Розділ 1 — Шоста Ера: Вирішальна битва на пагорбі - Роздуми під час верхової їзди

Р оздуми під час верхової їзди

Коли імператорський кортеж рухався по дорозі, прямуючи до поля бою, далеко позаду все ще лунали вигуки народу, ніби підбадьорюючи процесію. Востаннє я чув такі вигуки, сидячи в кареті, і мені було лише п’ять років. Востаннє я залишав імперську столицю, вирушаючи в подорож Імперією, і був лише маріонеткою під суворою охороною солдатів знаті. Тепер, нарешті, я покинув місто з власної волі, не обмежений чиїмось контролем. І то як головнокомандувач імператорського війська - хоча, звісно, з нами був справжній військовий командир, який виконував більшу частину командних функцій. Та все одно важко було не відчувати хвилювання. Я усвідомив, що почуваюся спокійно. Фрустрація, яку я відчував через неможливість покинути межі імперських володінь - фрустрація, якої я досі навіть не помічав - зникла. Моєю метою було поле бою, і я знав, що багато моїх планів, без сумніву, зійдуть нанівець серед того хаосу. Але я пристосуюсь до потоку, а не дозволю йому затягнути мене на дно. Принаймні, так я собі казав. Я вже мав досвід бою, але це був випадковий випадок - засідка на мою колону під час однієї з моїх подорожей. Вирушати на фронт на чолі армії було зовсім іншим досвідом. На це пішло всі тринадцять років мого життя з моменту переродження в цьому світі, але нарешті я опинився тут. Мабуть, тринадцять років вам здаються досить юним віком. У Японії це був би вік, коли я тільки-но вступив би до середньої школи. Щодо мене ж, то я відчував кожен день цих тринадцяти років. Бо, бачите, я був тим, кого ви б назвали реінкарнацією: людиною, яка відродилася зі спогадами про своє минуле життя.

***

Після життя, прожитого як громадянин Японії, мені випала друга спроба обернути колесо творіння, але з одним "але": світ, у якому я відродився, аж ніяк не був Землею. Тут мене звали Кармін де ла Ґард-Бундарте - імператор від народження Імперії Бундарте, країни, розташованої на материку, відомому як Східний континент. Імператор від народження. Звучить привабливо, чи не так? Адже імператор був абсолютним правителем, навіть вищим за короля. Всемогутній монарх, зазвичай величезної імперії. І це визначення було б правильним, якби ми говорили про словникове тлумачення. В ідеалі імператор мав повну владу, вимагав цілковитої покори від своїх лордів і слуг та жив у розкоші, щодня насолоджуючись пишними, розкішними бенкетами. Я знав, що на Землі не бракувало людей, які, якби вони переродилися в іншому світі, мали б для себе сплановане все життя. Тобто, я був одним із них. Наприклад, вони починали як діти заможних купців або, можливо, аристократів, здобували собі славу завдяки низці захоплюючих пригод, пробивалися до трону, стаючи королями своєї країни, а потім розширювали свій вплив, аж поки зрештою не ставали імператорами.

На жаль, у моєму випадку посада імператора мала уточнення: "від народження". За звичайних обставин дитина ніколи не сідала б на трон, а тим більше новонароджене немовля. За задумом, його мали виховувати й навчати як наслідного принца, а титул імператора він успадковував би від попередника лише після досягнення повноліття. Тоді, запитаєте ви, чому я був імператором від народження? Це тому, що мій батько, наслідний принц, і мій дід, попередній імператор, на момент мого народження вже були мертві. Точніше кажучи, їх було вбито.

