Розділ 16 — Інцидент з тюремною вежею

Інцидент з тюремною вежею

Після аудієнції у мене Серж-Лер, як і обіцяв, склав текст нашої угоди, а потім поїхав. До речі, я доручив торговельній компанії "Золота вівця" супроводжувати його додому. Вони з радістю взялися за цю справу безоплатно, оскільки я також розповів їм усе про аудієнцію, яку провів для посланця Гільдії авантюристів.

Хоча Золота Вівця була безсумнівно небезпечна, це було тому, що вони були дуже здібні. Той, хто вирішив послати до мене посланця калібру Зіґфріда, явно не вартий того, щоб приділяти йому увагу.

На цій ноті Гілер Фехнер надіслала нам велику партію арбалетів і болтів(болти це стріли для арбалетів) разом з повідомленням, що їй пощастило, і вона змогла організувати відправку швидше, ніж очікувала. Зброя та боєприпаси були одноманітними та стандартизованими.

Це були ті самі арбалети, на які, як вона стверджувала, їй знадобиться деякий час, щоб зібрати гроші. Але якби ця заява була правдою, і їй дійсно потрібно було бігати, щоб зібрати їх, я вважаю, що моделі зброї були б більш різноманітними. Швидше за все, вона тримала їх десь на складі і приховала цей факт, щоб витягнути з мене більше інформації під час наших переговорів. Або ж вона чекала на мою зустріч з посланцем Гільдії шукачів пригод, як своєрідну перевірку на лояльність. Так чи інакше, це лише підтвердило те, що я знав: вона була хитрою, небезпечною і її не можна недооцінювати.

Нарешті, ми нарешті дійшли висновку щодо життєво важливого питання про статус Розарії. Досі під час перебування в імперській столиці їй надавалися гостьові покої, що відповідало її статусу... ну, гостя. Точніше, моєї нареченої з чужої країни.

Однак відтепер вона формально володітиме власними покоями при імператорському дворі, і її більше не вважатимуть гостею з королівства Бельвер, а жителькою імператорських володінь. Технічно, ці покої все ще були тимчасовими, оскільки після церемонії коронації імператриці-консорт ми виділимо внутрішній палац - так називається спеціальна резиденція Імператриці-консорта - для Розарії, яка все одно переїде туди.

Хм? Що за "церемонія вступу на престол", спитаєте ви ? Ну... наше весілля, по суті.

Через кілька днів після аудієнції з посланцями я зібрав усіх своїх лордів, присутніх у столиці, на раду. На жаль, це означало, що їх було менше, ніж тоді, коли я робив те саме невдовзі після того, як захопив контроль над містом.

Граф Шамно все ще перебував у своєму графстві, чинячи тиск на обидві фракції Аженкарла. Даніель де Пірс, старий ельф і член "Розповідачів Айна", наразі був залучений до одного з моїх планів проти Аженкарла, а також зайнятий продовженням внутрішньої боротьби за владу в Західному Ортодоксальстві. А Фабіо перебував на пагорбі Челан, облаштовуючи оборонний табір і стежачи за тим, щоб він залишався непорушним протягом усього процесу.

Загалом, це означало, що нас було лише шестеро людей: я, Тімон, граф Нунваль, якому, окрім нагляду за нашими фінансовими справами, було доручено також управління і нагляд за бюрократами імператорського двору, граф Палатін Водед, який, як і граф Нунваль, виконував подвійні обов'язки наглядача за безпекою імператорського двору на додаток до своїх звичайних обов'язків шпигуна, Герцог Уоррен, який був нашим посередником з дворянством, наглядачем за військовою підготовкою, а також відповідав за підтримання порядку в імперській столиці та її околицях і, нарешті, Саломон де Барбеторе, який, без сумніву, також працював до останнього тепер, коли він був офіційно найнятий на службу Імперії.

Знаєте, коли я підводжу підсумок, то виходить, що я керував до біса експлуататорською компанією, га? Але коли все було сказано і зроблено, все зводилося до двох невідворотних істин: Нас було надто мало, а роботи - надто багато, і її треба було терміново виконувати.

До речі, само собою зрозуміло, що найзайнятішим з нас був Тімон, який виконував чотирикратні обов'язки: був моїм охоронцем, лікарем, тестувальником отрут і секретарем. Я постійно просив його більше відпочивати, але він завжди відповідав надзвичайно переконливо: "З радістю, Ваша Величносте. Я передам свої обов'язки наступнику, як тільки ви когось оберете." Зайве казати, що ми обидва знали, що нікого не було.

