Розділ 9 — Інцидент у Гішарновеї

Восьмого місяця 465-го року за новим календарем імператорський конвой увійшов до герцогства Рауль. Точніше, в регіон, відомий як маркграфство Етрусарль. Починаючи звідси, майже все на сході було володіннями канцлера.

Щоправда, сам канцлер з нами не подорожував. Він не зміг покинути нашу лінію фронту проти Конфедерації Тейнаве. Здавалося, що він зробив усе можливе, щоб повернутися з нами на свої землі, але навіть його руки були зв'язані в цьому питанні.

Покинувши графство Бейлор-Новей, ми попрямували на схід, пройшовши через графства Бейлор-Торей, Пекшер і Дьєнца, маркграфство Арндаль, а потім через графство Вадповр. Звісно, ми заїхали в Дінку лише через мої вимоги. Ми були зайняті тим, що скрізь, куди б ми не заїхали, знайомилися з відомими продуктами та визначними пам'ятками. Незважаючи на те, що це була нібито екскурсія, вона більше нагадувала тривалу освітню поїздку. Тим не менш, кожна мить була безцінним досвідом навчання про Імперію - і прискорений курс був саме тим, чого я відчайдушно потребував.

З того, що я дізнався, найголовнішим було те, що північний регіон Імперії був загалом дуже горбистим, а також основним виробником вовни. Графство Бейлор-Торей особливо вирізнялося цим, оскільки його поголів'я овець могло перевищувати чисельність населення. Баранина була частиною кожної страви під час нашого перебування там.

Що стосується графства Вадпрован, то в ньому процвітала лісова промисловість. Що мене здивувало, так це те, що тут дійсно існувало поняття лісорозведення. Це наштовхнуло мене на думку, що... ну, зараз це не важливо. У будь-якому випадку, за горами добре доглядали. Безумовно, це добре.

Графство Пекшер славилося своїм склом. Насправді, вони подарували мені стільки, що це обтяжувало весь мій конвой.

На жаль, я не мав жодних знань про скло, тому не уявляв, наскільки розвинута ця технологія і як далеко вона ще може зайти. Це був перший раз, коли я побачив процес виготовлення скляних виробів, навіть якщо врахувати моє минуле життя.

Графство Дьєнца знаходиться на південь від графства Пекшер, і хоча спочатку ми не планували туди їхати, моя істерика виявилася дуже переконливою. Тамтешнім делікатесом було - барабанний дріб, будь ласка - не що інше, як залізо.

Так, залізо, життєва сила будь-якої збройової промисловості. Хіба можна звинувачувати мене в цікавості?

Саме в графстві Дьєнча я дізнався три речі. Перше: для виготовлення рушниць і гармат потрібна сталь. Друге: сталь була обмеженим ресурсом, оскільки її не можна було виробляти масово. Третє: існували рейки.

Наявність сталі я очікував. Щодо її масового виробництва, то я вважав, що воно почалося лише після промислової революції. Я не мав жодного уявлення про те, як запустити цей конкретний технологічний процес раніше.

Однак існування рейок було несподіванкою. Я маю на увазі, що поєднання колій та візків було тим, що я планував реалізувати після того, як захопив владу.

Проте, зважаючи на обмежену доступність сталі, рейки, які я бачив, були зроблені з дерева, а це означало, що вони швидко зношувалися і часто ставали причиною нещасних випадків. Через це переважна більшість працівників шахт були рабами.

Раби... І тут виникла складна проблема. Відверто кажучи, я був повністю відданий тому, щоб одного дня скасувати рабство. Однак схема скасування рабства, спущена згори донизу, як грім серед ясного неба, могла б викликати лише негативну реакцію та заколот. Як мінімум, мені потрібно було врахувати потреби в їжі та житлі кожного звільненого з рабства, перш ніж позбавляти його підтримки господарів, інакше це зведе нанівець усю мету мого задуму. Треба було щось придумати.

Нарешті, ми проїхали через маркграфство Арндаль. Це був один з небагатьох регіонів на півночі Імперії з рівнинним рельєфом, що робило його єдиною землею, придатною для виробництва надлишку зерна, який міг би підтримати сусідів - словом, без перебільшення, це була рятівна лінія півночі. Шкода, що наша внутрішня боротьба призвела до того, що не всі тутешні феодали змогли насолодитися здобиччю.

