Розділ 10 — На пагорбі, розфарбованому у схід сонця

Сонце сходило на сході і в цьому світі.

З-поміж вершин Небесного хребта - гірського масиву, який з висоти Землі міг би змагатися з Альпами, - крізь вузькі проміжки проливалося світло. Люди, які жили в цьому регіоні, називали це світло "Божими стрілами" ще до того, як з'явилася Перша Віра. Воно давало силу живим і перемагало зло.

Війська, що наближалися, йшли в ідеальному порядку зі світлом Божим за спиною, яке надавало їм образу божественності.

"Здається, вони прибули, Ваша Величносте."

Підтвердивши доповідь Анрі де Марроу, я підвівся з пня, на якому сидів.

"Солдати тримають ідеальний порядок навіть за відсутності своїх командирів, - зауважив я. - Вони елітні. "Вони настільки елітні, наскільки я чув".

Тімон саме приймав отаманів. Я не міг змушувати їх чекати.

"Ваша Величносте..." Розарія, здавалося, не знала, що сказати - в її тоні прозвучало невластиве їй тремтіння. "Бажаю вам удачі в майбутній битві."

Е... а може, це було лише тому, що вона щойно прокинулася?

"Успіху в битві, га?" Вона мала рацію; майбутня розмова буде такою ж боротьбою за виживання, як і наша неминуча сутичка з гарфуріанцями. Обидва отамани були військовими експертами, і кожен з них міг би з легкістю вбити мене на місці. "Нічого не вийде."

А тепер. Як це мало статися? Нашвидкуруч імпровізований круглий стіл з триногими табуретами був надто убогим для імператора, щоб приймати гостей. Але це було те, чого я вимагав від Тімона: без зайвої пихи.

Вожді вже сиділи. Помітивши мою появу, вони підвелися.

"Не треба. Наша коронація ще не відбулася." Перед цими двома атрибути рангу і формальності були б лише перешкодою. Я сів і повернувся до них обличчям.

"Ваша Величносте. Дозвольте представити вам сера Гернадієфа ла Готіруа, двічі вождя Готіруа, і сера Атуруша-Дона Павла Іштвана-Ло Петера, вождя Атура."

Після представлення Тімон мовчки пішов. Брови вождя готірурів підскочили догори - очевидно, він не очікував, що імператор прийде говорити наодинці. Що ж до вождя атурів, то вираз його обличчя не змінився. Проте в його очах була явна зацікавленість, коли він спостерігав за мною.

"Ми восьмий імператор імперії Бундарте, Кармін де ла Гарде-Бундарте. Вибачте за наш поспіх, але як нам до вас звертатися?"

Моє запитання було головним чином з огляду на вождя атурів. Його офіційне, племінне ім'я було складним для вимови, і він не мав офіційної посади, наданої йому імперією.

"Петро Пал підійде."

"А мені вистачить і “Гернадієф”."

"Дуже добре. Щодо нас, то звертайтеся до нас як завгодно."

Поки я говорив, я вивчав цю пару. Гернадьєф, двічі вождь Готіруа, був м'язистим чоловіком середнього зросту. У поєднанні з волоссям на обличчі та одягом він був ідеальним стереотипом вождя варварського племені, і сама присутність, яку він випромінював, була майже відчутною. До речі, ніякої тіні варварів - не так давно нас, бундартівців, зараховували до їх числа.

Петро Пал, вождь атурів, мав смагляву шкіру - рідкісне видовище для людей у цих краях - і виглядав молодшим за свій вік. Його суворий вираз обличчя випромінював таку ж харизму, як і Гернадієвський, але по-своєму.

Хоча Тімон взяв під охорону їхню зброю, це були двоє чоловіків, для яких вбити дитину голими руками було б тривіальною справою. Я не міг втратити пильність.

"Ви говорите як дипломат", - сказав Гернадієв. "Це дуже відрізняється від того, що про вас говорять у світі."

