдоволення Бальтазара було спрямоване не на його пана, а на одного з великих вельмож, які керували містом.

Вельможу на білому коні звали Патріс ла Фаулдарт. Він був нинішнім главою віконтського дому Денуа, ще кілька місяців тому мав звання генерала і був відомий серед населення міста, яке знало його як одного з близнюків-чемпіонів кронпринца Жана.

Те, що цей досвідчений ветеран і лідер був змушений займатися підготовкою новобранців, викликало у Бальтазара відверте невдоволення. На його думку, це було справді погане ставлення до людини, яка так багато зробила для Імперії, і так довго.

Сам віконт жодного разу не висловив невдоволення станом справ. Саме цей момент найбільше засмучував Бальтазара, але віконт, який розумів почуття свого васала, лише криво посміхався у відповідь.

Колона мляво відновила рух. Хоча за всіма правилами віконт мав би віддавати команди, він лише мовчав і спостерігав. Командирами цієї колони були молоді лицарі герцогського дому Аженкарл, а солдатами - новобранці з цього ж дому. По суті, віконт виконував наглядову роль.

Зрештою, колона підійшла до річки Рамдедт, яка протікала через місто. Коли вона пройшла половину мосту, Бальтазар побачив, що його лорд дивиться вдалину, вниз за течією.

"Щось сталося?"

"Обвідна дамба... Я ніколи не бачив, щоб її використовували."

Річка Рамдедт, протікаючи через імперську столицю, робила крутий вигин, що робило її природним оборонним валом для південної та західної сторін міста. Однак, через ризик розливу річки, який міг спричинити значні руйнування, було збудовано обвідну дамбу від повеней. Побачити її в дії навряд чи було рідкістю для мешканця міста, але віконт практично все своє життя провів на полі бою.

"Думаю, я хотів би побачити її зблизька", - пробурмотів віконт.

Бальтазар похитав головою. "Ми не можемо залишити колону."

"Я вже достатньо підняв їхній престиж. Сумніваюся, що герцог Аженкарл може просити більшого".

Герцог Аженкарл попросив славетного генерала тренувати своїх людей... але не мав особливого бажання уточнювати характер цієї підготовки, бо його метою була репутація. Віконт виконав прохання в тому ж дусі; він не був настільки близьким з герцогом, щоб докладати серйозних зусиль для приведення до ладу зграї невмотивованих ледарів.

"Але..."

Побачивши стурбований вираз обличчя свого васала, віконт став лагіднішим, наче від щирого серця. "Будь ласка."

У погляді віконта не залишилося й сліду того воїна, який колись панував на полі бою своєю могутністю. Він був кволий, погляд хворої людини, і під ним все, що міг зробити присяжний васал, - це кивнути.

***

Патріс ла Фаулдарт народився старшим сином у віконтському домі Денуа. Йдучи слідами свого батька, він побував на багатьох полях битв, здобувши чимало заслуг і визнання за свої досягнення, включаючи надання Едуардом IV недіючого титулу графа Пойнта. Зрештою, як один з опікунів кронпринца Жана, він став його інструктором з військової підготовки і навіть тимчасово виконував обов'язки Імперського Гранд маршала. Його успіхи в боях були настільки відомими, що про нього говорили, що момент, коли він зі своїми воїнами піднявся в атаку, ознаменував момент перемоги.

Батько Бальтазара Шевіляра багато років служив ад'ютантом генерала, і коли батько загинув у бою, його син зайняв його місце, сповнений захоплення генералом, про якого так багато розповідав батько.

Віконт Деной ставився до юнака, як до власного сина, і навіть відмовляв Бальтазарові в постійних і нетерплячих проханнях взяти участь у бою. Ці суперечки між ними були настільки регулярними, що найближче оточення генерала називало їх "звичайною сімейною сваркою".

Під час останньої війни віконтові як генералу знову довірили одну з фронтових ділянок. Однак у розпал облоги фортеці в королівстві Беніма, що вважалася неприступною, він захворів на хворобу, через яку був на межі між життям і смертю.

Хоча навіть сидіти стало для віконта Деноя непосильним завданням, облога тривала. Потім... помер кронпринц Жан, а невдовзі за ним і імператор. Коли віконт був достатньо здоровий, щоб знову піднятися, все було скінчено.

Злегка каламутна річка потекла в обвідний канал, чутний на великій відстані. Точний контроль рівня води здійснювався за допомогою магів та магічного обладнання.

