Розділ 2 — Вперше за десять років

Карета торохтіла без перерви приблизно до полудня, коли наша процесія раптово зупинилася. Ну, це я так кажу, але я не відчув особливого поштовху. Ніхто не натиснув на аварійне гальмо, тож я подумав, що на нас не напали - може, сталася якась аварія?

Через деякий час голос пролунав ззовні карети.

"Ваша їжа готова, Ваша Величносте". Це був голос Тімона ле Нана, мого дворецького.

Серйозно? Стільки гадань, а виявилося, що це був просто обід?

Вийшовши з карети, я поїв у затінку великого намету. Їжа була теплішою, ніж звичайна, але лише трохи. Але все ж таки краще, ніж практично холодний обід, який я їв в імператорській їдальні. Це викликало у мене таку ностальгію за гарячими стравами мого старого світу, що аж сльози навернулися на очі. Тричі вітаю винахід могутньої мікрохвильовки.

До речі, вміст мого обіду нічим не відрізнявся від мого звичного меню. Так, ви не помилилися: Не було ніякої різниці.

В імператорських покоях імператор їв тричі на день. Якщо я не помиляюся, це відрізнялося від середньовічної Європи Землі, де, як я був майже впевнений, була поширена практика лише легкого перекусу на сніданок, або взагалі його не їсти.

Як випливає з етимології слова "сніданок", більшість людей у середньовічній Європі дотримувалися релігійного обряду посту протягом частини дня. Однак у Першій вірі такого поняття не існувало. Навпаки, вважалося, що правильною поведінкою є триразове харчування.

Цей процес мислення зародився завдяки Іллюмінату Айну: Після того, як його вигнали з Центрального континенту, він відправив своїх послідовників у тривалу подорож на кораблі. Само собою зрозуміло, що морські подорожі в той час не були настільки розвинені, як сьогодні, тому смерть від голоду була серйозним ризиком. Однак, кажуть, що послідовники, які вважалися істинно віруючими, з Божої ласки могли отримувати триразове харчування, втрачаючи цей привілей лише в тому випадку, якщо вважалося, що їхня віра похитнулася.

У наш час дебати про історичну правдивість цього вчення вважаються цілковитою нісенітницею. Це була просто основна істина - частина загальноприйнятого в цьому світі знання. За словами Розарії, реакційна віра в те, що ті, хто не їсть тричі на день, неодмінно мають нечисте сумління, виникла саме з цього вчення. Боже, чому релігія завжди має тенденцію до крайнощів?

У всякому разі, саме тому обід був повноцінною стравою, яку привозив цілий потяг кухарів. До речі, тоді ж я з'ясував, чому у кареті стояла дивна миска - виявилося, що це була сумка для хворих.

"Час вирушати, Ваша Величносте."

Після обіду очікувалося, що мене запхають назад у карету, і ми знову поїдемо. Так, подумав я, Розарія згадувала щось про те, що всі, здається, прагнуть покинути безпосередні володіння імператора, так?

"Ні!"

"В-Ваша Величність?!"

Звісно, мені було байдуже. Зіткнувшись з можливістю знудити в кареті, я б краще пішов пішки!

***

Мій раптовий напад дитячої тиранії призвів до того, що мене посадили на коня (не на того, що тягнув карету) для неквапливої прогулянки в оточенні повного ескорту охоронців. У кареті сиділа Розарія. З нею, напевно, все було б гаразд - її їжа виглядала набагато здоровішою, ніж моя. Власне, чому тільки моя їжа була такою жирною?

Хоча я сумнівався, що цей мій маленький обхід був би дозволений, якби канцлер або міністр церемоній були з нашою процесією, але перший готував фронт до мого прибуття, а другий відсиджувався в імперській столиці. Їх відсутність була ключовим фактором мого нинішнього розслабленого стану.

"Хм. Тут нічого немає."

"Ваша Величносте, в цій місцевості немає пам'яток, особливо вартих уваги. Ми повинні незабаром повернутися до конвою."

Граф Бунра, капітан імператорської гвардії, пішов зі мною під приводом охорони. Але, незважаючи на його настійливі прохання повернутися, я хотів дати Розарії відпочити від тряскої їзди в кареті. До того ж, він так відверто намагався вести мене за собою, що я почав підозрювати, що він щось приховує.

