Розділ 7 — Погані закони, старі закони

Погані закони, старі закони

Коли я був маріонеткою, я практично ніколи не виходив за межі імперських володінь з власної волі, не кажучи вже про прогулянки столицею. Єдиний раз, коли я мав право голосу, це під час моїх подорожей Імперією, та й ті не включали в себе огляд міста за межами того, що я міг бачити з вікон моєї карети. Так само пройшла і річниця Дня заснування.

А, і був ще один раз, коли я пролетів над містом, щоб порахувати стіни. Але це був весь список.

Тепер, коли я вже не був імператором лише на папері, вільно гуляти містом мені все ще було заборонено. Так.

Тепер, щоб поїхати до собору, де я мав виголосити чергову публічну промову, мене саджали в імператорську карету - яку ніжно називали мініатюрною фортецею - і оточували трьома шарами охорони. Будь-яка людина, яка б навіть наблизилася до мене сьогодні, попередньо пройшла б ретельну перевірку. Це було трохи занадто, але, з іншого боку, можливо, саме так і повинна була здійснюватися охорона правителя з самого початку.

До недавнього часу ймовірність мого вбивства була дуже низькою, оскільки я був зручною фігурою для канцлера і міністра церемоній. Але все змінилося. Тепер я міг стати мішенню для будь-кого і будь-коли.

Проблема цієї ситуації полягала в тому, що вона заважала мені добре роздивитися місто. Спостерігати за ним здалеку, з вікна карети, без сумніву, означало б, що я багато чого проґавив. Мені хотілося дізнатися ціни на товари повсякденного вжитку, побачити, наскільки чистими були провулки, і так далі, і тому подібне, ці речі краще відчути на власні очі, ніж прочитати у звіті.

Натомість, я був тут, зі своїм загоном охоронців, які заважали всім жити своїм повсякденним життям. Я маю на увазі, що кілька вулиць було перекрито лише для того, щоб я міг проїхати.

Я попросив Бальтазара виставити менший загін охорони, який дозволив би мені роздивитися місто більш детально, але він категорично заявив, що це неможливо. Очевидно, зважаючи на кількість купців і нижчої знаті з фракційними зв'язками в місті, подальше скорочення моєї охорони було б пов'язане з надто великою небезпекою.

Якщо вам цікаво, я призначив Бальтазара командиром батальйону імператорської гвардії і передав йому функціональне командування. Я хотів підвищити його відразу до капітана, але це могло викликати невдоволення інших. Замість цього я створив нову посаду командира батальйону, що ставило його нижче капітана, але вище командирів рот. А оскільки капітан перебував у в'язниці, він був головним.

Але повертаючись до моєї точки зору, відміна рішення Бальтазара і зчинення галасу, швидше за все, лише погіршили б мою репутацію серед населення. Якщо я хотів ближче познайомитися з повсякденним життям міста, мені довелося б почекати, поки не закінчиться громадянська війна.

Це стосувалося і реформ, які я хотів здійснити у внутрішній та податковій політиці. Перемога у громадянській війні була на першому місці - все інше могло почекати.

Мій майбутній публічний виступ був, по суті, першим кроком цього процесу. Я мав переконати людей, що призов до армії - це хороша ідея.

***

Я зберіг зміст своєї промови надзвичайно простим, тому вона закінчилася досить швидко. На відміну від натхненної промови, яку я виголосив після моєї коронації, ця промова була більше схожа на пояснення.

Я помахав рукою у відповідь на народні вигуки і повернувся до собору, дивуючись, чому дивитися на обличчя імператора - і бурхливо вітати - дозволено під час промови, але не тоді, коли я проходив повз нього. Я був досить близько, щоб добре розгледіти кожне обличчя в першому ряду.

Якщо відкинути пусті роздуми, моя промова складалася з двох основних повідомлень.

Перше полягало в тому, що син канцлера проголосив себе герцогом Раулем і оголосив відкрите повстання проти імперії, тож я буду будувати фортецю на пагорбі Челан - який знаходився на нашому кордоні з герцогством Рауль - і готуватися до її заснування. Прості люди вже знали, що герцог Рауль збирає свою армію, і моє будівництво фортеці у відповідь не змусило б нікого й оком моргнути.

Другим було те, що ми набирали робочі руки для будівництва цієї фортеці. У певному сенсі це був проект громадських робіт. Добровольці отримували б платню, достатній пайок і захист солдатів, які б там постійно перебували. Їм навіть оплачували - хоча і в неповному обсязі - вихідні дні, наприклад, час, необхідний для того, щоб дістатися до місця роботи.

Я вважав, що умови були досить непоганими, як на той час. Зарплата була ринковою, але вони отримували додатково харчування, і це було практично нечувано, щоб їм платили за проїзд, навіть якщо це була зменшена сума. Якщо я не помиляюся, громадяни розглядали це як вигідну можливість.

