Розділ 10 — Епоха рушниць та гармат

Епоха рушниць та гармат

Минуло кілька днів після звістки про Альянс ерцгерцогів.

Боротьба за владу в Імперії перейшла від тристоронньої бійки до конфлікту один-на-один - між мною, імператором, який правитиме країною, та герцогами, які проголосили незалежність.

Землі від центру імперії до її півдня були під нашим контролем, але союз означав, що ми опинилися в кліщах між Великим герцогством Рауль на сході та Великим герцогством Аженкарл на заході.

При цьому не можна сказати, що довгі роки запеклого конфлікту між регентством і фракцією канцлера просто розчинилися в повітрі. У своїх спробах маріонетково керувати мною, серед іншого, вони пролили ріки крові і посіяли насіння глибокої образи. Я міг з упевненістю припустити, що найближчим часом вони не відкладуть свої розбіжності для скоординованого нападу на імперську столицю.

Більше того, Готіруари, наші союзники на східному нагір'ї Імперії, вже розпочали свої напади на армію Рауля. Таким чином, як тільки ми зробимо свій хід, цього разу армія Рауля опиниться в щелепах кліщів зі сходу на захід.

Але якщо ми хотіли цього досягти, ми повинні були вирішити проблему з армією Аженкарла. Не можна було допустити, щоб вони вдарили по нас з тилу, поки ми розбираємося з Раулем.

На щастя, мій план у цьому відношенні просувався гладко і переходив до фази реалізації.

З'явився Філіп де Аженкарл, онук колишнього герцога Аженкарла і син Фріди, маркізи Аженкарл-Новей, яку я стратив. Я ув'язнив його довічно, але нещодавно він здійснив втечу і успішно покинув імперську столицю, прихопивши з собою труп міністра церемоній. До речі, слід зазначити, що він зробив це за допомогою одного з наших агентів, який видавав себе за вцілілого васала міністра.

Агент графа Палатіна Водедта чудово впорався із завданням, і все йшло точно за планом.

Ідея полягала в тому, щоб вбити клин в основу влади Августа, маркіза Аженкарла д'Дечі. Найкращим сценарієм було б, якби Філіпп зібрав власну армію, щоб протистояти армії Августу, але навіть якщо вони об'єднають зусилля, це зніме загрозу, яку представляв Аженкарл. Важко залишатися уважним, коли всередині зачаїлася недовіра, і всі боялися, що їх можуть вдарити в спину.

Однак, якщо я правильно зрозумів, Філіп виступить проти свого дядька. Зрештою, маркіз Аженкарл д'Дечі захопив володіння Аженкарл-Новей і розкидався своєю вагою так, наче він був власником цього місця.

Наче цього було недостатньо, на відміну від Рауля, в щурячих перегонах Аженкарлів були численні брати і сестри та більш далекі родичі. Август не був обраний міністром церемоній як спадкоємець дому, тому західні регіони імперії чинили певний опір його оголошенню, що він тепер є ерцгерцогом Аженкарлом. Єдиною причиною того, що він мав вплив на всі колишні володіння Аженкарлів, було те, що він не мав суперників, коли утверджувався на троні.

Більше того, укладення союзу з фракцією канцлера - давніми запеклими політичними ворогами регентства - в якості його першої політики не надто сприяло зростанню його популярності.

На відміну від нього, нещодавно звільнений з ув'язнення Філіп де Аженкарл був старшим сином Фріда, який, у свою чергу, був старшим сином міністра церемоній. Оскільки система успадкування в імперії була заснована на принципі первородства, це означало, що і Август, і Філіпп мали законні претензії на престол.

Щоправда, формально жоден з них не був офіційно визнаний в очах імперії. Але в даному випадку важливо було те, як відреагують численні васали Аженкарла.

На відміну від Августа, який уникнув прямих наслідків мого перевороту просто тому, що був у той час вдома, Філіпп здійснив "зухвалу втечу" зі свого довічного ув'язнення і навіть "знайшов" останки міністра церемоній. Коли він повернувся, всі, хто був незадоволений Августом, збіжуться під його прапори. Це спричинило б розкол у таборі Аженкарлістів, що дало б нам вікно можливостей для наступу на армію Рауля.