Навколо нас все ще були лише поля, але я бачив кілька фермерських садиб тут і там - достатньо, щоб вважати це місце свого роду розкиданим поселенням. На щастя, я помітив кількох фермерів, які обідали на полі, і попрямував у їхньому напрямку.

"Будь ласка, зачекайте, Ваша Величносте. Ви не повинні наближатися до людей вульгарного походження - вони заплямують вас."

Ого, поговоримо про ходячий середньовічний шляхетний стереотип. Я не думав, що коли-небудь раніше чув, щоб хтось вимовляв подібні слова вголос. Звичайно, це, швидше за все, тому, що мені ніколи не доводилося спілкуватися з простими людьми.

"Це правда, графе Бунра?" запитав я. "Ви називаєте нас брудними?"

Перш ніж він встиг спробувати пояснити, втрутився граф Вадповр - ад'ютант табору, який також нишком приєднався до моєї неквапливої їзди.

"Відкиньте цю думку, ваша величносте. Загальновідомо, що Ваша Величність недоторканна, незважаючи на обставини. Якого б низького походження не були ці селяни, вони ніколи не заплямують особу Вашої Величності."

"Так, ми зрозуміли. Тоді не повинно бути ніяких проблем." Я вирішив, що не буде жодних проблем з тим, щоб стати на бік графа Вадповра в моїх власних цілях. В Імперії нібито вважалося, що імператор - істота незаплямовна.

Крім того, мені було цікаво дізнатися, що саме ад'ютант - представник регентства - хотів, щоб я побачив, а капітан імператорської гвардії - представник канцлерської фракції - ні. Я розслабився в сідлі і дозволив Тімону, який тримав віжки мого коня, йти попереду і вести мене за собою.

Чоловіки, які обідали, очевидно, розвели багаття на порожній ділянці поруч з полем, щоб приготувати їжу. Вони щось варили в казанку - можливо, якусь кашу?

Звичайно, вони нас помітили. Нервозність і благоговіння в рівній мірі наповнили їхні очі, і вони явно насторожилися. Та хіба можна їх звинувачувати?

Вони, мабуть, ще не усвідомили, що я буквально імператор, тож я вирішив, що можу підійти до них настільки невимушено, наскільки це дозволяла ситуація. Я зійшов з коня і заговорив до чоловіків, які сиділи або на землі, або на зручних сусідніх каменях.

"Джентльмени. Що це таке?" Тепер, коли я придивився ближче, здавалося, що моя здогадка про кашу була правильною. У них також було кілька дерев'яних мисок і ложок, з яких вони їли їжу. Звичайно, найважливішою деталлю було те, що, принаймні на мій погляд, їжа була схожа на рис.

"Це каша з тисячі зерен",- нервово сказав один з фермерів. "В-ваша світлість."

"Хм. Ми ніколи не бачили її раніше. Дайте нам ложку". Це був перший раз, коли я побачив рис після перевтілення в цьому світі. Як я міг не спробувати?

" Ваша Величносте! "

Граф Вадповр, здавалося, відчайдушно намагався зупинити мене. Що стосується графа Бунра, то він стояв на відстані з виразом відрази на обличчі. Їхні реакції цілком відповідали тому, що я очікував від такого періоду, як цей.

"Дозвольте мені, Ваша Величносте". Серед галасу Тімон акуратно зробив крок вперед, взяв миску і підніс її до його рота. Це вам мій тест на отруту. "Не повинно бути ніяких проблем."

"Ваша величносте, це ж їжа для плебеїв!"

"Ми пробуємо. Яка шкода?" Я занурив ложку в кашу і підніс її до рота.

У бульйоні відчувався слабкий присмак якогось тваринного продукту і дуже легка солодкість, ймовірно, овочева, але крім цього, він не мав ніякого смаку. Крім того, бульйон погано пахнув. Загалом, він був настільки далеким від "смачного", наскільки це можливо без того, щоб він не був чимось активно шкідливим. Я підозрював, що навіть овочі, які вони використовували, були недоїдками.

Найголовніше, сам рис мав жахливий смак. Мабуть, його не відшліфували належним чином. Незважаючи на те, що страва була кашею, аромат рису зовсім не проникав у бульйон - що, напевно, було благом, бо самі зерна були просто гидотою. Абсолютно незрівнянний з земним рисом.