Звісно, я не сподівався, що одразу завоюю їхню довіру, але кілька сотень добровольців було б достатньо для початку. Після того, як їм заплатять і рознесуть інформацію, до них приєднається ще більше.

Про що це ти, запитаєте ви? Що сталося з призовом до армії? А, але ж, бачите, це був фактично призов.

Якби ворог раптом з'явився, коли ми будували нашу фортецю на лінії фронту, то, звісно, ми мали б дати зброю в руки робітникам і попросити їх допомогти в обороні. Так було заведено.

Так, гаразд, простіше кажучи, я їх дурив.

Звісно, я й надалі мав намір використовувати їх як будівельників. Просто це була б не стільки фортеця, скільки укріплений табір. А коли ми залучили б достатньо робітників і місце було б достатньо облаштоване (читай: коли людям, які перебували всередині, стало б важко легко покинути його), ми б заманили туди армію Рауля.

Оскільки втеча вже не була б можлива, а зброя, якою відносно легко користуватися - наприклад, арбалет - була б у їхніх руках, робітники були б налаштовані на боротьбу. На їхньому боці також були значні переваги: міцні укріплення і крутий схил гори. Зрештою, їхній страх перед боєм програв би радості від того, що вони будуть битися з сильнішими.

Принаймні, я сподівався, що так воно і буде. Я не знав, чи буде все так добре в реальності, але був лише один спосіб це з'ясувати.

Я не згадував про це під час свого виступу, але "вихідні дні" включали в себе і дні битви, з одним застереженням: Учасникам платили більше, ніж за звичайний день будівельних робіт. Таким чином, ми змусили б більше людей говорити про їхні щасливі випадкові гроші, ніж про те, що я, по суті, розводив їх як лохів, не даючи моїй публічній репутації сильно постраждати, якщо взагалі постраждати.

Звісно, все це було б правдою лише в разі нашої перемоги.

Пізніше ми також проводили б вербування, але я не покладав на це особливих надій. Ніхто не хотів помирати. Всі хотіли бути на боці переможця. Останніми роками показники імперської армії були жахливими. Я не очікував, що багато людей відгукнеться на призов.

Тим більше, що зараз було літо. Напевно, можна було очікувати пристойної явки фермерів, які хотіли б заробити трохи грошей у міжсезоння, але, на жаль, жнива були ще попереду.

Це була одна з причин, чому я оголосив про свій "проект громадського будівництва" тут, в імперській столиці. Навіть якби ми підвищили оголошену платню, люди з більш сільськогосподарською демографією, швидше за все, все одно не захотіли б зголошуватися на волонтерство. У нас було більше шансів з городянами.

У мене також була можливість застосувати примусовий призов, який був основним варіантом у той час. Ідея була проста: відправити контингент озброєних солдатів, які б залякували цивільне населення і змушували його йти на службу. Однак це призвело б до постійного потоку дезертирів, щойно вони опинилися б на місці.

Навіть якби я пішов на примусовий призов, постало б питання, кого відправити для його проведення. Не схоже було на те, що фахівці з призову просто сиділи і чекали дня, коли вони зможуть застосувати свої нішеві таланти, і не схоже було на те, що я міг би довірити таке завдання найманцям. Шляхом відсіву мені довелося б залучити до роботи деяких професійних солдатів герцога Уоррена, а вони й так були досить цінним ресурсом, оскільки зараз вони захищали імперську столицю, захопили графство Банра та забезпечили наскрізний шлях до графства Шамно. Я міг би відібрати лише кількох, але тоді постало б питання, як вони контролюватимуть усіх призовників під час подорожі...

Так чи інакше, я прийшов до висновку, що моя маленька хитрість з громадськими роботами буде найефективнішим засобом набору більш здібних людей.

До речі, я відклав оголошення про набір на більш пізній термін, якби я зробив навпаки, люди могли б запідозрити, що я використовую громадський проект лише як привід зібрати людей після невдалого набору. Загалом, щоб захистити імперію, я обманював її громадян. Чи був це вчинок доброго правителя, чи поганого, я не можу сказати. Чи достатньо було зарахувати мене до перших, якщо народ все одно радів, коли бачив мене?

Такі думки займали мій розум, коли я сів у карету і попрямував назад до імператорського палацу.

Дорогою я побачив три голови, виставлені на узбіччі дороги: Головного лікаря Огюста Клаудіано та його колег. Голови канцлера і міністра церемоній, які були виставлені в тому ж місці, вже були зібрані і покладені в ті ж труни, що і їхні тіла.

Голови герцогів до кінця були в жалюгідному стані, але лікарям було ще гірше - в них кинули стільки каміння, що їх ледве можна було впізнати. Можливо, народ дещо стримався з герцогами, не бажаючи оскверняти залишки шляхетності, а можливо, герцоги користувалися несподіваною популярністю серед певної частини городян.

