Розділ 4 — Суд над вісьмома

Суд над вісьмома

Імперська столиця була стабільною. Настільки, що не можна було б подумати, що в ній щойно відбулася чистка серед правлячих верхів.

На це було кілька причин, але одна з них полягала в тому, що я дав розслідуванням щодо дворянства тиждень на розгортання. Я міг би просто "розслідувати" їх як формальність і одразу перейти до судового процесу, покаравши їх на свій розсуд, але це викликало б невдоволення інших дворян - баронів, лицарів тощо, які не були присутніми на коронації. Оскільки я не поспішав, нижчі дворяни, здавалося, були задоволені тим, що чекали у своїх домівках у дворянському районі і дивилися, в який бік кинуть кості.

Це стосувалося і купецтва. Канцлер і міністр церемоній - насправді, мені, мабуть, варто було б взяти за звичку додавати "Екс" до їхніх титулів - мали справу з багатьма купцями, яких тепер можна було б вважати моїми потенційними ворогами, оскільки я стратив їхніх благодійників. Принаймні, вони, безумовно, не співпрацювали з престолом. Проте я нічого їм не зробив. Я знав, що вони стануть у пригоді досить скоро.

До речі, повертаючись до моєї думки про герцогські титули, вони вже були позбавлені їх формально, і тому "екс-канцлер" і "екс-міністр церемоній" були точною термінологією. Однак, оскільки ніхто ще не зайняв звільнені ними посади, використання їхніх колишніх титулів все ще сприймалося як посилання на них.

Що стосується громадян, то вони були надзвичайно прихильні до трону, завдяки моїй промові. Звичайно, оскільки їхня думка про мене могла повністю змінитися, якщо я припустився однієї-єдиної помилки, можна також сказати, що вони були тією демографічною групою, з якою мені потрібно було поводитися найобережніше.

Фактично, єдиним нестабільним елементом у Кардиналі на даний момент було Західне Ортодоксальство. Хоча, оскільки спроба втрутитися могла б принести лише шкоду без жодної користі, я поки що залишив їх у спокої.

"Поки що" - це головна частина цього речення. Церковна гниль вже давно досягла свого апогею, і незабаром вона потребуватиме ґрунтовної реформації. Я просто дозволив би їм продовжувати міжусобиці, поки громадська думка не дійде до того, що імператор повинен буде втрутитися.

Саме в цей період відносної стабільності до імперської столиці, приблизно в один і той самий час, надійшли дві важливі новини. Першою була заява командира кавалерії Зігмунда де Ван-Рауля, старшого сина колишнього герцога Рауля, про намір успадкувати герцогський титул свого батька. Другою була також декларація, надіслана Августом де Аженкарлом, маркізом Аженкарлом д'Дечі і другим сином колишнього герцога Аженкарла, в якій говорилося майже те ж саме.

О, так, і обидва чоловіки також згадали, що вони збирають свої армії проти імператора.

Громадянська війна нарешті розпочалася.

Отже, в місті з'явився новий (самопроголошений) герцог Рауль і герцог Аженкарл, і вони збирали свої сили, щоб повстати проти мене. Почувши цю новину, я зібрав герцога Уоррена, який оселився в імперській столиці, графа Шамно, графа Нунваля, який залишився в імперській столиці, графа Палатіна Водедта і Фабіо, який став новом маркізом Рамітеадом. Незважаючи на те, що ви можете припустити, метою зустрічі було не обговорення нашої стратегії проти повстанських армій, а проведення суду над дворянами, які перебували в нашому полоні.

Переконавшись, що мої вірні васали розсілися, я розпочав засідання.

"Цим ми здійснюємо судове право імператора і оголошуємо цей процес відкритим."

Ви можете запитати, чи справді ми мали час, щоб присвятити його таким речам, але повірте мені, у нас все було гаразд. У мене були стратегії, як виграти час проти армій герцога Рауля і герцога Аженкарла, першу з яких я вже встиг привести в дію.

Крім п'яти вельмож, про яких я вже згадував, у нас були присутні прелат літургії та прелат-писар, щоб стати свідками. Після того, як я зробив свою заяву, вони почали свою.

