Розділ 9 — П'ята Ера: Підготовка до вирішальної битви - Ерцгерцогський Альянс

П'ята Ера: Підготовка до вирішальної битви

Ерцгерцог ський Альянс

Зрештою, я вирішив поки що відкласти питання про те, що робити з Шарлем де Аженкарлом. Правда полягала в тому, що збереження його життя мало низку переваг. З одного боку, було б легше тримати руку на пульсі будь-яких можливих повстань, а з іншого - я хотів скористатися його юридичними знаннями.

Моєю кінцевою метою на цьому фронті було взяти загальне право, яке було настільки поширене в цю епоху, і викласти його на папері, кодифікувавши його в організовану систему. Якщо Шарль де Аженкарл збирався присягнути мені на вірність, я не міг дозволити його талантам залишитися невикористаними.

Перш за все, я вже очистив своїх родичів з посади канцлера і міністра церемоній, і якщо все піде добре, то незабаром усуну і членів сім'ї Шарля де Аженкарля. Від імператорського генеалогічного дерева навряд чи щось залишиться, коли я закінчу, тож якщо я не буду обережним, дворянство могло б побачити величезний сплеск політичного впливу.

Герцог Уоррен був гарним прикладом. На даний момент він співпрацював, але ніхто не знав, коли він може перетворитися на друге пришестя герцога Рауля. Зрештою, вирішальне значення мав баланс. Його варто було тримати поруч, але я також не міг дати йому надто багато влади. Зрештою, цілком можливо, що він співпрацював лише на поверхні, а в глибині душі відчував до мене сильну ворожнечу. Тільки час покаже, що він насправді думав.

***

Наступні кілька днів я провів у переговорах з купцями та іноземними дипломатами. Останні були з різних сусідів Імперії, і жоден з них не зробив нічого більшого, ніж засвідчив свою повагу та провів легке зондування. Судячи з усього, більшість інших країн хотіли зберегти нейтральну позицію протягом усієї нашої громадянської війни.

Очевидно, всі вони вважали, що вона затягнеться. Було зрозуміло, що вони чекали, поки Імперія ще більше ослабне, перш ніж втрутитися і забрати всю здобич, яку тільки зможуть.

Що стосується нашої вимоги до Конфедерації Тейанаве видати Гілер Фехнер, то вона була зустрінута цілковитою тишею - навіть не було жодного підтвердження. Судячи з усього, вони не змогли її затримати. Мало того, здавалося, що вони отримали досить жорстокий контрудар від "Золотої вівці", яку намагалися поглинути.

Загалом, хоча конфедерація провалилася, я підозрював, що найближчими днями Золоті вівці вийдуть на зв'язок з нами.

Але я вже згадував, що розмовляв і з купцями, і в цьому плані справи йшли добре. Почнемо з того, що деякі торговці, які працювали при регентстві або фракції канцлера, почали переходити на наш бік - на бік імператора, так би мовити. Більшість таких купців базувалися в імперській столиці. Спочатку я насторожено запідозрив можливий прихований мотив, але, очевидно, це був не стільки стратегічний маневр купців, скільки той факт, що всі ремісники і робітники, які складали їхню клієнтуру- підтримали мене.

Ми розмістили в місті гарнізон армії герцога Уоррена, тож громадська безпека була стабільною після коронації. Це сприяло отриманню підтримки простолюду, а купці завжди слідкували за тенденціями ринку.

Так чи інакше, з моїм абсолютно новим контингентом купців імператорської фракції, перше, що я зробив, це позичив у них гроші.

Не те, щоб вони були готові позичити мені багато. Імперія перебувала, без перебільшення, в середині економічного колапсу, тож віри у фінансову спроможність держави не було. Проте гроші були грошима, і невелика сума від жменьки купців склалася в суму, на яку я б принаймні не чхнув. Ми й так були по вуха в боргах, тож гірше не стало б від того, що ще стало трохи більше зверху?

Що саме, спитаєте ви? А як же занепокоєння графа Нанваля? Не розумію, про що ви говорите.

Що стосується купців, які все ще підтримували Рауля та Аженкарла, то не було ніякого прогресу щодо штрафів, які вони погодилися сплатити за ув'язнених дворян. Здавалося, що вони все ще вели переговори зі своїми покровителями з цього приводу.

Однак, коли мова йшла про меншу шляхту - віконтів і нижче, які були пов'язані з герцогами, ми звільняли частину з них з-під домашнього арешту (з якого, як відомо, легко втекти) під заставу, яку сплачували їхні купці. Якщо порахувати, то це насправді виявилося б одним з наших найприбутковіших грошових проектів.

Хоча судити цих дрібних дворян і засуджувати їх одного за одним було можливо, це було нереально - їх було надто багато. З часом я хотів скоротити їхню кількість, але зараз це було просто неможливо.

Звичайно, хоча офіційно це вважалося заставою, за всіма ознаками це був викуп - саме це слово використовували всі купці з неімператорської фракції.

Однак для Імперії вони були імперською знаттю, а не ворогами. У цьому світі, коли нація захоплювала аристократів ворожої нації, вимагати викуп за їхнє звільнення було звичайною справою. Однак ми не могли застосувати це до шляхтичів у нашому полоні, бо це було б рівнозначно оголошенню їх іноземними ворогами, а отже, втраті права судити їх як імперську шляхту згідно з імперським законодавством.

Не будемо заглиблюватися у формальності, але лише їхній статус імперського дворянства визначав їхній обов'язок підкорятися суверену імперії, а не положенням загального права. Це був лише спосіб підпорядкування.

Таким чином, часто використовуючи слово "викуп", вони насправді тримали мене в напрузі. Я не міг публічно визнати цей опис, щоб не затаврувати дворянство як ворогів.

З точки зору імперії, дрібнопомісні дворяни перебували під слідством лише за повстання чи інші подібні незаконні дії. На той момент вони, безумовно, не вважалися злочинцями. Саме тому вони не ризикували життям намагаючись втекти - це було б рівнозначно визнанню своєї нечистої совісті.