Ось до чого призвели мої рішення. Я не відводив очей.

Після суду страти були виконані відносно швидко. Огюста Клаудіано і двох інших лікарів стратили як виконавців вбивства попереднього імператора, виставивши їхні голови на загальний огляд, а ще двох лікарів-співучасників просто розстріляли з луків. Фрід, колишній маркіз Аженкарл-Новей, був страчений того ж дня, і його останки зберігаються там же, де й останки міністра церемоній. Перед тим, як його насильно розлучили зі смертною оболонкою, він виплюнув на мене цілу низку прокльонів, але жодне з них не було магічним за своєю природою, тож все, що я відповів на нього, - це ігнорування. Його син, Філіп де Аженкарл, перебував у в'язниці, де йому належало провести решту свого життя. Те ж саме було і з графом Нанмейдтом.

Акреція також відбувала довічне ув'язнення, але замість в'язниці її утримували у вежі - колишній вежі Віри-Сільвії. Це було особливе прохання графа Шамно. Мені не потрібно було потурати його бажанню помститися, але в цьому випадку я не бачив нічого поганого. Вежа була таким же гарним місцем для її ув'язнення, як і будь-яке інше.

Теодора, маркіза Арндаль, і Теофан, граф Вадповр, були визнані невинними і вже вийшли на волю. Обидва вони належали до регентства, їхні землі знаходилися на півночі імперії, затиснуті зі сходу і заходу фракцією канцлера. Незалежно від того, чи піднімуть вони меч на захист армії Аженкарла, чи перейдуть на бік Рауля, вони в будь-якому випадку стануть гарним відволікаючим маневром.

Звісно, я був би зовсім не проти, якби вони присягнули на вірність і мені. Я на деякий час залишу північ у спокої, тож нічого з того, що вони могли б зробити, не створило б мені жодних проблем - ось чому я дозволив їхнє безумовне звільнення на такому ранньому етапі гри.

До речі, окрім цих двох, вироки всіх інших дворян, визнаних невинними, ще не були публічно оголошені.

Нарешті, були Бернардан, граф Пекшер, Маріус, граф Калькс, і коханець Акреції Жан, граф Копардваль, яких я потурбувався про те, щоб відшмагати непомірними штрафами. Звісно, в межах закону - не моя провина, що загальне право не встановлювало верхньої межі. Незважаючи на це, це була сума, яку вони не могли заплатити, тому я сказав купцям, пов'язаним з фракціями, що дозволю їм заплатити від їхнього імені - на що купці покинули місто, відповівши, що вони зв'яжуться зі мною, коли перевірять наявний капітал своїх компаній.

Очевидно, що не було жодного купця, гідного цього імені, який не міг би принаймні оцінити ліквідні активи власної компанії. Вони явно тягнули час, намагаючись встановити контакт з герцогом Раулем або герцогом Аженкарлом.

За моїми оцінками, герцоги заплатили б штрафи, щоб звільнити дворян. Їхні фракції зараз перебували в хаосі, і багато дворян сиділи на паркані, чекаючи, куди подує вітер. З огляду на це, герцоги хапалися за кожного союзника, якого могли отримати. Вони наказували купецьким компаніям сплачувати штрафи і вимагали лояльності дворян-боржників як заставу, коли ті звільняться.

Коли я виклав це так, це звучало так, ніби я безглуздо поповнював список своїх ворогів. Однак троє оштрафованих дворян від початку належали до фракції регентства або канцлера, вони, швидше за все, не перейшли б на мій бік, навіть якби я вчинив з ними по-королівськи. Тож якщо я мав відпустити їх до лав ворога, то мав сенс скористатися можливістю поповнити військову скарбничку Імперії.

При цьому я не сумнівався, що штрафи будуть сплачені в раульському золоті та аженкарлському сріблі: за номіналом вони коштують шалені суми, а в реальності через інфляцію стають майже тривіальними.

Загалом, все йшло за планом... за винятком одного.

Жан, граф Копардваля. Він був коханцем Акреції, і, ймовірно, тільки вона могла б сказати, чи має якесь значення той факт, що його звали так само, як і мого батька. Як би там не було, наскільки я зрозумів, коханці насправді були друзями дитинства. Саме з цієї причини до графа Копардваля, незважаючи на його позашлюбний зв'язок, ставилися досить прихильно ще за життя кронпринца, прикладом чого є успадкування ним дворянського титулу у відносно молодому віці.

Жан, який користувався милостями не міністра церемоній, а Акреції, був головним серед її кліки - другорядного владного блоку в регентстві. Якби я звільнив його з ув'язнення, то цілком можливо, що він міг би консолідувати прихильників Акреції в окрему фракцію і увійти в нинішню політичну трійцю в якості четвертої сили.

