Розділ 8 — Усунути чи використати?

Усунути чи використати ?

Шарль де Аженкарл, третій син нині покійного міністра церемоній, не був присутній на моїй коронації.

Як я зрозумів, того дня він перебував в одному з маєтків, що належать герцогському дому Аженкарл (точніше, раніше належали - ми їх захопили), і здогадався про те, що відбувається, на відносно ранній стадії.

З огляду на це, він мав би мати можливість сховатися або втекти. Але замість цього він вирішив постати перед імператорським двором і добровільно підкоритися ув'язненню. Зокрема, він зробив це тоді, коли імператорська гвардія ще не встановила повний контроль.

Я залишив його в спокої завдяки його спокійному прийняттю своїх зобов'язань і бездіяльності, то чому ж він шепотів старі закони на вухо графу Копардвалю зараз? Це було надто недолуго, щоб бути якоюсь благодійною спробою врятувати його, тож я не міг позбутися думки, що у нього є щось у рукаві.

Чесно кажучи, його рішення здатися перетворило рішення про те, що з ним робити, на головний біль.

Прагматично кажучи, винищення всього роду Аженкарлів було для мене найпростішим варіантом. Це стало б прикладом і для інших дворян. Однак проти Шарля де Аженкарля не було жодних звинувачень, за які його можна було б засудити. Він не чинив опору моєму захопленню влади, і, схоже, не був причетний до злочинів міністра церемоній.

Якби я не міг засудити його, але все одно хотів прибрати його з поля зору, мені довелося б подумати про вбивство. Але це не тільки вимагало б відрядження агента, це означало б показати цьому агенту - і, отже, їхньому начальнику, графу Палатіну Водедту, - викриття, яке вони могли б використати.

А я і так вже покладався на них. У мене було чітке відчуття, що покладатися на них ще більше було б, скажімо так, погано для моєї рівноваги. Якщо граф Палатін матиме занадто великий вплив, імператор може бути змушений стати його маріонеткою.

Зверніть увагу, що я сказав "імператор". Це тому, що це не обов'язково буду я, якщо ви розумієте, про що я.

Так чи інакше, суть полягала в тому, що я хотів уникнути того, щоб дати йому і його шпигунам більше впливу, тому що якщо вони його отримають, то змусити їх відпустити буде майже неможливо.

Я успішно очистив канцлера і міністра церемоній, які своїм величезним впливом водили імперію за ніс. Але я не мав жодних ілюзій: Мій успіх був лише результатом їхньої сліпоти у формі дитини-імператора.

Для знаті я вже не був некомпетентним дитиною правителем, а імператором, який очистив владу від можновладців. Я більше не міг розраховувати на те, що мене недооцінюють. Я маю на увазі, що навіть герцог Уоррен з'явився, щоб зустріти мене з гвардійською свитою після того, як я відправив йому того листа.

Зважаючи на те, що всі погляди були прикуті до мене, я мав шанси на успіх, як снігова куля в пеклі, якщо дотримуватимуся жорстких методів, які використовував досі, і це було вдвічі справедливіше, якщо шпигуни графа Палатіна були тими, кого я намагався перехитрити. З іншого боку, я сумнівався, що у мене є шанс перемогти його в його власній грі в інтриги - йому вдавалося роками зберігати нейтральну позицію між канцлером і міністром церемоній.

Тож - ніякого вбивства вітчизняної аристократії. Незважаючи на потенційну вигоду, ризик був надто великим, щоб його витримати.

У світлі всього цього, перспектива утримувати Шарля де Аженкара у в'язниці виглядала досить сумнівною. Зрештою, не можна було просто так замикати людей у в'язниці. Наразі ми задовольнялися виправданням, що він "може бути" пов'язаний зі своїм братом Августом, який підняв армію на повстання, але як тільки ми це перевіримо, у нас нічого не залишиться.