Насправді, деякі з них, мабуть, навіть чекали, що я попрошу їх про допомогу через нестачу людей. Я, звісно, не був проти цієї ідеї, але спочатку треба було з'ясувати, чи можемо ми їм довіряти.

Враховуючи все це, дрібні дворяни, яких купці відпустили, заплативши за них заставу, швидше за все, перейдуть на бік наших ворогів - ось чому ми відпустимо лише невелику частину з них. Навіть якби всі до одного перейшли проти нас, я не думаю, що цього було б достатньо, щоб вплинути на стан громадянської війни.

Це було пов'язано з тим, що вища знать (маркізи, графи тощо), яка була відсутня на коронації, набагато довше, ніж я очікував, з'єднувалася з повстанськими арміями Аженкарла та Рауля. Тим часом, у маєтках вищої знаті, які ми захопили в імперській столиці, панував хаос, оскільки брати і сестри боролися за право успадкування, а гілки родів намагалися підвищити своє становище, заявляючи про свою підтримку імператора.

Оскільки залишки фракцій не могли координувати свої дії, найбільшою проблемою було зібрати гроші, необхідні для оплати найманців, яких я нав'язав графу Шамно, оскільки невиконання зобов'язань означало б, що вони розбіжаться і вдадуться до бандитизму.

У такому разі гроші, які ми позичили у наших купців і заробили на заставах, підуть насамперед туди. Це буде золото Рауля та срібло Аженкарла, яке приймалося лише всередині країни, але це було краще, ніж нічого, і принаймні показувало торговцям, що ми справді маємо намір платити їм.

Наше заробляння грошей мало і вторинний ефект: У процесі прохання про заставу від купців з'ясувалося, що деякі дрібні шляхтичі, які перебували в ув'язненні, насправді не були шляхтичами.

Причина цього полягала в політиці продажної канцелярії, запровадженій за часів правління шостого імператора, коли графства (хоч і переважно лицарські звання) масово продавалися усім бажаючим покупцям. Розумієте, ці титули мали бути дійсними лише для одного покоління, але тепер ми мали безліч людей, які - свідомо чи несвідомо - претендували на дворянство, бо їхні батьки, діди чи прадіди мали титул.

Під час японського періоду Сенґоку були приклади, коли сім'ї з класу самураїв отримували звання та посади від імператорського двору в обмін на грошові внески. Це врешті-решт призвело до того, що самураї займали різні посади, хоча ніколи не були офіційно призначені на них.

У цьому світі поділ між знаттю і простолюдинами був дуже чітким. Зрозуміло, що кожен, хто міг претендувати на статус блакитної крові, намагався використати його якнайкраще.

Традиційно, лицарство в Імперії передавалося в одному поколінні, і колись венозне звання Familiae Eques - Лицар Імперії - не було винятком. Але в той час, як для вищої знаті це було так само очевидно, як синє небо, як і для простолюдинів, не варто було очікувати, що вони будуть експертами в усіх тонкощах аристократії. Деякі з них, безумовно, намагалися прикидатися, поки їм це вдавалося, але я не сумніваюся, що інші щиро вірили в те, що вони були лицарями.

Як би там не було, тепер у нас був їхній список, і я не міг переоцінити, наскільки це було життєво важливо. Коли мова йшла майже про все в житті, невизначеність була найстрашнішою річчю і найбільшим болем у дупі.

Що ж до цих псевдо-шляхтичів, то купці, природно, не мали жодного бажання платити за них заставу, залишаючи їх на волю долі. Це ставило їх в ідеальне становище для мене, щоб експлуатувати їх. Мені лише треба було з'ясувати, як саме. Якби я просто відпустив їх і змусив працювати як звичайних дворян, був великий шанс, що все знову перетвориться на дезорганізований хаос.

А, тих, що вже втекли з-під домашнього арешту? Мені було неприємно, але я планував знищити їх, щоб зробити з них приклад після закінчення громадянської війни. Досі непокора імператору могла сходити їм з рук, бо канцлер чи міністр церемоній захищали їх, але мені потрібно було показати всім, що цього більше не буде.

З іншого боку, я не планував робити те саме з дрібною шляхтою, яку ми відпустили під заставу, навіть якщо вони в кінцевому підсумку перейдуть на бік наших ворогів. Зрештою, вони виконували накази імператора - і те, що згодом вони підкорилися Аженкарлу, а потім Раулю, не перечело цьому. З огляду на мізерну владу, якою володіла дрібна знать, було б нерозумно очікувати, що вона буде протистояти вимогам важковаговиків.

***

Мої обов'язки протягом наступних кількох днів переважно полягали в переговорах з купцями - і майже тільки з купцями. Саме цього дня, після завершення зустрічі з ними, граф Палатін Водедт прийшов з новинами.

"Ваша Величносте. Повстанські армії Рауля та Аженкарла виявили нову активність." Коли граф Палатін увійшов, Тімон вийшов з кімнати, без сумніву, щоб повідомити купцеві, який мав бути наступним, що плани змінилися.

Здавалося, що державне правління нарешті почала розвиватися.

"Що сталося?"- запитав я.

"І Зіґмунд де Ван-Рауль, і Август де Аженкарл проголосили незалежність від імперії, - повідомив граф Палатін Водедт. "Вони також уклали між собою союз, заснований на пакті про взаємну оборону."

Оборонний пакт? Тобто не договір про дружбу чи пакт про ненапад, а виключно військовий союз для спільної боротьби проти Імперії.

"Зберіть наших лордів", - наказав я.

"Як всі зберуться розповіси нам всі подробиці."

До того, як я почув цю новину, я б оцінив наші шанси на перемогу в цій громадянській війні як "ймовірні, але все ще надто непевні, щоб називати їх". А тепер? Я знав, що ми можемо перемогти.

