Розділ 18 — Додатковий розділ: Шлях Вартового

Додатковий розділ: Шлях Вартового

У цю епоху життя хлібороба було сповнене злиднів. Їхні дні були продиктовані сонцем, схід якого знаменував початок праці, а захід - її кінець. Ці прості люди дуже рідко виходили на вулицю вночі - набагато привабливішим варіантом було відсидітися і спокійно дочекатися ранку.

Це було пов'язано з тим, що значна частина знаті запровадила у своїх володіннях закон, який передбачав обов'язкове носіння з собою ліхтаря - або будь-якого іншого подібного джерела світла - під час нічних прогулянок. Цей закон був захистом від підозрілої діяльності, але на відміну від більш заможних міщан, простий селянин не міг дозволити собі такої розкоші.

Це було особливо актуально в наш час, коли, як відомо, селяни Імперії були багаті на їжу і ні на що інше. Це змусило деяких з них піти на нелегальне виробництво власних свічок, які вони продавали купцям з великим ризиком покарання, якщо їх коли-небудь спіймають.

Так чи інакше, це означало, що в межах будь-якого сільськогосподарського поселення єдине світло, яке можна було побачити вночі, належало смолоскипу нічного вартового.

Однак із цього загального правила було три винятки - три ночі, коли все село осяювала темрява. Першим був день щорічного фестивалю. Другий - у випадку пожежі.

І третій - коли село зустрічало свій кінець.

***

Група вершників їхала крізь темряву ночі. Їх було близько двох десятків, кожен з них був елітним солдатом, позиченим маркізом Мардрузом, і вони тримали смолоскипи в руках, підганяючи своїх коней вперед.

Їхнім ватажком цього разу, однак, був не один з їхніх співвітчизників. Він був шпигуном, і хоча їхав попереду, але на великій відстані. Він не шкодував поглядом солдатів, що їхали за ним, які, незважаючи на те, що були елітною кавалерією, не могли встигнути за його вправною їздою, бо їхні очі були прикуті до палаючого села попереду.

Меф-Палоте було фермерським селом у герцогстві Адкал. Розкинувшись на обох берегах невеликої річки, воно було найбільш розвиненим поселенням у цьому регіоні - достатньо розвиненим, щоб у ньому розмістився місцевий магістрат.

Коли шпигун прибув до нього, воно було вщент спалене. На нього напали найманці. Звуки брязкоту мечів і гортанні крики наповнювали повітря, затьмарене відблисками пожежі. На в'їзді в село, сидячи на своєму коні, шпигун пробурмотів кілька слів.

"Звуки бою, а не крики... Значить, це не пограбування."

У цю епоху пограбування невеликих поселень не було рідкістю. Особливо любили це робити найманці, які часто ігнорували будь-які накази, що забороняли їм грабувати, віддаючи перевагу здобичі, яка була прямо у них під носом. Звичайно, так само часто їх потім страчували, роблячи з них приклади для підтримання військової дисципліни.

Таким чином, шпигунові вистачило лише поверхневого огляду, щоб зрозуміти, що це було щось більше, ніж просто група жадібних найманців за роботою.

"Найманці не розпалюють багаття під час мародерства. А якщо й розпалюють, то лише наприкінці, коли вже закінчили."

Насправді все було просто. Якщо хтось починав розпалювати багаття під час пошуку цінностей, він ризикував пустити свій прибуток з димом. Багато найманців вирішили взагалі не розпалювати вогнища, якщо тільки вони не були особливо обережними і не хотіли затримати переслідувачів позаду себе.

Однак найбільш очевидною ознакою того, що це не було пограбуванням, було те, що селяни не мали при собі металевої зброї. Те, що шпигун чув брязкіт мечів у повітрі, означало, що найманці билися з солдатами десь у селі.

Незабаром шпигун помітив на узбіччі дороги похилену фігуру і зіскочив з коня. На відміну від того, що можна було б очікувати від його основної професії, він був одягнений в обладунки - хоча вони були набагато легшими, ніж ті, які будь-який кавалерист, що поважає себе, одягнув би на поле бою - і світло полум'я танцювало на ньому, коли він стояв на колінах на узбіччі дороги. Схилена фігура, яку він помітив, була трупом. Судячи з вигляду, житель села.