Його нещодавній переїзд став слушним моментом для того, щоб вирішити, що я буду робити з ним далі. Настав час зустрітися з Шарлем особисто.

***

Я взяв із собою Тімона і Бальтазара до камери Шарля де Аженкара. Він утримувався у в'язниці для шляхетних, а це означало, що - на відміну від підземель, які слугували лише засобом для полегшення страждань, - він мав усі меблі та зручності, які можна було б очікувати від житла пересічного дворянина. Якби не залізні ґрати, він не виглядав би недоречно і в більш скромному маєтку.

В'язниця роками не використовувалася, але оскільки ми утримували тут більшість дворян, захоплених під час коронації, вона працювала на повну потужність.

Було також кілька баронів та інших дрібних дворян, для яких у нас не вистачало місця, тож ми або саджали їх під домашній арешт, або замикали в одній з багатьох порожніх кімнат в імператорських володіннях. Як і слід було очікувати, охорона була слабкою. Деякі з них навіть втекли, але я вважав це неминучим. У нас не було стільки агентів та імперських гвардійців.

До речі, у цьому світі вважалося цілком прийнятним заарештувати людину до того, як її провина буде доведена. Насправді, це була звичайна практика, і не лише в Імперії.

Частково я пояснював це існуванням магії. Будь-який вартий уваги маг міг без проблем втекти зі звичайної камери. Ось вам приклад: Більшість баронів-втікачів були магами. А в'язниці, що запечатують ману, як бачите, не ростуть на деревах. Ймовірно, саме тому кімнати цієї в'язниці були так добре обставлені - щоб переконати вельмож зайти туди добровільно. Адже, незважаючи на їхній статус, у цьому світі було загальноприйнято, що будь-кого могли тимчасово запроторити до в'язниці на підставі однієї-єдиної підозри. Звичайно, той факт, що ця в'язниця роками не використовувалася, багато говорив про те, як ці підозри могли придушити або замести під килим.

Незважаючи на це, залізні прути просто не мали ніякого значення для будь-якого пристойного мага. У таких випадках їх використовували в поєднанні з мано-запечатувальними камерами. Ця комбінація також використовувалася для звичайних в'язнів, чиї тюремники особливо не хотіли, щоб вони втекли, як у випадку з Вірою-Сильвією.

На жаль, у нас був обмежений запас манозапечатувальних вардів в імператорській казні, і жодної з них ми не могли виділити для третього сина без звання чи посади, незалежно від того, чи був він нащадком міністра церемоній, чи ні. Звичайно, це була офіційна відмовка. Справжня причина полягала в тому, що я навмисне наказав залишити вразливе місце, щоб у разі його втечі ми мали підстави засудити його до смертної кари.

Але я відволікся. Коли ми дійшли до камери Шарля де Аженкара, я подякував охоронцеві за його службу, відпустив його і звернувся до чоловіка по той бік ґрат, який стояв на колінах у пошані.

"Отже, ти - Шарль де Аженкарл", - сказав я. "Говори. З нашого дозволу."

"Ваша Величність дуже милостива. Я справді Шарль де Аженкарл."

"Підніми голову", - наказав я. На тому ж диханні я зробив рух до Тімона.

Він вловив мій сигнал і вимовив заклинання. Тобто, він робив удавані рухи заклинання, поки я нишком ставив звукоізоляційний бар'єр.

Тімон був здатний до магії, але, наскільки я розумів, це не було його сильною стороною. Я все одно довіряв власним заклинанням більше, ніж будь-чиїм іншим, тож усе було гаразд. Ми вдалися до цієї маленької вистави, бо я хотів тримати свої навички заклинання в секреті - не кажучи вже про те, які види магії я міг використовувати - навіть під манозапечатувальними вардами.

Шарль де Аженкарл зустрівся зі мною поглядом. Я побачив в його обличчі щось від обличчя його батька, хоча зараз, коли цей образ прийшов до мене, я бачив ту мить, коли я відділив його голову від плеч. Не найкраща асоціація для мого настрою.

