Розділ 7 — Не відводь очей своїх

Певного дня п'ятого місяця за новим календарем наша колона досягла північного регіону округу Бейлор-Новей - тобто кордону Імперії з Конфедерацією Тейанаве. Містечко, до якого ми прибули, було настільки жвавим, що можна було подумати, ніби зараз сезон фестивалів.

"Виглядає, досить жваво", - зауважив я.

Як завжди, ми з Розарією були самі в моїй кареті. Всім, крім імператора та його дружини - або, в даному випадку, його нареченої, - було заборонено їхати в ній. Проте, щойно ми під'їхали до міста, як дворяни, що їхали в нашому екіпажі, практично приліпилися до нас з боків. Через це мені доводилося постійно перебувати в режимі імператора-ідіота. Який же це був біль у дупі.

"Дійсно, Ваша Величносте. Таке жваве відображення життя - постійний стан речей у моїх володіннях. Хоча, звичайно, це блідне у порівнянні з імперською столицею."

Так говорив Тімон ле Шовіре, граф Бейлор-Новей. Його офіційна посада була... правильно, секретар полювання. Я добре запам'ятав його через хрипкий, вражаючий голос і те, як кожна дрібниця, яку він робив і говорив, здавалося, була спеціально створена для того, щоб бути в центрі уваги і зачепити мене за живе.

"Ми не покидали імперських володінь, тому ми не знаємо", - сказав я.

"Однак, коли ми покинули імперську столицю, було досить тихо".

"Небеса над головою! Прошу вибачення за вузькість моїх поглядів, Ваша Величносте. Я, мабуть, був надто зайнятий на фронті, відбиваючи повстанські сили, щоб правильно оцінити стан столиці."

Підтекст його слів був зрозумілий: "Моє місто набагато жвавіше, ніж столиця!

Чи було для нього розвагою побиття дітей? У моїй свідомості він міцно закріпив за собою місце "цілковитої дрібноти".

Перш за все, вся активність тут була результатом "війни" - лише швидкоплинного економічного буму. Без сумніву, герцог Рауль безпосередньо перекачував сюди певний капітал у вигляді допомоги. Без усього цього це було б просто сонне прикордонне містечко.

Тим не менш, граф Бейлор-Новий регулярно їздив до імперської столиці, щоб різними обхідними шляхами поблажливо ставитися до мене. Я завжди вдавав, що не помічаю, а він завжди повертався додому задоволений. Усе це означало, що його твердження про те, що він нічого не знає про стан столиці, було цілковитою брехнею.

А на довершення всього, його твердження про те, що він був на передовій, також було цілковитою брехнею. Тімон повідомив мені, що граф Бейлор-Новий розкошував у цьому місті за рахунок "податків", які він стягував з награбованого солдатами герцога Рауля. Насправді, за ті кілька місяців, що я його не бачив, він збільшився майже вдвічі - і я не маю на увазі вертикально.

Тц. Знать цієї країни була зліплена з тієї ж тканини, що й він, "очищення" було б таким виснажливим завданням.

"Хм, справді, - сказав я. - Де ця лінія фронту, про яку ви говорите? Вона має бути десь поруч."

"Так, звісно. За планом Ваша Величність має провести тут ніч перед завтрашнім виступом. Для мене буде честю показати вам все навколо."

Мені було цікаво, чи вловив він сарказм у моїх словах. Я натякав на те, що це місце було лінією фронту, бо саме тут він нібито проводив увесь свій час. Хм. Так, ні. Прямо над його головою.

Розарія тихо хіхікнула. Так, чорт забирай.

На моє розчарування, сніданок наступного дня був груповим - з канцлером та місцевими вельможами. Однак у рідкісному повороті подій до мене підійшов Тімон. Зазвичай він тримався в колі знаті тихо, щоб не виділятися. Але сьогодні вранці він підійшов прямо до мене перед канцлером, як ніхто інший.

"Ваша Величносте", - прошепотів він мені на вухо. "Я б радив вам поснідати легкою їжею."

Це все, що він сказав. Але цього було достатньо.

"Дійсно. Так і зробимо", - була моя відповідь, замість подяки. Я не міг ризикувати, щоб викликати підозру у канцлера, та й Тімон все одно зрозуміє. Я був щиро вдячний за його пораду.

Не те, щоб я її забув. Просто мені бракувало уяви. У минулому житті я ніколи не знав про війну нічого, окрім абстракції - статистики, уроків історії, картинок на екранах.

Якби я жив у цьому світі як імператор, таку наївність було б неможливо пробачити.

Щоб отримати широкий огляд лінії фронту - чи, принаймні, території, яку канцлер назвав лінією фронту, - ми піднялися на невеликий пагорб. Ми скористалися кіньми, оскільки підніматися каретою було б марною справою, і поки ми піднімалися, густий, задушливий сморід крові тільки посилювався.

"Тут неприємно пахне. Здається, у нас зараз ніс відвалиться."

"Ха-ха-ха!" Канцлер, який їхав попереду мене, обернувся. Його очі були холодними і розважливими, він стежив за кожним моїм рухом. "Це запах поля бою, Ваша Величносте."