Прелат літургії і прелат-писар дорівнювали Даніелю, прелату офіціуму, оскільки вони були найвищим рангом духовенства після Архіпрелата. Вони також були двома особами, які брали участь у конфлікті за право успадкування цієї ролі. Я подумав, що вони, швидше за все, намагатимуться полегшити цей процес у потрібному мені напрямку, щоб справити гарне враження.

До речі, виявилося, що Даніель зовсім не планував втручатися в їхній конфлікт. Він згадував, що деякий час не показуватиметься при дворі, щоб не викликати підозр. Більшість духовенства, схоже, поділяло подібну думку, дистанціюючись від прелатської літургії та прелатської писарства - загальний консенсус очікував, що конфлікт перетвориться хаос. Одним з таких священнослужителів був Дефлотт ле Муассан, син графа Палатіна Водедта. Після того, як він став одним з найактивніших прихильників очищення Георга V та його оточення, Дефлотт зрікся свого сану, заявивши, що його дії призвели до надто поспішного розвитку подій.

Більше не будучи членом духовенства, він вирішив вступити на мою службу як державний службовець. За його словами, він одягнув сутану лише тому, що це був найвигідніший спосіб працювати на імперію, і відкинув її, бо тепер вона лише заважатиме. Зазвичай вихід з церкви не був таким простим процесом, але оскільки він взяв на себе відповідальність за останні події, то отримав спеціальний дозвіл.

Незважаючи на те, що більшу частину свого життя він провів у духовенстві, я починав підозрювати, що в ньому взагалі немає релігійної кістки, не кажучи вже про якусь справжню повагу до бога першої віри...

Проте, нестачу кадрів ми не могли обійти. Я привітав його на місці і відправив служити нашим посланцем до Готіруару. Я підозрював, що він вже зустрічався з їхнім вождем Гернадієфом, бо той з'явився одразу після битви на пагорбі, яку організував Даніель. Не було великим логічним стрибком припустити, що Дефлот був гінцем Даніеля, і Дефлот швидко підтвердив, що це дійсно так.

Дефлотт вже досягнув автономної території Готіруар, а Готіруар публічно заявив про свою підтримку імператора, негайно розпочавши вторгнення у володіння Зіґмунда, самопроголошеного герцога Рауля. Початкова причина, чому Зіґмунд залишився в герцогстві Рауль з основними силами Рауля, полягала в тому, що він знав, що Готіруар готується до війни. Тож, хоча він міг кричати, верещати і скреготати зубами про мене скільки завгодно, він повинен був надати пріоритет відповіді ворогу на порозі свого дому.

Тим часом я наказав Готіруару мінімізувати втрати власної армії і відволікти увагу армії Рауля. Я також сказав їм, що якщо армія Рауля проігнорує їх, вони будуть лютувати по всьому герцогству і підірвуть здатність Зіґмунда підтримувати військові зусилля в міру своїх можливостей. Ідеальний сценарій полягав у тому, що вони заманили б армію Рауля в гори і почали б дуже сприятливу війну на виснаження, але в цьому випадку я міг би з таким же успіхом попросити виконання бажань у джина.

Але я відволікся. Повернімося до суду.

"В інтересах стислості ми відкладемо суд над тими, хто має ранг віконта або нижче, на більш пізній термін", - оголосив я. "А тепер почнемо. Почнемо з герцогів Рауля і Аженкарла."

Спочатку, для нащадків, ми розглянули вироки, винесені Карлу і Філіпу, колишнім герцогам Раулю і Аженкарлу, а потім перейшли до вироків Зіґмунду і Авґусту, які оголосили про свій намір успадкувати відповідні герцогські титули. Оскільки вироки колишнім герцогам були винесені не особисто, а "Голові їхнього герцогського дому", вони поширювалися і на їхніх спадкоємців - хоча ця частина ще мала бути ратифікована іншими дворянами.