Отже, оскільки нікого іншого, хто міг би зайняти трон, не було, цей обов’язок випав на мою голову. І, якщо чесно, нікто не мав нахабства казати мені, що робити. Хоча, звичайно, оскільки я був дитиною, мої накази теж ігнорували. Якби я мав бажання наказувати своїм лордам або насолоджуватися будь-якими розкошами, що заманювали мене, я був упевнений, що не мав би з цим жодних труднощів - з тим застереженням, що якби я в якийсь момент переборщив і дворянство вирішило, що я приношу більше клопоту, ніж користі, вони б мене прибрали. Що стосується розкішних, пишних бенкетів, то вони справді були частиною мого повсякденного життя. Хоча вони завжди були холодними до самої середини, коли доходили до мене, оскільки їх потрібно було перевіряти на отруту, а це передбачало очікування, поки можливі патогени з відстроченим ефектом почнуть діяти.

Що? Алкоголь і жінки? Що дитина мала з ними робити? У будь-якому разі, я хотів сказати, що немає нічого більш порожнього й небезпечного, ніж трон без влади. Якщо твій дуже короткий список обов’язків складався з того, щоб догоджати знаті, то ти нічим не відрізнявся від придворного блазня. Так було для будь-якого правителя від народження. До речі, деякі історики стверджують, що Токуґава Ієміцу, третій шьоґун Шьоґунату Токуґава, колись вимовив слова: "Я був шьоґуном від народження". Однак у його випадку дід Ієясу був ще живий на момент його народження, а батько Хідетада прожив ще кілька років навіть після того, як Ієміцу став шьоґуном. Чесно кажучи, я б із задоволенням помінявся з ним місцями в будь-який день тижня.

Чому вбили мого батька й діда, запитаєте ви? Боюся, я на це відповісти я не можу. Однак одне я знав напевно - це особи тих, хто стояв за цим: канцлер і міністр церемоній, двоє наймогутніших аристократів в Імперії Бундарте. З самого мого народження я був їхньою маріонеткою. Карл де Ван-Рауль, канцлер, мав прямий контроль над приблизно третиною Імперії Бундарте і ходив з видом, ніби все це належало йому. Філіп де Аженкарл, міністр церемоній і мій інший дідусь, володів величезними землями і поводився так наче йому усе зійде з рук.

Політичний конфлікт між цими двома впливовими аристократами був запеклим, і моє виживання було результатом їхнього компромісу. Мені дозволили жити, бо, як неосвічене немовля, я міг слугувати зручною маріонеткою, яку вони могли викинути, коли забажають.

Отже, аби вижити, я грав роль поступливого дурня. Рік за роком я робив усе, що було в моїх силах, аби вони не помітили, що я маю спогади про минуле життя, водночас таємно збираючи союзників.

У той час Імперія Бундарте продовжувала занепадати. З дитиною на чолі та людьми, які володіли справжньою владою, але більше дбали про інтереси своїх власних володінь, це було неминуче.

Але потім, не в силах більше терпіти цю ситуацію, Герцог Уоррен зібрав армію, офіційною метою якої було врятувати імператора від його маніпуляторів. Струсонуті раптовим повстанням, канцлер і міністр церемоній припинили свою давню суперечку щодо того, хто саме буде коронувати мене, і дійшли компромісу. Коронація відбудеться, і вони коронують мене разом. До речі, ця їхня суперечка виникла в першу чергу тому, що особа, яка мене коронує, мала бути моїм законним опікуном. Іншими словами, вона була б справжнім правителем Імперії Бундарте у всьому, крім назви.

Однак канцлер і міністр церемоній втратили пильність. Коли вони наближалися до мене з короною в руках, вони й уявити не могли, що маріонетка перед їхніми очима роками чекала саме на цей момент. Я витягнув меча, власноруч відрубав їм голови і коронував сам себе. Потім я оголосив про початок свого правління, давши зрозуміти, що воно належатиме мені, а нікому іншому. Нарешті я звільнився від своїх пут.

Але це не означало, що я отримав своє "і жили вони довго і щасливо". Далеко не так. Характер мого усунення канцлера та міністра церемоній - миттєвий і одним махом - був вимушений обставинами. Оскільки я перебував під постійним наглядом, мені потрібно було зробити єдиний, вирішальний крок, який перевернув би ситуацію, яку вони створили.

