Розділ 26 — Не кінець, а лише Початок

Після коронації я швидко змив з себе кров і покликав графа Палатіна Водедта, Даніеля Розповідача та графа Нунваля до своїх покоїв. Бальтазар і лорд Саломон були зайняті охороною і наглядом за захопленими нами вельможами, тож я залишив їх у спокої.

Коли трійця увійшла до кімнати, вони всі як один стали на коліна і схилили голови. Я попросив їх розслабитися, і вони так і зробили - за винятком графа, який тримав голову опущеною.

"Графе Нанваль, ви можете підняти голову."

"Я... я не можу. Я був настільки сліпий до намірів Вашої Величності, що думав, ніби все це було лише актом позбавлення Імперії від чорних гвардійців, які її експлуатували..."

Я перервав вибачення графа Нанваля, поклавши руку йому на плече.

"Лише завдяки вашим зусиллям Імперія залишилася в стані, коли її можна було врятувати, - сказав я. "Ми щиро вдячні вам за те, що ви зробили. "Висловлюю вам нашу щиру подяку, графе. Прошу вас. Підніміть голову."

"Я... недостойний слів Вашої Величності."

Якщо вже на те пішло, то я відчував себе погано через усі неприємності, яких завдав графу Нанвалю, не кажучи вже про те, що мені потрібно було, щоб він тримав ніс за вітром для мене. У нас був явний дефіцит талановитих людей і гора проблем, які потрібно було вирішувати.

"Ми сподіваємося на вашу подальшу службу."

"Так, Ваша Величносте. Для мене це буде честю."

Чесно кажучи, можливо, мене більше хвилювало, чи не спричиню я випадково його смерть від перевтоми.

Коли граф зайняв місце поруч з Даніелем і графом Палатіном, я оголосив: "По-перше, ми хочемо провести судовий процес, хоча і позбавлений помпезності і обставин."

До речі, судові процеси в цьому світі не обов'язково вимагали присутності підозрюваного або адвокатів для захисту. Їм навіть не потрібно, щоб головуючий суддя був нейтральним. У цьому сенсі, можливо, ви не могли б назвати це "судом" так само, як у моєму попередньому житті, але в цьому світі - в цю епоху - це була форма правосуддя.

"Цим ми здійснюємо судову владу трону", - продовжував я. "Відтепер герцогський дім Рауля, так само як і герцогський дім Аґінкарла, постане перед заочним судом за свої злочини."

Щоб детальніше зупинитися на судовій владі, про яку я говорив, спершу слід пояснити, що земельні дворян були під визнаною державою - а отже, визнаною імператором - юрисдикцією над своїми володіннями. Серед їхніх прав (які обмежувалися їхніми безпосередніми володіннями) було право оподаткування, а також судова влада. Іншими словами, коли на тій чи іншій території виникали проблеми (суперечки тощо), місцева знать мала право вирішувати їх в арбітражному порядку. Тим часом імператор, у свою чергу, мав юрисдикцію над цими самими дворянами.

По суті, моя заява зводилася до того, що "я буду використовувати владу імператора, щоб віддати їх під суд". Однак варто уточнити, що значна частина цієї правової сфери не була чітко кодифікована, що робило її технічно скоріше загальним правом, ніж статутним.

Простіше кажучи, це означало, що законодавство, яке стосується цієї теми, було швидким і нестабільним. Причин цьому було кілька: плутанина через паралельне існування сімейного та імперського права, небажання привілейованого класу (дворянства та королівської сім'ї) систематизувати закони, які б обмежували їхні права, тенденція до того, що збройна сила переважала над силою закону (суперечки вирішувалися шляхом конфліктів та воєн), і т.д., і т.п..

Зрештою, закони не нав'язували себе самі, вони потребували сили, що стояла за ними. У суспільстві, більш схожому на те, з якого я походив, це було б щось на кшталт поліції.

Що ж до імперії Бундарте, то цю роль виконувала збройна сила імператора - імперська армія, іншими словами. Але будь-якій армії, звісно, можна було чинити опір. Особливо це стосувалося знаті, яка володіла власними арміями. Якщо вони були незадоволені імператорським суддівством над ними, вони були схильні до повстань - тенденція, яка, в свою чергу, відбивала у імператора бажання видавати закони, як йому заманеться.