О, так. Я забув згадати, що я довірив імператорську гвардію Бальтазару Жоелю де Бурґо-Дюкудрею, щоб він міг перенавчити її з нуля. Частково тому, що я планував взяти їх з собою на поле бою, а частково тому, що мені не потрібні були ліниві злодії, які сиділи б у мене на хвості.

"Хоча наші перспективи закупівлі зброї вже не такі похмурі, як раніше, розміщувати такі великі замовлення на мана-печаті..."- сказав граф Нанвалль, замислившись, намагаючись дипломатично сказати "абсолютно несповна розуму". Його тон був таким же стурбованим, як і завжди, але колір обличчя швидко покращився відтоді, як "Золота вівця" підтримала нас капіталом. "Я не можу рекомендувати цього, Ваша Величносте. Особливо після того, як ви прогнали Гільдію шукачів пригод - хтозна, чи не піднімуть вони ціну на матеріали і коли."

"Справа в тому, що вони нам потрібні, графе Нанваль,"- пояснив я. -"Ви краще за інших знаєте, що у нас немає ресурсів, які можна було б витратити на довгу війну. Ми повинні продиктувати результат громадянської війни однією, вирішальною битвою."

У тому, що мені доводилося вибивати з графа Нанваля бюджет витрат, не було нічого нового, але він часто висловлював свою думку і з питань, що не стосувалися фінансів. Оскільки в більшості випадків він схилявся до обережності, ми нерідко конфліктували.

При цьому у мене не було жодних проблем з цим. Навпаки, я був про нього досить високої думки - і не лише тому, що він чинив опір канцлеру та міністру церемоній, коли я був маріонеткою. Якби він тоді ще не мав моєї поваги, він міг би заслужити її лише завдяки своїй роботі.

Працюючи з ним пліч-о-пліч з моменту коронації, я помітив, що граф Нанваль був справжнім маестро в питаннях ефективного розподілу ресурсів, особливо за обставин, коли у нас їх практично не було. Поняття марнотратства було для нього анафемою, і варто було лише поглянути на той факт, що імператорський двір ще не розвалився на шматки, щоб переконатися в цьому.

На момент коронації майже кожна людина, що працювала в імператорському дворі, була в кишені або канцлера, або міністра церемоній. Всіх, хто був перевірений нашими розвідниками, ми повернули до роботи, але все одно ми відчували гостру нестачу кадрів. І все ж, завдяки управлінському хисту графа Нанваля, ми ледве трималися на плаву.

"Ваша Величність, звичайно, має рацію", - визнав граф Нанваль. "У нас немає ресурсів. Але чи можу я запитати, коли відбудеться ця вирішальна битва?"

"Власне, саме тому ми і скликали цю зустріч. Розумієте, сьогодні вранці ми отримали багато нової інформації."

Після смерті міністра церемоній його другий син, Август де Аженкарл, який залишився командувати аженкарськими володіннями під час відсутності батька, взяв собі ім'я "ерцгерцог Аженкарл ІІ" і проголосив незалежність від імперії. Разом із Зіґмундом де Ван-Раулем, який оголосив те ж саме, вони об'єднали силові блоки, раніше відомі як фракція канцлера і регентство, у так званий Ерцгерцогський альянс, який підняв прапор повстання проти мого правління.

Як контрзахід, я цілеспрямовано звільнив з-під варти Філіпа де Аженкарла, сина старшого сина міністра церемоній, і непомітно підштовхнув його до створення власної армії. Оскільки сини міністра церемоній та їхні сім'ї ладнали між собою, як коти з собаками, і в Аженкарлі взагалі було багато гірких настроїв щодо союзу з їхніми супротивниками, Раулями, справа Філіпа швидко зрушила з мертвої точки.

Як наслідок, Аженкарл розколовся на два владні блоки, що належали Августу де Аженкарлу та Філіпу де Аженкарлу відповідно. Одне призвело до іншого, і незабаром це перетворилося на повномасштабну, жорстоку боротьбу за спадщину, в яку були втягнуті всі дворяни, що жили в географічній близькості до земель Аженкарла.

"Фракція Філіпа набирає значних обертів",- пояснив я. "Схоже, їм вдалося вбити спадкоємця Августа де Аженкарля."