"Навіщо ти розповів графу Копардволу про ті старі закони?"- запитав я. "Ні, по-перше, чому ти взагалі вірив, що вони будуть діяти?"

Я б віддав йому належне за те, що він витягнув закони з глибин бундартської та ротільської історії. Але графа Копардваля не потрібно було ув'язнювати для початку. Якби метою було звільнити його, це було б кричущою помилкою в плані, але Шарль довів, що він розумний. Я б'юся об заклад, що у нього був інший план.

"Ні, не мав", - відповів він. "Однак у мене також не було причин дарувати йому спасіння."

"Тоді чому ти вчинив так? Чому саме зараз, з усіх моментів, ти вирішив вирватися зі своєї пасивності?"

"Все просто, Ваша Величносте. Його володіння представляють - принаймні, за моєю скромною оцінкою - важливу стратегічну позицію, якою ви дуже хотіли б володіти."

Мої підозри були правильними. Він хотів зробити мені подарунок.

"На щастя, у графа немає дітей", - продовжив Шарль. "А згідно з імперським законодавством, якщо спадкоємець титулу не визначений, а нинішній власник титулу не може виконувати свої дворянські обов'язки, його сюзерен може взяти під свою опіку його титул і всі права та обов'язки, що випливають з нього, до того часу, поки не буде визначений спадкоємець. Якщо графа Копардвола буде кастровано і ув'язнено зі збереженням його титулу, він буде нездатним виконувати свої обов'язки в очах закону, а отже, його титул тимчасово перейде під опіку Вашої Величності. Я просто вважав, що так буде краще."

Я теж знав про цей закон. Його метою було запобігти створенню вакууму влади.

Якщо граф Копардваль помирав, його титул переходив до родича або васала його дому. Але в даному випадку він був ще живий, а отже, його титул мав залишатися за ним за законом.

Однак, якщо з якихось обставин він був не в змозі виконати свій шляхетський обов'язок, його володіння на практиці залишалися без лорда. Таке траплялося частіше, ніж ви можете собі уявити: одним із прикладів є лорди, які надто близько підійшли до смерті на полі бою, після чого їх ледве врятовували за допомогою цілющої магії.

Такі вакууми влади робили регіон вразливим для бандитів та іноземного втручання - звідси і закон про опікунство над титулом. Звісно, це було лише тимчасово. Якщо шляхтич помирав, титул переходив до обраного спадкоємця, а якщо він одужував, то повертався до виконання своїх обов'язків. У цьому випадку для мене це не було проблемою. Я лише хотів контролювати графство Копардваль до кінця громадянської війни.

Якщо я правильно пам'ятаю, трон у минулому брав під свою опіку дворянські володіння у випадках, коли ці дворяни потрапляли в полон до іноземних держав.

"Але закон не застосовується, якщо дворянина ув'язнює його власний сюзерен", - сказав я.

Зрештою, якби закон був застосовний, я мав би законне право відправити солдатів у володіння кожного дворянина, якого я зараз ув'язнив. Саме тому я присвячував усі свої розумові здібності винесенню вироків, а також переговорам на кшталт цього.

Шарль де Аженкарл посміхнувся.

"Але Ваша Величність не ув'язнює його", - сказав він. "У цьому випадку єдиний вирок, який він отримає, - це кастрація, після якої він з власної волі вирішить увійти до вежі, звідки не зможе вийти. Його особистий вибір не має ніякого відношення до намірів Вашої Величності."

Ого. Тож замість того, щоб я замкнув графа Копардвола у вежі, він потрапить у вежу, яку не зможе покинути за власним бажанням? Це був до біса крутий поворот.

"Це викликало б звинувачення в тому, що ми зловживали законом", - зауважив я. "І створило б нам репутацію людей, які перекручують слова на свій розсуд."