Маркіза Арндаль була регентшею, так само як і графи Дьєнка та Вадповр. Перший забезпечував двох останніх, але не землі, що належали до фракції канцлера. Це було особливо помітно в графстві Пекшер, яке страждало від загальної нестачі продовольства - хоча й не настільки гострої, щоб кваліфікувати її як голод. Така нерівномірність у постачанні, без сумніву, спричинила б проблеми в майбутньому.

Зрештою, це був той випадок, коли відрубати голову змії не спрацювало б. Заміна шляхетної верхівки не обов'язково призведе до того, що народні настрої раптом піднімуться до рівня "вісімдесятих".

Загалом, все, чого я навчився, було цінним. Якби я міг поширити цей процес на всю Імперію, я був упевнений, що мав би набагато чіткіше уявлення про те, що потрібно робити і що потрібно змінювати.

До речі, мені, напевно, варто було сказати про це раніше, але "novei" і "torei" означають “захід” і "схід" роталійською мовою відповідно.

"Novei" в "Hischarlnovei", нашому теперішньому місці, ймовірно, теж походить від цього.

***

Все це сталося без попередження. Першою ознакою було те, що наша колона різко зупинилася на порожній ділянці дороги.

"Знову в голові колони зашуміло..."- подумав я вголос.

"Цікаво, чи це як завжди?"- відповіла Розарія.

Зупинка нашого конвою сама по собі не була рідкістю, це траплялося щодня. Простолюдини не встигали вклонитися, коли ми проїжджали, задні екіпажі підкрадалися надто близько до передніх - на все були свої причини. Просто цього разу... галас здавався гучнішим, ніж зазвичай.

"Чи, може, якась карета зламалася..."

"Зачекай", - сказав я. "Щось не так".

Тімон все ще не прийшов, щоб пояснити причину затримки. Я бачив карети і коней, що мчали повз нас, у бік, звідки ми приїхали. Але найпомітніше з усього...

"Ця карета, щойно. Хіба це не герб графа Вадповра?" Граф Вадповр, ад'ютант регентства, який продовжував слідувати за нами, незважаючи на те, що ми вже покинули його територію. Який оголосив, що буде моєю охороною. "Він тікає? Що..."

І тут двері карети грюкнули.

"Гарфуріанські війська!" крикнув Тімон. Він виглядав нетипово стурбованим. "Я беру вожі карети у свої руки!"

Республіка Гарфур. Ворожа нація на північ від герцогства Рауль. А, чорт.

"Що сталося з візником?" запитав я.

"Він вже втік!"

Справді? Я навіть не помітив. Моя карета була побудована з відмінною звукоізоляцією.

"Давай!"

"Слухаюсь, Ваша Величносте."

Карти на стіл, це була, мабуть, найнебезпечніша ситуація, з якою я стикався з моменту реінкарнації. Незважаючи на це, частина мене зациклилася на мертвому спокої.

Тімон спрямував карету на правий поворот, і ми з'їхали з шосе на пряму дорогу на південь. Це було правильне рішення. Я б залишив йому контроль над каретою і питання про наш пункт призначення. Щодо того, що я міг зробити...

"Ваша Величносте..."

"Заспокойся, Розаріє. Все гаразд. Ми ще не вступили в контакт з ворогом."

Я ще не чув звуків бою, тому, навіть якщо припустити, що я був метою гарфуріанців, навряд чи вони наздоженуть нас найближчим часом.

"Розарія. Ти потрібна мені зі мною. Розумієш?"

Її паніка була цілком зрозумілою, але зараз це тільки погіршило б наші обставини. Моє бачення ситуації полягало в тому, що всі дворяни втекли, не потрудившись пояснити імператору, що відбувається. Покинуті і залишені помирати - доля, гідна маріонетки.

Як би там не було, це означало, що ми втрьох повинні були знайти вихід з цієї ситуації самостійно. У нас не було часу на паніку.

"Т-так. Зі мною все буде гаразд."

"Добре. Тоді можеш відчинити двері і подивитися, що відбувається зовні? Я потримаю тебе, щоб ти не впала."

"Звісно."

Чесно кажучи, мені хотілося викластися на повну і почати випускати заклинання прямо в ту мить... але я не міг дозволити собі зробити це на очах у дворянства. Наше виживання, безсумнівно, було моїм найвищим пріоритетом, але я не міг просто ігнорувати можливі наслідки.

"Гм... Половина колони все ще там! Тут багато хаосу... але я не бачу жодного гарфуріанського солдата".

"Навколо нас є хто-небудь?!"

"Ні, наскільки я бачу!"

"Чудово, дякую! Заходь всередину!"