У будь-якому випадку, я був вдячний Філіпу де Аженкарлу за його довірливість.

Йому не спало на думку кілька дуже очевидних питань: Чому труп міністра церемоній, частина якого була виставлена на загальний огляд, був спеціально збережений від розкладання? Якщо вже на те пішло, то чому його досі не поховали, після всього цього часу?

До речі, членів імператорської гвардії, які перебували на службі під час втечі Філіпа, було страчено.

Згадані гвардійці були тими, хто не співпрацював з моїм переворотом з власної волі, а скоріше просто не зміг протистояти течії. Це саме по собі не варте страти, але вони також продавали інформацію торговцям, пов'язаним з Аженкалом або Раулем.

Для протоколу, я дозволив Бальтазару самому вирішити, що з ними робити. Виявилося, що вони дуже не хотіли з ним співпрацювати, тож йому не знадобилося багато часу, щоб обрати смертну кару.

Може, мені все-таки варто відбудувати імператорську гвардію з нуля...

***

З такими думками я дозволив герцогу Уоррену та Жоелю де Бурґо-Дюкудре провести мене до певної будівлі в куточку імператорських володінь.

При ближчому огляді виявилося, що будівля відрізнялася від інших палаців і маєтків. Швидше за все, вона була збудована як склад, а не як резиденція.

Я прийшов сюди, щоб оглянути зброю, яка зараз перебуває на озброєнні наших солдатів. Хоча незабаром ми мали призвати до армії звичайних громадян, у нас все ще не було зброї, яку можна було б їм видати. Звісно, ми будемо закуповувати більше, але я хотів витиснути максимум з того, що ми мали. Якщо десь валялися речі, які можна було використати, я хотів їх використати.

Перше, що кинулося мені в очі, коли я зайшов на склад, були гармати. Їх було кілька, майже схожих на великі бетонні труби для дитячого майданчика, і всі вони стояли просто неба. Здавалося, що решта зброї була акуратно схована в ящиках і коробках.

Герцог Уоррен відкрив один з них і дістав його вміст.

"Вся зброя, яку ми забрали у солдатів, яких ми роззброїли або знайшли покинутими в місті, була зібрана тут", - пояснив він. "Проте..."

"Це переважно вогнепальна зброя", - продовжив Джоел. "Ми не можемо віддати її в руки любителів."

"Невже?"- запитав я. Коли мова заходила про зброю, моє уявлення не виходило за рамки "навести її на людину і натиснути на курок". Хоча тепер, коли я подумав про це, я подумав про сучасну земну вогнепальну зброю.

"Так і є. Від заряджання зброї до пострілу є низка досить складних кроків. Навіть після пострілу треба дотримуватися правильної процедури, щоб не стався випадковий постріл. Я бачив, як такі рушниці роздавали жителям під час облоги - їх розбивали ще до того, як хтось встигав зробити другий постріл."

Джоел дістав з ящика пістолет і шматок шнура. Пістолет був схожий на сірникову рушницю, подібну до тих, що я бачив у земних музеях.

"Вони відомі як рушниці-судуми, і є досить поширеними",- пояснив він. "Продемонструвати?"

"Ви заряджаєте її порохом і набоями в дуло, притискаючи його стрижнем", - сказав я. "Потім висипаєте ще пороху і підпалюєш шнур. Все правильно?"

"О, дуже вражаюче, Ваша Величносте. Ви коли-небудь бачили, щоб з нього стріляли?"

Я знав лише про процес, сам я ніколи раніше не стріляв. Але те, що він сказав раніше, було правильним. З такою кількістю кроків, необхідних для перезаряджання, забудьте про аматорів - навіть тренованим професіоналам було б важко впоратися з хаосом на полі бою.

"Ми припускаємо, що ця зброя досить схильна до нещасних випадків", - розмірковував я.

"Вірно", - погодився Джоел. "Осічки, випадкові постріли і тому подібні речі часто трапляються в руках ненавчених, а ті, хто стає свідком таких інцидентів, як правило, втрачають самовладання і дезертирують."

