Розділ 6 — Поминальна молитва

Розділ 6 - Поминальна молитва

Минув час, і мені виповнилося чотири роки. Мої дні були наповнені прогулянками, розпитуваннями фрейлін і таємними магічними вправами. Однак сьогодні все було інакше, ніж того дня, коли я прокинулася.

«Це буде вашим вбранням сьогодні, Ваша Величносте».

Це був явно якийсь церемоніальний костюм. Якщо подумати, вони ж знімали з мене мірки напередодні, чи не так?

Я слухняно дозволив себе одягнути. Я вже звик до цього, як і до того, що мене роздягають. Це було ніщо в порівнянні з тим збентеженням, яке відчували фрейліни, що мили мене з ніг до голови під час купання. Хоча і до цього я, мабуть, звик, хоч і не хотів цього визнавати.

Але відклавши це вбік, одягнувшись, я пішов слідом за фрейлінами на вихід з будівлі. Якщо не рахувати моїх вилазок на подвір'я, це був мій перший раз на відкритому повітрі. Я почувався трохи схвильовано - можливо, цьому сприяв мій ошатний одяг. Невже я збирався виконати свій перший офіційний обов'язок?

Ця думка викликала неабияку цікавість. Оскільки в минулому житті я був звичайним громадянином, подібні речі були для мене в новинку.

На вулиці чекала карета в супроводі свити кінних солдатів. Я ніколи раніше не бачив карети, запряженої кіньми, в реальному житті - невже вони всі такі величезні? Чи це я був просто крихітним?

Я сів у карету за наполяганням мого супроводу і побачив, що вона була завалена подушками. Я швидко з'ясував чому, коли карета рушила з місця. Кінні екіпажі були досить хиткими, при їзді можна зад відбити, і це ще м'яко сказано. Якби не всі ці подушки, я б реально ризикував отримати травму - хоча особисто мені було весело. Це було схоже на атракціон у парку розваг.

Я був схвильований новим одягом, насолоджувався поїздкою в кареті - я реагував, як дитина. Мій фізичний вік не впливав на мене психічно, чи не так? Це здавалося страшно можливим...

Коли карета зупинилася, я вийшов у набагато похмурішому настрої.

Мої супроводжуючі привели мене до місця, яке нагадувало церкви мого попереднього світу - не те, щоб я коли-небудь був у церкві, не будучи християнином чи чимось подібним. Я навіть не можу сказати, наскільки будівля була схожа.

Але вона виглядала розкішно. Вітражні мозаїки, що фільтрували сонячне світло, справді створювали настрій. На них був зображений корабель і якась фігура лідера?

Я ніколи не був релігійним у своєму попередньому житті, але урочисте повітря змусило мене випрямити спину і звернути увагу. Саме тому я побачив у вівтарі трибуну, схожу на ту, з якої директор школи виступає на зборах, - такий кричущий сором. Вона була обвішана коштовностями, дорогоцінними металами та іншими прикрасами, і, загалом, муляла очі.

Але, можливо, тут була така мода? Тут було повно вельмож з такими ж кричущими аксесуарами.

Крім того, мене вже починало діставати те, що ніхто не пояснював мені, що тут відбувається. Невже вас вб'є блискавка, якщо ви поясните щось заздалегідь мені? подумав я.

Я ввімкнув свій найкращий голос «дитини, яка не має жодного уявлення про те, що відбувається». «Що відбувається?»

Фрейліна, що стояла поруч зі мною, подивилася на оточуючих вельмож, а потім нахилилася, щоб прошепотіти. «Це похорон, Ваша Величносте.»

«Похорон?»

«Так. Це коли прощаються з тим, хто помер.»

Ого, справді? Ніколи б не здогадався. «З ким?»

«Ну...» Фрейліна завагалася. Але чому? Хіба помер канцлер чи міністр церемоній? «Це була леді Норн де Аллеман.»

Хто?

«Вона була наложницею вашого шановного батька, Ваша Величносте.»

Фрейліна повернулася і глибоко вклонилася. Коли я озирнувся, то побачив, що канцлер підійшов до нас ззаду.

«Давно не бачилися, Ваша Величносте». Він нахилив голову до мене.

Справді? Просто нахилив голову? Поводишся так, ніби ти вже тут господар, так? Як скажеш. Що там було про наложницю?

"Коли помер ваш шановний батько, ми всі були вражені горем, і кожен з нас відреагував по-своєму. Ваша мати замкнула двох його наложниць у темній вежі і тримала їх під пильним наглядом».

Так воно і було.

Після смерті мого батька регентша була вагітна мною. Але його наложниці теж могли бути вагітними, тож вона тримала їх у в'язниці, для всіх випадків і цілей.

Але чому їх тримали там після того, як з'ясувалося, що вони не вагітні - особливо, якщо випробування вже коштувало одній з них життя?

До речі, я не бачив ні регентши, ні міністра церемоній. Був лише канцлер. І якщо мені не зраджувала пам'ять, більшість присутніх дворян були з його фракції.

