Розділ 14 — Другий тур

Рік 466 за новим календарем, літо. Імператорський туристичний конвой знову вирушив у дорогу. Цього разу ми в основному подорожували західним регіоном імперії - сферою впливу міністра церемоній.

Через "травму", яку я отримав під час першої подорожі, потрапивши в гарфуріанську засідку, регенту і графу Палатіну знадобилися спільні зусилля, щоб "переконати" мене поїхати. В результаті міністр церемоній тепер був у них у боргу. Він був готовий зайти так далеко, тому що моя попередня поїздка відбулася майже виключно у володіннях фракції канцлера. По суті, якби все залишилося так, як було, міністр отримав би нечесну угоду. Колишній канцлер неодмінно втрутився б у спроби міністра витягнути мене на свої землі - звісно, під приводом захисту імператора, який не бажав цього. Принаймні, він мав би публічно засудити дії міністра.

Але він цього не зробив, що свідчить про те, що у нього не було свободи дій.

Я не міг дозволити йому натиснути на курок і підняти проти мене армію, тому, чесно кажучи, я трохи побоювався їхати в турне. Але врешті-решт я вирішив залишити бельверійський контингент - Розарії, Саломона та інших - у столиці, поки мене не буде.

Однією з моїх початкових причин подорожувати Імперією було бажання віддалити Розарію від імперської столиці, але ситуація, вочевидь, змінилася. До мого першого туру канцлер і міністр церемоній розглядали її як одноразову річ, від якої можна було позбутися, як тільки вона починала заважати. Навіть якби вона протестувала, вони могли б просто звинуватити її у шпигунстві чи чомусь подібному, і все.

Однак, завдяки гарфуріанській засідці, поповзли чутки, що герцоги зрадили Імперію. Виявляється, коли ви постійно звинувачуєте свого опонента в чомусь, це має тенденцію затримуватися в свідомості людей.

Але якщо їхні нескінченні звинувачення завжди були лише звинуваченнями, то тепер вони перетворилися на повноцінні підозри. На противагу цьому, Розарія та її люди брали участь у битві (хоча й не билися, але були поруч) і користувалися довірою молодого імператора. Якби герцоги зробили якийсь крок проти неї, це лише підтвердило б їхній статус зрадників в очах народу, анулювавши їхні дії.

Кажуть, що цвях, який стирчить, забивають молотком, але це було правдою лише доти, доки молоток був на місці. Оскільки молот був у ремонті (рахуйте: заворушення у фракціях), то цвях був у безпеці, безсумнівно. Тим паче, що герцоги ще не настільки зневірилися, щоб спробувати забити його голими руками.

Я вірив, що Розарія і Саломон зможуть врівноважити регента і канцлера один проти одного. Що ж до герцога Ажінкарла, старого підступного матеріаліста, то він супроводжував мене в поїздці.

Ми вирушили у восьмий місяць року, з надзвичайно посиленим ескортом гвардійців. До речі, граф Палатин Водедт також приєднався до нас. Він не назвав конкретної причини, але, схоже, засідка на імператора не давала йому спокою.

***

Не дивно, що тур завершився без засідок і замахів.

Ще одна відмінність від минулого разу полягала в тому, що завдяки графу Палатіну Водедту я зміг дізнатися про Імперію набагато більше і більш детально. Особистості дворян, те, як жителі кожного регіону бачили своїх володарів, описи споруд, які я не мав змоги оглянути особисто, - все це працювало. Тімон, будучи добре освіченим, завжди був поруч зі мною і тому мало знав про Імперію за межами столиці, це була захоплююча зміна темпу - подорожувати з кимось, хто міг відповідати на мої запитання на льоту.

Щодо того, що я дізнався, то, гадаю, варто почати з того, що західні території Імперії мали відносно процвітаючу економіку завдяки морській торгівлі. Насправді, вона була, можливо, більш процвітаючою, ніж герцогство Рауль.

Однак це давало непропорційно малу військову силу, оскільки герцог Аґінкарл передав частину своїх володінь синам: Фріду маркізу Аґінкарлу-Новей старшому, та Авґусту, маркізу Аґінкарлу д'Дечі другому. Точніше, це сталося через те, що його сини перебували у поганих стосунках - це було слабким місцем регентства.

Фракція канцлера теж мала слабке місце, але, що ж, залишимо це на потім.

Тим не менш, це слабке місце регентства не було фатальним. Щоб проілюструвати це, ми можемо поглянути на срібло: основну валюту в західній імперії. Сам герцог Аґінкарл контролював найбільшу в імперії срібну копальню "Хитрий дивак".

До речі, здавалося, що найпоширенішим методом очищення срібла була ртутна амальгамація. Чорт забирай. Ще один з моїх домашніх чит-кодів викреслено зі списку.

Знову ж таки, я не бачив його на власні очі. Насправді, мені не вдалося спостерігати нічого, пов'язаного з видобутком срібла або солі, двома основними галузями промисловості герцогства Аґінкарл.