На мою думку, головною причиною того, що армія Філіпа майже з нічого перетворилася на достатньо потужну силу, щоб змагатися з фракцією Августа, яка була по суті на рівні (визнано, недосконалої) країни, було те, що Філіпп тріумфально повернувся з полону з останками міністра церемоній. Проведення панахиди по його дідусеві підняло б його в ряди претендентів на посаду наступника міністра церемоній.

"Хоча його втеча і викрадення останків злочинця завдали важкого удару по гідності Імперії, на щастя, ми змогли пристосуватися і успішно використати обставини для наших власних цілей."

Я виголосив свою промову з абсолютно спокійним обличчям, на що мілорди відповіли пронизливо нейтральним мовчанням. Здавалося, вони знали - або принаймні підозрювали, - що втеча Філіпа була моїм планом з самого початку.

Я продовжив: "Крім того, здається, стара аженкарлська знать нарешті збунтувалася".

Стара аженкарлська знать була нащадками колишнього королівства Аженкарл, яке було найвпертішою нацією по той бік війни імперії Бундарте за повернення всіх земель Ротальської імперії, що впали. Вони втратили майже всі свої володіння після того, як були обмануті колишнім імператором, і з того часу їхня образа на народ Бундарте тільки зростала. Хоча вони на словах і підкорялися своєму сюзерену, міністру церемоній, вони постійно шукали можливість втамувати свою жагу до помсти. Здавалося, що така нагода нарешті з'явилася.

"Це означає, що регіон Аженкарл розколовся на три частини", - пояснив я. "В результаті чого виник конфлікт, в якому все, аж до кордонів територій, перетворилося на складну плутанину."

Присутність старої аженкарлської знаті означала, що будь-яка спроба керувати регіоном буде пов'язана з труднощами, тож краще було б дозволити їм спочатку побити один одного - це принаймні полегшило б мою спробу встановити контроль пізніше.

"Крім того, сьогодні вранці надійшла життєво важлива інформація - армія Рауля залишила свою лінію фронту на території Готіруару."

Далеко на схід від володінь Рауля, на схилах Небесного хребта, було місце, де Готіруар бився з армією Рауля, як я їм і наказав. Час, який вони виграли для нас, був життєво важливим для нашої підготовки, але здавалося, що наш ворог нарешті помітив укріплення, які я наказав збудувати на пагорбі Челан, що був західною лінією фронту Герцогства Рауля проти нас.

Через це у Рауля було два варіанти: або повільно задихнутися між кліщами зі сходу на захід, в яких ми і Готіруар затиснули їх, або спробувати розгромити один бік і вирватися назовні. І якщо вони оберуть другий варіант, то про реалізацію цього плану в Готіруарі не може бути й мови - вони просто заберуться в скелясте високогір'я, яке вони називають домом, і почнуть затяжну партизанську війну проти загарбників.

"Армія Рауля прийде на пагорб Челан. Жодна з сил Аженкарла не має вільних ресурсів, які можна було б позичити. І немає жодних ознак того, що хтось із наших іноземних сусідів готується до вторгнення."

Ми не могли програти цю битву. Це була б моя перша широкомасштабна операція з моменту приходу до влади. Якби я не зміг здобути перемогу, то або повернувся б до ролі маріонетки знаті, яка позбавила б мене всієї влади, або мене б взагалі прибрали з поля зору. Ось чому я будував план за планом, підготовку за підготовкою, і все це заради перемоги.

"Час настав",- оголосив я. "Ми вирушаємо на пагорб Челан."

У відповідь на мою заяву граф Нанвалль вщипнув себе за брову, герцог Уоррен насупився, а Саломон вимушено посміхнувся.

Хм. Це було дивно. Я очікував чогось більшого на кшталт: "А, нарешті!"

"Що це?"- запитав я. "У вас є якісь заперечення?"

"Я вже давно підозрював це, Ваша Величносте, але..."- Герцог Уоррен зробив паузу. "Ви говорите так, ніби самі маєте намір вирушити на фронт."

"Звичайно, маю", - відповів я категорично.

"Ви не можете, Ваша Величносте!"- Граф Нанваль запротестував, його голос тремтів. "Ви просто не можете!"

Хм. Здавалося, мені потрібно було пояснитись.