"Усьому цьому можна було б запобігти, якби граф дав присягу, що він робить це з власної волі. Якщо це буде зафіксовано на пергаменті, то лорди Вашої Величності будуть змушені прийняти її. А будь-яка ворожнеча, що виникне внаслідок такого вчинку, безперечно, є дешевою ціною за таке життєво важливе стратегічне розташування. Чи не так?"

Він мав рацію. Він дійсно мав рацію. Але це була небезпечна стратагія - така, що могла створити мені більше ворогів, ніж потрібно. Чи я був занадто обережним щодо цього?

У будь-якому випадку, це була ще одна стріла, яку можна було покласти в сагайдак і витягнути, якщо виникне така ситуація. Пізніше я відкладу трохи часу, щоб присвятити цьому більше роздумів. Не було жодних причин, чому я повинен був прийняти його ідеї в цілому.

Тепер мені було цілком зрозуміло, що Шарль де Аженкарль обрав цей момент для дій, щоб створити саме таку ситуацію. Виявивши старі закони, він створив відчуття невідкладності, одночасно продемонструвавши свій досвід у старих правових системах. Потім він запропонував імператору життєздатний і вигідний план дій. Було б розумно припустити, що до цього моменту вся наша розмова йшла за його планом.

Особисто я не був проти того, щоб на цьому завершити розмову, але мусив визнати: мене тепер дуже цікавив чоловік на ім'я Шарль де Аженкарл. Моя оцінка того, що це за людина, залежала від того, як він відповість на моє наступне запитання.

"Яку мету ти переслідуєш?"- запитав я. "Чого ти хочеш?"

***

"Моя мета... це не зовсім та фраза, яку я б використав, але є одна справа, в якій я благав би Вашої Величності про співчуття."- Шарль де Аженкарл шанобливо схилив голову. "Я покірно прошу помилувати дворецького і прислугу мого роду, яких зараз утримують у моїй резиденції, а також гарантувати, що вони не будуть вважатися членами герцогського роду Аженкарл. Вони є моїми особистими слугами і не мають жодного стосунку до справ мого роду."

Я був дещо здивований. Я очікував благання про помилування, але думав, що він проситиме за себе або свою дружину.

"Ти одружений, так?"- запитав я. "Хіба ти не попросиш за неї?"

"Якби я був на місці Вашої Величності, я б не бажав, щоб залишилися якісь залишки роду Аженкарлів. Дружина може бути вагітною, а отже, представляє екзистенційний ризик, я розумію, що ви не могли б дозволити їй жити." Той факт, що він був настільки переконаний, що я хотів би вбити його та його дружину, неприємно вразив мене. Можливо, він це помітив, бо продовжував. "Звичайно, я не можу сподіватися передбачити волю Вашої Величності. Моє припущення ґрунтується лише на присутності лорда Водедта на службі у Вашої Величності."

Це зачепило якийсь ментальний дріт. Він ніби подумав, що граф Палатін уб'є його і його дружину, навіть якщо я не віддам наказу. І якщо він так думав, то, можливо, тому, що був прецедент, про який він знав.

Моя цікавість була розпалена, але я не збирався робити помилку, вірячи всьому, що виходило з вуст цього хлопця. Я утримаюся від відповіді зараз і відкладу це питання на інший раз.

"Ми розглянемо твоє прохання належним чином", - сказав я йому. "Наше рішення буде залежати від твоїх подальших слів і дій."

Шарль де Аженкарл знову схилив голову. Чесно кажучи, він не міг знати, що це був мій план, щоб він теж пішов на цю зустріч, так що мало що змінилося.

Однак, якби я його вбив, мені довелося б взяти до уваги можливість того, що його слуги спробують помститися. Я не знав, наскільки вони йому віддані, але припускав, що шанси досить високі.

Я завжди міг усунути таку можливість, знищивши всі кінці, але це було б нічим іншим, як односторонньою деспотичною різаниною, про яку просто не могло бути й мови. В принципі, я планував залишити всіх живими, і це стосувалося не лише простолюдинів - це також стосувалося віконтів та іншої нижчої знаті.