Шпигун дістав з торбинки на поясі сухий листок і поклав його до рота, розтираючи між задніми зубами. Він вставив палець в одну з ран трупа і зібрав кілька крапель крові, які намастив на язик.

Оскільки він стояв на колінах біля трупа з заплющеними очима, можна було б прийняти його за побожного прихильника першої віри, який молиться за душу покійного. Насправді ж його єдиною метою було скуштувати крові. І хоча це здавалося б огидним і моторошним для будь-якого спостерігача, надприродна здатність, якою володів цей чоловік, заслужила довіру багатьох поколінь колишніх імператорів.

Нарешті солдати маркіза Мардруза наздогнали його. Кожен з них - за єдиним винятком - був одягнений у повні обладунки, і, стоячи, шпигун віддав їм наказ.

"Найманці з трьох південних країн. Знищити їх. Ніхто не повинен залишитися в живих."

Еліта маркіза Мардруза висловила своє визнання, злізла з коней і пішки рушила до села. Ніхто з них не був настільки дурним чи зарозумілим, щоб вірити, що зможе втримати контроль над своїм конем серед цього вогню.

Коли вони пішли, залишилося лише двоє: шпигун, переодягнений у кавалериста, і єдиний неозброєний вершник. Останній був загорнутий у чорний плащ, який більше пасував шпигунові.

"Юз",- сказав чоловік у чорному плащі. "Він тут?"

"Так, - відповів шпигун на ім'я Юз. "У резиденції магістрату на дальньому кінці села."

Магістрат - по суті, сільський староста - мав резиденцію, яку можна було б вважати палацовою за мірками цього фермерського села. Наразі це було хаотичне поле бою, де імперські солдати зіткнулися з південними найманцями.

Юз знову осідлав коня.

"Тінь",- звернувся він до чоловіка в чорному плащі, який зіскочив з коня. "Я їду прямою дорогою."

Друг-шпигун забурчав на підтвердження. "Я супроводжуватиму тебе."

Юз витягнув шаблю і погнав свого коня у вогонь і бій. Поворот тулуба, одне вбивство, коли він проїжджав повз, друге, і ось він уже біля входу до резиденції. Двоє найманців, що стояли там, одразу ж помітили його і кинулися в атаку.

Коли Юз зіскочив з коня, Тінь, який слідував за ним пішки, поставив йому запитання. "Підкріплення?"

На полі бою, яке вони залишили позаду, найманці взяли гору. Однак, з вогнем чи без, була все ще середина ночі, тому обидві сторони билися обережно, щоб помилково не завдати шкоди своїм союзникам. На думку Юза, імперським солдатам вдасться уникнути знищення.

"Це зайве",- сказав він, змахнувши мечем. "Не підпускайте нікого, поки я не закінчу."

Труп найманця впав на землю. Юз навіть не подивився в його бік. Його співвітчизник, який напав разом з ним, вже впав на кинутий Тінню ніж.

"Зрозумів."

Біля входу в резиденцію лежала купа трупів. Юз помітив серед них мага і поклав трохи його крові собі на язик, так само, як і при вході в село.

Здавалося, що резиденція Магістрата не загорілася, тому що маг захистив її заклинанням води. Однак це закляття стало його погибеллю, оскільки найманці вбили його під час прогалини, яку створило заклинання. Більше інформації надходило неясними потоками: кількість найманців, які увірвалися, кількість імперських солдатів, що протистояли їм, і приблизний рівень майстерності тих і інших. Закінчивши "роздивлятися", Юз виплюнув кров.

Він відчинив двері, прокравшись до резиденції без жодного звуку. Імперські солдати зайняли позицію на другому поверсі, захищаючись від найманців на сходах. Командир імперських солдатів помітив, що шпигун увійшов, і негайно віддав наказ.

"Відтіснити їх! Усім разом!"

Коли імперські солдати пішли в повний наступ на найманців, шпигун тихо підкрався до останніх, підрізаючи їх ззаду. Невдовзі з десяток найманців лежали трупами на сходах, а Юз повільно піднімався залитими кров'ю сходами.

"Назви себе!"- крикнув імперський солдат, піднявши меч.