Ще однією цікавою темою, яка виникла, були майстерні з виготовлення магічних пристроїв. Подібно до того, як герцогство Рауль почало масово виробляти гармати, герцогство Аґінкарл впевнено просувалося вперед у розробці магічних знарядь для військових потреб. Хоча, як і слід було очікувати, все це трималося в суворій таємниці - настільки, що навіть граф Палатін Водедт не зміг дізнатися подробиць.

Решта екскурсії була нудною і складалася лише з різноманітних прийомів та проявів гостинності. Оскільки карета імператора була відновлена, я провів весь час нашої подорожі на самоті. Нудьга, твоє ім'я - самотність.

***

Хоча в турі не було багато пам'яток, які варто було б побачити, він привів мене до усвідомлення. Це важко передати словами, але було щось в... атмосфері, яка, можливо, відрізнялася від тієї, що була під час моєї першої подорожі. Якщо коротко, то, незважаючи на те, що моя мати була донькою герцога Аґінкарла, громадяни не були дуже привітними до мене.

Звичайно, це не означає, що мене приймали з опором чи відмовою. Апатія - ось правильне слово. Якщо хтось і проявив сильну реакцію, то це були барони, віконти та інші люди подібних соціальних класів. За словами графа Палатіна Водедта, вони були вцілілими залишками старої аристократії Аґінкарльського королівства.

Враховуючи історію регіону, я міг зрозуміти їхню реакцію.

Регіон Аґінкарл існував як незалежна культурна сфера ще до розпаду Ротальської імперії. Таким чином, королівство Аґінкарл було першим блоком, який проголосив незалежність від династії ранніх Гіолів і чинив найзапекліший опір возз'єднанню імперії династією Бундарте.

Едуард І, другий імператор, був змушений піти на щедрі поступки в обмін на капітуляцію королівства Аґінкарл. Аженкарська знать була понижена до статусу баронів і віконтів, але зберегла владу і юрисдикцію на рівні графів і маркізів. Перш за все, вони були юридично звільнені від обов'язку брати участь у війнах імперії - навіть якщо це була оборонна війна внаслідок вторгнення ворожої нації.

Однак ці сприятливі умови проіснували недовго.

В епоху Карла І, третього імператора, Імперію атакувало Королівство Гарфур (формально вони вже були республікою, але на папері у них все ще був король). Незважаючи на нищівну поразку в битві, Імперія зуміла вистояти завдяки допомозі знаті.

Звісно, оскільки Імперія не була агресором, вона не отримала жодної землі за свої зусилля, а отже, жодна з них не була роздана лордам, які брали участь у конфлікті, що залишило їх незадоволеними. Для порівняння, майже ніхто з Аґінкарлської знаті взагалі не долучився до воєнних дій по причині звільнення від військової повинності, яке вони отримали від другого імператора.

Побачивши це, Карл І вирішив вважати дії Аґінкарлської шляхти "діями, що слугують інтересам ворога" і оголосив, що він захопить їхні володіння, незалежно від того, чи дадуть вони на це згоду, чи ні.

Це було явним порушенням Аженкарського договору про капітуляцію. Зазвичай така тиранія не отримала б схвалення широкої аристократії. Однак цей випадок виявився іншим. Річ у тім, що Карл І пообіцяв своїм феодалам, що землі, відібрані у Аґінкарлійських дворян, будуть розділені між тими, хто брав участь у війні проти гарфурійців.

Таким чином, дворяни, ставлячи на перше місце власні інтереси, погодилися бути учасниками тиранії.

У цьому випадку невеликий ступінь автономії, якою все ще володіла Аґінкарлська знать, а також ім'я Аґінкарл, працювали проти них. Для імперської знаті в цілому вони сприймалися не як "побратими імперської знаті", а як "Аґінкарлська знать".

Усе було скінчено ще до того, як повстання змогло зрушити з місця. Коли армії імперської знаті увійшли до їхніх володінь, Аґінкарлська знать була змушена відмовитися від спроб зібрати контрсилу. Зрештою, вони були позбавлені значної частини своїх прав і привілеїв.

Едуарду II, четвертому імператору, вдалося заспокоїти Аґінкарлську знать, яка палко ненавиділа імперію, шляхом неодноразових дипломатичних переговорів. Едуард III, шостий імператор, підбурював "Велике Аґінкарлське повстання" своїми неодноразовими підвищеннями податків. А тим, хто придушив це повстання, взявши регіон під свій контроль і отримавши титул герцога Аґінкарла, був не хто інший, як Філіп, міністр церемоній.

Іншими словами, барони та віконти, що походили зі старої Аґінкарлської знаті, бачили в імператорі та міністрі церемоній ворогів. Вони не повстали зі зброєю в руках лише тому, що не мали достатнього впливу, щоб зібрати достатньо велику армію, щоб дати відсіч. Інакше кажучи, якби умови були сприятливими, вони б вже вранці гострили свої леза.

Я хочу сказати, що регентство було набагато крихкішим, ніж я вважав, зважаючи на двоєдину владу між регентом і міністром церемоній, ворожнечу між старшим і другим синами останнього, а також анти-бундартські настрої серед старої Аґінкарлської знаті, які я щойно відкрив для себе.

Так, це мені точно знадобиться.