Так, це зрозуміло. Це було б ще більш вірно у випадку з призовниками, яких ми збирали б, використовуючи будівництво фортеці як привід.

"При достатній підготовці ми зможемо використовувати цю зброю", - сказав герцог Уоррен. "Але з огляду на наші ресурси і часові рамки, забезпечити таку підготовку для кожного ополченця буде неможливо."

"Ми це дуже добре розуміємо", - погодився я. По-перше, офіційно вони проходять лише "підготовку до надзвичайних ситуацій". Було б дуже важко повірити, що наші будівельники проходять "поглиблену вогневу підготовку".

"Ну, якщо станеться найгірше, ми завжди можемо просто змусити їх кидати каміння."

Гей, не дивись на мене так. Я не збирався здаватися. Кидання каміння було цілком ефективним методом нападу, який міг зробити будь-хто без тренувань. Це могло навіть вбити, якщо вам пощастило або ви добре прицілилися.

"Я вважаю, що було б більш плідно навчити їх, як тримати стіну зі списами", - сказав герцог Уоррен, переводячи погляд у куток, де, очевидно, зберігалися списи і піки. "Це можна легко пояснити як оборонний захід для захисту від небезпечних диких тварин."

"Якби тільки у нас були арбалети або щось подібне", - буркнув Джоел, незадоволено почухавши голову.

"Єдиний наявний запас зброї розподілений між нашими містами для оборонних цілей, і ми не можемо вимагати, щоб вони віддали її нам."

Це мало сенс, будь-який пересічний громадянин міг використовувати арбалет. Було трохи іронічно, що причина, завдяки якій він був у володінні поселень Імперії, була також причиною, яка зробила його зброєю, яку ми зараз найбільше потребували під рукою.

Джоел продовжив. "Серед захопленої нами зброї було кілька одиниць, але їх забрали війська графа Шамно."

"А, найманці?"- сказав я. Це багато говорило про те, наскільки корисними були арбалети в цю епоху, якби мечники широко використовували їх.

"Ми могли б змусити міські майстерні робити більше, але чи встигнуть вони виготовити достатньо до відкритого конфлікту..."

Я затнувся. Це само собою зрозуміло, але майстри в цю епоху повинні були створювати кожну зброю вручну. На це не вистачило б часу.

"Якщо ми використаємо списи та арбалети, які у нас є, а також надамо вогнепальну зброю добровольцям..."- Джоел зробив паузу, розмірковуючи. "До вирішальної битви ми зможемо зібрати необхідний мінімум зброї."

"Досягти лише мінімального мінімуму було б грою з вогнем. Треба подумати про те, як ми зможемо отримати більше." І тут мій погляд зупинився на гарматах, які я помітив раніше. "До речі, що це за гармати? Вони нас цікавлять відколи ми прибули."

"Зграйні гармати? Боюся, вони непридатні для використання, Ваша Величносте."

Гармати мали товсті стволи та металеві колеса, що надавало їм потужного вигляду, але, як виявилося, зовнішній вигляд - це ще не все.

"Гармати, які використовує наша армія, - різьблені, призначені для облогової війни", - пояснив герцог Уоррен. "Армія Рауля використовує гармати масового виробництва, які можна легко транспортувати запряженими конними возами". Він поклав руку на гармату і продовжив. "Що стосується таких Зграйних гармат, як ці, то вони володіють більш руйнівною вогневою силою, ніж різьблені гармати."

Так, я міг би сказати, що вони були потужними з того, як вони виглядали. Що ж тоді зробило їх непридатними для використання?

Джоел підхопив те, на чому зупинився герцог.

"Але сама гармата не може витримати власної вибухової сили - вона розірветься після кількох пострілів. До того ж, вона має неймовірно довгий час охолодження, а враховуючи її вагу, доставити її на поле бою буде досить... ну..." Він потер щелепу. "Його страхітливий вигляд означає, що він працює досить добре, якщо ви просто хочете виглядати загрозливо, але, з іншого боку, різьблені досягли б того ж ефекту."