Перш ніж шпигун встиг відповісти, командир махнув рукою своїй людині.

"Стояти! Пропустіть його."

Солдат поспішно опустив клинок, але Юз не потрудився провести його поглядом, коли він піднімався.

"Наші союзники зовні, здається, борються",- доповів він.

Після хвилини роздумів командир віддав ще один наказ. "Хлопці. Вийдіть і допоможіть."

"Сер!"

Коли солдати проходили повз нього, Юз передав невеликий камінь молодому лицареві, що йшов попереду. "Передай це агенту біля входу",- наказав він. "Це мій сигнал."

"А. То ти імперський шпигун." Лицар прийняв камінь, а потім швидко спустився сходами, щоб підкріпити своїх союзників ззовні.

Юз пішов за командиром до кімнати на другому поверсі - судячи з усього, до кабінету магістрату, хоча здавалося, що власник уже втік.

"Перепрошую",- сказав він, входячи.

"Вільно",- відповів командир, падаючи в крісло так сміливо, наче він був господарем цього місця. Він подивився на шпигуна. "Я подумав, що це ти коли ти увійшов. Ви двоє, приєднуйтесь до решти зовні."

"Так, мілорде!"- Двоє солдатів, які охороняли кімнату, вийшли, виконуючи наказ свого командира.

"Ви впевнені?"- запитав юнак, дивлячись услід чоловікам, що йшли.

Командир засміявся.

"Вони все одно нічого про це не знають. Крім того, мені нема про що турбуватися, поки ти тут." З тону чоловіка було зрозуміло, що він дуже довіряє шпигунові. "Я дуже вдячний за твоє підкріплення. Я завжди можу розраховувати на тебе, Альфреде, мій друже."

"Радий бачити вас у безпеці, Ваша Високосте."

"Тим не менш, мені знову цікаво дізнатися про цей твій трюк",- сказав кронпринц Жан, спадкоємець Едуарда IV, нинішнього правлячого імператора. "Ти не змінив виразу свого обличчя, але здалеку виглядав зовсім іншою людиною. Як тобі це вдається?"

"Ви все ж таки впізнали мене і скористалися нагодою для атаки щоб взяти їх в кліщі."

"Хм. Як ти думаєш, скільки років я тебе знаю? Як би ти не виглядав, я впізнаю тебе."

Альфред схилив голову.

"Ви робите мені честь, Ваша Високість."

"Гадаю, саме тому тебе і послали",- подумав кронпринц Жан.

Насправді Альфред не знав, що мав на увазі кронпринц, але він не дозволив цьому проявитися в його виразі обличчя. Йому потрібно було визначити пріоритети своєї головної мети - тієї, заради якої він приїхав сюди.

"Ваша кількість здається досить малою",- зауважив він.

"Село не могло вмістити всіх нас",- пояснив кронпринц. "Я розділив наші сили на кілька загонів, але, схоже, це повернулося нам боком. Але хто б міг подумати, що ми встрянемо в набіг найманців?"

Слухаючи, Альфред поступово почав бачити рядки сценарію. Точно розрахований за часом рейд, здійснений найманцями ворожих країн, з якими Імперія перебувала у стані війни. Це було безсумнівно: хтось в Імперії хотів, щоб наратив був таким, що кронпринца вбили мародери-найманці. Але Альфред твердо вирішив не допустити цього.

Це був би останній акт служіння, який Альфред міг зробити для людини, що стояла перед ним.

"Зважаючи на весь цей галас, решта моїх людей повинні це помітити",- зауважив кронпринц. "Вони, без сумніву, скоро прибудуть."

"Згоден. В такому разі у нас мало часу."

Кронпринц спантеличено подивився на шпигуна.

"Для чого саме?"- повільно запитав він.

Альфред показав єдиний лист і маленьку пігулку.

"Будь ласка, накладіть на себе руки, Ваша Високість. Зробіть свої останні хвилини гідними члена імператорської родини."

Очі кронпринца розширилися, а наступні слова він вимовив, здавалося, рефлекторно. "Що за нісенітниця... ні. Я розумію. Так, я розумію. Це тому, що..."