"Ого. Потік сильніший, ніж я собі уявляв."

На диво, незважаючи на дощ, по всій території було багато інших екскурсантів, які спорадично стояли по всій території. На невеликій відстані від цих ексцентричних роззяв лорд і васал спостерігали за водоспадом з більш малолюдного місця, щоб не налякати коня.

"Хотів би я подивитися на нього зблизька, на власні очі."

Віконт обережно розтирав ноги, які вже не слухалися його так, як хотілося. Бальтазар тихо відвів очі, не в силах витримати це видовище.

Хоча віконт і пережив свою хворобу, вона далася йому дуже важко. Кажуть, що в ту мить, коли він зрозумів, що більше не може стояти на полі бою, він прошепотів у тихому відчаї "Це моя поразка". Здавалося, що навіть стовп Імперії і один з чемпіонів Кронпринца Жана визнав хворобу занадто великим ворогом, щоб її перемогти.

"Відтепер ти будеш сам, Баллі."

Віконт, не маючи змоги повернутися на поле бою і знаючи, що канцлер і міністр церемоній повністю контролюють імператорський двір, звернувся до них з пропозицією про угоду. В обмін на відставку з посади генерала за станом здоров'я він попросив допомоги у працевлаштуванні солдатів, які перебували під його командуванням і мали бути розпущені.

За всіма правилами, солдат сам повинен був шукати роботу після втрати посади. Однак віконт вважав це неприйнятним і поставив собі за мету до останнього гарантувати своїм підлеглим засоби до існування. Саме тому він без нарікань дозволив використати себе в якості виставкового коня для зміцнення репутації новобранців герцогів.

"Гадаю, і Аженкарл, і Рауль прийняли б тебе без жодних умов. А герцог Уоррен з радістю візьме тебе до себе на службу... Але що б ти не вирішив, поспішай. У мене залишилося небагато часу."

"Будь ласка, не треба..."

Наступними словами Бальтазара були слова, які він хотів сказати, але його лорд перервав його. "Я знаю своє тіло. Краще, ніж будь-хто інший."

Самотність у виразі обличчя віконта призвела до того, що слова його васала застрягли в горлі. Коли минуло кілька хвилин, Бальтазар сказав: "Тоді я буду супроводжувати вас до кінця."

Здавалося, що віконт Деной передбачив відповідь Бальтазара.

"Будь ласка. До тих пір, поки ти не приймеш рішення про те, що буде далі". Віконт продовжував: "Мої сини тепер дворяни в інших країнах. Не знаю, чи зможеш ти на них покластися. Просто... відпусти мене зі спокійною душею, Баллі." Звернувся він до нього прізвиськом яке вони використовували між собою.

Після деякого часу, проведеного в роздумах, Бальтазар дав свою відповідь. "Мені байдуже, куди я піду. Це нічого не змінить."

Це була його чиста, чесна думка. Бальтазар, який з дитинства захоплювався віконтами, а також батьком, який служив йому, не міг навіть уявити, що служитиме іншому. Він був упевнений, що куди б він не поїхав після смерті свого лорда, він ніколи більше не буде виконувати свої обов'язки з такою ж ревністю.

Побачивши переконання свого васала, віконт у відповідь пробурмотів.

"Ну, це зовсім не допоможе."

Через деякий час Бальтазар відрегулював свою хватку на поводі коня свого лорда.

"Нам треба їхати. Затримуватися далі буде шкідливо для вашого здоров'я."

"Це всього лише дощ. Я вже майже потонув у ньому раніше, на полі бою."

Незважаючи на свої слова, віконт не зробив жодного руху, щоб чинити опір, коли Бальтазар почав рух.

Коли вони прямували до центру міста, васал поставив своєму володареві питання, яке не давало йому спокою: "Мілорде. Ви... довіряєте канцлеру? Чи міністру?"

З попередніх слів віконта - давно вже його лорд не був з ним таким відвертим - було очевидно, що він не має любові до жодного з герцогів та їхньої долі. Те, що Бальтазар запитав, хоча вже знав про це, свідчило про справжні наміри, які стояли за його запитанням: Чи вірите ви герцогам, коли вони кажуть, що не мають нічого спільного зі смертю кронпринца та імператора?

Віконт відповів ухильно, ніби чогось остерігаючись: "Ми програли ворогові. Ось і все. Наша епоха вже добігла кінця."

Те, що він не назвав цього "ворога", було відповіддю саме по собі.