Хм. Інакше кажучи, це означало, що Зграї можуть витримати кілька пострілів. Що ж до періоду охолодження, то це теж можна було компенсувати.

"Забезпечити обслуговування і постачання необхідної зброї нашим військам, - наказав я. - В тому числі і Зграйних гармат. "

"Звісно, Ваша Величносте. Ви маєте якесь призначення для них?"

"Лише на всяк випадок. Переконайтеся, що різьблені теж готові до використання, звісно." Як я вже згадував, нам доведеться використовувати все, що потрапить до рук."

"Ваша Величносте. Я прийшов з доповіддю."

Відтоді, як я захопив контроль над регіонами навколо імперської столиці, що належали безпосередньо трону, я отримував постійний потік письмових звітів про них, починаючи від сільськогосподарських та гірничодобувних оглядів і закінчуючи аналізом стану безпеки імперської столиці. При цьому вони були розрізненими і не мали стандартизованого формату. Перше робило їхній зміст легким для сприйняття, але друге - втомлювало від їхнього перегляду. Коли громадянська війна закінчиться, мені доведеться впорядкувати цей процес.

"Графе Палатін, - сказав я. -Гадаю, це має бути щось важливе, якщо ви приїхали особисто." Можливо, це була надзвичайна ситуація, якщо у нього не було часу, щоб доручити це комусь іншому. Або, можливо, це було дуже конфіденційно.

"Ні, це просто те, що ви повинні знати про втечу Філіпа де Аженкарл", - сказав граф Палатін. "Схоже, що Розповідачі подбали про те, щоб він вступив у контакт з дворянами, які чинять опір Августу.."

"Невже? Справді?"- Це було корисно для моїх планів, безумовно. Але те, що вони не поінформували мене про це заздалегідь, було не дуже добре. "Ми обов'язково попередимо їх пізніше. Щось ще?"

"Не покладайтеся на них занадто сильно, Ваша Величносте. Вони бачать в Імперії не більше, ніж зручну посудину. Якщо вона почне тонути, вони покинуть корабель на власній рятувальній шлюпці."

Так, я теж так про них думав. Те ж саме вони робили із західним ортодоксаллям, використовуючи його у своїх цілях. Зрештою, їхніми головними цілями були захист реінкарнацій і демонтаж залишків стародавніх технологій.

"Ми знаємо", - сказав я. "Але поки ми ще придатні до плавання, тому вони поки що є дуже цінними членами корабля. А не просто бездіяльними пасажирами."

Звичайно, цей опис стосувався і такого Вартового, як граф Палатін Водед. Він ополчився б проти мене, якби вирішив, що я ворог Імперії.

Граф Палатін, здавалося, був задоволений тим, що залишив справу на цьому. Він простягнув ще один письмовий звіт.

"Щодо вербування, не пов'язаного з будівництвом..." - почав він.

Від мене не вислизнуло, що він не визнав моїх слів. Але я не звернув на це уваги. Це не було нагальною проблемою.

Я поклав звіт, який тримав у руках, на стіл і прийняв новий, переглянувши його.

"Кількість добровольців вища, ніж ми прогнозували?"- підтвердив я.

"Так. Громадяни міста досить голосно говорять про свої великі очікування від вас, Ваша Величносте."

Невже? А я-то думав, що вони дивитимуться на мене з побоюванням через мій вік.

Граф Палатін продовжував: "Це добре, що їхній моральний дух високий, але перевищення нашої прогнозованої чисельності на занадто велику суму може викликати проблеми з бюджетом, коли прийде час платити їм. Хоча можна зменшити їм зарплату."

"Ні, ми не можемо цього зробити", - заперечив я. Здобуття репутації скнари зашкодило б будь-якій майбутній політиці, яку я намагався б впроваджувати.

Тим не менш, граф Палатін мав рацію, що був стурбований, існувала межа, скільки людей ми могли взяти на роботу. Якщо не через бюджетні проблеми, то через той простий факт, що у нас була критична нестача зброї. Вже були розіслані накази міським майстрам викувати зброю та гармати, але на це потрібен був час. А у нас було обмежене вікно можливостей - ми не могли просто чекати, поки не будемо повністю готові.