Вітер дув якийсь шалений, але я хотів залишити двері відчиненими, щоб ми були більш пильними. За словами Розарії, навколо нас нікого не було, тож...

Я вихилився з карети і почав направляти ману. У своїй уяві я уявив захисний бар'єр навколо нашої карети, включаючи верхню частину. Який також захищав від вітру...

"Custore!"

"Дякую, Ваша Величносте!" - сказав Тімон, який був ззовні. Поспілкуватися з ним було моїм наступним пріоритетом.

"Що ти можеш мені розповісти?"

"Я отримав повідомлення від наших агентів і агентів Королівства Бельвер! Частина бельверійського загону наближається для збору інформації, а основний загін зустріне нас далі на південь!"

Це мав бути загін магів, про який я чув. Приємно було чути, що вони будуть на нашому боці. Я замислився, де б я був зараз, якби не заручився з Розарією.

"А як же слуги Розарії?"

"Вони залишилися з паном Саломоном. Якщо буде потрібно, вони виграють нам час."

"За що я їм дуже вдячний. А наші агенти?"

"З більшістю з них я не можу зв'язатися. Є ймовірність, що їх вже вистежили."

Ах. Виходило, що метою гарфуріанців все ж таки був імператор.

Втім, мертвим я був для них менш цінним, ніж живим. Свіжоспечене Королівство Рауля зі справедливою справою в кишені було б набагато більшою загрозою, ніж корумпована, загниваюча Імперія. Це могло означати лише те, що їхньою метою було моє ув'язнення.

Спровокувавши достатній хаос в Імперії, Республіка Гарфур могла б спричинити масову втрату репутації герцога Рауля, з чиїми володіннями вона межувала, а також завдати нищівного удару по честі самого імператора. Це також вселило б у мене почуття страху і неповноцінності по відношенню до республіки. Виграш у всіх відношеннях, наскільки вони були зацікавлені.

Але якщо вони хотіли якнайкраще захопити мене живим...

"Ворог повинен бути невеликим, елітним військом".

"За оцінками, їх близько тисячі, всі верхи на конях", - повідомив Тімон. "Піхоти не видно, окрім допоміжного персоналу."

Це було... багато. Схоже, їхнє кінне походження не було даремним.

Тімон підганяв коней до такого галопу, що карета почала скрипіти.

"Карета виділяється, - сказав я. - Треба її покинути і їхати далі верхи."

"Це не спрацює", - заперечив Тімон. "Ви з пані Розарією не звикли до довгих поїздок."

"Я застосую свою магію". Карета могла похвалитися значними оборонними можливостями. Було б прикро залишити її позаду, але я хотів надати перевагу нашій маневреності. "Ви двоє поїдете на конях, по одному. Я буду підтримувати Розарію своєю магією, пересуваючись на големі. Таким чином ми зможемо набрати деяку відстань - що скажеш?"

Тімон на мить замислилася. "Зрозуміло."

"Зрозуміла, Розаріє?"

"Так!"

Незалежно від того, чого це коштувало, ми повинні були вижити.

***

Ми провели цю ніч під відкритим небом, спали серед пагорбів.

За моїми підрахунками, ми пройшли значну відстань на південь від місця, де зупинився наш конвой. Оскільки земля навколо нас часто змінювала висоту, це, ймовірно, сповільнило б переслідування гарфуріанців. Втім, нам теж було нелегко - навіть Тімону, якому доводилося боротися з різницею між картами, які він запам'ятав, і реальною дійсністю місцевості. Очевидно, що картографія в цю епоху все ще була більше мистецтвом, ніж наукою.

Хоча у нас була можливість продовжувати рух вночі, наш ворог розділився на частини для пошуку, тому збір розвідданих був нашим першочерговим завданням. Ми розбили базовий табір на схилі, що виходив на протилежний бік, де, як ми вважали, гарфуріанці розширювали свою мережу.

Хоча я кажу "табір", це було більше схоже на наметове містечко; бельведерські маги мали лише прості намети та простирадла, які вони поспіхом придбали в сусідньому містечку.

Наша втеча поки що була ретельно спланована, щоб якомога більше збити з пантелику переслідувачів. Ми могли б пересидіти ніч, якби я не помилився в оцінці ситуації. Я розглядав можливість того, що гарфуріанці побачать дим від нашого вогнища, але вирішив, що це безпечно - вони мали б бути вже близько, щоб побачити його, а на той час це було б спірним питанням. Бельверійські маги все одно стежили за нашим оточенням.

"Якщо нас візьмуть у полон, то це станеться завтра вранці", - розмірковував я вголос.