Одна з багатьох великих кімнат у палаці, де я проводив свої аудієнції, призначалася для міністерських зустрічей або конференцій між такими важливими особами, як міністр закордонних справ або міністр внутрішніх справ, якщо назвати лише два приклади. Однак за роки мого правління вона лише припадала пилом замість того, щоб виконувати своє призначення, тож я наказав слугам прибрати її і переобладнати, поставивши стіл і стільці.

Через наш розрив з регентством і фракцією канцлера імператорський маєток втратив доступ до більшості своїх служниць. Але оскільки ця лакейська робота і так належала до компетенції звичайних слуг, то тут ми не відчули наслідків - кімнату прибрали настільки, що жоден вельможа не моргнув би й оком, якби його там приймали. Звісно, слугам, як простолюдинам, теж не можна було повністю довіряти, тому ми домішали до них агентів розвідки.

Я сидів на чолі довгого столу в центрі кімнати, Тімон стояв позаду мене і збоку. Ліворуч від мене сиділи граф Нунваль, граф Палатін Водедт і Даніель де Пірс із Західної ортодоксальної церкви, саме в такому порядку. Праворуч від мене - знову ж таки в перерахованому порядку - герцог Уоррен, Фабіо, маркіз Рамітеад і... Віра-Сільві ле Шапельє.

Якщо вам цікаво, чому вона була тут, то вона мала замінити свого батька, графа Шамно, який вже покинув столицю з армією найманців на буксирі. Власне, ні, "зв'язкова" було б більш точним терміном. Її погляд був прикутий до ніг - можливо, тому, що вона дуже довго не була серед людей, - але в руці вона тримала сережку Капелюшника. Магічний предмет був здатний до зв'язку на великі відстані, і дозволив би графу Шамно брати участь у зустрічі в режимі реального часу.

І перед тим, як ви про це заговорили, так, я вже запитував, чи можна її серійно виготовити. Відповідь, очевидно, була негативною, але я все ще сподівався знайти спосіб - миттєвий зв'язок на відстані, безсумнівно, революціонізував би наше уявлення про війну.

"Ми викликали вас сюди з єдиної причини",- оголосив я, дивлячись на кожного з них по черзі. "Повстанські армії нарешті проявили активність. Граф Палатін Водедт, доповідайте."

"Так, ваша величність."

До речі, я заздалегідь поінформував усіх, що під час промови не треба стояти. Частково це було зроблено для економії часу, але також і для дотримання правила, що не можна перебувати в такому положенні, коли можна було б дивитися на імператора зверху вниз. Можливо, зараз я міг би дозволити собі трохи вільно поводитися з такими речами, оскільки наслідки коронації все ще відчувалися, але в майбутньому було б краще не давати нікому приводу ставитися до мене легковажно.

"Зіґмунд де Ван-Рауль і Август де Аженкарл взяли імена ерцгерцог Рауль II і ерцгерцог Аженкарл II і проголосили незалежність від імперії як "Велике герцогство Рауль" і "Велике герцогство Аженкарл" відповідно", - оголосив граф Палатін Водедт. "Крім того, вони оголосили про свій вступ до оборонного пакту, який вони назвали "Ерцгерцогський союз"."

Титулу ерцгерцога в Імперії насправді не існувало. Хоча до міністра церемоній часто зверталися саме так, це було не більше, ніж почесний титул для нього, який відповідав тому факту, що його володіння були достатньо великими, щоб самостійно становити королівство. Титул ерцгерцога, однак, існував в інших країнах.

За часів шостого імператора, сумнозвісного Едуарда ІІІ, постійні поразки підштовхнули його до війни, яку він мав шанс виграти, а саме - проти Великого герцогства Гевеї, крихітної країни на півночі імперії. Звичайно, він програв, його військо було оточене і розгромлене союзом сусідніх країн. Однак Імперія, не в змозі змиритися з втратою обличчя, яка могла статися в результаті поразки у війні з країною, яка приблизно відповідала регіональній імперській знаті за територією, заплатила тодішньому королівству Гевеї здирницьку суму монет за "офіційне" підпорядкування Імперії, і дала йому нову, важливу назву Велике герцогство Гевеї.

Як і слід було очікувати, це дало Імперії рівно нульову можливість втручатися в політику Гевеї. Навіть ми лише визнали їх як незалежну державу, що має дати вам гарне уявлення про те, яким було їхнє "підпорядкування" нам насправді.

Проте, навіть якщо нова назва "Велике Герцогство" була лише для видимості, вона виявилася ефективною, оскільки крихітна країна не була втягнута в жодні серйозні конфлікти з того часу - ймовірно, щоб уникнути можливості будь-якого подальшого втручання з боку Імперії.

Так чи інакше, повернемося до питання, яке ми зараз розглядаємо: Рауль і Аженкарл оголосили себе ерцгерцогами.

"Як це нерозумно з їхнього боку, - зауважив я. - Ми були готові до того, що вони стануть ерцгерцогами. Ми були готові навіть до того, що вони проголосять себе імператорами."

"Це унеможливило б їхній союз, Ваша Величносте", - пояснив граф Палатін Водедт. "Оскільки обидва походять з імператорського роду, претензії одного з них на трон, природно, виключили б претензії іншого."

Так, я так і думав. Після всього їхнього міжфракційного конфлікту за те, хто контролюватиме маріонеткового імператора, для них було б неможливо відкласти свої розбіжності і піти на компроміс щодо того, кому дістанеться трон. Іншими словами, проголошена ними незалежність була побудована на презумпції їхнього альянсу - це був для них спосіб забезпечити, щоб вони не відставали одне від одного.

"Але чому незалежність?"- запитав Фабіо з сумнівною ноткою в тоні. "Залишатися повстанськими арміями було для них цілком життєздатним варіантом, чи не так?"

Імперія, де влада суверена була відносно сильнішою, насправді була певним винятком серед своїх сусідів, де повстання відбувалися постійно. У цих країнах не було рідкістю, коли дворяни повставали, коли були незадоволені своїм монархом. Ну, строго кажучи, останнього можна вважати "агресором", оскільки це найчастіше траплялося тоді, коли шляхта висувала якусь вимогу, яку суверен не міг виконати, на що суверену - залежно від обставин - посилав військо, щоб примусити шляхту до покори.