Звісно, ця динаміка не існувала у вакуумі. Будь-який незаангажований шляхтич, який спостерігав за процесом, міг так само легко подумати: "Завтра на цьому місці можу опинитися я", і приєднатися до повстання. Таким чином, для імператора стало необхідним уникати наступати на п'яти своїм васалам.

Однак у цьому випадку мені не доводилося турбуватися про таке делікатне балансування. Я маю на увазі, що герцоги Рауль і Аґінкарл не збиралися заперечувати, і що б я не робив, їхні роди все одно повстануть, враховуючи всю цю історію з убивством їхніх голів родів. Це робило ідею ходіння навшпиньки навколо них спірним питанням.

"Як висвячений член Першої Віри, я, Деніел де Пірс, засвідчу."

"Герцогський дім Рауля звинувачується в замовленні вбивства кронпринца Жана",- оголосив я. "Герцогський дім Аґінкарл звинувачується в замовленні вбивства покійного Едуарда IV. Крім того, обидва роди звинувачуються в неправомірному укладенні мирного договору, що завдав шкоди інтересам імперії, у висуненні неправдивих звинувачень проти маркіза Аґінкарла д'Дечі, маркіза Рамітеда і графа Верії, а також у несправедливому вторгненні в їхні володіння і окупації їхніх земель. Згадані герцогські доми також звинувачуються в інших злочинах, яких занадто багато, щоб їх перелічити. Якщо хтось із присутніх має заперечення проти цих звинувачень, прошу висловитися."

Для того, щоб суд був легітимним, на ньому повинні були бути присутніми кілька осіб. Окрім представника духовенства, який мав свідчити, та імператора, який виступав у ролі обвинувача, мали бути присутні щонайменше троє представників знаті, щоб підтвердити чи заперечити звинувачення. Варто зазначити, що у випадку відсутності заперечень, не було необхідності надавати докази правопорушення - ось чому дворяни не мали жодної віри у цей процес. Для них давно стало нормою публічно ігнорувати або відверто бунтувати проти винесеного рішення.

"Жодних заперечень не було висловлено",- продовжував я. "Таким чином, ми оголошуємо герцогський дім Рауля і герцогський дім Аґінкарла винними. У світлі їхніх злочинів вони будуть позбавлені всіх титулів і статусів, а їхні володіння і статки - в повному обсязі - оголошуються конфіскованими. Крім того, голови обох родів засуджуються до смертної кари, а їхні голови мають бути виставлені на загальний огляд. Якщо хтось із присутніх заперечує проти цього рішення, прошу висловитися."

Загалом, це був досить суворий вирок. Але в даному випадку, чим важчим він був, тим гучніше було б повідомлення про тяжкість їхніх злочинів. І в цьому полягала моя мета проведення цього судового процесу.

"Заперечень немає", - підсумував я. "Рішення вступає в силу негайно. Суд оголошується закритим."

"Як висвячений член Першої Віри, я, Даніель де П'єр, засвідчую, що цей судовий процес був проведений відповідно до закону і що правосуддя було здійснене."

До речі, титул Даніеля "висвячений член" був по суті синонімом "член духовенства". Існували й невисвячені члени Церкви, нижчі в ієрархії, і вони технічно не були членами духовенства. За всіма ознаками, сам архіпрелат (представник західного ортодоксальства) також був простим висвяченим членом. Звичайно, я не мав жодного уявлення про те, чи існувала така організаційна структура в інших конфесіях.

"Графе Палатін Водедт, виставте їхні голови, як ми планували", - наказав я. "Поводьтеся з ними обережно."

"Як накаже ваша величність."

Тепер ми були в гонці проти часу. Якби спалахнув цивільний бунт, це був би шах і мат для мене.

"Прелат Деніел. Який статус церкви?"- запитав я.

"Вже під контролем, Ваша Величносте. Ми засудили Георга V до спалення на вогнищі. Процедура може бути проведена, як тільки ви передасте його під нашу опіку."

"Тоді завтра. Дякую за ваші зусилля."

Якщо вам цікаво, навіть імператор не мав юрисдикції страчувати священнослужителя, такий вирок мав виносити власний церковний суд. І хоча формулювання залишали бажати кращого, я був вдячний за те, що вони піднесуть факел до цього хлопця.

"І графе Палатін Водедт", - сказав я. "Щодо місця нашого виступу..."