"Це якщо ворог вирішить розбити табір і відпочити", - сказав Тімон.

Він мав рацію - наш ворог зараз міг розгалужуватися в будь-якому напрямку. Тому ми вирішили залягти на дно і збирати розвіддані.

"Як на мене, це пахне великими шансами", - погодився я. "Вони глибоко на імперській території. Їм буде важлива швидкість." Ми зробили все, що могли. Все, що нам залишалося, це зберегти нашу витривалість. "Я йду спати. Вам теж слід, Тімоне, Розаріє. Залишимо вахту нашим друзям."

Бельвійський загін був іноземцями. За всіма правилами, це означало, що було б безвідповідально з мого боку повністю довіряти їм... але я фізично не міг запропонувати почергове нічне чергування. Не те, щоб навіть якщо хтось із нас, приєднавшись до нічної варти, міг щось змінити, якби вони вирішили нас зрадити.

Що б не чекало на нас попереду, я просто впораюся з цим, коли прийде час.

***

Я прокинувся від присутності нових людей і незнайомих голосів. Вони звучали не на краю - швидше за все, це були союзники. Вийшовши з намету, я побачив, що Тімон вже прокинувся. Біля нього схилив голову вкритий пилом чоловік.

"Ваша величність. Це Анрі де Марроу, підлеглий лорда Водедта і головний агент операції, пов'язаної з вашим туром."

"Прийміть мої найглибші вибачення за те, що дозволив небезпеці наблизитися до вас, Ваша Величносте. Мені немає виправдання."

Ах. Отже, ми нарешті зв'язалися з уцілілими шпигунами. "Забудьте про свої вибачення. Доповідайте."

Інформація, яку привезли з собою Анрі та його агенти, виявилася буквально безцінною.

Почнемо з того, що тепер ми знали про пересування гарфуріанського загону. Наразі воно все ще перебувало в активному переслідуванні, лише періодично зупиняючись на короткі перепочинки.

Накидаючи послідовність подій з самого початку, гарфуріанці спочатку обшукали колону, щоб знайти імператора. Переконавшись, що мене там немає, вони вирішили, що я втік до найближчого міста. Справедливості заради, я б теж так подумав, якби мій супротивник був ідіотською маріонеткою, так що в їхній логіці не було жодної хиби. Однак, на жаль, я не виправдав сподівань.

Після того, як їхня блокада на дорозі, що вела до сусіднього міста, не принесла жодного імператора, гарфурійці почали готуватися до відступу. Ймовірно, це було пов'язано з тим, що вони вирішили, що вже досягли мінімуму цілей своєї місії.

Тобто, спричинивши хаос на землях Імперії, вони виставлять герцога Рауля дурнем і залишать мене з тривалою гарфурофобією. Той факт, що вони здійснили напад на мій мандрівний конвой, означав, що вони вже задовольнили свою головну мету.

Але потім вони отримали новину, яка перевернула ситуацію з ніг на голову. Карету імператора було знайдено. В їхніх очах це не тільки збільшило ймовірність того, що я перебуваю поблизу, але й закріпило той факт, що я тікав верхи на коні, до чого я був незвичний.

Таким чином, республіканський командир віддав наказ про переслідування. Вони відкликали підрозділи, які були розгорнуті для встановлення блокади на дорозі тепер вони рухалися на південь і розширювали свою мережу переслідування. З такою швидкістю вони зловлять нас на цих пагорбах до ранку.

Після того, як все це було викладено для мене, наш інформатор перейшов до пересування Імперії. Для цього нам потрібно було з'ясувати, що герцог Рауль забрав частину своєї основної постійної армії з собою на лінію фронту Теянаві, а вакантні місця заповнив найманцями. Однак виявилося, що він не залишив жодної частини свого війська на кордоні, а зосередив його у великих містах. Оборону кордону він довірив найманцям.

Уся ця атака почалася лише тому, що жменька цих найманих прикордонних загонів вирішила дезертирувати, коли гарфурійці зробили їм кращу пропозицію.

Я не був дипломатичним вундеркіндом Макіавеллі, але навіть я знав, що найманці саме так і роблять...

Звісно, це не означало, що Імперія просто відступить і дозволить гарфуріанцям діяти безкарно. Війська почали мобілізувати на територіях усіх дворян фракції Канцлера, окрім самого герцога Рауля. Не те, щоб вони встигли вчасно запобігти моєму захопленню. Реально на цьому фронті було лише два варіанти: дві сили, які вже наступали на мене, коли ми розмовляли. Ні, точніше було б використати слово "племена".