Говорячи сучасною мовою, це було щось на кшталт робітничого страйку. Але тільки на кшталт. Власне, враховуючи те, що Рауль і Аженкарл не прислухалися до моїх вимог, хіба це робило мене робітником у цьому сценарії? А, неважливо, я втратив контроль над цією метафорою.

У всякому разі, як це зазвичай відбувалося, було так: Якщо перемагали повстанці, їхній монарх погоджувався на їхні вимоги, а якщо перемагав монарх, то всіх повстанців віддавали під суд як зрадників. А якби будь-яка зі сторін перемогла зі значною перевагою, вони могли б підвищити свої вимоги або суворість покарання відповідно. Тобто, до цього моменту повстання Рауля та Аженкарла було звичайною, нічим не примітною частиною феодальної системи.

"Вони, швидше за все, зробили це, щоб убезпечити свої володіння", - додав граф Нунваль. "Поки вони формально не отримали титули своїх батьків, ми володіємо методами надання менших титулів їхніх батьків - їхніх маркграфських і комітатських титулів, наприклад, - будь-кому з їхніх родичів, які мають право на спадщину. Це було б вірно, навіть якщо б, гіпотетично, ми програли і були б змушені визнати їх законними спадкоємцями титулів герцога Рауля і герцога Аженкарла.

На прикладі Аженкарла було легше проілюструвати думку графа: Поки такі родичі, як Шарль де Аженкарл і Філіп де Аженкарл були ще живі, ми могли б дати їм один або кілька з численних титулів міністра церемоній, таким чином відрізавши шматки від володінь "герцога Аженкарла". Зрештою, якщо вірити словам Шарля де Аженкарла, брати і сестри Аженкарл ненавиділи одне одного і не змогли б змиритися з ідеєю конгломерації.

Підсумовуючи, можна припустити, що незалежність Рауля та Аженкарла була спробою об'єднати їхні володіння в єдине ціле - велике герцогство - і що вони планували використати конфлікт для того, щоб силою домогтися визнання їхнього суверенітету з боку Імперії.

Як на мене, вони могли б принаймні стріляти за королівство, якби зайшли так далеко. Це зробило б для них більш доступною можливість звернутися по допомогу до сусідів Імперії. Запобігання такому іноземному втручанню було саме тим, чому я оголосив, що буду вести дипломатичні переговори особисто.

З іншого боку, Рауль і Аженкарл, звернувшись по іноземну допомогу, могли змусити нас зробити те саме, а це загрожувало б перетворитися на затяжну війну за посередництвом. Але якщо я правильно зрозумів, це не було їхньою кінцевою метою.

Ви можете подумати, що вони хотіли успадкувати володіння своїх попередників за будь-яку ціну, але це не зовсім так. Ні, вони хотіли успадкувати і повернутися в імперське лоно як велика знать, без необхідності відповідати за наслідки всіх злочинів, до яких були причетні їхні роди.

"Мета їхнього союзу і незалежності полягає в тому, щоб знайти точку компромісу", - розмірковував я. "Тож, зрештою, вони зовсім не прагнуть незалежності."

Проголошення незалежності великих герцогств не змінило їхнього статусу повстанських армій в очах імперії, тож тут не було великої різниці. Важливим було те, що це змінило причину їхнього руху з "успадкувати володіння своїх попередників" на "стати незалежними".

Зрозуміло, що вони все ще хотіли успадкувати, але, накладаючи ідею незалежності на цю мету, коли справа дійшла до мирних переговорів, вони могли розіграти карту "ми відкличемо нашу декларацію незалежності, якщо ви визнаєте наше правонаступництво щодо володінь наших попередників". Просто проголосивши незалежність, так звані ерцгерцоги створили ситуацію, коли вони могли заднім числом легітимізувати незалежність, по-перше, встановивши, що імператор намагався зупинити її, і, по-друге, "повернувшись" у васальну залежність пізніше.

У світлі цього проголошення незалежності як окремих королівств і запрошення іноземної допомоги, на їхню думку, могло б завдати надто великої шкоди авторитету імператора, що змусило мене вперто стояти на своєму і відмовлятися йти на компроміс з ними. Оскільки їхньою метою було возз'єднання з імперією і продовження паразитичного живлення від неї, вони не могли цього допустити.

Але, проголосивши незалежність як великі герцогства, наші сусідні країни бачили б їх радше як автономні держави, ніж як повністю окремі утворення, і, ймовірно, утрималися б від втручання. Це також полегшило б перетравлення всього цього для Імперії.

Принаймні, так я підсумував те, про що, ймовірно, думали Рауль і Аженкарл.

"Вони виставляють нас на посміховисько", - пробурмотів я.

Весь їхній план базувався на передумові, що вони виграють громадянську війну. Під час мирних переговорів вони мали б бути у вигідному становищі - або принаймні у рівних умовах - щоб їхній план "відмови від незалежності" в обмін на поступки спрацював. Очевидно, можливість програшу не спадала їм на думку навіть у найсміливіших мріях.

Можливо, під впливом мого бурмотіння, наступним заговорив герцог Уоррен.

"Це щасливий знак, Ваша Величносте", - впевнено сказав він. "Той, хто вирішує, як він впорається з наслідками битви ще до того, як вона розпочалася, завжди знайде перемогу поза межами своєї досяжності."

Я на мить замислився. Це ж не стосується мене, так? Я маю на увазі, що я просто планував післявоєнний розвиток подій, не роблячи жорстких висновків щодо чогось. Наприклад, як я розглядав можливість зробити Шарля де Аженкарля наступним головою Аженкарля - це був лише один з можливих планів з багатьох. Угу. Так. Я був у безпеці.

