Розділ 22 — З вежі з любовʼю

Без сумніву, битва наближалася. Навіть пересічні мешканці столиці відчували це, незважаючи на те, як мало новин вони знали. За повідомленнями, які я отримував, райони міста занурювалися в хаос.

Скупчення найманців погіршило громадську безпеку, і хоча в деяких закладах - тавернах і подібних до них - торгівля йшла на повну котушку, більшість городян у страху зачинили свої двері. Дехто, очікуючи, що місто стане полем битви, готувався до втечі, і серед них було чимало шляхтичів.

Це не було несподіванкою, адже доблесть герцога Уоррена в бою була добре відома - не кажучи вже про те, що під його прапорами було двадцять тисяч мечів, які прямували на північ, до столиці. А потім з'явилася ще одна новина, яка ще більше прискорила прагнення людей покинути місто.

Вцілілі представники маркграфського дому Рамітеада зібрали армію і лише за кілька днів підкорили більшу частину маркграфства, після чого звернули свої погляди на імперську столицю. Фабіо був на чолі війська і зараз прямував зі сходу з п'ятьма тисячами воїнів за спиною.

На мій смак, це було трохи забагато, але мені доведеться почекати, поки я не отримаю його доповідь, щоб почути його аргументацію.

Для порівняння, передбачувана кількість антиповстанських сил, зібраних у столиці, становила близько п'ятдесяти тисяч. Справжня цифра була набагато туманнішою, оскільки найманці, як правило, все перебільшували. Зрештою, більша кількість створювала враження надійності, а значить, і більшої оплати. І хоча надто велика розбіжність між заявами і правдою загрожувала викриттям, шляхта мала більші проблеми, ніж перевірка окремих загонів найманців.

Було вирішено, що командувачем війська, яке підкорить герцога Уоррена, буде Матьє ле Шапельє, граф Шамно, людина, яка має військове звання генерала. Завтра канцлер офіційно передасть йому командування армією, після чого він вирушить зі столиці, щоб зустрітися з герцогом Уорреном у битві.

Чому не канцлер чи міністр церемоній, запитаєте ви? Тому що вони не були генералами.

Розумієте, герцог Рауль і герцог Аґінкарл фактично не мали повноважень керувати імперською армією. Війська під їхнім командуванням були не більше, ніж приватними солдатами, що перебували в їхньому індивідуальному підпорядкуванні - практика, прийнята більшістю дворянства.

В Імперії лише три чини мали право командувати імперською армією - імператор, імперський Гранд-маршал і генерал. Кількість останніх двох залежала від часу (якщо коротко, то під час війни їх було більше), але загалом у будь-який момент в Імперії було від одного до двох імперських Гранд-маршалів і від трьох до п'яти генералів.

Якщо ти не мав одного з цих звань, ти не міг командувати армією, ось так просто. Мій батько, покійний кронпринц Жан, очолював імперські війська на полі бою не через свій королівський титул, а тому, що він також мав звання генерала.

До речі, дворянство відверто ігнорувало ці правила відтоді, як я став імператором. І канцлер, і міністр церемоній називали свої війська імператорською армією, щоб підняти свій престиж. Однак у цьому випадку це не спрацювало, оскільки вся суть повстання герцога Уоррена полягала в тому, щоб очистити тих, кого він звинувачував у деспотизмі. Здавалося, що навіть герцоги Рауль і Аґінкарл мали достатньо передбачливості, щоб цього разу грати за правилами.

Наразі в імперії був лише один Імперський Гранд-Маршал: Джусто де Сіве, граф Сіве. В Імперії маршал був вищим за генерала, тож за звичайних обставин командування мало б перейти до нього. Однак була одна заковика - він був нейтральним дворянином. Крім того, хоча титул графа Сіве не передбачав володіння жодною територією, Джусто де Сіве також мав окремий баронський титул і всі володіння, що до нього належали. І це баронство знаходилося на півдні імперії - іншими словами, у сфері впливу герцога Уоррена.

На думку канцлера і міністра церемоній, граф Сів був найнебезпечнішою людиною в імперській столиці. Тому вони помістили його під домашній арешт у своєму маєтку.

Чому вони взагалі призначили нейтрального дворянина на посаду імперського Гранд-маршала, запитаєте ви? Я припускаю, що це сталося тому, що вони вважали за краще призначити когось з протилежної фракції. Старий добрий компроміс. До того ж, якби колись спалахнула повномасштабна війна проти іншої країни, герцоги хотіли б мати на чолі когось компетентного, щоб не зазнати втрат і для себе.

Чи означало це, що граф Сів був моїм союзником? Відповідь була категоричною "ні". Я попросив графа Палатіна зв'язатися з ним через агента, але він відмовився брати участь у громадянській війні, заявивши, що, хоча він і виступає проти зовнішніх ворогів Імперії, він дотримується політики повного невтручання, коли справа стосується політики.