Раптом Шарль де Аженкарл підняв голову.

"Якщо подумати..." - почав він так, ніби просто брав участь у світській бесіді. "До мене дійшли чутки, що Ваша Величність пощадила одну особу. Якщо мої здогадки вірні, ви плануєте створити конкурента Августу і розділити вплив Аженкарла, так? Винахідливо і ефективно - мушу висловити своє захоплення тактичною гостротою Вашої Величності."

У міністра церемоній було троє синів. Третій, Шарль де Аженкарл, був у мене перед очима. Другий, Август, маркіз Аженкарл д'Дечі, оголосив, що успадкує титул герцога Аженкарла, і підняв проти мене армію на повстання. А старшого, Фріда, колишнього маркіза Аженкарл-Новей, стратили кілька днів тому.

Що ж до старшого Фріда, Філіпа де Аженкарля (так, він мав таке ж ім'я, як і міністр церемоній, і так, це було непотрібною плутаниною), то його було засуджено до довічного ув'язнення, і, наскільки можна судити з офіційних документів, ніщо не вказувало на те, що він щось робив, окрім того, що спокійно відбував покарання.

Однак, неофіційно, я планував використати його як частину мого плану "розділяй і володарюй" в армії Аженкарла. Нехай це залишиться між нами, але, очевидно, під час транспортування його до іншої камери, його звільнить симпатик Аженкарла - що в цьому конкретному випадку було синонімом "агента імперської розвідки" - який переконливо доведе, що саме цього хотів би міністр церемоній. Потім вони заберуть тіло міністра, яке випадково добре збереглося, і повернуться до маркізства Аженкарл-Новей, де Філіпп оголосить себе справжнім спадкоємцем герцогства Аженкарл і збере армію.

Якщо ви дозволите мені на мить потурати собі, я написав досить непоганий сценарій, чи не так?

Звичайно, я не визнаю армію Філіпа в будь-якій легітимній формі, на папері він буде моїм ворогом. Кількість підтримки, яку він міг би потенційно зібрати, була трохи завислою в повітрі, але були хороші шанси, що васали покійного маркіза Аженкарла-Новея підтримають його старшого сина, і навіть якщо це було б стільки, скільки отримав Філіп, цього було б достатньо, щоб виграти для мене трохи часу. Поки два "герцоги Аженкарли" з'ясовували стосунки, наші сили могли зосередитися на розгромі армії Рауля.

Таким був у загальних рисах план війни, який я розробив: класичний приклад стратегії "розділяй і володарюй".

Очевидно, що для того, щоб він спрацював, я повинен був уникнути будь-яких підозр з боку Філіпа, що я був причетний до його втечі. Щось підказувало мені, що він не буде таким сприйнятливим, якщо дізнається, що ідея прийшла від людини, яка вбила його батька і дідуся - першого вироком, а другого - лезом. Йому було життєво важливо бути переконаним, що його рятівник - вцілілий васал міністра церемоній, і що він зумів перехитрити імператора.

До цього часу фальшивий васал Аженкарла мав би вже кілька разів зустрітися з ним і повідомити, щоб він чекав на їхню можливість втекти.

До речі, ніхто з моїх васалів не знав про цей надсекретний план, за винятком графа Палатіна Водедта. Також знали кілька його агентів, які мали втілювати план у життя, Тімон, Бальтазар і дуже невелика частина імператорської гвардії, яка також мала співпрацювати. Це був весь список.

Або, принаймні, мав би бути. Як Шарль де Аженкарл дізнався про це? Він потрапив до в'язниці відносно недавно, тож не повинен був навіть знати, хто з дворян вже отримав свої вироки, не кажучи вже про те, що ці вироки передбачали.