Однак дії мали наслідки. Раптовість потрясіння означала, що єдиною територією, над якою я справді зміг встановити контроль, була імперська столиця Кардинал та кілька міст у цьому регіоні. Тим часом сини канцлера та міністра церемоній повстали, проголосивши свою незалежність від Імперії Бундарте. Чесно кажучи, це було цілком справедливо. Я не міг очікувати, що вони будуть мені підкорятися після того, як я вбив їхніх батьків. Що стосується решти знаті, то вони нізащо не підкорилися б так легко. Як вони могли схилити коліна перед тринадцятирічною дитиною, яка, наскільки їм було відомо, все життя була маріонеткою? Можливо, я й не був задоволений тим, як мало хто приєднався до мене, але це мене не здивувало.

Деякі дворяни приєдналися до синів канцлера та міністра церемоній, а інші, прагнучи самозбереження, вирішили почекати й подивитися, як розвиватимуться події. Лише небагато хто повернувся до імперського лона, і це не обов’язково означало, що я міг їм довіряти. Це було особливо актуально у випадку дрібної знаті, яка керувала містами навколо імперської столиці Кардинал, оскільки раніше вони перебували під заступництвом канцлера чи міністра церемоній. Цілком можливо, що вони підкорялися мені лише тому, що з точки зору відстані це був безпечний вибір, і вони зрадять мене, щойно моя влада ослабне. На додачу до всього цього, я все ще мав завдання відбудувати імперію, що занепадала через деспотичну тиранію аристократичного класу. Як імператор, я мав чимало роботи.

"Від цього аж голова йде обертом",- пробурмотів я.

Я маю на увазі, де ж мої кліше з фентезі-ісекая? Моя подорож іншим світом, сповнена пригод? Мої надзвичайні чітерські-здібності та свобода робити все, що заманеться? Моє сходження по сходинках суспільства завдяки моїм знанням сучасних технологій?

Реальність не могла бути більш відмінною. Як імператор, я не мав свободи вирушати в пригоди, і найменша моя помилка могла цілком призвести до мого вбивства. А підйом по соціальних сходах? Так, точно. Якщо вже на те пішло, я був би на стороні тих, хто гнобить. Зрештою, якщо я хотів вижити, мені потрібно було збивати амбітних кар’єристів, що піднімалися за моєю спиною.

Я знав достатньо, щоб розуміти, що тих, хто падав з трону влади, завжди чекала жахлива доля. Було занадто багато прикладів китайських імператорів, які зреклися престолу, але все одно були вбиті своїми наступниками. Втім, я не мав права скаржитися, оскільки сам своїми руками вбив попередніх правителів.

"Щось сталося, Ваша Величносте?"- Тімон ле Нан , мій особистий слуга , вів мого коня за поводи пішки.

"Ні, нічого."

Я згадав, як відрубані голови канцлера та міністра церемоній виставили на огляд містянам. Це сталося за моїм наказом - гідне покарання для злочинців, які організували вбивства імператора та наслідного принца. Але, зрештою, справжня причина їхньої жахливої долі полягала лише в тому, що я переграв їх у їхній же грі. Якщо ми програємо армії Рауля на пагорбі Челан, нашому пункті призначення, я цілком можу закінчити так само. Як кажуть, те, що сьогодні сталося з кимось іншим, завтра може статися з тобою. Щоб уникнути цього, я мав бути насторожі й робити найкращий можливий вибір на кожному кроці.

Я також мав пам’ятати, що досі все своє життя поводився як дурень, аби вижити. Але тепер, коли це вже не було необхідним, я не міг дозволити людям вирішити, що я справді дурень, з причин, надто очевидних, щоб потребувати пояснення. У найгіршому випадку я міг зникнути в історії як іржа на гільйотині, так само, як аристократія під час Французької революції. Якщо я хотів позбутися репутації дурня, мені потрібно було зіграти нову роль: роль видатного імператора. Це була одна з причин, чому я покинув імперську столицю Кардинал на чолі армії.