Лампочка. Мене використовували для політичного впливу, чи не так? В такому випадку, канцлер хотів би, щоб я висловив...

«Який жах...»

Співчуття. Як вам таке? Досить покірно?

«Так, так, так!» Канцлер кивнув головою. Здавалося, його настрій покращився, бо він дозволив собі продовжити. «І це ще не все, вона вбила старшого брата Вашої Величності - і його матір теж! Може, вони й були слугами, але трагедія не тільки для знаті, кажу я вам».

У мене був зведений брат?! Значить, він був першим у черзі ще до мого народження? Мабуть, ні; це здавалося великою сірою зоною, якби його мати не була дворянкою. Можливо, саме тому канцлер заплющував на них очі. Однак, якщо він не брехав мені, все це сталося б ще за життя мого діда - попереднього імператора. Як він дозволив регентші робити все, що їй заманеться?

Зачекайте, зачекайте. Є просте пояснення. Невже попередній імператор дозволив би своєму онукові померти, навіть не поворухнувши пальцем? Чи не більш імовірно, що він спробував щось зробити... і зазнав невдачі?

Іншими словами, справжньою причиною смерті попереднього імператора було вбивство моїм іншим дідом - міністром церемоній.

Або, принаймні, шанси на це були високими. Проте, що я міг з цим вдіяти? Я не міг навіть довести свої підозри, не кажучи вже про те, щоб діяти відповідно до них.

Я знову ввімкнув свій голос «нетямущої дитини». «Я не розумію».

Цей імператорський двір був мінним полем. Один невірний крок, і тобі кінець.

＊＊＊

Мені було доручено сидіти в першому ряду, і священнослужитель (цей хлопець, ймовірно, був молодшим братом канцлера) виголошував свою проповідь. Він обрав для проповіді одне зі святих вчень імперії, яке, очевидно, називалося Першою вірою. Очевидно, розповіді про великі діяння минулих релігійних діячів під час проводів померлих гарантували їм потрапляння до раю.

Коли почалася проповідь, ззаду виникла невелика штовханина. Я підозрював, що це тому, що вся промова про «святих предків» була зарезервована для особливих людей, які помирали, наприклад, королів чи імператорів. Те, що це було зроблено для наложниці кронпринца, без сумніву, викликало у регентства неабияке обурення.

Як казали, є політика і релігія нероздільні, і це було яскравим прикладом. Та все це не мало жодного стосунку до мене в моєму теперішньому стані.

Тепер про зміст самої проповіді, яка мене цікавила. Священнослужитель був нікудишнім оратором, але сама історія несла в собі багатство знань для мого недорозвиненого маленького мозку. Ну, окрім слів, яких я не впізнав.

Щоб позбавити вас від нудної частини, я підсумую.

Жив-був чоловік на ім'я Айн. Він народився на сусідньому континенті і міг чути голос Бога. Однак, підозрюючи, що на нього накладено чаклунство, він не вірив Божим словам, навіть коли Бог показав йому низку чудес. Айн відмовився від свого скептицизму лише тоді, коли Бог зробив його ілюмінатом, наділивши силою чудотворення.

Бог доручив Айну поширювати Його вчення і вести за собою людей, і Айн послухався. Але на своєму шляху до виконання ролі посланця - так, мабуть, називали Божих євангелістів - він зазнав жорстоких переслідувань. Проте, знову керуючись Божим голосом, Айн вирушив у далеку подорож з невеликою кількістю одновірців. Вони зустрічалися з усілякими труднощами, але долали їх силою чудес, поки, нарешті, не досягли землі обітованої - цього континенту. Зрештою, після того, як Боже вчення вкоренилося, Ілюмінат був покликаний до Бога, виконавши свою роль. Так виникла Перша Віра.

Коли я слухав проповідь, мене осяяло осяяння: Вітражні мозаїки на кожній з чотирьох стін церкви зображували подорож Айна. Задня стіна біля входу показувала, як він отримував силу чудес. Ліва - його переслідування. Спереду була мозаїка, яку я помітив раніше, про морську подорож, а праворуч - про прибуття на континент.

Я не міг сказати, чи була ця історія правдивою, але вона, безумовно, була захоплюючою. Це також було суворим нагадуванням про те, як мало я знав про історію цього світу.

Можливо, після того, як я втечу, я стану істориком. Це звучало весело.

Проповідь нарешті закінчилася, і труну закрили. Ми всі заплющили очі, щоб віддати шану померлій жінці. Я ніколи не зустрічався з нею, але молився за її мирний спочинок. Я не сумнівався, що її життя було несправедливим - навіть її смерть була перетворена на політичний капітал, зрештою - тож було б добре, якби вона знайшла розраду в могилі.

Існували шанси, що я (чи будь-хто інший у цій церкві) одного дня закінчить так само, як і вона. Саме так працював імператорський двір.

Яке жахливе місце. Цим людям справді потрібно було якесь хобі.