І все ж, незважаючи на все це... чому мені так сильно хотілося плакати?

"Фу! Це жахливо!" Звичайно, я не міг дозволити собі розплакатися саме тут. Сльози було легко зупинити невеликим зусиллям волі - так само легко, як я могла змусити себе "плакати" в ці дні за допомогою магії. "Просто жах! Проте, ми вважаємо це цікавим - воно відрізняється від відомих нам зерен. Панове, докладіть усіх зусиль, щоб покращити смак."

Боже, японський рис був таким смачним. Тоді я поглинав його без роздумів, сприймаючи десятиліття селекції та важкої праці як належне. Не було сенсу плакати над розлитим молоком, але все одно було важко не зануритися в жаль.

"Ваша Величносте, вони не мають юрисдикції вирішувати такі питання", - пояснив Тімон. "Гадаю, з таким проханням краще звернутися до місцевого губернатора."

"А, ми розуміємо. Показуй дорогу, Тімон." Залишивши фермерів ошелешено дивитися мені вслід, я скочив назад на коня і дозволив Тімону потягти мене геть.

"Ваша Величносте! Тисячозернянка - це селянська їжа! Вона не годиться для дворянського піднебіння!"

Якщо подумати, то рис має загалом вищу врожайність, ніж пшениця, чи не так? В такому випадку, цілком логічно, що пшениця - біле зерно - вважається їжею для знаті. Тож ми забираємо собі всю їжу з меншим урожаєм, а купи рису залишаємо для простолюдинів?

"Ви не повинні споживати такі низькі страви!"

Графе Вадповр, друже мій, ви коли-небудь замовкнете?

"А, це, мабуть, вчення?"

"Прошу вибачення? Ну... ні. Немає такого вчення..."

В даному випадку під "вченням" малося на увазі вчення Першої Віри. Цитування релігії було досить ефективним способом змусити людей замовкнути в такі моменти.

"Тоді в чому проблема?" запитав я. "Всі природні щедроти даються з Божої милості, чи не так?"

***

Після цього граф Бунра почав помітно метушитися, а місцевий губернатор, який вийшов нас привітати - віконт - виглядав страшенно схвильованим. Спочатку цього було достатньо, щоб запідозрити, що вони приховують щось велике... але виявилося, що нічого. Вони просто нервували через те, що я дізнався, що губернатор належить до фракції канцлера, незважаючи на те, що це були прямі володіння імператора.

Весь мій уряд був політично привласнений, тож я вже давно припускав, що мої прямі володіння були заселені ручними собачками. Ніби я був би здивований. Насправді, я б навіть сказав, що я був розчарований тим, яким антикульмінаційним це було. На відміну від ад'ютанта, який задоволено посміхався.

Однак демонструвати свої справжні почуття було б неправильно в даному випадку.

"Що? Чому один з людей канцлера вкрав нашу землю?!"

У всіх підлеглих канцлера навколо мене піт почав литися водоспадом, а вираз обличчя графа Вадповра можна було б найкраще описати як самовдоволення з великої літери. Якби сам канцлер був тут, я не сумніваюся, що він зобразив би ідеальний фасад спокою, весь цей час зважуючи в голові, чи варто йому мене вбити.

"Будь ласка, Ваша Величносте. Хвилинку, якщо дозволите." Перервав розмову... не хто інший, як Тімон.

"Допомагаючи керувати Імперією замість Вашої Величності, Його Високоповажність Канцлер захищає націю до дня Вашої коронації. Розподіл його підлеглих по всіх ваших володіннях є лише продовженням цього. Без намісника, хто ще охоронятиме ці землі, поки Ваша Величність не коронований?"

"Хм... Ну що ж, добре. Ми вважаємо, що це добре."

Таким чином, незважаючи на те, що внутрішньо я зовсім не погоджувався з цим питанням, я погодився з думкою Тімона, в якій, у свою чергу, було нуль щирості. Це було наше найкраще вирішення цього питання.

В результаті фракція канцлера тепер була винна Тімону, а що стосується боргів, то це було досить зрозуміло. Використовуй це добре, мій вірний підлеглий.

Га? Договірні матчі? Наживатися на власних проблемах? Ну, так. Якісь проблеми з цим?