"І тут ми які були переконані, що вони будуть боротися з нами з гірким відчаєм до кінця", - зауважив я. Не те, щоб я не звик до того, що мене недооцінювали.

"Як нам відповісти, ваша величність?"- запитав граф Палатін Водедт.

Відповідаючи, я трохи нахилився вперед.

"По суті, наш курс дій залишається незмінним. Спочатку ми розгромимо Рауля. Але перед цим..."- Я подивився на сережку в руках Віри-Сільві ле Шапельє, яку вона поклала на стіл. "Графе Шамно. Ви нас чуєте?"

<"Так, Ваша Величносте.">

Здавалося, що Віра-Сільві була розгублена, бо коли увага всіх прикута до неї, вона збентежено опустила погляд вниз. Вона дуже нагадувала мені маленьку тваринку.

"У якому стані перебуває графство Копардваль?"- запитав я.

Я вже наказав графу Шамно відвести найманців, а також свої власні війська назад до свого графства. Здавалося, що викупу від дворян, які перебували в нашому полоні, буде достатньо, щоб покрити платню найманцям. Навіть якщо цього не вистачить, у нас була можливість позичити монети у герцога Уоррена. Хоча, звісно, це означало б, що ми були б йому дуже винні.

<"Хаос більший, ніж ми очікували, Ваша Величносте. Влада вже втратила контроль над ситуацією, а місцева знать загрузла в трясовині чвар і сутичок.">

Я вдячно хмикнув. "Уже?"

<"І це ще не все. Кілька дрібних дворян, які втекли з імперської столиці після коронації, вдалися до бандитизму, захопивши замок графа Копардвола і використовуючи його як базу для грабунків.">

Це насправді була гарна можливість для нас, оскільки ми хотіли встановити зв'язок між графствами Копардвол і Шамно, але я відчував деяку настороженість - справи йшли майже занадто добре. Відсутній лорд чи ні, чи справді регіон так швидко занепав би у такому безладі?

"Генерале, чи можна вважати, що ви говорите в минулому часі, що ви вже повернули замок?"- запитав граф Палатін Водедт.

<"Так точно, ваша ясновельможносте. Залишки втекли до сусіднього міста, але ми звернулися до міської влади з проханням про екстрадицію, а також про поглиблення зв'язків.">

Іншими словами, у нас вже була створена база в графстві Копардваль.

"Чудова робота, графе Шамно", - похвалив я. "Дійте обережно."

<"Слухаю і підкоряюсь, Ваша Величносте.">

"Ваша Величносте."- Здавалося, граф Палатін Водедт мав зробити додаткову доповідь. "Плутанина не обмежується лише графством Копардваль - вона поширюється по всій імперії. Новий союз нашого ворога лише погіршить ситуацію."

На перший погляд може здатися, що Ерцгерцогський альянс об'єднав двох наших ворогів в єдине потужне ціле. Насправді ж акт утворення союзу був рівнозначний розпаду двох великих угруповань.

"Конфлікт між фракцією регентства і канцлера не був дрібною сутичкою всього лише кількох років", - продовжував граф Палатін. "Звістка про союз, без сумніву, шокує багатьох колишніх фракційних дворян - і ми повинні очікувати, що чимала кількість з них поспішить перейти на бік Вашої Величності."

Я подумав над цим. Аженкарл і Рауль відклали свої глибоко вкорінені образи - принаймні на даний момент - і об'єднали зусилля, щоб захистити свої землі. Так, це справді звучало як чудова нагода для колишньої фракційної знаті перевдягнутися в плащі. Все ж таки, це "чимала кількість", так? Особисто я не був у цьому впевнений. Рауль і Аженкарл знали б, якими будуть наслідки їхнього союзу, і вже вжили б заходів, щоб обмежити коло своїх союзників.

Але я все одно робив би перші кроки. Навіть якби вони не виявилися настільки ефективними, кожна дрібниця допомагала, і я був би досить щасливий, якби деякі фракційні дворяни просто вирішили перечекати громадянську війну, сидячи на паркані.

"Ми розуміємо", - сказав я. "Опублікуйте виклик дворянства до імперської столиці, і скажіть їм, щоб поспішали. Крім того, ми хотіли б розпочати переговори з ув'язненими дворянами - з тими, що скоїли легші злочини, - про можливе скорочення їхніх термінів ув'язнення."

Ах. Зачекайте. Кому я маю доручити це завдання? Даніель де Пірс був варіантом, але він міг діяти лише наодинці - я не міг зараз доручити це західному ортодоксальству. У такому випадку найкраще підійшов би хтось із високого придворного рангу.

"Герцог Уоррен, чи можемо ми доручити це завдання вам?"

"Як накаже Ваша Величність", - відповів він без вагань.

Хтось інший вибрав цей момент, щоб перебити його.

"Хвилинку, будь ласка, Ваша Величносте", - сказав Фабіо. "За нинішніх обставин від нас може знадобитися проведення швидких військових операцій будь-якої миті. Чи не було б розумніше, якби герцог Уоррен приділив всю свою увагу військовим пересуванням на даний момент?"

Він мав рацію. Я саме збирався внести зміни до свого прохання, коли ніхто інший, як герцог Уоррен, не погодився з ним.

"Ні, в цьому немає необхідності", - сказав він. "Ваша Величносте, є одна людина, яку я хочу вам представити. Він має багатий досвід військового командування, добре розуміється на політиці і є колишнім генералом Імперії."

Герцог грався у сваху? Ну, у нас був дефіцит кадрів, а резюме хлопця звучало досить привабливо. В ідеалі я хотів би, щоб герцог Уоррен підняв цю тему після зустрічі, але я подумав, що це не так вже й важливо.

"Дуже добре", - сказав я. "Ми припускаємо, що він чекає ззовні? Запросіть його."

***

Тімон вийшов з кімнати і незабаром повернувся з чоловіком середньої статури з рисами обличчя, глибоко поглибленими віком. Молодий слуга передав мені пару листів. На одному з них була написана особиста історія чоловіка - щось на кшталт рекомендаційного листа, як я припустив.