Раптом наша колона зупинилася. Я зрозумів, що ми віддалилися настільки, що вигуки з імперської столиці вже не було чути. Однак з верху свого коня я не бачив жодних безпосередніх проблем.

"Чому ми зупинилися?"- запитав я.

"Солдати роблять перерву, щоб напитися води",- пояснив Тімон . "Якщо робити це під час маршу, колона може розгубитися."

"Це було швидко",- зауважив я.

Я не був експертом, але, судячи з усього, основи маршу полягали в тому, щоб усі виконували однакові дії одночасно. Наприклад, наші солдати йшли в такт сигналам, які подавали дударі колони. Це було далеко не ідеальна координація військових маршів, які я бачив на парадах на сучасній Землі, але тут, ймовірно, більше дбали про функціональність, ніж про форму.

"Це літо",- сказав Тімон , намагаючись пояснити.

Моя коронація відбулася наприкінці п’ятого місяця календарного року, а зараз ми наближалися до кінця сьомого, провівши цей час на військових навчаннях, плануванні та інших підготовках. Тож хоча літо в цій частині світу не було таким спекотним, як у Японії, багато хто з нашої колони - це лицарі чи солдати на службі у лорда, а отже, вони були одягнені в металеві обладунки. Часті перерви були невеликою ціною, якщо вони зменшували ризик теплового удару.

Для довідки: більшість піхоти була екіпірована відносно легко, і майже ніщо з цього не було уніформою. Дехто носив шкіряні обладунки, а дехто - взагалі нічого. Очевидно, на відміну від зброї, якою ми їх забезпечили, обладунки були особистою відповідальністю кожного.

За словами генералів, надання обладунків нашим солдатам просто призвело б до того, що значна їх частина продала б їх ще до того, як ми дісталися поля бою. Зрештою, без меча не можна було проколоти супротивника, а без обладунків - можна. З точки зору командира, оскільки продаж солдатами офіційного спорядження не був найкращим варіантом, загальноприйнятою військовою практикою було, щоб піхотинець сам дбав про свою оборону.

До речі, я теж носив обладунки, хоча й лише на верхній частині тіла, без рукавів. Уявіть собі нагрудник. Більше того, це був виріб на замовлення, виготовлений відносно легким і тонким, але достатньо міцним, щоб виконувати своє призначення. Я відчував себе ніби в куленепробивному жилеті. Це підходило для такого VIP, як імператор.

Судячи з усього, останнім часом було модно носити обладунки, що покривали лише частину тіла, а не повний комплект. Оскільки в цьому світі існувала вогнепальна зброя - хоча й лише на рівні мушкетів - важкі обладунки лише обмежували рухливість і, за рідкісним винятком, парадоксально робили вас легшою мішенню. Адже коли кулі влучали в металеві обладунки, частіше за все перемагали саме кулі.

Отже, загалом кажучи, обладунки зводилися до мінімуму, необхідного для захисту від холодної зброї, і були розроблені з акцентом на зручність руху. Проте ти все одно прив’язував до себе шматки металу, під якими носив одяг, тож спека залишалася серйозною проблемою. Тільки не для мене- я таємно використовував магію маніпуляції теплом, щоб підтримувати приємну прохолоду.

Якщо говорити про мою магію, то ефективність моєї здатності відчувати присутність інших людей значно знизилася. Після довгих спроб і помилок у дитинстві одним із магічних прийомів, яких я навчився, було виявлення живих істот за допомогою поглинання тепла. Хоча зазвичай це було зручне заклинання, яке дозволяло мені відчувати людей крізь стіни тощо, оскільки виявлення працювало за рахунок порівняння різниці між тепловим слідом і температурою повітря, його точність знижувалася, коли навколишнє середовище ставало спекотнішим. Коротше кажучи, літо було моїм природним ворогом.