"Надамо перевагу тим, хто має досвід полювання чи бою", - вирішив я. "І підштовхнемо частину надлишку до міської варти."

"Зрозуміло, Ваша Величносте. Тоді йдемо далі."

"Є ще щось?"

Граф Палатін Водед витягнув ще два згорнуті аркуші пергаменту.

"Лише два з них варті уваги Вашої Величності", - сказав він. "Вони стосуються справи, яку ви доручили герцогу Уоррен, щодо скликання дворянства."

***

Завдяки утворенню Альянсу ерцгерцогів, фракція канцлера та регентство втратили свої антагоністичні рамки. Однак колишня фракційна знать все ще залишалася, і новий розвиток подій викликав незадоволення деяких з них. Наприклад, деякі дворяни були фактично змушені приєднатися до фракції канцлера, оскільки їхні суперники, з якими вони мали земельні суперечки, належали до регентства.

Почнемо з того, що ні канцлер, ні міністр церемоній не були сюзеренами дворян своєї фракції. Як би їм не хотілося розмахувати своєю вагою і поводитися відповідно, вони, врешті-решт, були лише герцогами за посадою. А тепер їхні сини проголосили незалежність, що було так само добре, як проголосити себе сувереном і сюзереном. Хоча, можливо, в їхніх очах нічого не змінилося. Маючи привілей ігнорувати свої кордони так довго, людина схильна забувати, що вони взагалі колись існували.

Для колишньої фракційної знаті, однак, це здавалося б досить суттєвою різницею - для деяких нестерпною. Лідери фракцій, перед якими вони схиляли голови через вигідний розрахунок прибутків і збитків, тепер просили їх схилити голови, незважаючи на те, чи було їм від цього якась користь. Можливо, вони ще не говорили про це так чітко, але навіть можливість того, що це станеться, була б достатньою причиною для колишньої фракційної знаті вагатися щодо приєднання до Ерцгерцогського Альянсу.

Простіше кажучи, хоча могло здатися, що Імперія наразі розколота на дві сили - імператора та Ерцгерцогський альянс - але найбільшим силовим блоком насправді була більшість знаті, що залишилася в опозиції.

Я розіслав виклик цим дворянам прибути до імперської столиці. Ну, я доручив це зробити герцогу Уоррену. Була причина, чому я не зробив цього напряму. Особисто я був би радий, якби хтось із дворян перейшов на наш бік, але не був би проти, якби вони цього не зробили. Для нас не було б ніякої шкоди, якби вони просто залишилися осторонь. Однак, якби я звернувся з прямим закликом, вони могли б сприйняти його як ультиматум. Під тиском імператора їхній вибір зводився б до "так" або "ні", тобто, якщо вони не стануть союзником, то стануть ворогом, а цього ми не могли допустити.

У той же час, я повинен був думати про свою репутацію імператора. Про це легко було забути, враховуючи, наскільки нестабільним було все, що стосувалося мого становища, але, по суті, я повинен був володіти абсолютною владою. Схиляння голови і прохання до знаті надати мені свої сили цілком могло бути сприйняте як слабкість. Я міг дозволити собі розіграти цю карту з кількома обраними дворянами, які були для мене життєво важливими, але про те, щоб ходити і казати схиляючи голову "дуже прошу" кожного, хто сидить на паркані, не могло бути й мови.

Загалом, неприємний збіг обставин, але саме тому я попросив герцога Уоррена надіслати заклик замість мене.

"Ми вважаємо, що більшість просто вирішила зберегти статус-кво"- сказав я.

"Схоже на те", - підтвердив граф Палатін Водед. "Більшість відповідей можна звести до обіцянки перейти на бік Вашої Величності, "як тільки я втихомирю безлад у моїх землях"."

Я так і думав. Але більшість - це ще не всі.

"З цих двох листів один з графства Етайк", - пояснив граф Палатін.