Першим було плем'я готіруар. Це була етнічна група, яка жила на єдиній автономній території в межах Імперії, і їхня земля була розташована біля підніжжя Небесних гір, на схід навіть від віддалених районів герцогства Рауля. Вони були, так би мовити, гірським народом, і вони були першою групою, яка уклала союз з кланом Гардів після того, як той рушив на південь. Навіть коли клан Гард став васалом імперії Роталь - навіть коли він заснував імперію Бундарте - Готіруар залишилися сусідами і заклятими союзниками.

Проте наразі їхні стосунки з Імперією не можна було назвати дружніми. Канцлер мав конфліктні інтереси з Готіруаром, і він використовував ім'я Імперії, щоб втручатися в їхню автономію.

Їхній нинішній вождь, Гернадієф, був живим народним героєм, який об'єднав південний і північний Готіруар, незважаючи на те, що йому було лише двадцять років. На знак поваги до нього також зверталися "Подвійний вождь".

Гернадієф і деякі з його людей пройшли весь шлях до західного регіону герцогства Рауль. Як не крути, вони мали знати про це заздалегідь. Залишалося під питанням, чи хотіли вони врятувати мене, вбити, чи вичікувати і дивитися, перш ніж зробити щось із цього.

Іншою силою, що наближалася, був Орден Атура. Хоча вони називали себе лицарським орденом, насправді атурці були кочовим кінним племенем. Як і гарфурійці, вони ніколи не пускали постійного коріння (тобто не переходили до осілості), і були однією з головних причин і об'єктом етнічної дискримінації з боку Західного Ортодксальства.

Атури виживали завдяки найманству, переходячи від тимчасового захисту одного місцевого вельможі до іншого, і в даний час перебували на службі у герцога Рауля. Анрі де Марроу описав мені їхню нинішню інкарнацію - під керівництвом їхнього денного отамана, Петера Паля - як "найпроблемніший різновид найманців". Як і Готіруар, вони не були б беззастережними союзниками.

Канцлер перебував у конфлікті з Готіруаром і використовував Орден Атура. Однак його молодший брат Георг V був рушійною силою переслідування Атура і не сварився з Готіруаром. Це було делікатне павутиння відносин, яке не давало мені змоги прочитати наміри сил, що наближалися. На додачу до всього, ці два племена, очевидно, перебували у досить дружніх стосунках.

З донесення, яке мені дали, випливало, що обидва загони прямували прямо на нас. Вони безпомилково визначили наше місцезнаходження.

"Який наказ Ваша Величність?"- запитав Анрі.

"Втеча неможлива, і важко уявити раптове покращення наших обставин. Залишається тільки чекати". Серед військ, що наближалися, були справжні кочівники - у нас не було жодного шансу обігнати кавалерію, для якої їзда верхи була способом життя.

"Можливо, вони намагаються використати хаос як можливість зашкодити особі Вашої Величності."

"Ми розберемося з цим, коли прийде час - битимемося до кінця, якщо буде потрібно."

Якщо я пущу в хід увесь свій арсенал заклинань, у нас є шанс прорватися. Якби навіть це не допомогло... що ж, тут я помру. Кінець історії.

Такою була природа війни. Я не був настільки ошуканий, щоб думати, що не стою на тій же арені, що і всі інші.

"Коли вони будуть тут?"

"Вони повинні з'явитися на світанку."

"Це недовго", - додав Тімон, дивлячись на східне небо. "Скоро ми побачимо перші ознаки денного світла."

Ось і все. Вони скоро будуть тут.

"Гарфуріанці попрямують сюди, як тільки помітять інші сили, що наближаються. Якщо нам вдасться зробити союзниками ці два племена, це місце стане полем битви. Анрі де Марроу, накресліть нам карту цього пагорба і навколишньої місцевості - настільки детальну, наскільки зможете. Ви маєте наш дозвіл на використання ліхтаря."

"Як накаже Ваша Величність."

"Тімоне, підготуй прийом для вождів. Все, що у нас є під рукою, підійде."

Він на мить замислився. "Слухаюсь, ваша величносте."

Настав час зробити ставку. Якщо вона окупиться, я отримаю двох потужних союзників - дві фігури на дошці. Якщо ж ні... що ж, якщо я не зможу впоратися з такою кількістю, у мене все одно не буде великого майбутнього як імператора.

"Перш за все, гадаю, я розбуджу Розарію."

Чим це закінчиться, знав тільки Бог.