Єдиними особами, допущеними до цієї в'язниці для знаті, були я, наші агенти спостереження та імператорська гвардія. Мені важко було повірити, що хтось із агентів проговорився, хоча через брак кадрів кожен з них працював до останнього, не покладаючи рук. Всі вони знали, що розпустити язика - це квиток в один кінець до графа Палатіна, який стире їх з лиця землі. Залишалася тільки імператорська гвардія.

Всупереч собі, я помітив, що мій погляд звернувся до Бальтазара.

"Здається, хтось з імператорської гвардії розпускає язика", - зауважив я.

Він стежив за нашою розмовою, тому його обличчя вже було блідим, як простирадло. Здавалося, він нічого не знав.

Я не міг покладати на нього занадто багато провини - він ніколи не повинен був командувати імператорською гвардією, і на його плечі несподівано звалилася величезна відповідальність. При цьому я не міг довірити цю роль нікому іншому. Бальтазар співпрацював зі мною ще до коронації, і це було достатньо заслугою, щоб запобігти будь-яким командним чварам в імператорській гвардії.

Принаймні, на перший погляд. Можливо, їх розпуск і створення нової гвардії справді було на краще...

Обмірковуючи цю думку, я повернув очі назад до камери і побачив, що Шарль де Аженкарл опустив голову, немовби вибачаючись.

Він вибачався? Але за що? За те, що він сказав?

Зачекайте. Почнемо спочатку. Яку інформацію було б дивно знати Шарлю де Аженкарлю? Смерть колишнього герцога Аженкарла - він знав про це ще до того, як потрапив до в'язниці. Фрід, колишній маркіз Аженкарл-Новейн, та його син Філіп були ув'язнені під час коронації, тож я міг би повірити що Шарлт, знав і це. Він також знав, що Август не був присутній, і не треба було бути ясновидцем, щоб здогадатися, що Август підніме армію у відповідь на мою чистку.

Шарль також знав, що я ще не вбив його під прикриттям нещасного випадку, тож природно, що йому було б цікаво, чому. Не було б великим перебільшенням припустити, що однією з версій, яку він міг би розглянути, було те, що я мав намір використати його як суперника Августа.

Тож, по суті, єдине, чого він не міг знати, чи був він справжнім суперником, чи просто запасним варіантом для іншого члена дому Аженкарл. А це означало, що...

"Отже, Ваша Величність має ще одного пішака в домі Аженкарлів", - сказав Шарль де Аженкарль. "Окрім мене."

Він обдурив мене навідним запитанням!

Те, як я відреагував, майже сказало йому, що він не був тим, кого я збирався використати у своєму плані. Я був переконаний, що він говорив про Філіпа де Аженкарля, але, поміркувавши, зрозумів, що він жодного разу про нього не згадував. Кого я обманював, кажучи, що це помилка Бальтазара? Це була моя помилка. Як я міг бути таким недбалим?!

"Можливо, ти щойно дав нам привід вбити тебе", - похмуро промовив я.

Шарль де Аженкарл був небезпечний. Якщо я хотів уникнути ризику, який він міг би становити в майбутньому...

Ні. Ні, заспокойся. По-перше, чому він був такий впевнений, що я залишу в живих когось із дому Аженкарлів, щоб використати його як суперника проти Августа? Я міг зрозуміти, що він припускав таку можливість, але він говорив так, ніби це було безсумнівно.

Може, імператорська гвардія справді щось проговорилася, а Шарль лише прикинувся навідними запитаннями, щоб приховати це? Існувало також питання про пораду, яку він дав графу Копардвалю. Невже імперський охоронець заплющив очі - чи навіть співпрацював - з Шарлем, коли той підкинув цю ідею своєму сусідові по камері?

Чорт забирай. Чим більше я думав про це, тим менш зрозумілим все здавалося. Може... Може я повинен був вбити його в кінці кінців.