Графство Етайк? Це графство з самого початку було нейтральним, зважаючи на вік нинішнього графа - йому було за дев'яносто. З іншого боку, його наступник - правнук - був приблизно мого віку. Наскільки я зрозумів, можливі спадкоємці з проміжних поколінь вже померли.

Так чи інакше, граф Етайк заявив, що залишає вибір, до якої фракції приєднатися, своєму наступникові, який, у свою чергу, відмовився зробити цей вибір, оскільки "це право належить лише главі дому". Таким чином, дім Етайк став нейтральною фракцією дворянства.

До речі, граф Шамно з загоном найманців пройшов через графство Етайк на зворотному шляху до своїх володінь і не викликав жодної реакції. Не було ніякої реакції і на його повідомлення про проходження. Ні перешкод, ні протестів - нічого. Граф назвав це "тривожним".

"Лист від графства, а не від графа?"- запитав я. "То він нарешті помер?"

"Так, хоча, здається, він зробив це досить давно."

"Що?!"

Я взяв листа від графа Палатіна, просканувавши його. Він мав рацію - у ньому стверджувалося, що граф Етайк помер кілька років тому. Однак васали дому, вважаючи, що молодість наступника неминуче призведе до політичної експлуатації - і тим самим втягне весь дім у конфлікт за владу, - тримали справу про смерть колишнього графа в таємниці.

"І ніхто навіть не помітив?"- недовірливо запитав я.

"Мабуть, ні", - відповів граф Палатін Водед. "Включаючи мене і моїх агентів - хоча графство Етайк не давало нам підстав звертати на це увагу."

Справді? Як їм вдалося це провернути?

"Було добре відомо, що колишній граф мало з'являвся на публіці через свій інтелектуальний занепад", - продовжував граф Палатін. "Решту можна пояснити талановитим васалом - все, від почерку графа до його політичного курсу, було майстерно підроблено."

Я на мить замислився над цим. \

"І всі інші були щасливі замовкнути і зберегти таємницю?"

"Очевидно, так", - підтвердив граф Палатін. "Вони з тих людей, яких не можна недооцінювати."

Лист графа Етайка містив умову їхньої лояльності до імператора: Оскільки новий граф Етайк ще молодий, вони не будуть посилати його на бік небезпечного імператора, який провів насильницьку і криваву коронаційну чистку. Однак, якби я не заперечував проти цього, вони були б цілком готові підкоритися мені в іншому випадку і відправити свої війська в наше розпорядження.

Я не так багато узагальнював, як ви могли б подумати, - лист був досить відвертим у своїх формулюваннях. Я не знав, хто його написав, але він був досить нахабним. Називати мене небезпечним прямо в обличчя? Я майже образився.

"Скільки років новому графу Етайку?"- запитав я.

"Стільки ж, скільки і Вашій Величності."

Тринадцять, значить.

"Це... молодий?"- запитав я, дещо невпевнено. Мене часто називали "молодим імператором", тож...

"Обставини графа значно відрізняються від обставин Вашої Величності", - нейтрально відповів граф Палатін.

"Справедливе зауваження. Тож - які шанси, що нового графа Етайка перетворили на маріонетку?"- Якби один з васалів дому Етайк захопив владу, ми могли б мати проблему. Не виключено, що нового графа вже ув'язнили або вбили.

"Лист справді може бути прикриттям", - визнав граф Палатін. "Минулого року було підтверджено, що граф живий, але відтоді не було жодних новин. Проте, ми повинні використати це на свою користь."

Так, це був і мій висновок. Мені було шкода хлопця, адже я сам був у подібній ситуації. Якби його справді перетворили на маріонетку, то я затаїв би образу на цих так званих васалів. Але я не міг дозволити, щоб це вплинуло на мої судження як імператора.

"Дуже добре", - сказав я. "Ми приймемо їхню умову, але попросимо їх прислати представника замість графа."

"Я повідомлю герцога Уоррена", - підтвердив граф Палатін Водед. "Щодо другого листа..."

Я прийняв від нього листа, відзначивши, як рідко він вагався у своїй промові.

"Це від маркіза Мардрузи", - сказав він. "Найвпливовішої особи у фракції канцлера, якщо не брати до уваги членів самого герцогського дому Рауля."