Його звали Жоель де Бурґо-Дюкудрей, і, згідно з рекомендаційним листом, він був відомим воєначальником, який активно діяв під час правління попереднього імператора, заробивши собі репутацію рівного Близнюкам-Чемпіонам - парі найвидатніших воєначальників, гордості імперії. Вони також були відомі як Чемпіони-близнюки Імперії або Чемпіони-близнюки Жана, оскільки служили під командуванням кронпринца протягом його довгої фронтової військової кар'єри. Під час Другої Апперасської війни Чемпіони-близнюки розгромили трьох південних сусідів Імперії настільки сильно, що всі їхні сусіди тремтіли від страху.

До речі, герцог Уоррен не був одним з Чемпіонів-близнюків. Хоч він і мав власний послужний список видатних заслуг, він не міг зрівнятися з їхніми відверто неймовірними подвигами. Можливо, мені пощастило, що жоден з цих видатних воєначальників не дожив до мого правління.

Так чи інакше, я розповім вам коротку версію історії Жоеля де Бурґо-Дюкудре.

Серед його головних військових досягнень - служба генералом у Другій Апераській війні, під час якої армія під його командуванням стримувала чисельно переважаючі війська Алена IV, короля Апраади, та Карлоса II, короля Беніми, що значно переважали за чисельністю. Особливої уваги заслуговує битва на рівнині Мерсео, де його міцний оборонний табір змусив обидві армії відмовитися від наступу, що врешті-решт призвело до прориву облоги форту Гурранке, захоплення міста Фастіау, яке слугувало наскрізною лінією між королівствами Апраада і Беніма, та битва за перевал Ельсейн - низка перемог, які забезпечили постійний зрив скоординованих воєнних зусиль двох королівств.

У битві при Фаціо, вирішальній битві війни, він зіткнувся з летючою колоною Гето де Шарно, відомого воєначальника з Беніми. Навіть у розпал битви він мав можливість спостерігати, як головні імперські сили кронпринца Жана зустрічають ворога на більшій відстані, і відправив свої резерви на підкріплення - крок, який став вирішальним ударом, що виграв для Імперії всю Другу Аперасську війну.

Під час Третьої Аперасської війни Жоель де Бурго-Дюкудрей здобув низку перемог над королівством Рокур, дійшовши до столиці, перш ніж звістка про смерть кронпринца Жана змусила його відступити. Звістка про смерть імператора Едуарда IV прийшла невдовзі після цього, кинувши його війська в хаос, але він утримував їх достатньо дисциплінованими, щоб відступити в належному порядку і об'єднатися із залишками військ кронпринца. Потім йому вдалося знайти тіло Жана і повернутися до імперської столиці.

На цьому все. Я помітив, що з'явилося чимало імен, яких я не впізнав, - мені доведеться вивчити їх пізніше.

Проте, лише з одного його останнього досягнення - утримання армії разом для організованого відступу після загибелі кронпринца та імператора - я можу сказати, що він не був звичайним командиром. Звичайно, він міг зазнати певних втрат, але він домігся успішного відступу в ситуації, коли слабший лідер побачив би, як його люди розбіглися б на всі чотири сторони.

"Ми вважаємо, що тепер розуміємо, чому ви отримали рекомендацію герцога Уоррена", - сказав я. "Але виникає ще одне питання. Чому людина з вашою бездоганною репутацією не має титула?" Чи, можливо, це була одна з тих поширених ситуацій "перебільшити свій трудовий стаж у резюме"?

"Ах, саме тому мене і представляють Вашій Величності в такий спосіб " , - сказав Жоель де Бурґо-Дюкудрей. "Бачите, хоча я і є дворянином, але не імперським дворянином, а дворянином Імперіуму . "

У цю епоху насправді не було такою вже й рідкістю, коли слуга однієї країни переходив на службу до іншої. Звичайно, було б проблематично, якби людина просто втекла, але існували законні методи, які можна було застосувати. Подумайте про це так: Коли ви хочете змінити роботу, іноді ви заздалегідь повідомляєте про це свого роботодавця, і він пропонує вам підвищення зарплати або інші вигоди, щоб ви залишилися, чи не так? Так от, серед шляхти це теж працювало. Якщо, наприклад, васал герцога Уоррена хотів працювати замість нього на графа Шамно, все, що йому потрібно було зробити, це офіційно повідомити герцога Уоррена про свій намір.

Звичайно, це, природно, призвело б до необхідності відмовитися від свого титула та/або офіційних посад. Той факт, що Жоель де Бурґо-Дюкудрей все ще володів своїм дворянським званням, означав, що...

"Ви прийшли просити притулку?" - запитав я.

"Його дід просив, Ваша Величносте", - підтвердив герцог Уоррен. "Рольф де Бурґо-Дюкудрей втік до нас, програвши політичний конфлікт. "

"Дід? Тоді це було давно " , - сказав я Жоелю де Бурґо-Дюкудрею. "Чому ви не відмовилися від свого титулу? Можливо, ви все ще відчуваєте прив'язаність до нього?" Можливо, це було одне з тих "протягом багатьох поколінь найзаповітнішим бажанням моєї сім'ї було бла-бла-бла".

"Ні, Ваша Величносте", - сказав він. "Мені просто не дозволили."

Хм? А, так. Здається, я зрозумів. Коротше кажучи, Імперія хотіла його використати.

Розділені природним бар'єром, представленим горами Небесного Простягання, що пролягали по центру континенту, Імперія на заході та Імперіум на сході століттями ворогували одна з одною. І хоча Небесний простір був настільки стрімким, що навіть досвідченому шерпі було б важко перетнути його, існував один перевал, через який можна було б протиснутися з армією, якщо дуже постаратися.

Цей перевал, що вигинався у вільній S-подібній формі, був відомий під назвою Перевал Небес, або просто Перевал, і він був місцем постійного конфлікту між Імперією та Імперіумом. Насправді, якщо врахувати прості сутички, навряд чи проходив рік без того, щоб не спалахувала якась битва.