"Наркотик безболісний. Ви не будете страждати."- Альфред відвів погляд, не в силах дивитися на ошелешений вираз обличчя кронпринца. "Ви влаштовуєте замах на життя Його Величності. Ви повинні були знати, що Вартові Роталів прийдуть за вами."

***

Вартові Роталів - це прізвисько роду Водедтів (і група шпигунів, який він очолював) в імперії Роталів та її країнах-наступницях. Головний рід носив титул графа Палатіна, а його члени володіли здатністю бачити спогади померлих у момент їхньої смерті через їхню кров. Саме завдяки цій здатності наступні покоління імператорів доручали їм наглядати за таємними справами імперії. Їхня підтримка Імперії з тіні в подальшій історії принесла їм репутацію вірних і невдячних слуг.

Однак шпигун, який очолював Вартових свого покоління, не обов'язково завжди був лояльною людиною. Влада розбещує, і коли хтось отримував владу вбити будь-яку ціль, просто віддавши наказ своїм підлеглим, багато хто з шпигунів ставав жертвою власної жадібності. Одні використовували посаду, щоб набити власні кишені, інші прагнули стати імператором, а треті просто дозволили Імперії занепасти через власну недбалість.

Незмінно, цих шпигунів завжди усував інший Вартовий - "Водед-вбивця". Так само незмінно, після того, як негідні були очищені, талановитий і глибоко відданий шпигун ставав наступним главою сім'ї. На відміну від інших родів, голови яких діяли при імператорському дворі, обов'язки родини Водед передбачали роботу в польових умовах, і тому довіра імперії була для них питанням життя і смерті. З огляду на це, їм завжди вдавалося підготувати висококваліфіковану особу для просування на посаду шпигуна. Цей акт усунення головою Водедта свого нелояльного попередника можна порівняти з метаболізмом організму або його здатністю позбавлятися від токсинів.

Альфред Водед був вихований саме таким чином: вбивати свого попередника. Його дід, Еджберт, нинішній шпигун, був абсолютно непридатний для того, щоб бути Вартовим Роталів. Він не діяв на користь імператора без прямого наказу, а також охоче брав хабарі від знаті в обмін на будь-які послуги, яких вони від нього бажали.

Рід Водедтів, вбачаючи в цьому загрозу, почав шукати вбивцю Водедтів. Син нинішнього глави, Етельвульф, змалку почав прищеплювати цю філософію дітям роду. Серед них особливі зусилля він доклав до виховання власного сина Альфреда.

Для багатьох те, що він робив, не можна було назвати вихованням. У п'ять років Альфред володів технікою бою на рівні з дорослими. У десять років він убив власну матір, яка злила конфіденційну інформацію. До п'ятнадцяти років, ставши повнолітнім, він опанував усю повноту ремісничої майстерності, а також виробив стійкість до багатьох отрут. Виховання було настільки нелюдським, що значна частина покоління Альфреда намагалася втекти. Примусити їх замовкнути, щоб захистити таємниці роду Водедтів, було частиною його навчання.

Успадкувавши секретні техніки свого роду і отримавши контроль над своїми надприродними здібностями, Альфред став найздібнішим агентом не лише в роді Водед, а й в усій Імперії. Йому не було рівних, і він став відомим під прізвиськами "Шпигун-вбивця" та "Водед-вбивця".

Для всіх він був очевидним кандидатом на роль наступного графа Палатіна - і він довів це, вбиваючи кожного суперника, який робив замах на його життя, виходячи неушкодженим навіть від тих, хто шукав взаємного знищення, не будучи впевненим у своїй здатності здолати його в інший спосіб.

Однак під поверхнею Альфред був не більше, ніж машиною. Він присягнув на абсолютну вірність імперії та імператору, вбиваючи і викриваючи таємниці, як йому наказували. Навіть його одруження, народження дитини і методи, які він застосовував для виховання цієї дитини, були продиктовані йому - все заради великого імператора. Все заради імператорської родини, яка невтомно працювала для народу. Все заради славної імперії. Це був настільки ретельний випадок промивання мізків, наскільки це взагалі можливо.

Невдовзі ця людина-машина була визнана за свій винятковий талант і працьовитість, завоювавши тісну довіру імператора і кронпринца. Останній, зокрема, називав Альфреда своїм другом і ставився до нього з особливою теплотою. Протягом усієї довгої історії Вартових Роталів це було дуже незвично.

