Розділ 13 — Прибирання після Хаосу

Минув рік, і настав 466-й рік. За місяці, що минули після мого повернення до столиці, імперська політика була, м'яко кажучи, бурхливою.

Почну з моїх власних справ.

Той факт, що я технічно виграв свою першу битву, очевидно, припав до душі громадянам імперської столиці, розвіявши негативний імідж, що я був просто "сином кронпринца, який загинув у бою".

Незважаючи на це, моя перемога не викликала особливої настороженості у знаті, оскільки ходили чутки, що я залишив все племенам і сховався в глибині поля бою, тремтячи у своїх чоботях. До речі, саме я наказав Саломону поширити цю чутку.

Знать не остерігалася мене, а мешканці міста любили мене. Моя позиція була ідеальною.

Далі, давайте прикриємо регентство і фракцію канцлера.

До того, як я повернувся до імперської столиці, фракції були зайняті політичним поливанням брудом, постійно намагаючись звинуватити протилежну сторону в тому, що сталося. Канцлер був атакований через те, що його наймані найманці змінили сторону, і через те, що на імператора напали на його землях. Так само міністра церемоній докоряли за те, що його проголошена "гвардія" втекла від бою, а також за те, що він провів кілька днів, які минули, поки моє місцезнаходження залишалося невідомим, таємно пересуваючись по столиці.

Ця безплідна сварка тривала деякий час навіть після мого повернення, що призвело до того, що політичні позиції герцогів похитнулися.

Незважаючи на те, що ви можете подумати, це була насправді жахлива ситуація для мене. Зрештою, їхнє падіння не обов'язково призвело б до того, що вельможі під їхніми парасольками збіглися б до мене, і чим більше вони були загнані в кут, тим вищою була ймовірність того, що вони вдадуться до вбивства або повстання.

У розпал всього цього, наступним кроком, який я вирішив зробити, була відмова від усіх зустрічей з дворянством.

Офіційно молодий імператор, вперше відчувши страх перед тим, що хтось прийде за його життям, почав стрибати по тінях, втративши довіру до дворянства.

На перший погляд, це може здатися невигідним для герцогів, але насправді я вигравав для них час. Я хотів, щоб вони припинили безглузді пошуки винних і продовжили знищувати докази своїх злочинів. Розумієте, якби будь-який з їхніх злочинів був належним чином викритий, імператор не мав би іншого вибору, окрім як покарати їх. Однак я не мав військової сили, щоб підтримати мене - принаймні, поки що, - тож я не зміг би забезпечити виконання цього покарання. Тому я вирішив спрямувати ситуацію так, щоб дозволити герцогам приховати свої злочини під килимом.

Зрештою, їхня гідність і репутація вже достатньо постраждали для моїх цілей, і навіть жалюгідний щур знайде в собі сміливість вкусити кота, якщо його достатньо загнати в кут.

Проте, дозволити, щоб все повернулося на круги своя без жодних фанфар, було б зовсім нецікаво, тому я дозволив собі трохи потішити себе переслідуваннями.

Як я вже згадував раніше, я відмовлявся зустрічатися з дворянами - але насправді було два винятки. Одним з них була стара відьма регентша, політичний вплив якої був зведений до мінімуму її батьком, міністром церемоній, а іншим - архіпрелат Георг V, найвищий авторитет у західному ортодоксальстві і молодший брат канцлера.

В результаті канцлер і міністр церемоніалу вклали значну частину своєї особистої ваги в підтримку протопрелата і регентши відповідно, і все це для того, щоб вони могли повернути собі привілеї зустрічатися зі мною. Через це регентство стало системою з двома лідерами, а релігійна кліка у фракції канцлера стала досить впливовою, що канцлерська кліка була змушена піти на поступки.

Міністр церемоній, зокрема, повинен був кипіти. Після всього того часу і зусиль, які він витратив на перестановку своєї владної бази, щоб вона слідувала лише за ним, він в одну мить повернувся на вихідну позицію. Ах, солодка розплата.