До речі, останні кілька років були серед тих рідкісних винятків. А все тому, що Імперіум Тейва наразі повністю контролювала Перевал. Так! Ви все правильно почули! Ще одна майбутня проблема для моєї постійно зростаючої купи! Прикольно!

На щастя, з огляду на вузькі межі Перевалу, відправити через нього масивні сили вторгнення було фактично неможливо. Саме тому між Імперією та Імперіумом ніколи не було повномасштабної війни - що не означає, що наші відносини не нагадували злісного мангуста, замкненого в коробці зі злісною коброю. Століття постійних конфліктів і саботажу не сприяли дружбі.

Якщо ненависним заклятим ворогом бундартів були гарфурійці, то для Імперії - Імперіум.

У випадку з Жоелем де Бурґо-Дюкудре Імперія могла використати його як розмінну монету, або підставити як підставну особу та м'ясний щит. Не дивно, що йому не дозволили зректися свого титулу.

"Його спадщина - єдина причина, чому про нього не говорять на одному диханні з Чемпіонами-близнюками, хоча його досягнення не поступаються, а то й перевершують їх", - пояснив герцог Уоррен.

"Давай здогадаємося", - сказав я. "Проти нього виступили ті дворяни, які можуть простежити свій шляхетний родовід ще з часів Роталії?"

"Правильно, Ваша Величносте."

Для роталіанської знаті будь-хто з Імперіуму - навіть вигнанець - був ворогом. Я не сумнівався, що багато хто рішуче протестував би проти його присутності, стверджуючи, що він шпигун. Це змусило мене замислитися, чи не обрав герцог Уоррен це місце і час для нашої зустрічі, щоб у Жоеля де Бурґо-Дюкудре було якомога менше недоброзичливців, тим самим обмеживши негативний вплив.

Чесно кажучи, у мене не було рішень для подібних ситуацій, коли корінь проблеми полягав у мимовільній емоційній реакції. З тієї ж причини я не викликав до імператорського двору Петра Пала, вождя атурів, до імператорського двору. Замість цього я тримав його і його високомобільну кавалерію в готовності на околицях імперської столиці. Це було далеко від їхнього звичного кочового способу життя, тож я був вдячний Петру Палу за те, що він зумів так довго утримувати їх на місці.

Було несправедливо, невдячно і просто нечесно, що я не покликав його приєднатися до мого внутрішнього кола, але в цьому питанні мої руки були зв'язані. Мало того, що він належав до іншої етнічної групи, він був технічно єретиком іншої релігії. Я не міг дозволити йому приєднатися до нас - принаймні доти, доки не знав, як на це відреагує граф Нанваль та інші.

Я прочитав другого листа. У ньому йшлося про те, як Жоель де Бурґо-Дюкудрей, не бажаючи бути втягнутим у безлад, яким був переворот Трьох Домів, зрікся свого генеральського звання і виїхав до Готіруару, вступивши на службу до їхнього вождя Жернадьєфа. Далі йшов перелік його досягнень на службі - насправді, це було більше схоже на військовий звіт про те, як Готіруар зараз ставить на коліна армію Рауля. Було добре мати докладні новини.

Згідно з листом, Готіруару досі вдавалося уникати відкритого бою з армією Рауля, водячи її за ніс безперервними переслідуваннями і засідками. Як тільки ворог з'являвся в повному складі, готіруари відступали в гори, де давали добрячого прочухана будь-яким переслідувачам.

І навпаки, сторона Рауля не була настільки дурною, щоб відправити свої основні сили за Готіруаром. Хоча вони і дозволили знищити деяких своїх найбільш необачних передових загонів, вони надали пріоритет консолідації та реорганізації основної частини своєї армії.

Лист також містив інформацію про найманців, яких, як вважалося, найняла армія Рауля, а також низку інших внутрішніх подробиць про справи армії. Очевидно, раптова громадянська війна застала їх непідготовленими, і вони відчували нестачу провізії. Той факт, що вони продовжували збільшувати свою чисельність, свідчить про те, що у них був певний план на цей рахунок. Нарешті, здавалося, що серед найнятих ними мечоносців було багато найманців, відомих своєю діяльністю в Імперіумі.

Це було так само добре, якби Імперія відкрито заявила про свій намір втрутитися. Я думав, що вони все ще будуть зайняті ворожнечею між орденами кілька років, але - насправді, зачекайте, все має бути навпаки, чи не так? Зараз вони хотіли б саботувати все іноземне, до чого могли б дотягнутися, щоб не дати ворогам втрутитися в їхні справи.

"Жоель де Бурґо-Дюкудрей, - владно сказав я. - "Ми просимо вас бути з нами відвертими. У цьому листі зусилля Готіруара проти повстанської армії Рауля змальовані на нашу користь, але як ви їх оцінюєте?"

"Ваша Величносте", - визнав Жоель де Бурґо-Дюкудрей. Він залишився стояти на колінах, і його слова линули плавно і без вагань. "Зараз вони дійсно схожі на дитячу іграшку в наших руках. Однак, як тільки повстанська армія консолідується і зосередиться на переслідуванні, обмежена чисельність Готіруа ру перетворить будь-яку битву на боротьбу. Щоб компенсувати це, Готіруар відступить до Небесних гір, спалюючи поля і вбиваючи худобу на своєму шляху. Це дозволить виграти достатню кількість часу, але не достатньо, щоб дозволити будь-яку самозаспокоєність . "

Знаєте, це звучало дуже схоже на те, як Гернадієф говорив мені, щоб я ввімкнув задню передачу...

"По суті, Готіруар хоче, щоб ми одразу взяли Рауля в кліщі, чи не так?" - Я підтвердив.

"Зовсім ні, ваша величність."

Га? Я не влучив у ціль?

"Герцог Уоррен, ваші думки?"