Впертий хлопець. Але він не був у списку моїх пріоритетів, оскільки не очолював армію. Я поки що залишив його в спокої.

Далі ми підійшли до генералів, яких було троє. Принаймні, їх було троє. Статус одного з них був під питанням ще до того, як все це почалося.

Я, звичайно ж, говорив про Ріхтера де Ван-Уоррена, герцога Уоррена. Я дізнався про це нещодавно, але після того, як він відмовився від звання імперського Гранд-маршала, він отримав пропозицію від канцлера прийняти генеральські погони. Однак він відклав своє рішення, бажаючи дистанціюватися від столиці, і опинився в ситуації, коли одні люди називали його "генералом", а інші - ні.

Ця відстрочка тривала понад десять років, але канцлер врешті-решт відкликав свою пропозицію, зважаючи на всю цю, знаєте, повстанську історію.

Решта два генерали належали до фракцій, по одному від кожної.

Генералом регентства був чоловік на ім'я Філіп де Аґінкарл. Зауважте, що це не був герцог Аґінкарл з тим самим ім'ям. Цей Філіп був його онуком, старшим сином старшого сина герцога Аґінкарла, маркіза Аґінкарл-Новея.

Зазначу, що він не мав жодного досвіду командування армією, а це, звичайно, означало, що поставити його на чолі війська для підкорення герцога Уоррена - означало б катастрофу. Чому ви взагалі довірили таке важливе військове звання своєму онукові, герцог Аґінкарл? Ви ж не можете роздавати такі речі, як святкові подарунки, чорт забирай.

Мабуть, не варто було дивуватися, судячи з того, що його онук був його тезкою, він, напевно, обожнював його. Я був просто радий, що рішення про те, хто буде командиром, пройшло гладко.

У всякому разі, у відносному сенсі цього слова. Суперечки між фракціями все ж затягнули процес на кілька днів.

Нарешті, третім генералом став Матьє ле Шапельє, граф Шамно. Він був батьком Віри-Сільвії, командувачем військами герцога Уоррена, і людиною, з якою я мав зустрітися віч-на-віч.

***

Особистість Матьє ле Шапельє можна описати одним словом: обережний.

Його дочка в даний час, якщо не на папері, то в реальності була заручницею фракції канцлера. Його володіння були оточені територією регентської знаті, і відносини були напруженими. Той факт, що він так довго витримував такі обставини, свідчить про його надзвичайну стійкість і стоїцизм. Навіть коли його призначили командувачем військами проти герцога Уоррена, він відмовився перші два рази, і лише на третій капітулював.

Ще одним свідченням його обережності було те, що, незважаючи на те, що граф Палатін Водедт неодноразово виходив на зв'язок, йому все ще вдавалося уникати надання певної відповіді.

Сьогодні граф прийшов до моєї кімнати - відкрито, а не таємно, щоб засвідчити свою повагу імператору перед його від'їздом на битву. Більше того, здавалося, що канцлер і міністр церемоній перебували під таким сильним тиском, що у них не залишилося жодних підстав остерігатися нашої зустрічі. Старий Ченсі, зокрема, втратив цілу лінію зв'язку зі своїми володіннями через повстання Фабіо, і хоча сили молодого агента зараз прямували до нас, вони могли легко повернути на північ і відрізати герцогство Рауль від столиці в будь-яку мить.

Коли я відкинувся в плюшевому кріслі, переді мною поставили паруючу чашку чаю.

"Ваша Величносте. Я маю для вас доповідь перед зустріччю з графом".

"Говори." Я зробив ковток заварки, яку приготувала Тімон, і виявив, що це був трав'яний чай.

"Справа з імператорською гвардією, здається, просувається гладко."

"Добре. Продовжуй спостереження і складіть для мене повний звіт пізніше."

"Слухаюсь."

Моїй зустрічі з Бальтазаром вдалося зберегти в таємниці, тому ми уникали називати його ім'я, коли це було можливо, просто для дотримання належної практики. Можна було б використовувати прізвище "Шувалов", але ця людина вважала це вкрай неприємним, тож...

До речі, я чекав до самого перевороту, щоб зв'язатися з Бальтазаром, тому що, по-перше: Мені потрібно було дочекатися, поки стеження фракцій за мною ослабне, і по-друге: я хотів уникнути витоку інформації про нашу операцію. Ризик останнього, зокрема, зростав пропорційно кількості відведеного часу. Була й третя причина, і вона була найважливішою. У мене був агент в імператорській гвардії з несмертельною отрутою, яка на певний час виводила гвардійців з ладу. Іншими словами, якби Бальтазар відмовився співпрацювати, у мене був би наступний найкращий варіант.