"Всі ви знаєте так само добре, як і ми, що армія Рауля складається з досвідчених, професійних солдатів, які провели більшу частину свого життя, тренуючись для війни", - сказав я. "Тим часом, наші сили - це солянка з найманців, ополченців і призовників. У десяти випадках з десяти ми програємо битву чистої сили. Отже, ми повинні розгромити армію Рауля в єдиному, вирішальному бою, так повністю і дощенту, щоб у них не залишилося місця для контрнаступу."

"Саме тому ви не можете поїхати, Ваша Величносте! Армія Рауля елітна і дуже небезпечна! Чому ви повинні піддавати себе ризику?!"- Граф Нанваль ляснув долонею по столу. "Найважливіший обов'язок Вашої Величності - забезпечити продовження вашого роду! Ви не можете їхати, коли у вас ще немає спадкоємця!"

Він, звичайно, мав цілковиту рацію. Якби я помер, то разом зі мною померла б і первинна кровна лінія імператорської родини Бундартів.

"Якби ми народилися на рік чи два раніше, можливо, ми б прислухалися до вашої думки, графе", - заспокійливо сказав я. "Але згадайте, що нам тринадцять. Невже ви вважаєте, що ми здатні мати дітей?"

До речі, люди в цьому світі дозрівали так само швидко, як і на Землі. Я пояснив це тим, що Імперія вважала вас повнолітніми у п'ятнадцять років.

"Ваша Величносте", - сказав герцог Уоррен. "Як вашого васала, мене надихає ваша мужність і лідерство. Але я маю запитати - чи справді ви вірите, що ризик цієї авантюри вартий потенційної вигоди?"

"Віримо", - відповів я негайно. "Зрештою, Зіґмунд також не має спадкоємця."

Зіґмунд, єдина дитина канцлера, був заручений з моєю тіткою Марією. Однак самому шлюбу успішно перешкоджало регентство. "Ми маємо намір виманити його на поле бою і перемогти", - пояснив я. "Тому нам потрібно буде дати йому причину бути там - достатньо привабливу приманку, щоб він зважився на ризик."

Основою повстання Рауля було їхнє твердження, що Зіґмунд був справжнім спадкоємцем герцогства Рауль. Якби я зміг позбутися його, це право спадкоємства повернулося б до мене, і причина для боротьби у силового блоку Рауля розвіялася б за вітром. І на відміну від регіону Аженкарл, більшість дрібного дворянства в герцогстві Рауль було бундартським за етнічним походженням. Як тільки їхня капітуляція буде офіційно оформлена, стабілізація регіону стане відносно швидкою справою.

"Як ви всі справедливо зауважили, для нас далеко не звично бути на передовій", - продовжував я. "Але саме тому ми повинні бути там. Після функціонального краху Альянсу ерцгерцогів, його нездатності підкорити Готіруар і втечі маркіза Мардруса, позиція Зіґмунда серед його прихильників не витримує критики. Якщо ми підемо, він буде змушений зробити те саме."

Навіть якби Зіґмунд був законним сувереном, як він стверджував, він все одно був би лише ерцгерцогом, тоді як я був імператором. Якби я з'явився на передовій, а він ні, всі вважали б його боягузом. А зараз він не міг собі дозволити, щоб його послідовники так про нього думали.Іншими словами, я поставив йому шах і мат. Кожен мій крок, плани, які я втілював у життя, - все це було спрямовано на розклад фігур на цій шаховій дошці.

"Якщо ми виїдемо на поле бою, у нього залишиться тільки один варіант - виїхати самому і спробувати забрати нашу голову. Знаючи це, ви все ще вважаєте нашу присутність непотрібною?"

"Після того, як з Раулем буде покінчено, імперська армія матиме свободу пересування доти, доки в регіоні Аженкарл триватимуть заворушення", - додав Саломон, підтримуючи мене. "Це має запобігти будь-якій іноземній інтервенції, спрямованій проти Його Величності."

"Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб здобути перемогу в цій битві", - рішуче заявив я. "Включаючи використання нас як військового ресурсу. Ми маємо намір покласти життя на цю справу, бо якщо нам вдасться вирвати з рук долі якнайкращий результат, то все це буде того варте. Чи ви вважаєте інакше?"

Заперечень не було.

"Тоді вирішено. Герцог Уоррен, ми ввіряємо вам столицю на час нашої відсутності. Однак ми візьмемо з собою приблизно половину вашого війська - нам знадобиться чисельність."