Я кивнув. Ми сиділи рівномірно навколо круглого столу, ніхто з нас не був вищим чи нижчим за інших. Місце для справжньої дипломатії. "Ми будемо благати вас про допомогу в найкоротші терміни", - сказав я. "Ніхто з нас нічого не виграє, якщо продовжуватиме клеїти дурня, адже право вибору лежить у ваших руках."

Я вже знав, що їхньою метою було оцінити імператора. Якби вони були налаштовані вороже, то просто напали б на нас, як тільки побачили, а якби вони прийшли лише на словах віддати належне моєму титулу, то не стали б чекати за столом, явно призначеним для переговорів.

"Ммм. Гадаю, ви маєте рацію." Гернадієв погладив свою бороду, поки говорив. "Тоді дозвольте мені поставити запитання. Я так розумію, що Ваша Величність спостерігала за лінією фронту на Теянаві. Що ви про неї думаєте?"

"Це розпливчасте питання. Про що ви дійсно хочете запитати?"

"Ви чули їх? Плач людей, чиї домівки були пограбовані. Їхні крики люті та ненависті."

О? Я не очікував, що його інформація буде настільки детальною. "Дуже. Ми з'ясували, що, очевидно, не в нашій вдачі хвилюватися через такі речі."

"Тоді що Ваша Величність думає про мародерство?"

Це було складне питання. Оскільки я походив з мирної епохи, моєю природною, вкоріненою реакцією на цей акт була відраза. Але відповідь, яку я мав дати тут, належала імператору Карміне.

"Відкинувши наші почуття, ми можемо говорити лише про природу і причину цього акту, і тут ми можемо відповісти одним словом", - сказав я. - "Це наслідок. "Це наслідок"."

"О?"

"Імперія керує так, як вона керує, і тому неминуче її армії вдаються до грабунків. Так буде доти, доки методи імперії залишатимуться незмінними. Неможливо змінити результат без зміни процесу."

Імперію потрібно було переробити з нуля. Але якщо я хотів змінити механізм насильства, на якому була заснована моя армія, мені потрібна була б власна здатність до насильства.

"Ми не можемо називати мародерство безглуздям, і ми не потерпимо такої заяви", - продовжував я. - "Це лише один з інструментів, придатний для одних завдань і непридатний для інших. Він вселяє страх у вороже населення, тисне на лінії постачання ворога і за правильних умов підвищує бойовий дух військ. Якщо ви не можете адекватно контролювати захоплену територію, грабувати її - цілком розумний і ефективний вибір."

Навіть на Землі люди вдавалися до мародерства і грабунків під час протестів, катастроф або відкритих конфліктів. Світ без мародерства, світ без війни - такі місця належали до царини чистого ідеалізму. І хоча правитель зобов'язаний дотримуватися певних ідеалів, він не міг дозволити собі бути їхнім бранцем. Теорія з крісла часто звучала добре в абстракції, але на практиці коштувала людських життів.

"То як же жити, не мародерствуючи? Питання практично відповідає саме на себе. Армія, яка ніколи не вдається до мародерства, - це армія, якій це не потрібно: сила, яка тримається на непохитному моральному дусі, ефективних лініях постачання і сталевому дисциплінарному кодексі. Сила, сама присутність якої, сама назва якої наводить страх на ворога."

"О? Ми, Готіруар, ніколи не зазнавали поразки в горах... але ми мародерствуємо, якщо це необхідно. Ти хочеш сказати, що в твоїх очах нам не вистачає сили?"

Куточки рота Гернадієфа піднялися в лінивій посмішці. Я не відчував від нього жодного наміру вбити, але він і не потребував цього, щоб бути неймовірно залякуючим. Я, по суті, щойно поставив під сумнів доблесть його людей в обличчя.

