Розділ 8 — Пагорб Карміна

Існував шанс, що ворожі сили повернуться, і я зможу побачити справжній бій. Таким чином, я залишився б на ніч у наметі, а не повернувся б до міста. Коли вельможі почули егоїстичне прохання імператора, вони захихотіли, дивлячись на мене. Звісно, так і було, адже тут ніколи не було ніяких ворожих сил. Але їх тішило, що їхній імператор продовжував залишатися невігласом, і тому було вирішено, що ми залишимося тут на ніч. Здавалося, що мені вдасться досягти своєї мети.

Після вечері я увійшов до намету, який вони приготували для мене. Незважаючи на його тимчасовий характер, до нього ставилися з усією повагою, як до особистих покоїв імператора. Вельможі не змогли увійти, тож залишилися тільки ми з Тімоном. І Розарія чомусь теж, але я не мав права зараз про це турбуватися.

Зараз я був заклопотаний тим, що мене нудило в яму, яку Тімон вирив для мене в кутку намету. Я не міг більше тримати це в собі. Сморід крові та диму щільно облягав мене, кожен подих нагадував мені про сцену, свідком якої я став сьогодні.

"Ваша Величносте!"- Голос Розарії наблизився до крику.

"Тихіше... тихіше", - втомлено промовив я. "Або ті, хто зовні, можуть зрозуміти."

Через кілька хвилин вона відповіла: "Так... Звичайно."

Я почувався жахливо. Проте дворяни заглибилися в їжу так, ніби це був звичайний день. Без сумніву, вони навряд чи думали про людяність тих, хто тут помер. Я знав, що не можу дозволити собі до цього звикнути. Але якби я щоразу реагував так само...

"Це було б жорстоко", - пробурмотів я.

"Ваша Величносте, я чергуватиму за межами намету", - сказав Тімон. "Не варто, щоб вас бачили в такому вигляді."

"Будь ласка."

Він пішов, залишивши мене наодинці з Розарією.

"Ваша Величносте..."

Вона повільно погладила мене по спині. Я був вдячний за її турботу. Однак...

"Навіщо ти прийшла?"

Розарія мала чекати на мене з каретою неподалік. Я не хотів привозити її в це місце, і без того просякнуте нудотним смородом крові.

"Ваша Величносте. Одного дня я стану імператрицею." Навіть зараз її голос був на межі сліз. "Я... ніколи не зможу наважитися сказати, що справді поділю тягар відповідальності, яку ви несете. Я добре усвідомлюю, що такий тягар... не можна нести так легковажно. Навіть сьогодні я знаю, що присутність такої жінки, як я, має бути неприємною."

Але це насправді не було моїм процесом мислення. Я просто не хотів, щоб вона страждала через те, що пережив я. Я не хотів, щоб вона бачила злий бік світу. Але вона мала рацію; одного дня вона стане імператрицею. Вона не могла залишатися відстороненою. Мені доведеться змінити свій спосіб мислення.

Вона ніжно взяла мої руки в свої. Я зрозумів, що в якийсь момент моє бажання виблювати зникло.

"Навіть якщо так, для мене було б непростимо ігнорувати тягар Вашої Величності. Я не дозволю собі заплющити на це очі. Тому, як би егоїстично з мого боку не було просити, будь ласка, пробачте мені."

Я був... чесно кажучи, здивований. Її слова перегукувалися з моєю власною рішучістю. "Ммм. Я не маю наміру докоряти тобі". Я мимоволі посміхнувся. Здавалося, що, можливо, ми були птахами одного польоту. "Я... втомився."

"Вам слід відпочити сьогодні, Ваша Величносте."

Це була добра порада; я був втомлений до кісток. І знову ж таки, хоча я ніколи не міг дозволити собі звикнути до цього, я також не міг дозволити, щоб це щоразу виводило мене з ладу. Коли я знайду можливість, мені доведеться розробити заклинання, щоб придушити нудоту. Або, можливо, таке, що приглушувало б мої емоції.

"Ти маєш рацію", - сказав я.

Я потримав руку над отвором і заповнив його простим заклинанням землі. Незважаючи на те, що у нього було мало часу, Тімон вирив яму досить глибоко. Тепер, коли вона була засипана, можна було не хвилюватися, що запах витече.

Інша справа - сморід диму і крові, який прилип до мого тіла.

Я приліг на ліжко в наметі - менше, ніж зазвичай. Несподівано, позиви до блювоти поступово почали повертатися.

"Ваша Величносте?"

"Вибач. Лежачи, я знову відчув це, трохи."

З незрозумілих причин Розарія вирішила відповісти на це, залізши в ліжко поруч зі мною. Хоча я описував його як менше, ніж ліжка в імператорських маєтках або особняках вельмож, воно все одно було завелике для двох дітей.