"Якщо Ваша Величність буде така милостива, щоб вибачити за зухвалість", - почав Шарль де Аженкарл. "У мене є інформація, яка, на мою думку, може бути вам корисною. А саме, що Фрід і Август перебувають у надзвичайно поганих стосунках, і цей аспект їхніх стосунків поширився серед їхніх дітей і, звичайно ж, серед їхніх васалів."

Що ж, незалежно від того, чи було його питання раніше головним, чи ні, йому було б неважко з'ясувати, що член роду Аженкарл, якого я залишив у живих, був або Фрідом, або одним із його дітей. Це був простий процес усунення.

"Що ж до прямих послідовників колишнього герцога Аженкарла..." - продовжував він. "Я б очікував, що їхня лояльність перейде до Фріда і Августа приблизно порівну. Немає сумнівів, що дім Аженкарл розколеться."

Я добре усвідомлював, що він бере розмову під свій контроль, але дещо з того, що він сказав, мене зацікавило.

"Спадкове право надає перевагу найстаршому, хіба ні?"- запитав я.

В Імперії існувало дві системи успадкування, засновані на сімейному та імперському праві, але обидві віддавали перевагу старшому синові - хоча, звичайно, існували й винятки.

"Справа в іменах, Ваша Величносте", - пояснив Шарль де Аженкарл.

Я не знав, що він задумав, але вирішив вислухати його трохи довше.

"Філіп де Гард-Аженкарл, колишній герцог Аженкарл, дарував по одному зі своїх титулів кожному зі своїх двох старших синів", - сказав він. "Титул маркіза Аженкарл-Новей дістався Фріду Гудду Аженкарлу, а титул маркіза Аженкарл д'Деччі - Августу де Аженкарлу. Але він не дозволив жодному з них використовувати ім'я "Ван" для назви свого роду."

Частина "Гард" у прізвищі міністра церемоній походить від клану Гардів - імператорського роду Бундартів, іншими словами. Йому було дозволено використовувати це прізвище, оскільки він був сином п'ятого імператора, але його нащадки вважалися другим поколінням гілки роду, а отже, не мали такого привілею. Однак їм було дозволено використовувати "Ван", що вказувало на відгалуження родини клану Гарде.

Одним з таких випадків був Зіґмунд де Ван-Рауль, людина, яка назвала себе герцогом Раулем і оголосила повстання проти мене. Строго кажучи, він був герцогом у третьому поколінні, канцлер належав до другого покоління герцогського дому Рауля, звідси і його ім'я: Карл де Ван-Рауль.

"В принципі, титул в роді дійсно успадковується старшим сином", - продовжив Шарль де Аженкарл. "Однак з цієї системи є виняток, який виникає, коли старший син є главою свого власного окремого роду. Точніше кажучи, якщо хтось із нащадків одружується зі спадкоємцем іншого роду або стає главою свого власного роду, то можна позбавити його права на спадщину свого першого роду."

Це мало сенс як закон, він запобігав би виникненню ворожих поглинань.

"То ти кажеш, що його наміром було примусити їх до незалежності?" - запитав я.

Поставивши своїх синів в один ранг, міністр церемоній, по суті, зрівняв їх - і всі їхні маргінальні роди - на різних шальках терезів один від одного. Було неминуче, що це перетвориться на запекле суперництво за те, хто з маркізів успадкує герцогський титул.

"Так і було", - підтвердив Шарль де Аженкарл. "Не повну незалежність, оскільки вони все ще носять ім'я Аженкарл, а не Аженкарл-Новей чи Аженкарл д'Деччі. Однак, якби він мав намір, щоб хтось із них став його наступником, він дав би своєму обраному наступникові, щонайменше, ще один титул. Зрештою, він все ще володів титулами маркіза Сагона, графа Віньї та графа Аженкарл-Сея."