Не те, щоб я збирався відступати. "Не вистачає? Так. Але не в майстерності. Вам обом бракує матеріально-технічної підтримки. Розвідка, постачання, медична допомога - вашим небойовим підрозділам цього катастрофічно не вистачає. Ви змушені мародерствувати, щоб отримати інформацію, вибити ворога та поповнити свої запаси. Вам потрібна здатність утримувати свої позиції. Щоб продовжувати боротьбу."

"Постійні зусилля. Розумію."

"Звичайно, за наше покоління таку армію неможливо було б створити. Але ми побачимо, як буде закладено фундамент і розпочато роботу - реформи, пробні запуски."

"Хм. Захоплююче". Погляд в очах Гернадієва став більш напруженим.

Момент за моментом небо ставало все світлішим. Гарфуріанський напад міг прибути будь-якої миті. Але нетерплячість була б лише моєю погибеллю.

"Тоді дозвольте мені поставити запитання, яке мої предки з покоління в покоління ставили попередникам Вашої Величності", - сказав Гернадієв. "Що таке імператор?"

"Найважливіший гвинтик у механізмі управління державою." Після роздумів про це з моменту моєї реінкарнації, це була відповідь, до якої я нарешті дійшов.

"Гвинтик, кажеш?"

"Так. Хоча його буде дуже не вистачати, бо заміну важко знайти, а механізм вийде з ладу, якщо він буде пошкоджений."

Щоб трохи розпакувати це, розглянемо наступне: Як імператор, за основоположними принципами нації, я був недоторканною, абсолютною істотою - і, за дивним парадоксом, я надав цим самим принципам і побудованому на них закону легітимності, яка була не менш абсолютною, доки я їх дотримувався. Крім того, сама присутність імператора могла надати країні важелі впливу на її сусідів, засновані на вазі одного лише титулу - перевага, яку не можна було ігнорувати, коли настав час сідати за стіл переговорів.

Було багато інших переваг від наявності імператора. Але не робіть помилки: це не було необхідною умовою правління.

"Ви, здається, натякаєте на те, що вважаєте імператора непотрібним."

"Наразі імператор необхідний", - відповів я. "Без нього механізм зупиниться. Але з розвитком промисловості сам механізм, тобто держава, зміниться. Якщо настане день, коли нашу роботу можна буде виконувати більш ефективними засобами, велика ймовірність того, що наша держава проіснує недовго, перш ніж буде відправлена на звалище історії."

Ще з часів мого перебування на Землі я добре знав, що нікому не потрібні імператори. Більшість людства чудово обходилася без них.

"Ми впевнені, що найближчі століття принесуть великі зміни в управлінні країнами світу - десь якась країна вирішить, що ця ідея "представницької демократії" має ноги, і її приклад наслідуватимуть інші країни до того часу, поки це не стане просто здоровим глуздом для людей тієї епохи. Королі та імператори світу можуть зберігатися в певних куточках, але я припускаю, що їхня роль буде значною мірою декоративною, збереженою заради традиції."

З точки зору суто раціонального та безпристрасного підходу, правителі були марнуванням доброго вуглецю. Однак знання мого минулого світу також означало, що я знав, що такі постаті можуть стати ключовими стовпами культурної ідентичності.

"Але традицію, якою б безглуздою вона не була, не можна відкидати легковажно. Бо якщо для її знищення потрібна лише мить, то її творення вимірюється століттями, і це саме по собі надає їй значущості."

Особисто я думав, що було б добре, якби посаду імператора колись скасували. Але якщо її скасують, то відновити її буде не так легко. Ось чому я б залишив її недоторканою: щоб залишити свободу вибору в руках наступних поколінь. Житимуть вони в самодержавстві, республіці, конституційній монархії - рішення буде за ними.

"Нашу ідеологію можна сформулювати одним реченням. Ми хочемо залишити майбутнім поколінням більше простору для того, щоб вони могли будувати своє життя на власних умовах, в усіх відношеннях. Хто б ними не правив, він є лише вираженням цього колективного авторства."