Ще одним фактором, що впливав на це, була кількість людей навколо мене. Серед такої, буквально, армії було просто занадто багато інформації, щоб я встигав її вчасно опрацювати.

З огляду на це, я постійно підтримував навколо себе " Custor "- магічний бар’єр, щоб не бути захопленим зненацька під час раптової атаки. Я не був упевнений, чи зупинить він кулю повністю, але, принаймні, він знівелює більшу частину її імпульсу.

Судумські рушниці, що були в загальному вжитку по всій Імперії Бундарте , не мали нарізних стволів. Якщо ви не знайомі з цим терміном, нарізний - це канавки, викарбувані всередині ствола вогнепальної зброї, які надають кулям обертання і допомагають їм летіти прямо. Нарізи гарантували, що на певній відстані ви могли спокійно покладатися на те, що ваша зброя доправить кулі туди, куди ви націлите.

Іншими словами, типові рушниці цього світу мали низьку точність на великих відстанях. Якщо пам’ять не підводила, з мого попереднього світу з кремнієвих рушниць потрібно було стріляти з відстані близько тридцяти метрів або менше, якщо хотілося бути впевненим у влучності. Судуми, ймовірно, мали подібну ефективну дальність. І, як на щастя, це була саме та відстань, яку імперська гвардія могла для мене покрити.

Наостанок варто зазначити, що навіть якщо мій " Custor " не зупинить кулю, мене завжди можна буде стабілізувати за допомогою лікувальної магії, якщо я не помру від початкової рани. Статус імператора ставив мене на перше місце у списку пріоритетів для лікування.

Саломон де Барбеторте, який був поруч, мабуть, підслухав мою розмову з Тімоном . "Чи настійно попросити їх поквапитися?"- запитав він.

Хоча Саломон супроводжував нас, він, строго кажучи, був членом королівської родини Королівства Бельвер , а не імперської армії. Королівство Бельвер було маленькою країною, географічне положення якої змушувало її часто конфліктувати з сусідом. Це також була батьківщина моєї нареченої, Розарії .

"Немає потреби, - сказав я. - Ми довірили всі деталі походу заступнику генерала Жоелю де Бурґо-Дюкудрею . Ми не маємо заперечень проти його командування."

Саломон, який перебував тут, в Імперії Бундарте , у складі контингенту, наданого Королівством Бельвер , привів із собою загін із п’ятдесяти магів. Хоча спочатку їхня кількість може здатися незначною, маги й так були рідкістю, а тим більше загін із п’ятдесяти осіб. До того ж маги Саломона були найкращими з найкращих - спостерігаючи за їхньою роботою, можна було чітко побачити різницю між злагодженим загоном магів і простою групою солдатів, які лише побіжно володіють магією. Вони навіть мали бойовий досвід, здобутий під час боротьби за Королівство Бельвер . У поєднанні з командуванням Саломона вони становили для нас важливий військовий ресурс.

Проте було б марно, якби командир з талантами Саломона керував лише загоном із п’ятдесяти осіб, тому я планував надати йому ще сто п’ятдесят солдатів під командування, щойно ми дістанемося пагорба Челан. До їхнього складу увійдуть особи, здатні до магії, яких ми виявили під час набору робітників або призову солдатів. Більшість із них не могли впоратися з чимось вигадливим чи потужним, тож ми навчили їх лише кількох простих заклинань. Звісно, під "ми" я мав на увазі Саломона, який керував їхнім навчанням.