Маркіз Мардруз був батьком Норн де Аллеман, дружини мого батька, яка померла в ув'язненні. У той час як регентша була консортом кронпринца Жана від регентства, леді Аллеман була його консортом від фракції канцлера - що має точно свідчити про те, наскільки впливовим був її батько.

"Маркіз присягає вам на вірність, Ваша Величносте", - закінчив граф Палатін.

"Невже?"

Всупереч очевидним почуттям графа Палатіна з цього приводу, моя реакція була досить приглушеною. Зрештою, маркіза Мардруз мав достатньо причин, щоб відвернутися від Альянсу ерцгерцогів. Для нього, як для вищої знаті, було б плямою на гідності ставати на коліно перед "ерцгерцогом" Раулем, а для нього, як для другого номера фракції колишнього канцлера, приєднання до "Великого герцогства Рауля" просто не було б варте його часу. Можливо також, що він ненавидів регента та/або регентство за ув'язнення його доньки і відкинув ідею союзу з ними. Нарешті, він міг просто вважати, що наша сторона має перевагу. І це лише ті причини, що спали мені на думку.

До речі, з північного заходу до території імперської столиці прилягало маркграфство Мардруз. Якби воно приєдналося до нас, ми б мали повний буфер безпеки в усіх напрямках.

Зміст листа починався з клятви у вірності мені, за якою слідувала пропозиція - хоча маркіз був би радий їхати прямо до столиці - чи не краще було б йому вдавати покірність ерцгерцогу Раулю і виступити в ролі нашого інформатора? Він навіть був би готовий відправити нам заручника, щоб завоювати нашу довіру.

На мою думку, це була цілком життєздатна стратегія. Якби він постачав нам інформацію зсередини, перемога над армією Рауля була б майже неминучою.

"Які проблеми ми можемо випустити з уваги?"- запитав я графа Палатіна.

Його брови злегка зморщилися, коли він на мить замислився.

"У мене немає доказів цього..." - сказав він. "Але є ймовірність, що маркіз був причетний до вбивства кронпринца Жана."

"Хм. "Під "немає доказів" ти маєш на увазі взагалі ніяких?"

"Так, Ваша Величносте. І в цьому проблема. Незважаючи на численні розслідування щодо маркіза Мардруза, ми ніколи не знаходили нічого, окрім випадкових припущень."

Це було підозріло. Але хоча це давало нам підстави остерігатися його, в суді це не було б достатнім аргументом. Очевидно, я поставився до цього питання занадто легковажно, тому що граф Палатін продовжував.

"Я повинен підкреслити незвичайний характер цієї справи", - наголосив він. "У кожної людини є тінь на совісті або таємниця, яку вона хоче зберегти. Наприклад, здатність Вашої Величності володіти магією при включених вардах, що запечатують ману. Однак у випадку з маркізом Мардрузом існує лише, відчутна відсутність інформації. Мало того - на відміну від інших лордів, немає навіть жодних ознак того, що у нього працюють агенти контррозвідки."

Ось це було просто зловісно. Він ніби навмисне хизувався.

"У всіх є таємниці", - стверджував граф Палатін Водед. "Те, що маркіз, здається, не має жодної, не робить його винятком."

"Можливо, він добре замітав сліди?"- припустив я.

"Були б знаки", - сказав граф Палатін. "Завжди є сліди."

Хоча все вказувало на те, що маркізу нічого приховувати, в це було важко повірити. Він роками перебував на близькій орбіті канцлера.

"Тим не менш, оскільки він відгукнувся на виклик Вашої Величності, у нас немає іншого вибору, окрім як прийняти його", - закінчив граф Палатін.

Так, він мав рацію. Якби ми зараз відмовилися від свого слова, то нажили б собі ворогів з кожного дворянина, що сидить на паркані.

"Відмовтеся від плану з інформатором", - вирішив я. "Передайте маркізу, щоб він поспішав до столиці."

Як там говориться? Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче. Ці дворяни можуть виявитися складнішими супротивниками, ніж Альянс ерцгерцогів коли-небудь міг сподіватися стати.