"Світ без королів? Мені важко в це повірити."

"Справді? Це має бути просто. Уявіть собі світ, де людство вимерло. Там немає королів, так?"

"Хм. Ну, ну..."- пробурмотів Гернадієв. Потім, голосніше: "Ти більш вражаючий, ніж я чув."

Він говорив не про чутки про те, що я ідіот. Як я і підозрював, він прийшов сюди, знаючи про мою справжню природу.

"Хочете щось додати, пане Петре Павле?"- запитав Гернадієв.

"Лише одне питання", - відповів чоловік, перервавши тривалу мовчанку. "Ви будете захищати моїх людей чи ні?"

Ах. Цілком слушне запитання. "Тоді давайте поговоримо про вигоду."

Не те, щоб я міг зараз щось сказати, навіть якщо б він запитав. Моє слово - це все, що я міг запропонувати.

"Через обставини ми зможемо виконати наші обіцянки лише після того, як повернемо собі владу. Але ви зможете розглядати ці обіцянки як свої, якщо будете з нами: свобода віросповідання, скасування інквізиторської гілки західного віросповідання, визнання народу атур офіційними громадянами Імперії та гарантовану свободу зберігати свою культуру, а також надання дворянського титулу їхньому вождю. Як вам таке?"

Я сподівався, що він не попросить чогось більш короткострокового...

"Достатньо. Віднині присягаю Вашій Величності на вірне служіння."

Петро Пал прийняв мої слова лише кивком голови. Це було легко. Насправді, це було настільки легко, що це навіть налякало мене. Якщо подумати, чи не так само було і з Тімоном?

"А що ви мені запропонуєте, ваша величносте? Я вже імперський дворянин."

"Формальне імперське визнання ваших земель як самоврядного володіння і повну заборону мит. Ви ж цього хочете, чи не так?"

Чисто з точки зору влади, люди Готіруа мали достатньо, щоб стати незалежними в будь-який час, коли б вони цього захотіли. Однак, як я зрозумів, вони не вирішили цього не робити, а просто не змогли. Готіруар були гірським народом: Над ними завжди висів привид голоду. Саме тому вони вирішили залишитися в Імперії, яка могла похвалитися найпродуктивнішою житницею на континенті, навіть якщо це означало терпіти утиски з боку канцлера.

Зокрема, канцлер запровадив непомірні тарифи і втручався в ланцюжок постачання продовольства. Скасування обох політик було б мінімальною умовою для того, щоб прихилити Гернадієва на свій бік. До того ж, заборона тарифів на землях його народу не змінила б того факту, що вони все ще залежали від продовольчих запасів імперії. Тут мені не було потреби скупитися.

"Крім того, ми можемо запропонувати реформувати систему збору мита - дворяни більше не будуть вас оббирати. Хоча, боюся, ми не зможемо повністю ліквідувати систему оплати за проїзд - дороги треба якось утримувати."

Коли я подивився на Гернадієва, то побачив, що його плечі тремтять. Рух почався з малого, але поступово ставав все більшим і більшим, поки нарешті не перетворився на...

"Ке-ке-ке-ке... Ха! Хаах хах хах хах!"

Що це мало означати?

"Дуже добре! Відтепер ми - Пʼятикляті! Я визнаю Вашу Величність п'ятим поколінням, і відповідно до нашої присяги, я і мій народ стаємо Вашим щитом!"

Стривайте, що в біса означало "Пʼятикляті"? І я розумію, чому він змінив своє ставлення, але чи не було це занадто великим розворотом?

"Отже, Ваша Величносте, ми готові виконати ваш наказ! Який ваш наказ?"

Щойно я зібрався запитати, що він задумав з цією справою з "Пʼятиклятими", як повернувся Тімон і повідомив про наближення ворога. Звісно, наша зустріч швидко перетворилася на імпровізовану військову раду.

Напевно, можна вважати, що переговори пройшли успішно. Так?

Не знаю...