Під час зростання популярності Альфреда відбулася ще одна важлива зміна: Шпигун Еджберт, нинішній голова роду, змінив своє ставлення до життя. Усвідомлюючи, що його лінощі стануть причиною його падіння, він з головою поринув у роботу, і здавалося, що він став зовсім іншою людиною. Хоча в новітній історії Імперія зазнала довгої низки поразок від своїх іноземних сусідів, саме завдяки зусиллям Еджберта тенденція почала переламуватися, і перемоги стали частішими.

Наразі у війні з трьома південними сусідами - королівствами Апраада, Беніма та Рокорт - імперія мала перевагу. Сам кронпринц Жан прийняв командування на фронті. Однак нещодавно він таємно виїхав з фронту у супроводі мізерного ескорту солдатів. Під час ночівлі в селі Меф-Палотт на нього напали найманці.

І Альфред отримав наказ вбити зрадника Жана, який вчинив замах на життя імператора - наказ, відданий самим імператором.

***

Кронпринц Жан схрестив руки і заплющив очі. "То ці найманці - справа рук твоїх людей?"

"Я не знаю. Але незвично, щоб найманці наших південних сусідів були тут. Тут явно чиясь рука." Серед облич, що з'явилися у спогадах загиблого фермера за селом, Альфред впізнав кількох найманців - тих, хто мав би бути на передовій, на службі у ворога.

"Впали в бою від рук ворога..." - сказав кронпринц. "Це і буде історія?"

"Я цього не допущу. Саме тому я прибув сюди з таким поспіхом."

Кронпринц Жан розплющив очі, впіймавши Альфреда обуреним поглядом. Він подивився на дверний отвір, потім, здавалося, передумав.

"Ні... Гадаю, навіть якби вони залишилися, ми не змогли б перевершити тебе". Він розвів руки, на його обличчі з'явилася покірність. "Як багато ти знаєш?"

"Ваша Високість планує проникнути в імператорські володіння з невеликою кількістю солдатів і вбити Його Величність. Мені наказано зупинити вас."

"Хм. То ти нічого не знаєш."- Кронпринц підніс руку до чола, нахилившись до неї. "Я майже забув. Ти не пес Імперії, а пес Вартових".

Альфред міг би сприйняти ці слова так, як вони і мали бути сприйняті - як образа. Але він ніяк не відреагував. Для нього вони навіть не були образою.

"Тобі було наказано вбити мене, тому що я планував зраду",- сказав кронпринц. "І це все? Це все, що ти почув, і все ж прийшов?"

"Я бачив лист, який ви написали міністрові церемоній." Спокійний нейтралітет у голосі машини-шпигуна порушився, але на одну мить у ньому просочився смуток. "Чому?"

У листі, який кронпринц написав міністру церемоній, детально описувався його план нападу з жменькою людей, щоб його не помітили, і містилося прохання до міністра залишити ворота столиці та імператорських володінь відкритими, щоб він міг швидко увійти в місто. Це було настільки залізобетонним, наскільки це можливо.

"Отже, ми вже тут, чи не так?" - пробурмотів кронпринц. Він підняв очі на Альфреда. "У мене є до тебе прохання." В очах ветерана-генерала застигла сталева рішучість. "Я не проти накласти на себе руки. Якщо ти хочеш мою голову, ти можеш її отримати. Але моє останнє прохання до тебе - будь ласка, вбий його для мене. Я знаю, наскільки ти вмілий. Це повинно бути в межах твоїх можливостей."

Альфред знав, що кронпринц мав на увазі саме імператора.

"Я не можу цього зробити, Ваша Високість." Заради імператора Альфред віддав би своє життя, щоб забезпечити успіх свого обов'язку. Це була його причина для життя - його єдина причина. Як могло бути інакше, після того, як він народився і кожен день свого життя формувався, щоб стати тим, ким він був?

"Він зґвалтував Арію"- Голос кронпринца Жана перетворився на низьке гарчання. "Він замкнув її в кімнаті проти її волі і змусив її народити дитину!" Гарчання перетворилося на гортанний крик, що здригався від люті. "І якщо в цьому було недостатньо ганьби, він видав дитину за мою!"