"До речі..."- Я глянув на свою чашку. "Останнім часом ти заварюєш багато трав'яного чаю". Не те, щоб я заперечував - мені скоріше сподобався смак.

"Ця конкретна трава має детоксикаційні властивості", - пояснив Тімон.

"Яка? Гвандалео?"

Висушена форма рослини гуанде. Поки я підпалював її, мені вдалося уникнути вдихання диму за допомогою магічного захисту. Фракції більше не посилали її мені після повстання герцога Уоррена. Це була публічна причина, чому я зачинився у своїй кімнаті - я нібито страждав від симптомів ломки.

"Це додаткова пересторога заради ретельності", - каже Тімон. "На вашому одязі залишився запах рослини."

Я, власне, теж пояснював це своєю магією. Я вирішив, що зайва обережність не завадить, оскільки не була впевнений, чи достатньо контакту зі шкірою, щоб викликати симптоми, на відміну від прямого вдихання диму.

"Як ти мене надмірно оберігаєш."

"Це обов'язок васала." Настала коротка пауза. "Здається, він прибув".

Я поставив чашку і підняв голову. Граф Шамно, який увійшов до кімнати у супроводі графа Палатіна Водедта, був красивим чоловіком, який виглядав молодшим за свій вік. Не треба було особливо придивлятися, щоб побачити схожість з Вірою-Сільвією, особливо з огляду на її дорослішання останнім часом, коли магія більше не затримувала її ріст.

"Графе Шамно", - сказаа я. "Будь ласка, сідайте."

З Бальтазаром у мене був запасний план. З графом Шамно - ні. Але навіть так, я був упевнений, що він стане на мій бік. Зрештою, це було в його інтересах.

Припустімо, що він відмовився б приєднатися до мене, пішов би назустріч герцогу Уоррену в битві і програв би, відповідальність лягла б на його плечі. У гіршому випадку, його володіння були б конфісковані.

Однак, якби він переміг, трагедія була б ще більшою. Політична гра в м'яч повернулася б до боротьби між фракціями, залишивши графа Шамно - який належав до фракції канцлера, але був оточений регентством - знову ізольованим. Так було б, якби регентство не вбило його, щойно він повернувся б до своїх володінь.

Єдиною причиною, чому він зміг приїхати до імперської столиці, було те, що канцлер і міністр церемоній погодилися на тимчасове перемир'я, що послабило тиск на графство Шамно з боку його сусідів.

По суті, граф Шамно був мисливським собакою, якому дозволили жити, бо в полі була здобич - здобич на ім'я Герцог Уоррен. Як тільки полювання закінчувалося, мисливський собака втрачав своє призначення і його швидко утилізували.

Тож, що мав робити граф Шамно? Залишити свою здобич живою?

Ні. Як шляхетний чоловік, правильним рішенням для нього було б присягнути на вірність новому господареві і змінити свій статус з мисливського пса на сторожового пса. Звичайно, я вважав би адекватним, якби це було все, що він зробив. Саме такими мають бути стосунки між сюзереном і васалом. Але річ у тім, що стосунки, засновані лише на прибутку і збитках, не залишають місця для довіри.

Тому я вирішив, що цього разу піду більш обхідним шляхом, так би мовити.

"Вибачте за несподіванку, але залиште нас на хвилинку." Я продовжив направляти ману в сережку, яку мені дала Віра-Сільві.

Реакція графа була помітна. "Це...?!"

"Віра. Я передаю сережку графу Шамно. Ти не проти?"

Звісно, я повідомив її про це заздалегідь, але я не міг звинувачувати її за нерви, враховуючи все, що сталося.

"Глибокий вдих", - сказав я їй. "Тобі не потрібно робити з цього щось більше, ніж це є насправді. Ти просто розмовляєш з батьком вперше за довгий час. Ось і все."

Настала невелика пауза. Я заговорив знову.

"Говори, про що хочеш. Не обов'язково про мене. Я віддаю його зараз, гаразд?"

Ми були в межах мана-печатки, але сережка все ще працювала. Однак, оскільки існував шанс, що зв'язок перерветься, якщо джерело мани вичерпається, я підживлював сережку, можливо, трохи більше своєї внутрішньої мани, ніж це було необхідно, перш ніж віддати її графу.

"Графе Шамно, ми раптом згадали про невідкладну справу, яку повинні вирішити, тому ми тимчасово відлучимося", - сказав я. "Це не займе багато часу, тому, будь ласка, зробіть нам послугу і залиште цю сережку у себе. Ми зможемо продовжити нашу розмову після повернення."

Він мовчки взяв сережку долонями обох рук, наче брав найціннішу річ у світі.

Я старанно ігнорував те, як тремтіли ці руки, і спокійно вийшов.