Розділ 17 — Епілог: Імператор вирушає на війну

Епілог: Імператор вирушає на війну

Минув тиждень відтоді, як я оголосив про свій намір вирушити на фронт. Сьогодні я мав виїхати з імперської столиці на пагорб Челан.

Незважаючи на стислі терміни, парад був організований без жодних проблем. Я не брав участі в підготовці, але з боку міг сказати, що це був майстер-клас з логістики. Можливо, граф Палатін очікував, що я подам цю ідею.

Військова підготовка мобілізованих нами громадян ще не закінчилася, але, очевидно, решту вони проходитимуть на місці. Останнє, що я чув, що вони тренувалися виключно для параду, відколи його оголосили.

Що стосується мене, то цього разу я б їхав на параді верхи на коні, а не сидів у кареті. Це наражало мене на більший ризик вбивства, але що б це означало, якби хлопець, який їхав верхи на поле бою, робив це, зачинившись у кареті? До речі, Тімон мав би тримати віжки мого коня. Очевидно, за традицією цю роль довіряли людині, якій вершник найбільше довіряв.

Перед самим виїздом з імператорського маєтку до міста до мене завітав несподіваний гість.

"Віро? Ти прийшла нас проводжати?"

Вона, як завжди, була одягнена в сукню, але слова, що пролунали з її вуст, застали мене зненацька.

"Я теж іду!"- вигукнула вона з гучністю, яку я вважаю для неї надмірною. Вона міцно стиснула кулаки перед собою, ніби для того, щоб підсилити свої слова.

Замість того, щоб відповісти, я звернувся до графа Палатіна Водеда, який стояв поруч з нею.

"Перепрошую?" Про що, в біса, вона думає? Я прямував на поле бою! Який сенс мені було брати з собою Віру?!

"Що це означає, графе Палатін?!"

"Як наставник Вашої Величності з магії, вона обов'язково стане в нагоді в бою",- спокійно відповів він.

Він знав так само добре, як і я, що Віра-Сільві була моїм вчителем лише для прикриттям, щоб пояснити мої магічні здібності. Насправді вона не була моєю вчителькою, тож це не могло бути виправданням для того, щоб відправити її на передову.

"Я можу битися",- сказала вона. "Я можу."

"Вона говорить правду, Ваша Величносте",- сказав Саломон, підходячи до неї. "Я можу це гарантувати."

Я перевів погляд на нього, але він дивився мені прямо в очі, не зводячи з мене очей.

"Ваша Величність самі сказали, - продовжив він. "Щоб досягти ідеального результату, ви навіть використаєте себе як військовий ресурс. Хіба це не стосується і її?"

Звичайно, я так і сказав. Але це була явно інша ситуація, чи не так?

"Крім того..."- сказала Віра-Сильвія, її погляд звернувся туди, де Розарія стояла на відстані, мовчки вклоняючись. "Мене попросили... захищати вас... Ваша Величносте. Я маю... дотримати свого слова."

Тц, чорт забирай. Значить, всі були замішані в цьому, але мовчали, тому що что знали, что я буду проти, так?

"Я теж їду!"- вигукнула дівчина, що наближалася верхи на коні.

"Надін?"

На відміну від Віри-Сильві, чиє вбрання нічим не відрізнялося від її звичайного одягу, Надін була одягнена в комплект пластинчастих обладунків. Герцог Уоррен був поруч з нею, тож здавалося, що це не зовсім з її власної волі.

"Ми думали, що ти все ще відновлюєшся у своєму герцогстві",- сказав я.

Хоча вона провела в підземеллях лише короткий час, цього було достатньо, щоб вона повернулася до герцогства Уоррен, щоб оговтатися від випробувань після того, як вона доставила листа, який я написав для її батька. Коли вона повернулася до столиці?

"Збиралася",- відповіла Надін. "Але не повернулася. Якщо в моїх силах допомогти, я допоможу!"

Я подивився на герцога Уоррена, спонукаючи його до пояснень.

"На відміну від леді Віри-Сильві, моя вперта дурнувата дочка, звичайно, не здатна воювати на передовій",- сказав він. "Але, закріпившись у Кейгамері, вона стане достатньою приманкою для Рауля - навіть якщо вона не буде такою привабливою мішенню, як Ваша Величність."

Місто Кейгамер знаходилося на захід від пагорба Челан, досить близько, щоб ми могли використовувати його як базу постачання. Різниця між його положенням і лінією фронту була в кращому випадку академічною, тому небезпека, на яку наражалася Надін, навряд чи була б меншою.

Мені непереборно хотілося прицмокнути язиком, але я витримав. Мені здавалося, що я тут мав би бути імператором. Чому всі інші робили все, що їм заманеться?

"То ви використовуєте її як заручницю?"- запитав я. Армія Рауля могла обійти пагорб Челан і попрямувати до Кейгамера, коли завгодно. Чи означало це, що Надін мала стати для мене набором кайданів, щоб я був обережним у тому, як я підходжу до битви?

Граф Палатін Водед відповів.

"Ні. Будь ласка, робіть так, як бажає Ваша Величність",- сказав він. "Якщо це включає захист леді Надін, то тим краще. Але, за словами Вашої Величності, ця битва варта того, щоб покласти своє життя. Просто леді Надін і леді Віра-Сільвія дотримуються тієї ж думки."

Щойно я зібрався протестувати далі, як почув звук дзвону, що дзвонив у місті.

"Пора, Ваша Величносте",- сказав Тімон, стискаючи віжки мого коня. "Хоча, якщо ви хочете затримати парад і змусити людей чекати, ми можемо залишитися ще на деякий час."

Боже, таке формулювання було просто несправедливим.

"Гаразд",- кисло сказав я. Я перевів погляд уперед, подалі від свого зрадницького найближчого оточення. "Але не думайте, що це повториться знову."

***

"Йде Його Величність Імператор!"

"Хай живе імперія!"

Парад розпочався. Голоси людей омивали мене, коли я дозволив Тімону вести мого коня за віжі. Оскільки я був імператором, що прямував на поле бою, я обрав суворий вираз обличчя, а не посмішку, і зробив усе можливе, щоб випромінювати цілковиту впевненість, а не нервозність. Хоча зовні я продовжував діяти, всередині це дало мені час, щоб привести свої думки до ладу.

Я думав, що міцно увійшов у роль імператора, але здавалося, що на людському рівні - як хлопчик Кармін - Розарія, Надін і Віра Сільві все ще залишалися для мене сліпою плямою. Моє бажання вберегти їх від небезпеки, не дати їм стати на поле бою було одночасно егоїстичним і наївним. І жодна з цих рис не була тим, що було потрібно від мене зараз.

"Гаразд",- прошепотів я, досить тихо, щоб мене ніхто не почув.

І народ, і мої наближені бажали сильного імператора. Відтепер мені буде недостатньо просто грати роль. Мені потрібно було битися, перемагати і тягнути Імперію, яка б'ється і кричить, назад до її позиції домінуючої наддержави.

"За перемогу Його Величності!"

І якщо я хотів цього, мені потрібно було відмовитися від своєї наївності.

"За Славу Імперії!"

Так. Все заради цієї країни.

"Хай живе Його Величність Імператор!"

Тому що поки народ кликав мене, я відповідав.