Альфред знав, що Арія була служницею в імператорських володіннях, простого походження. Хоча її статус зазвичай гарантував би, що вона не має нічого спільного з імператорською родиною, нещасливий збіг обставин означав, що кронпринца Жана виховувала та ж сама нянька, що призвело до відносин прийомного брата і сестри. Насправді, кронпринц ніжно називав її своєю старшою сестрою, незважаючи на її простонародний статус.

Тепер кронпринц стверджував, що імператор поклав на неї руку, а потім змусив її народити дитину, яку він не визнавав своєю, натомість намагався стверджувати, що вона належить кронпринцу Жану.

Альфред не знав, чи було це твердження кронпринца правдивим. Якщо так, то це, безсумнівно, був мерзенний акт невиправної розбещеності. Гнів Жана був би більш ніж виправданим. Це Альфред добре розумів. Тим не менш, він відчував себе змушеним відповісти, тихо пробурмотівши: "І це все? Це причина, чому ви покинули лінію фронту?"

Отримавши наказ вбити кронпринца, Альфред спочатку попрямував до лінії фронту. Він мав би застати його, як одного з генералів Імперії, який дивиться на ворога. Однак кронпринца ніде не було. Гірше того, раптове зникнення їхнього командира призвело до того, що імперська армія впала в розгубленість, що призвело до її знищення під час ворожої атаки. У лінії фронту утворилася зяюча діра, якою ворог міг скористатися на власний розсуд, а Імперія ледве чинила опір, щоб запобігти цьому.

"Що ти сказав?" - небезпечно запитав кронпринц.

Почнемо з того, що не було потреби вбивати імператора негайно. Кронпринц мав би безліч шансів після війни. Насправді, завдання навіть не потребувало його власної руки. Він міг обрати будь-яку кількість методів - смикнути за будь-яку кількість ниточок або делегувати будь-яку кількість підлеглих, щоб зробити це замість себе. Але він вирішив очолити власну ударну групу, спричинити крах власної армії і легко підставити себе під удар, накликавши на себе відповідь. З точки зору методології, метод кронпринца був надто грубим.

Кронпринц Жан користувався значною популярністю як серед солдатів, так і серед широкої громадськості Імперії. Він був безстрашним, рішучим і керував арміями імперії з фронту. Однак він також був імпульсивним. Це робило його чудовим лідером, коли навколо нього були інші генерали, які тримали його під контролем, але цього разу, схоже, нікого не було поруч, щоб зупинити його.

Альфред підозрював, що руки Жана, які тремтіли від гніву, ніколи не заспокояться, доки він не знесе голову батькові власним клинком. А це було надто вузько для того, хто мав стати наступним імператором. По правді кажучи, це був не той характер, який личить навіть генералу.

Альфред неодноразово застерігав Жана щодо Арії. Нічого, крім конфлікту, не вийшло б, якби кронпринц ставився до простолюдинки з особливим ставленням. Все, що він повинен був зробити, щоб захистити її, - це взяти її як коханку, не торкаючись до неї рукою, усиновити її дворяннином, якому він довіряв, або видати заміж за одного зі своїх підлеглих. Це були лише деякі з методів, які він міг би використати, щоб убезпечити її. Проте невідворотна правда полягала в тому, що він був недбалим.

"І це все?!" Піддавшись емоціям, кронпринц Жан витягнув клинок з піхов і заніс його над Альфредом, якого він називав своїм другом - і якого, як він знав, він не міг би перевершити.

Клинок не досяг своєї мети. Бо меч Альфреда вже був у грудях кронпринца.

"Прокляття імператору",- задихнувся кронпринц Жан. "І твому роду теж".

Альфред витягнув шаблю. Жан, притиснувши руки до грудей, впав на коліна.

"Нехай вас усіх спіткає загибель". Кронпринц виплюнув ці слова з останніх сил. "Вам і цій проклятій країні."

Кров бризнула, коли голова кронпринца відірвалася від тіла. З його вуст більше не злітали прокльони.

"Як ти, з усіх людей, міг сказати ці слова?"