Проте, з точки зору балансу сил фракцій, те, що колись було перевагою фракції канцлера, тепер стало тупиковою ситуацією п'ятдесят на п'ятдесят. Це сталося тому, що архіпрелат, який заміщав канцлера і був важливим фактором впливу фракції, раптово втратив значну частину свого впливу.

Я не знав, чому, лише знав, що в церкві мали відбутися якісь нові зміни - а це означало, що це справа рук наставника Дефлота. Якщо він вирішив, що це на краще, я довіряв його судженню і не заперечував проти нього.

Загалом, імперська політика балансувала на дивній чотиристоронній гойдалці, де головними гравцями були кліка канцлера на першому місці, за нею йшли кліки міністра церемоній і регентши, які посідали приблизно однакове друге місце, і західне ортодоксальство - четверте місце.

Вся ця ситуація була пороховою бочкою, яка тільки й чекала, щоб вибухнути. І все ж я вважав, що це краще, ніж безперервна пожежа нафти.

Так чи інакше, тепер, коли канцлер і міністр церемоній знову отримали привілей зустрітися зі мною, здавалося, що вони вирішили остаточно визначитися з легендою для прикриття: Вони підозрюють, що напад був боягузливим планом Конфедерації Тейанаве і Республіки Гарфур, які працювали в унісон, щоб розпалити хаос всередині Імперії. Частина "підозрювали" - це те, на що вам слід звернути увагу. Сформулювавши це таким чином, вони технічно не брехали. Вони просто "висловлювали свою думку".

Подібні заяви, які ні до чого не зобов'язують і видають домисли за правду, були поширені і на сучасній Землі. І якщо там вони були досить вдалою тактикою, щоб обдурити мільярди людей по всьому світу, то в крихітній імперії з населенням у тридцять мільйонів це було дитячою забавкою.

Втім, у герцогів були причини згадувати про конфедерацію і республіку. Обидві держави перебували у стані війни з Імперією, було дуже малоймовірно, що вони не причетні до цих подій.

Таким чином, "прикре непорозуміння" було вирішено, і молодий імператор розлютився на обидві ці боягузливі нації. Він наказав канцлеру підкорити Республіку Гарфур, а міністру церемоній - зробити те ж саме з Конфедерацією Тейанаве.

Звичайно, вони були "обурені" тим, що ними маніпулювали ворожі країни. Вони "смиренно прийняли" мої команди, "доблесно присягнувши" мені, що знищать свого ворога. Згодом вони повернулися на свої землі, щоб розпочати підготовку своїх армій.

Яка фарсова шарада.

***

Я ні на секунду не вірив, що герцоги сприймуть цю справу з підкоренням серйозно. Однак, якщо один з них надто явно розслаблявся, інший розгрібав його по вугіллю, тож я очікував, що ми побачимо кілька сутичок або невеликих битв, які з цього всього випливуть.

Як на мене, це було просто чудово. Зараз мені потрібно було змусити конфедерацію і республіку стікати кров'ю, хоча б трохи. Потім, коли я поверну собі владу, я дам їм належного, добрячого прочухана і поставлю на п'яти.

Звісно, у мене були на це вагомі причини. Вислухайте мене.

Зараз імперія Бундарте межує з сімома іншими державами. З них наші кордони на сході з Імперіумом Тейва та Королівством Гордіньйон складалися з гірської місцевості, тож там не було потреби перемальовувати карти. Проблеми були з двома країнами на півночі та трьома на півдні.

Всі ці п'ять народів мали за плечима історію вторгнень та пограбувань Імперії, і їхні приціли були спрямовані на наші зернові регіони. Але замість того, щоб вести повномасштабні бойові дії, вони завжди віддавали перевагу кліщовим атакам, що сприяло нинішньому ослабленню Імперії.