Якби ми змогли схопити герцогів і публічно стратити їх, громадяни мали б чіткий індикатор політичного зсуву. Однак я зачистив їх у залі коронації, а це означало, що був шанс, що мені не вдасться досягти розуміння народу. Тому я вирішив виступити з промовою. Залишалося тільки вирішити, де саме.

"Гадаю, про Білу площу не може бути й мови?"- запитав я.

"На жаль, так", - підтвердив граф Палатін. "Ми не зможемо гарантувати безпеку Вашої Величності. Верхньою межею нашої гарантованої безпеки була б Чорна площа."

Біла площа була розташована за межами первісної імперської столиці, між районами, раніше відомими як міста Сейді і Дуде. На противагу цьому, Чорна площа була в межах первісних стін. Оскільки перша була більшою і розташовувалася поблизу основних житлових районів, вона була кращим вибором для публічного звернення - але не настільки, щоб варто було йти на додатковий ризик.

"Крім того, як і передбачалося, ми зможемо прийняти лише близько сотні нових мешканців міста", - продовжив граф Палатін. "Приношу вам свої щирі вибачення."

Місто Кардинал можна розділити на дві основні частини: старі райони міста і нові райони міста. Оскільки я обмежив рух між ними, виголошення промови в старому місті не гарантувало б, що вона дійде до нового міста. Таким чином, у випадку, якщо виголошення промови в новому місті було б неможливим, я попросив графа Палатіна привезти принаймні сотню мешканців нового міста.

"Якщо ви кажете, що це межа, то ми мусимо задовольнитися цим", - погодився я. "Приступайте до підготовки."

"Воля Вашої Величності, закон для мене."

Неважливо, чи прийняли б мене мешканці старого міста, якби в новому спалахнув бунт. В ідеалі, я б хотів, щоб на переговорах були присутні більше мешканців останнього, але наші агенти і так були виснажені численними завданнями. Я мусив залишатися реалістом.

"А, і графе Палатін."

"Так, ваша величність?"

"Ми сподіваємося на вашу подальшу службу."

Колись давно я попросив графа Палатіна позичити мені свої сили до коронації. Тепер, коли я коронувався, я зрозумів, що це означало, що він продовжуватиме пропонувати мені свою вірність, але прояснити ситуацію не завадило б. Про всяк випадок.

"Звичайно, Ваша Величносте", - сказав граф Палатін з легкою посмішкою. "У тому, що я сказав вам того дня, не було жодного сліду брехні."

Це... було трохи зловісно, чесно кажучи. Але неважливо.

***

Було вирішено, що я виголошу свою публічну промову з кафедрального собору Західного Отодоксальства. У мене був ще деякий час до того, як все буде готово, який я провів, обмірковуючи свої майбутні плани, попиваючи трав'яний чай Тімона.

По-перше, треба було розібратися із заарештованими мною дворянами. Я мав вирішити, чи відпустити їх, чи покарати кожного окремо. Навіть якби я зробив перше, час мав вирішальне значення. Зарано - і їхній статус лордів був би стабільним, запізно - і їхні володіння могли б впасти в хаос, особливо якщо у них були другі або треті сини, які мали спокусу поборотися за місце спадкоємця. Якщо я все правильно розрахував, то міг би в принципі контролювати дії знаті, тож це вимагало ретельного розгляду.

Далі було питання герцога Уоррена. Я був майже впевнений, що Надін благополучно дісталася до нього з моїм листом, але як він вирішить діяти? Враховуючи обставини, він, безсумнівно, повернеться в лоно Імперії, але питання полягало в тому, що він буде робити після цього. Я хотів, щоб він залишив свою армію тут заради мене, але існував шанс, що він також повернеться до своїх володінь. А мені зараз був потрібен кожен солдат, якого я міг дістати.

До речі, про військо графа Шамно теж треба було подумати. Я мав якомога швидше роззброїти приватні дворянські армії, що входили до його складу, бо було б неабияким болем, якби вони побігли на допомогу своїм лордам, зрештою. Мені потрібно було пильно стежити за ними.