"Як накажете, Ваша Величносте. Я відправлю з вами командира з мого роду."

"Нарешті, щоб забезпечити успіх приманки, ми повинні провести парад у місті на знак нашого відходу."

Показовий парад гарантував би, що це дійде до вух Зіґмунда. Це також мало додаткову перевагу - заспокоїти населення імперської столиці.

"У такому разі, будь ласка, доручіть підготовку мені і герцогу Уоррену", - сказав граф Палатін Водед. "Північна сторона міста - це шляхетський район, тому я б рекомендував натомість попрямувати на схід і пройти через райони, які колись були містом Сейді, перш ніж повернути на північ і виїхати з самого міста."

"Дуже добре", - погодився я. "Це ваша справа, про яку ви маєте подбати. Продовжуємо, у нас є прохання від Прелата Офіціума Пірса. Поінформуйте його..." Мене перервав Бальтазар, який раптово увірвався до кімнати.

"Ваша Величносте! Важкі новини!"- Він був заляпаний потом і брудом, що свідчило про те, що він щойно був у розпалі тренувань. Судячи з того, як здіймалися його плечі, він, мабуть, пробіг усю дорогу сюди спринтерським кроком.

"Що сталося?!"- запитав я.

"Леді Акреція збожеволіла! Вона виштовхнула графа Копардвола з вежі, яку вони ділили, і він розбився на смерть!"

Чорт забирай. Що ця стара відьма робила в такий важливий момент?!

***

Коли я приїхав, труп вже забрали. Залишилася лише невелика вм'ятина в землі та слабкий запах крові.

Я подивився на вежу, в якій жила жінка, що штовхнула свого коханця на смерть.

"Я знав, що повинен був вбити її",- пробурмотів я. Я справді не мав жодного уявлення, про що вона думала. А тут я щойно встановив контроль над графством Копардваль.

"Ваша Величносте..."- Тімон заговорилюв поруч зі мною. Вони з Бальтазаром були єдиними, кого я взяв із собою. "Тепер, коли регіон Аженкарл розділився на три частини, тиск на графа Шамно значно зменшився. Тому більше немає причин тримати позицію графства Копардваль у невизначеності. Ми можемо просто поставити його перед двома варіантами: Або воно присягне на вірність Вашій Величності, або ми підкоримо його і досягнемо того ж ефекту."

Чим більше я думав про це, тим більше усвідомлював, що Тімон мав рацію. Якби Торгова компанія "Золота вівця" підтримувала графа Шамно з-за морів, він би зараз сидів у досить зручному кріслі.

"Це також послужило б посланням іншим дворянам, які все ще сидять на паркані",- закінчив Тімон.

Я на мить замислився.

"Дуже добре. Ми будемо дотримуватися цієї політики."

"Але все ж таки цікаво, як саме він впав з вежі..."- задумливо промовив Бальтазар. Очевидно, він не був безпосереднім свідком падіння.

Але якщо вже він про це заговорив, то як же впав граф Копардваль? Я подивився на вежу з дивним відчуттям, що я чогось не розумію.

Через деякий час Тімон зробив спостереження: "На вікні не вистачає залізних ґрат".

Так, залізних ґрат. Колись у цій вежі сиділа Віра-Сільвія, і ґрати поставили, щоб вона не змогла втекти чи покінчити життя самогубством.

"Можливо, вони зіпсувалися від часу",- розмірковував Тімон.

Зачекайте, зачекайте, зачекайте. Зачекай, зачекай, зачекай, стоп. Хіба я не розплавив залізні прути за допомогою магії, щоб похвалитися перед Вірою-Сільвією під час одного з моїх візитів? Що я зробив з ними після цього, знову ж таки? О, Боже. Це ж не було частково моєю провиною, чи не так?

"Неможливо змінити те, що вже сталося",- дійшов я висновку, врешті-решт.

Я вже не був упевнений, що це було навмисно. Можливо, Акреція мала щось на думці, коли робила це, а можливо, й ні. У будь-якому випадку, вона провела б решту свого життя в ув'язненні у вежі. Які б цілі вона не планувала, вона не змогла б їх досягти.

Я не міг дозволити собі засновувати свої рішення на емоціях. Йшлося не про те, що я хочу робити, а про те, що я повинен робити. І до тих пір, поки це буде менш шкідливо для життя Акреції, я буду це робити.

Це було все, що я міг зробити.