"Гірська війна - це хліб і масло Готіруа", - відповів він. "Поки ми надаємо їм достатню підтримку, вони зможуть продовжувати заманювати армію Рауля так довго, як їм заманеться."

Підтримку, так? Це означало, серед іншого, провізію. Отже, ключова проблема полягала в тому, як ми могли їх їм доставити. Пробитися крізь армію Рауля, хоч це і було кумедною ідеєю, але не було реалістичним. Тоді нам доведеться налагодити ланцюг постачання через Королівство Рокур?

Ні, встановлення будь-яких дружніх відносин з Рокуром викличе негативну реакцію з боку колишньої імперської знаті, яка втратила свої землі. Можливо, розбити армію Рауля, поки Готіруар ще має можливість дихати, було правильним кроком, зрештою.

"Отже, якщо ми не зможемо перемогти Рауля на ранній стадії, необхідно буде налагодити ланцюг постачання - а також розробити метод, як ми налагодимо цей ланцюг постачання". Я обірвав себе і втупив погляд у чоловіка, що стояв переді мною. "Джоел де Бурґо-Дюкудрей. Цим ми дозволяємо вам повернутися на службу до Імперії. Поки що ви будете виконувати обов'язки радника . "

"Я намагатимусь бути гідним честі, яку надала мені Ваша Величність . "

Це була наша перша зустріч, тож я довіряв йому настільки, наскільки міг. Проте важко було повірити, що він має якісь зв'язки з армією Рауля, враховуючи, що він очолював Готіруар у кількох сутичках проти них, тож він мав щонайменше це на своєму боці. Тому - принаймні спочатку - я хотів дізнатися, як він поводився на нашій лінії фронту проти армії Рауля.

Насправді, його історія в битві на рівнинах Мерсео, де він відбив ворога з оборонної позиції, підказувала, що він ідеально для того, що я планував.

"Герцог Уоррен", - сказав я. "Окрім того, що ми обговорювали раніше, ми також хочемо доручити вам тренування новобранців, призваних з міста . "

"Зрозуміло, Ваша Величносте."

"Що стосується наших дій проти армії Рауля, то нашою лінією фронту буде фортеця, яку ми будуємо на пагорбі Челан, на кордоні між герцогством Афороа і графством Верія . "

Це було будівництво, про яке я згадував у своїй промові перед публікою. Воно вже готове до початку.

" Ми хочемо доручити командування на місці маркізу Рамітеад. А Жоель де Бурґо-Дюкудрей, ми хочемо, щоб ви допомагали нам в якості радника . "

Це була компетентна комбінація, але вона не замінила герцога Уоррена.

"Необхідні виміри і дослідження вже завершені, - продовжив я. - "Планування самої фортеці буде здійснюватися тут, у столиці. Ми хотіли б, щоб ви консультували цей процес . "

Підґрунтя, яке я заклав під час мого туру, вже було готове. Її ще треба було доопрацювати, але решту планування можна було зробити тут.

"Фортеця, Ваша Величносте?" - На обличчі Жоеля де Бурґо-Дюкудре з'явився відтінок небажання . "Це те, що ворог не залишить поза увагою. Нам доведеться обирати між поспішним, маломасштабним будівництвом, або зазнати нападу, поки воно ще не завершене . "

Якби фортеця була завершена, ми могли б співпрацювати з Готіруаром і змусити армію Рауля загинути від тисячі порізів. Ми б використовували фортецю як плацдарм для вторгнення у володіння Рауля, щоб відступити і відсидітися всередині, коли вони перекинуть на наш бік досить значні сили. Тоді Готіруар міг би атакувати, коли вони будуть повернуті до нас спиною, і навпаки. І так до нескінченності.

Звісно, армія Рауля була б змушена реагувати. І якби був вибір між загартованим у боях Готіруаром і групою цивільних призовників, думаю, ми всі знаємо, кого б обрали до бейсбольної команди в останню чергу.

"Будьте певні. Ми називаємо це будівництвом фортеці, але насправді ми не маємо наміру бачити його завершеним", - сказав я. Я продовжив пояснювати, що оборонний табір має на меті не лише відбити нападників ззовні, але й не дати втекти тим, хто перебуває всередині.

"А " , - сказав Жоель де Бурґо-Дюкудрей зі знанням справи. "У такому випадку... Ах."

"Майте на увазі, що це стратегія неспеціаліста", - сказав я. "Звичайно, ми маємо на плани на непередбачувані обставини, якщо вона провалиться. Але що ви думаєте? Чи виконає вона свою мінімальну мету - заманити ворога і утримати його?"

"Так, це має бути цілком досяжним . " - У тоні Жоеля де Бурго-Дюкудре було явне захоплення. "А, здається, я розумію, чому Ваша Величність доручила цю справу частково мені . "

Цим я пояснив стратегію, яку ми будемо використовувати проти Рауля. За моїми підрахунками, це мало більш ніж достатньо продемонструвати моїм лордам, що я вкладаю в наш конфлікт з Альянсом ерцгерцогів свій власний піт.

Але вони, звісно, не знали, що смертельний удар по альянсу буде завдано в зовсім іншій формі. А саме, мій план звільнити Філіпа де Аженкарла з ув'язнення, маніпулювати ним, щоб він зібрав власну армію, і зіштовхнути дві сили Аженкарлів одна проти одної. Але якщо на підготовку цього плану знадобився б час, то мені потрібно було, як мінімум, розгромити Рауля за цей час. Чим швидше, тим краще, адже ми не знали, які кроки зроблять наші іноземні сусіди. Звідси і пагорб Челан.

Як імператор, гідність не дозволяла мені просто оголосити, що я збираюся звільнити злочинця і маніпулювати ним у своїх цілях. Насправді, граф Палатін Водедт навіть підготував набір цапів-відбувайлів.

Зрештою, я просто не знав, як герцог Уоррен та інші відреагують на такі "брудні трюки". Зрештою, на відміну від відеогри, я не міг бачити статистику їхньої лояльності. Надмірна обережність була лише параноєю, поки не стала реальністю .