Але, за словами самого чоловіка, все, чого він хотів, - це одружитися зі своєю коханою і бути поруч з нею до самої смерті. Він просив замінити йому вирок на кастрацію - так, саме кастрацію - і ув'язнити разом з Акрецією в її вежі.

Невже він думав, що штраф, який я йому призначив, - це відрубана члена, чи що? Невже йому ніхто ніколи не казав, що винні не можуть змінити вирок? Таке самопотурання не може бути виправдане правовою системою.

Принаймні, я так думав до того, як дізнався, що таке самопотурання насправді може бути виправдане правовою системою.

Гаразд, дозвольте мені пояснити. Очевидно, народ Бундартії вважав кастрацію найганебнішим актом, який можна було витерпіти, практично рівносильним смерті. Це було пов'язано з культурним акцентом на увічнення свого роду - втрата здатності до дітонародження прирівнювала тебе в їхніх очах до мертвого. Тож вони створили абсурдний закон, який дозволяв будь-якій винній людині виправдати себе за будь-який злочин, добровільно пройшовши кастрацію. Наскільки я зрозумів, на той час цей закон навіть не був популярним, і більшість тих, хто стояв перед таким вибором, віддавали перевагу почесній смерті.

Якщо відволіктися на мить, то до того, як Ротальська імперія прийняла Першу Віру як державну релігію, існував старий закон, встановлений в епоху, коли вона ще була монархією, який дозволяв злочинцеві обрати інший вирок, ніж той, що йому призначили, але за умови, що цей вирок був тяжчим. Його мета полягала в тому, щоб завжди надати винній особі право на самогубство, і, очевидно, ним користувалися досить часто, поки не з'явилася Перша Віра і не оголосила цей акт таким, що суперечить її вченню.

Я хочу сказати, що обидва закони вийшли з ужитку - настільки глибоко, що під час швидкого прийняття Імперією Першої Віри ніхто навіть не згадав про них настільки, щоб їх скасувати.

А потім граф Копардваль послався на них у тандемі, вимагаючи нового вироку.

Після деяких пошуків з'ясувалося, що обидва закони все ще залишаються чинними. Якщо не буде знайдено жодних записів про те, що закони були скасовані, то прохання графа пройде юридичну перевірку - і, за словами Тімона, який копав, здавалося б, безрезультатно, шанси на те, що це станеться, були високими.

Такими темпами я міг передбачити лише майбутнє, в якому мене постійно спотикатимуться об забуті езотеричні закони. Мені потрібно було знайти собі юриста, щоб почати генеральне прибирання.

Однак, повертаючись до теми графа Копардвола, здавалося, що не він придумав цей план, а хтось інший вклав цю ідею в його голову. Не те, щоб ідея не була без дірок. Розумієте, хоча кастрація вважалася рівносильною смерті, це було культурне переконання, а не двозначність, закріплена в імперському законодавстві, тобто її суворість у порівнянні зі штрафом була юридично сірою. І навіть якби кастрація була схвалена і проведена, граф Копардваль вважався б таким, що повністю відбув своє покарання, а це означає, що не було б жодних підстав ув'язнювати його - не кажучи вже про довічне ув'язнення - разом з Акрецією.

Тим не менш, я думав про те, щоб задовольнити прохання графа. Частково тому, що, чесно кажучи, я не мав часу на таких, як він. Але що важливіше, якщо це зробить Акрецію щасливою, я вважав би цю причину достатньою.

Вона ніколи не робила для мене нічого по-материнськи, але, з іншого боку, я ніколи не робив нічого, що личило б її синові. Це могло б стати моїм першим і останнім актом синівської побожності.

Гаразд, хоча це було правдою, більш правильна причина полягала в тому, що я хотів отримати графство Копардваль. Воно знаходилося на схід від графства Шамно, і, що важливіше, титул графа Копардволя ще не був успадкований спадкоємцем. Якщо він був би радий ув'язнити себе і дозволити своїм володінням зануритися в хаос, я, безсумнівно, отримав би шанс втрутитися - і якщо б мені вдалося перетворити це на відверту окупацію, ми б мали легший географічний зв'язок з графством Шамно. Відверто кажучи, я хотів цього, незважаючи на ціну.

Але питання про те, як розправитися з графом Копардвалем, я залишив на потім. Справжньою проблемою була людина, яка вклала цю ідею в його голову - та сама людина, яка сиділа з ним у сусідній камері у в'язниці, власне кажучи. О, так. З огляду на це, мені, мабуть, доведеться переглянути і систему безпеки.

Так чи інакше, ця людина - чоловік - продемонстрував неабияку здатність запам'ятовувати і використовувати старі закони, що канули в Літа. Цього хитрого виродка звали Шарль де Аженкарл.

І він був третім сином міністра церемоній.