Здавалося, не було жодних проблем з тим, щоб я висловив негативну реакцію, якби це було суто з фізіологічних причин, але я підозрював, що якщо дозволю будь-якій відразі просочитися в мою поведінку, то втрачу право коли-небудь знову коментувати військові питання. Канцлер міг би просто виправдатися тим, що "Його Величність, здається, вважає поле бою неприємним. Ми не повинні завдавати йому зайвого клопоту", і я не мав би жодних засобів правового захисту.

Підняття цього питання після цього лише викличе підозру, і в ту мить, коли він вирішить, що я не просто ідіотська маріонетка, він накаже мене вбити.

Імператор мав бути неосвіченим, запальним і дурним. Йому потрібно було поводитися так, ніби я спостерігаю за виставою або ігровою дошкою, ніби всі люди, яких було вбито, не були такими ж людьми, як і я.

Засуджувати війну як зло? Стверджувати, що простолюдини і аристократи рівні? Ніхто ніколи не вчив молодого імператора цих цінностей. Я не міг викликати тут підозру знаті. Навіть якби сцена, яку я мав побачити, була пеклом у плоті.

Ми піднялися на вершину пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид на село Тейянаве внизу. Або, принаймні, місце, яке колись було селом. Воно все було спалене. Поля, будинки - навіть тіла, кожен з яких колись був людиною, як ви чи я, перетворилися на неживі грудочки, що звисали з дерев уздовж дороги.

Сміливим і гордим тоном граф Бейлор-Новей сказав чудову брехню.

"Спостерігайте, Ваша Величносте. У своєму боягузтві ворожі війська залягли в засідці в цьому селі. Але ми не злякалися їхньої підлої тактики і здобули блискучу перемогу. Справжній тріумф."

Рота "Золота вівця", не бажаючи марнувати війська у битві проти Імперії, залишила свої прикордонні села. Жоден солдат Тейянаве сюди ніколи не приходив.

Цілком ймовірно, що селяни просто боролися, щоб захистити свій дім, а вельможі, які мене оточували, через це оголосили їх ворогами. Такою була справжня суть цієї трагедії.

Запах крові, запах горілого м'яса, запах диму, що здіймався з підпалених полів, і ще якийсь їдкий, дратівливий запах, який я не міг визначити. Серед цієї суміші запахів, що викликала блювоту, першим звуком, який я почув, був сміх.

Сміх солдатів.

За ним послідував різкий, пронизливий крик. Потім знову сміх.

Коли я вловив джерело, мені спала на думку досить очевидна думка.

Ах. Це світ, в якому я живу.

Крики чоловіка, якого спалюють живцем, крики і прокльони жінки, яку ґвалтують, і радісні вигуки солдатів, які спостерігають за цим. Сміх знаті, що застряг у моїх вухах.

У цьому світі це було нормою.

Мої слова спричинили це спустошення. Я запитав канцлера про зусилля, спрямовані на підкорення Конфедерації Тейанаве, і дозволив йому вибрати цей пункт призначення для мого туру.

Це сталося за моїм наказом.

Можливо, весь цей час інші трагедії, подібні до цієї, траплялися через якесь моє необдумане слово чи дію. Навіть якщо це не так, якби я повернув собі владу і повернув Імперію до руху, це означало б відтворити сцену, що відбулася переді мною, тисячу, тисячу разів.

Ось що означало бути імператором.

"То ці люди - вцілілі ворожі солдати?"- запитав я.

Мені стало погано.

"Так, або колабораціоністи. Але оскільки простолюдинам не можна довіряти, найкраще вбити їх зараз, перш ніж вони знову зможуть допомогти нашим ворогам."

"А, зрозуміло. Тоді що там відбувається?"

Мені стало погано.

"А, це. Вони... видобувають інформацію про інші ворожі підрозділи. Прості люди досить уперті, тому доводиться вдаватися до таких методів."

"Дійсно! То ви вже готуєтеся до наступної битви? Чудово, чудово!"

Нудить, нудить, нудить!

Від цього видовища! Від посмішок знаті! Від власного безсилля, яке змушувало мене вивергати ці огидні слова!

Мене нудило до сраки.

Якби потойбічне життя існувало, я б отримав свою карму - і на додачу страждав би від них. Якби пекло існувало, я б гнив у муках вічність. Я це вже знав. Тому я просто... хотів закрити очі і вуха. Закритися від світу.

Наскільки легше було б, якби я ніколи сюди не потрапив? Залишився б у невіданні? Просто віддав наказ про смерть тисяч людей за допомогою одного аркуша паперу, бачачи в людях лише цифри? Так робили всі правителі цього світу. Чому я не міг вчинити так само?

Я хотів відвернутися.

І все ж.

Я також знав, що вибір невігластва зробить мій гріх ще важчим.

"Ми думаємо, що далі ми б хотіли побачити справжню битву."

Не відводьте очей.

"Хм. Ви завжди казали, що це надто небезпечно. Ми не проти, якщо вона буде здалеку - ми хочемо побачити її!"

Не дай їм побачити твою огиду.

"О! Який грандіозний спалах полум'я! Просто неперевершено."

Закарбуй це видовище у своїй душі.

"Проте, весь цей дим - це скоріше... Шатро на пагорбі! Це ви підготували, канцлере? Гарна думка!"

Обманюй. Посміхатися. І ніколи не забувай.

Я - імператор.

До кінця того дня, поки сонце не зайшло за обрій і всі вогнища не перетворилися на вугілля, я випалював побачене в глибинах своєї пам'яті.