"Але це не означає, що боротьба закінчилася", - продовжив він.

Бальтазар підняв очі на обличчя віконта, не розуміючи значення його слів.

"Дитина скоро народиться."

"Ви маєте на увазі... імператрицю-консорт Акрецію? Але кажуть, що дитина безпомилково належить її коханцеві."

"Але вони не мають доказів... Інакше навіщо б зібралося стільки знаті імперії?"

Того ж дня до столиці з'їхалися вельможі з усієї імперії. Як сили, що змагаються за трон, герцог Аженкарл і герцог Рауль, природно, були присутні, а також ті, хто уклав з ними поспішні союзи, такі як маркіз Аженкарл д'Деччі та маркіз Рамітеад. До імператорського двору з'їхалися вищі й нижчі вельможі, і увага всіх була прикута до однієї кімнати, що знаходилася в центрі уваги.

Раптом Бальтазар помітив, що його лорд посміхається. Це була та сама люта посмішка, яку він бачив на полі бою, і не встиг він озирнутися, як той заговорив.

"Ви щось відчули, мілорде?!"

"Так. Запах перемоги... Якщо ти зможеш мені повірити."

Знову і знову досягаючи успіху в боях, які інші вважали програними, з тактикою, яку інші вважали неможливою, - ось ким був віконт. Так воювали його війська. Ходили навіть чутки, що однією з причин, чому його призначили імперським Гранд-маршалом, було те, щоб він не робив нерозважливих наступів, і що незабаром його звільнили з посади, бо це зовсім не приборкало його нахилів.

Віконт був майстром читати тонкощі поля бою. Якщо він відчував запах перемоги, він брався за неї, незалежно від того, наскільки важкими були умови. Якщо він відчував запах поразки, то це було так само безсумнівно, незалежно від того, наскільки великою була уявна перевага.

Цей інстинкт не був продуктом магії. Це було більше схоже на забобон - щось на кшталт зурочення. Звичайно, декому було важко з цим змиритися. Кронпринц Жан, який безмежно вірив у віконта, відмовлявся вірити в існування цього "зурочення".

Але Бальтазар, який чув стільки історій від свого батька і воював на боці віконта - навіть якщо це було недовго - повірив у це всім серцем.

"Звичайно, вірю", - сказав він. "Але... навіть якщо це дитина кронпринца, який шлях до перемоги залишається? Ви ж самі казали, що зараз імператорський двір контролюють герцоги, а фракції імператора та кронпринца розпалися."

"Хто знає? Точно не я." Відповідь віконта була байдужою. Він знав, що не буде присутнім у майбутній боротьбі. "Наша епоха закінчилася."

У цих словах прозвучав тріумф. Провівши більшу частину свого життя на полі бою, віконт пишався тим, що викував епоху, яка частково була його власною. Епоху могутнього генерала, який підтримував галантного принца. Епоху, яка підняла Імперію на ноги після поразки шостого імператора і дозволила їй пишатися собою.

Ця епоха закінчилася зі смертю кронпринца, і віконт вважав своїм обов'язком примиритися з цим. Саме тому він погодився на розпуск свого війська і присвятив свої зусилля залагодженню своїх справ.

"Але епоха герцогів не буде тривати вічно". Віконт Дені подивився на небо. "Наближається нова. І, ох якою цікавою вона буде."

Віконт посміхнувся. Наслідуючи його погляд, Бальтазар теж звів очі до неба, застигши на місці.

Дощові хмари розійшлися, і яскраве сонячне світло просочилося крізь розколину, немов провіщаючи прихід нової ери, про яку згадував віконт. Він тихо зітхнув.

"Як би я хотів це побачити."

Шепіт чоловіка, якого прославляли як великого полководця, розчинився в небі, так само як і шум дощу.

Того дня при імператорському дворі народилося немовля, якому дали ім'я Кармін. Багато записів задокументували припинення дощу над імператорською столицею, що сталося одночасно з його народженням, і саме ці записи пізніше цитувалися в біографіях, що розповідатиме його історію.

Через два роки Бальтазар, який доглядав за віконта до останніх хвилин його життя, поїхав до столиці імперії сам. Можливо, він намагався побачити нову епоху замість свого лорда, а можливо, ні. Він не знав.

Зрештою, догораючі вуглинки його ізоляції розгоряться і запалають неспинним полум після випадкової зустрічі з молодим імператором, і він сам стане одним з носіїв нової епохи, що прийде. Але, звісно, це станеться ще не скоро.