Звісно, ніхто з присутніх не заперечував проти цього рішення, тож було підтверджено, що Зіґмунд і Авґуст будуть позбавлені всіх своїх активів, титулів і посад, засуджені до смертної кари, а їхні голови будуть виставлені на публічне видовище.

До речі, після того, як ми винесли вирок колишнім герцогам, ми також захопили їхні маєтки в імперській столиці. Хоча там була деяка кількість творів мистецтва та меблів, які можна було конфіскувати, щоб поповнити казну імперії, цього було б недостатньо, щоб зробити хоч якусь вм'ятину. Холодної твердої монети залишилося дуже мало.

У цю епоху валютою було срібло і золото, які були набагато об'ємнішими і важчими за паперові банкноти. Я очікував цього, але, схоже, колишні герцоги не носили з собою жодного з них. Натомість вони купували у своїх торговельних партнерів все у кредит, який виплачували у власних герцогствах.

Так чи інакше, далі йшли вироки для решти шляхти.

Почнемо з того, що за підробку офіційних документів був засуджений до смертної кари Фрід, маркіз Аженкарл-Новий, головний секретар імператорського двору і старший син колишнього герцога Аженкарла, з позбавленням усіх його маєтностей і титулів. Це практично само собою зрозуміло, але фальсифікація імператорської документації була тяжким злочином, і він робив це протягом багатьох років, приховуючи докази ухилення від сплати податків у незліченних випадках. Враховуючи все це, вища міра покарання була доречною.

Наступним був його, Філіп де Аженкарл - генерал, а не колишній герцог - який брав участь у фальсифікації документів свого батька. Він був засуджений до довічного ув'язнення. Інший дворянин регентства на ім'я Жозеф, граф Нанмейдт, отримав такий самий вирок за той самий злочин.

Рухаючись далі, ми дійшли до винесення вироку виконавцям вбивства попереднього імператора. Мабуть, здавалося, що жменька лікарів, яких "допитував" граф Палатін Водедт, нарешті зізналися. Звичайно, враховуючи його методи, їхні свідчення не були б прийняті як достовірні докази в суді на Землі. Я не хотів виносити їм вирок лише на підставі цього, але, на щастя, свідчення одного з аристократів, які перебували в нашому полоні - Готьє, графа Водді - звільнили мене від необхідності вирішувати цю конкретну проблему.

Граф Водді був дворянином з фракції канцлера і колишнім лордом-камергером, який був присутній в імператорській резиденції і при дворі під час вбивства попереднього імператора, що робить його свідчення цілком достовірними. Він також заявив, що Борис, граф Одамгейм, який став головним сенешалем після вбивства, був відповідальним за приховування доказів. І коли про це запитали графа Одамгейма на умовах, що йому буде надано імунітет за злочин, він з готовністю зізнався.

Все це пояснює, що мав на увазі Даніель, коли звинувачував графа Палатіна в тому, що він просто давав волю своєму гніву. Його "допити" лікарів здавалися досить непотрібними, враховуючи, що докази були легко доступні іншими засобами. Незважаючи на це, докази були використані для засудження головного лікаря Огюста Клаудіано і трьох інших лікарів до смертної кари з виставленням їхніх голів на загальний огляд, а ще двох лікарів - просто до страти.

Далі ми перейшли до засуджених за хабарництво: Бернард, граф Пекшер, міністр закордонних справ ; Маріус, граф Калькс, міністр внутрішніх справ; і Жан, граф Копардваль, імператорський виночерпник і коханець регентши. Усіх трьох позбавили посад і оштрафували - досить легкі покарання, зважаючи на обставини. Я не торкнувся їхніх титулів.

На це, звісно, була причина. Замість того, щоб самим давати хабарі, дворяни використовували підставних осіб, а це означало, що їм було б легко стверджувати, що їхнім початковим наміром було зробити пожертву, а підставна особа з власної волі перетворила це на хабар. Таким чином, якби я спробував накласти на них більш суворе покарання, вони могли б змусити мене пом'якшити його, навіть якщо всім було б очевидно, що вони брешуть крізь зуби.