Навіть сім'ї гілок сімей використовували "Ван". Розарія була гарним прикладом: "Ван-Шалонже-Крув'є" вказувало на те, що вона походила з гілки роду Шалонже, який, у свою чергу, був гілкою гілкою цього. Проте міністр церемоній заборонив своїм синам використовувати це прізвище, розірвавши їхній зв'язок з кланом Гарде. Це було вкрай ненормально.

"З обставин, які ти описав..."- повільно промовив я. "Можна інтерпретувати дії колишнього герцога Аженкарла як сигнал його наміру зробити тебе своїм спадкоємцем. Тобі не було надано ніякого титула, і за юридичним правом твоє ім'я - Шарль де Ван-Аженкарл. Чи не так?"

Дійсно, він не отримав жодного титулу. Причиною того, що він назвав себе Шарлем де Аженкарлом і уникав використання прізвища "Ван", була, як він стверджував, повага до своїх старших братів.

"Можу вас запевнити, що ця людина не мала таких намірів." У тоні Шарля де Аженкара звучала насмішка, але вона не була спрямована на мене. "Його реакція на втручання дочки в політику була, м'яко кажучи, вісцеральною, і чим швидше він зможе прогнати своїх синів, тим краще. Зрештою, сім'я чи ні, як він міг віддати те, що належало йому, комусь іншому? Навіть коли він досяг того віку, коли можна було б піти на спокійне життя, він тримався за свою владу мертвою хваткою. Передати свій титул та обов'язки наступному поколінню - це обов'язок шляхетного чоловіка, але навіть на це йому не вистачило благородства. Ні, цей скупий старий чоловік ніколи не думав ні про кого, окрім себе."

Кожне слово, яке вимовляв Шарль де Аженкарл, просочувалося такою глибокою огидою, що я не був упевнений, чи є дно, на яке можна було б наступити. Хоча, звичайно, все це могло бути лише грою.

"Але васали нашого герцогського роду сліпі. Вони не помітили фатальної вади в його шляхетному характері."- Шарль де Аженкарл зустрівся поглядом з моїм. "Отже, відповідаючи на попереднє запитання Вашої Величності: Так. Ви мали рацію. Люди з герцогського роду Аженкарл прагнули, щоб я став наступним герцогом. Простіше кажучи, це означає, що якщо я переживу цю громадянську війну, вони знову піднімуть прапор повстання, і як їхній символ, саме мої руки будуть змушені нести його."

Озираючись на нашу розмову, я подумав, що, можливо, в його очах це і було завершальною крапкою від самого початку.

"Ваша Величносте, гадаю, ви знаєте стару приказку про те, що цвях, який стирчить, забивають", - сказав Шарль де Аженкарл. "У землях Аженкарлів існує інший спосіб: Погнутий цвях витягують. Я - погнутий цвях, я був ним усе своє життя. Це моя доля - бути вирваним з місця. Проте, якби я міг обирати власний кінець, то волів би бути забитим молотком. А якби, з ласки долі, мені було дозволено більше, я хотів би продовжити цей кінець. Я вважаю, що це єдиний шлях до виживання: стати цвяхом, який у будь-який момент може забити той, хто володіє молотком."

Я запитав його, яку мету він переслідує. Здавалося, я отримав відповідь.

"Я не сумніваюся, що Ваша Величність підкорить землі Аженкарла", - сказав він з упевненістю. "Але ваше правління буде пов'язане з труднощами. Аженкарльська знать може знову підняти повстання. Якщо ви знищите герцогський рід Аженкарл, насіння бунту розлетиться без ліку, кожне з них буде маленьким, але з потенціалом вирости терном. Як би широко ви не розкинули сітку, як би багато зусиль не присвятили спостереженню, ви все одно можете опинитися на крок позаду. Але якщо виживе один член дому, він стане центральним елементом. Ви зможете зосередити своє спостереження навколо нього. І саме тому, від щирого серця, я молюся за перемогу Вашої Величності."

Шарль де Аженкарл не був людиною, якою здавався. Зовсім навпаки. Він вже обрав свій шлях до виживання