Вона спокійно пригорнула мене до себе. Моя голова лежала на її грудях. За менш похмурих обставин така увага з боку дівчини була б достатньою причиною для того, щоб я втратив самовладання. Але, як не дивно, все, що я відчував - це відчуття спокою.

"Твій одяг забрудниться", - пробурмотів я. Я мав бути весь у кіптяві, бо провів цілий день в оточенні диму. До того ж, я щойно випорожнив шлунок. Звісно, я не думав, що на мене щось потрапило, але я був далеко не чистий.

"Я не проти."

"Запах прилипне до тебе."

"Я теж не проти. Вам і так сьогодні довелося багато пережити. Будь ласка, відпочиньте."

Приємний аромат наповнив мій ніс. Я відчув, як запах крові, що просочив мою шкіру, - нагадування про те, що смерть була поруч, - віддаляється. Раптовий приплив сонливості зайняв своє місце.

"Дякую тобі."

Огорнутий милосердним теплом Розарії, я розлучився зі своєю свідомістю.

***

Наступного ранку я прокинувся відносно рано. Погляд у мій бік показав, що Розарія все ще спала.

Вчора вона була для мене опорою і підтримкою, причому в багатьох відношеннях. І хоча я не міг передбачити майбутнє, у мене було відчуття, що вона буде продовжувати бути такою знову і знову.

"І тобі дякую, Тімоне. За те, що не спав на вахті. Як у тебе справи?"

"Одна безсонна ніч навряд чи варта того, щоб про неї згадувати."

Ми обоє говорили тихо, щоб не розбудити Розарію.

"Ви будете купатися?" - запитав Тімон.

Звичайно, навіть присутність імператора не була достатньою підставою для того, щоб нести ванну на поле бою. Тімон мав на увазі процес витирання мене ганчіркою і гарячою водою.

"Будь ласка... Хоча, якщо подумати, я не можу просити тебе про кожну дрібницю. Покликати слуг Розарії? Вони чекають за межами шатра."

Використання мого заклинання виявлення тепла стало другою натурою в цей момент, тож я міг сказати, що пара фрейлін чекає на вулиці в режимі очікування. Чесно кажучи, я міг би й сам... але я звик доручати цю роботу іншим. Так було простіше.

"Ні, я зроблю це", - наполягав Тімон. "Ми не можемо бути повністю впевнені, що їм можна довіряти. Будь ласка, не затримуйтеся через мене."

"Гаразд. Тоді вперед."

Поки він витирав мене, я неуважно поринув у свої думки.

Після цього ми, ймовірно, піднімемося на пагорб, щоб ще раз оглянути місто, перш ніж повернутися до нього. Далі мене безперервно тягнув би мій ескорт до кожного місцевого лорда, поки я не перетворився б на машину, здатну відтворювати лише те, що вони хотіли б почути. У найгіршому випадку це триватиме до самої осені.

Поки я думав про це як про відпрацювання годин на роботі, мене це не дуже турбувало. А от вислуховувати шляхетську маячню було б неприємно. Я б у сто разів краще вислухав промову директора школи чи п'яного начальника. Особливо, коли мова йшла про володаря цих країв, графа Бейлора-Новея.

Якщо подумати...

"Графа Бейлор-Новея звали Тімон ле Шовіре, так?"

"Так, у нас спільне прізвище. Вас це не бентежить?"

"Ні, я сумніваюся, що мені коли-небудь доведеться звертатися до нього так фамільярно. Просто я подумав, що твоє прізвище може бути "Найн", а не "ле Найн"."

Тімон подивився на мене з чистим здивуванням - рідкісним для нього виразом обличчя.

"Так, так", - підтвердив він. "Ви... весь цей час думали, що це було "ле Найн"?"

Його руки зупинилися. Очевидно, моє нерозуміння стало для нього справжнім шоком. Що стосується мене, то я розпалився рікою холодного поту. Те, що твій бос переплутав твоє ім'я, було відстійно, ясно і просто. Це ж не зашкодить нашим стосункам пана і васала, чи не так?

Тімон засміявся. "Тепер, коли я думаю про це, Ваша Величність називає мене на ім'я лише відтоді, як я завоював вашу довіру."

Стривайте, Тімон засміявся? Він ніколи не сміявся! Але чи це був щасливий сміх, чи цинічний? Я не міг сказати!

"Хм... мені здалося, що проміжок між літерами на надгробку барона ле На-ер, барона Найна, був надто великим..." Виявляється, стара приказка про припущення все ще залишається актуальною, як ніколи. "Вибач."

"Нічого страшного. Я вже розірвав стосунки з баронським домом Найн. Хоча... чи означає це, що Ваша Величність дарує мені прізвище "Ле-Найн"? Отримати таке від мого господаря - що може бути більшою честю?"