Звісно, моє враження про цих трьох шляхтичів не могло погіршитися. Якщо вони думали, що їм зійде з рук тиха смерть від природних причин, то вони глибоко помилялися.

Решту дворян більш-менш визнали невинними. Сільвестр, граф Кушад, Валєр, граф Мехімраль, Теодор, маркіз Арндаль, Теофан, граф Вадповр, Готьє, граф Водді, Борис, граф Одамгейм - всі вони були прикладами тих, кого я звільнив у свій час - звісно ж, коли цей час був для мене найбільш сприятливим.

Були також вельможі, чиї вироки були відкладені, наприклад, Губерт, граф Бунра, колишній капітан імператорської гвардії. Він все ще перебував під слідством у справі про привласнення коштів імператорської гвардії для особистих потреб. Звісно, майже всі так робили. У його конкретному випадку я просто тягнув час.

Що стосується цієї серії судових процесів, то існувала велика різниця між вироками, які я хотів винести, і вироками, які я міг винести. Візьмемо для прикладу графа Бухна, який у звичайному судовому процесі був би визнаний невинним, і його б звільнили з нашого полону. Однак його графство було розташоване між герцогством Уоррен на півночі і маркізством Рамітеад на півдні. Якби ми його відпустили і він з'єднався з армією Рауля, то в найгіршому випадку імперська столиця була б відрізана від володінь герцога Уоррена. Зі стратегічної точки зору, графство Банра було можливим вістрям і плацдармом для ворожих контрнаступів - ми не могли дозволити армії Рауля заволодіти ним.

На той час у нас було чимало номерів, щоб затримати графа Бунра. Граф міг скільки завгодно звинувачувати нас у несправедливому ув'язненні, але він не отримає свого суду, поки все не закінчаться.

Нарешті, ми прийшли до регентші Акреції.

Її злочини включали допомогу в маніпуляціях з молодим імператором, несправедливе ув'язнення інших дружин колишнього кронпринца, наказ про вбивство служниці, яку підозрювали в тому, що вона народила другу дитину Жана, і наказ про вбивство самої дитини, про яку йшлося. Існувала також можливість, що вона закрила очі на вбивство попереднього імператора. Загалом, її злочини легко заслуговують на смертну кару.

"У світлі цих беззаперечних звинувачень, регентша Акреція визнається винною",- проголосив я. "Ми засуджуємо її до позбавлення всіх активів і посад, а також до смертної кари. Якщо хтось заперечує, скажіть про себе."

Фабіо підняв руку.

"У мене є заперечення, Ваша Величносте."

"Дозволяю говорити."

"Ваша Величносте, в жодній державі за всю історію не було випадку, щоб суверен вбивав власну матір. Навіть найгірші з деспотів не чинили так."

Зачекайте, справді? Був один римський імператор, який убив свою матір, але знову ж таки, це було на Землі. Порившись у своїй пам'яті, я зрозумів, що Фабіо має рацію: якщо такі приклади й існували в цьому світі, то я про них точно не чув.

"Більше того, суспільство високо цінує чесноту синівської побожності",- пояснив Фабіо. "Думка громадян швидко змінюється. Якби Ваша Величність засудила Її Високість Акрецію до смертної кари, то, на мою думку, це викликало б негативну реакцію, достатню для того, щоб зрівнятися з тією підтримкою, яку ви здобули останнім часом."

"Настільки?"- запитав я.

"Так. Принаймні, це не те, чого б хотіла Ваша Величність."

Хм. Ну, у випадку з Акрецією можна обійтись без смертного вироку. Особливо, якщо це принесе мені народну недовіру. А якби вона почала діяти мені на нерви, я завжди міг би її просто вбити.

"Ми розуміємо, - підсумував я. - Ми виправимо вирок. Ми виправляємо вирок. Регентшу Акрецію слід позбавити всіх активів і титулів і засудити до довічного ув'язнення! Якщо хтось заперечує, дайте знати."

Заперечень не було.

"На цьому суд оголошую закритим",- закінчив я.

Коли обидва священнослужителі оголосили щось подібне, я відчув, що видихнув подих, про який не знав, що затамував. Дивно.