Що ж до найманців, то граф Шамно добре з ними впорався. Їхніми справжніми роботодавцями були герцоги Рауль та Аґінкарл, а це означало, що вони були за крок від того, щоб стати моїми ворогами. Однак після моєї зустрічі з графом він переконав герцогів визнати його головним роботодавцем найманців - принаймні до закінчення битви з герцогом Уорреном - на тій підставі, що наявність різних роботодавців і командирів може призвести до того, що найманці будуть ігнорувати або не виконувати накази на полі бою.

Завдяки цьому, граф Шамно тепер видавав найманцям зарплату, а це означало, що вони підкорятимуться йому до подальших вказівок - а це було незабаром, оскільки їхні контракти були не дуже довгими, а у нас не було коштів, щоб найняти їх знову.

Це привело нас до теми грошей. Або, точніше, до їхньої повної відсутності. У мене було кілька ідей щодо фінансування, але жодна з них не допомогла б нам перепідписати контракти з багатьма групами за короткий термін. Але я не міг їх просто відкинути, бо вони швидко перейшли б до бандитизму. Що робити, що робити...

Нарешті, існувала найбільша проблема: майбутній конфлікт з герцогствами Рауль і Аґінкарл.

Нам вдалося взяти під варту більшість дворян, оскільки вони були присутні на коронації, але "більшість" - це не "всі", і їхні сім'ї чекали вдома. Герцоги Рауль та Аґінкарл не були винятком.

Герцог Рауль мав сина на ім'я Зігмунд де Ван-Рауль, кавалерійський командир. В даний час він готував війська герцогства Рауля до можливого конфлікту з племенем готіруар. Що стосується герцога Аґінкарла, то його другий син Август де Аґінкарл, маркіз Аґінкарл д'Дечі, також все ще перебував у герцогстві Аґінкарл. Як тільки звістка про мою чистку дійде до Зігмунда і Августа, я не сумнівався, що вони оголосять, що успадкують герцогські титули своїх батьків і стануть маршалами своїх армій. Імперія буде по-справжньому під моїм контролем лише після того, як я їх підкорю.

Коротше кажучи, нічого ще не було закінчено. Насправді, це був лише початок - громадянська війна щойно розпочалася. Але це також була моя чудова нагода примусити спадкоємців герцогів до покори. Після смерті їхніх батьків - лідерів фракцій і лордів їхніх володінь - герцогства поринули б у хаос, а я тримав більшість фракційної знаті в кайданах. Без них я міг би завдати прямого удару по герцогствам Рауль і Аґінкарл.

А як тільки герцогства опиняться під моїм контролем, фракційна знать стане не більше ніж дезорганізованим натовпом наброду. Залишалося лише питання, як я збираюся цього досягти, але я мав...

"Ваша Величносте", - сказав Тімон, перериваючи мій хід думок. "Підготовка завершена".

Я відклав свої плани на деякий час. Спершу я мав виголосити промову.

"Справді? Я скоро буду там."

"Перед цим, Ваша Величносте. Прошу сюди."

Я обернувся і побачив, що Тімон простягає мені меч, все ще в піхвах. "Це... те, що я думаю?"

"Я взяв на себе сміливість придбати для нього піхви", - пояснив Тімон. "Якщо Ваша Величність має намір продовжувати носити його, я вважаю, що найкраще було б змінити його публічний імідж."

Я злегка витягнув лезо і побачив, що на металі все ще тримається червона пляма. "Засохла кров?"- запитав я.

"Так. Якщо інші побачать його як церемоніальний меч, вони згадають про указ Імператора Кардинала. Але якщо його образ як клинка очищення буде сильнішим, ті, хто заперечує проти його використання, втратять свої позиції."

Я на мить замислився.

"Лезо очищення, так? Мені це подобається." Тімон мав рацію, це було одне з тих питань, де єдине враження могло мати велике значення.

"І останнє", - сказав Тімон. "Граф Палатін виявив у місті одного з агентів герцога Уоррена. Схоже, вони збирали інформацію. Я вважаю, що ви повинні знати про це."

Я не надто здивувався, агент, про якого йшлося, ймовірно, просто збирав інформацію - що і як відбувається. Зрештою, Герцог Уоррен не був схожий на людину, яку можна повністю переконати одним листом.

У такому випадку, можливо, було б непогано включити в мою промову повідомлення і для нього...

"Дуже добре", - сказав я. "Якщо це все, то я повинен йти."

Як і в День заснування, що так давно минув, я незабаром мав постати перед моїм народом. Але цього разу я не боявся.