"Облиш... Не дражни мене."

"Я не мав наміру жартувати..."

Я одягся і привів себе в порядок. Як би там не було, Тімон не виглядав розлюченим, що було величезним полегшенням. Від кулі ухилився.

"Зрозуміло. Значить, якщо я хочу заслужити прізвище "Ле-Найн", то мушу спершу зробити щось гідне цього прізвища."

"Будь ласка, припини вже. Я справді не можу зрозуміти, чи ти жартуєш, чи ні."

"А вам двом, схоже, весело."

Глянувши на ліжко, я побачив, що Розарія спостерігає за нами, виглядаючи дещо роздратованою.

Як на мене, то вона сама винна в тому, що прикинулася сплячою на половині нашої розмови...

***

Те, що я зараз скажу, є очевидним і надзвичайно очевидним, але сьогодні не з'явилося жодних ворожих сил.

"Що? Вони не прийшли?"

"Схоже на те, що так, Ваша Величносте", - велично заявив граф Бейлор-Новий. "Це й не дивно - їхні анемічні сили мало чого можуть досягти перед могутністю солдатів Імперії!" Він вибухнув бурхливим сміхом.

Технічно, війська тут були не з армії Імперії, а з армії герцога Рауля. По суті, це були приватні війська канцлера.

"Справді? Тоді ми вважаємо, що Конфедерація Тейанаве впаде дуже скоро."

Настрій застиг на місці від моїх слів. Граф Бейлор-Новей, нарешті помітивши, що, можливо, трохи розпустив язика, одразу замовк і почав поглядати на канцлера.

Ось що буває за зухвалість, подумав я. Однак я зупинився на цьому - було б ризиковано продовжувати далі.

"Все ж таки, ми не дуже розуміємося на війні. Ми залишаємо цю справу у ваших надійних руках, канцлере."

"Звичайно, Ваша Величносте. Ваша воля - для мене наказ."

Я був впевнений, що це не могло бути далі від істини. Було очевидно, що він хотів швидко завершити цю розмову і піти. Не те, щоб я збирався йому це дозволити.

"Тим не менш, на цьому пагорбі ми вперше побачили війну. Вона нам сподобалася! Відтепер він буде називатися "Пагорб Кармінна"!"

"Перепрошую...? Ваша Величність бажає використовувати ваше шановане ім'я... тут? У цій глушині?"

Дворянство виглядало ошелешеним. Не дивно. За всіма правами ім'я імператора було зарезервоване для місць великої важливості, таких як імперська столиця "Кардинал". Якби це місце, а отже, й імператорську гідність, захопила інша країна, це означало б повну втрату обличчя.

Зрештою, просто не було жодного способу, щоб ім'я імператора було пов'язане з крихітним пагорбом на прикордонні.

"Справді. Цей пагорб - символ нашої перемоги, і кожен повинен знати про це."

На мою думку, для імператора Карміна було цілком природним бажання назвати щось на свою честь просто тому, що у нього був гарний настрій. До того ж, він був дитиною, ще не наділеною почуттям власної гідності. Не було нічого дивного в тому, що він зробив таку заяву.

І в результаті канцлер вже не міг відмовитися від цього місця. Віддати місце, назване на честь імператора, ворогові без опору означало б величезну втрату обличчя - можливість, якою регентство з радістю скористалося б.

Звісно, постраждала б і моя репутація. Що може бути ганебнішим, ніж місце, назване твоїм ім'ям, вкрадене ворогом?

Добре, що маріонеткові імператори від початку не мали жодної гідності.

"А чому б нам колись не побудувати тут замок? Або навіть цілу віллу!"

Розігравши цю карту, я створив для себе причину періодично перевіряти стан цього пагорба, а це означає, що канцлер не зможе вивести свої війська, не наражаючись на значний ризик. Присутність його військ також тиснула б на Торгову компанію "Золота вівця", не дозволяючи їм відправляти солдатів на Центральний континент. Мені вдалося досягти своєї початкової мети: виграти час проти "Золотої вівці".

Але це було ще не все. Цей крок також міг погіршити відносини між Золотими Вівцями та лордами Конфедерації Тейанаве, оскільки останні не зможуть повернути свої землі, поки тут залишатимуться війська герцога Рауля. Вони запитували себе, чому їм довелося беззастережно здати свої володіння.

Звичайно, все залежало від того, чи не виведе канцлер свої війська. Цілком можливо, що він залишить цей пагорб і не буде про це думати. Я ставив на те, що він цього не зробить, хоча я не думав, що він буде настільки охоче створювати вразливість, поки міністр церемоній приводив регентство до ладу і зміцнював свою владну базу.

Але незалежно від усього іншого, особисто я не мав наміру забувати цей пагорб до кінця свого життя.