Все заради великого імператора. Все заради імператорської родини, яка невтомно працювала для народу. Все заради славної Імперії. Усе своє життя Альфред вірив у це кредо, заплямувавши свої руки найжорстокішими обов'язками в ім'я нього. Але тепер він чув, як ця віра руйнується навколо нього. Немов глузливий сміх, що висміював його спосіб життя.

Післямова

Щиро дякую за придбання третього тому. Я Масекінокатаса, і я дуже радий, що досягнув цієї віхи без інцидентів.

Якби цей том можна було охарактеризувати одним словом, я б сказав, що це "наслідки" коронації. Кармін нарешті вийшов на сцену історії, але це не означає, що він може одразу ж почати працювати над досягненням своїх цілей. Щоб завоювати довіру імперії як її суверен, він повинен скинути свою дурнувату маску і продемонструвати справжнє лідерство. Дворяни, піддані, західне ортодоксальство, іноземні держави - чи буде він воювати з ними, чи укладати з ними союз? Якщо він вибере останнє, чи зможе він завоювати їхню довіру? Такий вибір буде постійним протягом його подорожі.

Крім того, у цьому томі з'явилися небезпечні та здібні персонажі, такі як Гілер з Торгової компанії "Золота вівця" та Шарль де Аженкарл, серед інших. Як вони поводитимуться по ходу розповіді? Як інтерпретуватиме їхні вчинки Кармін і до яких рішень прийде сам? На вас чекають захопливі події... але це вже в майбутньому, тож поки що можете про це спокійно забути.

Нарешті, цей третій том також ілюструє стратегію і час підготовки до вирішальної битви. Ви могли помітити, що я використав цитату Сунь-цзи як назву прологової глави. У недавній історії битва при Секіґахарі була прикладом конфлікту, результат якого був вирішений заздалегідь спланованим і підготовленим. Це змусило мене замислитися над тим, наскільки важливо включати такі речі, коли пишеш про війни чи військову історію. Особисто я великий шанувальник менталітету, згідно з яким битва вже вирішена ще до її початку. Сказавши це, я також дуже люблю фразу "туман війни". Це дійсно гарний опис для наступної частини історії.

Говорячи про майбутнє Карміна, він знаходиться в ситуації, коли його можуть усунути від влади, якщо він не буде успішно грати роль імператора з абсолютною владою. Однак, наразі імператор не має абсолютної влади (інакше у нього не було б стільки проблем). Іншими словами, якщо він хоче вижити, він повинен завоювати авторитет, а це означає, що він повинен обрати найефективніший з доступних йому методів. Б'юся об заклад, що ті з вас, хто любить ігри Paradox, вже знають, що це так: Цей метод - перемога.

(Легат: Чорт, я великий шанувальник їх ігор, радий що і автор теж)

Однак, якщо Кармін програє, він добре розуміє, що це буде катастрофою, тому він дуже не хоче програвати. У світлі цього, будь ласка, вибачте мені, що весь третій том присвячений підготовці до війни.

Гаразд, так, я знаю, що це лише виправдання мого низького темпу...

Наостанок, я хотів би висловити свою глибоку подяку пану Кайто Шібано. Ілюстрації третього тому такі ж неймовірні, як і в перших двох. Я також хотів би подякувати всім у TO Books - вибачте, що завжди був таким надокучливим. Я дуже ціную вашу підтримку.

І, звісно, дякую вам - читачам, які вирішили взяти цю книгу до рук - від щирого серця.

Серпень 2022, Масекінокатаса

Післямова команди

Legat : Вав, історія просто вав, дуже подобаються ці політичні ігри, і те як Кармін усе аналізує, курва я можу сміливо сказати, що бути імператором це ****, особисто я, мабуть би просто швидко все промахав, бо і близько не думаю так наперед як він, одним словом дуже цікавий том, зустрінемся у 4 де буде уже повноцінна війна!

Deder : Ось і кінець тому, як завжди дякуємо що ви з нами. Дякуємо за підтримку. Мені том дуже сподобався, особливо останній розділ який привідкриває справжню суть історії та те що ж насправді сталося. Мені прямо дуже цікаво чи буде надалі в роздумах карміна загальне пояснення хронології подій та їх причин що сталися перед його народженням та які були причиною такої ситуації в імперії))