Якщо наші південні та північні кордони не будуть стабілізовані, Імперія завжди стоятиме перед загрозою війни, яка може спалахнути на волосині. Ось чому мені потрібно було дати цим країнам кілька стусанів - принаймні достатньо, щоб вони трималися подалі від справ Імперії. Чи пішов би я до кінця і розчавив їх - це окреме питання.

До речі, це фактично було незмінною, офіційною державною політикою кожного покоління імператорів від першого до шостого (вона припинилася на шостому - пам'ятаєте того тупоголового? - і відтоді нікому не вдалося її відновити). Джерело: Граф Палатин Водедт.

До речі, про графа Палатина Водедта.

Виявилося, що Дефлотт ле Муассан не обманював мене - він дійсно був дитиною Водедта. За словами графа Палатина, Дефлотт покинув сім'ю, тому що його спосіб мислення не збігався з їхнім. Пріоритетом Дефлота був добробут нації, що не завжди добре узгоджувалося з вірністю графа Палатина, який понад усе ставив рід Роталей.

Цитуючи графа Палатина: "Він з тих людей, які зарізали б навіть Вашу Величність, якби вважали, що так буде краще для Імперії. Будьте з ним обережні."

Це пояснює, чому він був дуже радий, що змусив мене тікати із засідки, а потім влаштував мені несподівану зустріч з вождями. Хоча, якби мені довелося вибирати, мої цінності, безумовно, більше збігалися з цінностями Дефлота, ніж з цінностями його батька.

Дефлот розлучився з нами якраз перед тим, як ми в'їхали до самої імперської столиці. Очевидно, незважаючи на те, що він був сліпим від народження, він міг "бачити" людей і предмети, відчуваючи слабкі сліди їхньої мани. Перед від'їздом він пояснив, що натовпи та інші великі скупчення людей втомлюють його.

Я навіть повірив йому, чорт забирай.

"Ні, у цього чоловіка штучні очі - магічні інструменти, які дарують йому звичайний зір."

Якщо його кровний батько так говорив, то це, мабуть, була правда. Пояснення графа Палатіна також дало мені здогадку, чому Дефлотт не супроводжував нас у місті: Я підозрював, що він не хотів зустрічатися з батьком.

Зрештою, виявилося, що вони були з тих батьків і дітей, які завжди говорили один про одного "той чоловік" або "він". Знаєте, з тих, у чиї сімейні справи не хочеться втручатися.

Не те, щоб я мав право говорити. Я був сином, який бачив свою матір не більше, ніж ігрову фігуру, корисну для того, щоб тримати міністра церемоній під контролем, тоді як регентша була такою матір'ю, яка сказала, що рада, що я в безпеці, рівно один раз під час нашої зустрічі, тільки щоб потім нічого не робити, окрім того, щоб лихословити герцогів. Так, сторонній спостерігач нізащо не міг би подумати, що ми були порядними батьками і дитиною...

До речі, граф Палатин сказав про моє повернення лише те, що він "радий бачити мене неушкодженим". Ех. Це було досить справедливо, враховуючи наші ділові стосунки.

Що мене здивувало, так це реакція Надін. Дочка герцога Уоррена, очевидно, була щиро стурбована моїм благополуччям, тому що, побачивши мене, вона розплакалася і назвала мене ідіотом за те, що я змусив її хвилюватися. Як би мені не хотілося зробити коментар на кшталт: "О, так ось на що схожі цундере", я мудро зрозумів, що це за кімната, і промовчав.

Віра-Сильві теж заплакала. Потім вона зняла залізні ґрати на вікні й обійняла мене. Я не мав жодного уявлення, коли вона навчилася так маніпулювати залізом, і мені дуже хотілося запитати її, чи вона нарешті перестала приховувати той факт, що знає, хто я насправді. Але знову ж таки, я мудро тримав язик за зубами.

Я не звик, щоб люди плакали через мене. Я не знав, як реагувати.

Цікаво...

У моєму минулому житті хтось плакав за мною, коли я помирав?

// P.S. Deder: оце ніхуясобі таймскіп, я був сильно здивований.