Ці сто п’ятдесят магів насправді не входили до складу нашої колони. Оскільки ми надавали пріоритет навчанню їх магії, вони не пройшли жодної військової підготовки, а оскільки ми не могли відкладати всі наші плани лише заради них, вони мали виїхати зі столиці Кардинал пізніше, у складі останньої колони, що прямувала до пагорба Челан. Якщо вони встигнуть до дня битви, ми, ймовірно, зможемо впоратися. До речі, під час подорожі за ними стежитимуть пильніше, ніж зазвичай, щоб ніхто не дезертирував.

"До того ж, - сказав я, - якщо ти підеш, хто підтримуватиме наш захисний бар’єр?"

Саломон також знав, що я володію магією, хоча я прагнув тримати це в таємниці, наскільки це було можливо. Ось чому під час цього походу ми видавали всі мої заклинання за його.

Навіщо це приховувати? - запитаєте ви. Все просто. Якби, наприклад, інша країна вирішила надіслати за мною мага-вбивцю, то, дізнавшись про мої магічні здібності, вони б відправили когось сильнішого за мене. Але якщо б вони цього не знали, то, швидше за все, надіслали б когось, ким можна було б легко пожертвувати. Адже підготовка висококласного мага вимагає часу й грошей - особливо якщо планувати використовувати його як вбивцю.

У цьому плані я був надзвичайно вдячний Королівству Бельвер за те, що воно надіслало нам таких цінних людей.

"Рухаємося",- повідомив Тімон .

Схоже, перерва на воду закінчилася. Тімон вів мого коня за поводи, крокуючи в ногу з імперською гвардією навколо мене. Ми вивели їх з імперських володінь, щоб вони служили моєю особистою охороною. На чолі з їхнім командиром, Бальтазаром Шевіяром , їх було приблизно сто.

Головною метою імператорської гвардії було охороняти імператора, тож ви можете запитати, чому їх було лише сто. Ну, це тому, що протягом тих років, коли я ще був маріонеткою, їх випорожнили й залишили гнити. Імператорська гвардія стала інструментом для знаті, щоб додати собі престижу, а посади продавали синьокровним спадкоємцям, які не могли захистити й мішок зерна від миші.

Звісно, канцлер та його поплічники, які продавали посади, усвідомлювали, що це стане величезною проблемою, якщо, у малоймовірному випадку, на мене нападуть, а всі мої охоронці застигнуть на місці, як зграя некомпетентних недотеп, тож вони також кинули до складу кілька справжніх досвідчених солдатів. Саме їх ми й взяли з собою, щоб вони супроводжували мене як охорона. Тож хоча їхня кількість не була особливо вражаючою, я міг принаймні розраховувати на те, що вони знають, як поводитися в бою.

Наш загін рухався далі по дорозі, роблячи часті перерви під час просування. На пагорбі Челан ми мали зустрітися й вступити в бій з армією сина канцлера, який прийняв титул герцога Рауля. Тим не менш, ми не мали намір подолати цей шлях за один день, а скоріше за кілька, ночуючи в поселеннях по дорозі або розбиваючи табір під зорями. Судячи з усього, все було заздалегідь сплановано, тож містечка та міста, в яких ми мали зупинятися, знали про наш приїзд.

Під час походу я просто сидів верхи на коні й дозволяв Тімону вести його. Я свідомо намагався нічого не робити. Зрештою, я доручив командування цим походом Жоелю де Бурґо-Дюкудрею .

Але не помиляйтеся - це була цілком і повністю імператорська армія. Я знав, що щойно я віддам будь-який наказ, заступник генерала Бурґо-Дюкудре зробить усе можливе, щоб його врахувати, якщо не виконати відразу. Я також знав, що якщо я це зроблю, то можна буде взагалі забути про всю концепцію субординації. Я навіть не міг порахувати, скільки історичних прикладів я знав, коли королівські особи втручалися своїми недосвідченими носами у військові справи і не досягали нічого, крім посівання плутанини. Звідси й враження, що я був нечутливим шматком дерева, позбавленим будь-яких бажань.

"Ваша Величносте!"- вершник наблизився з передньої частини колони.

" Бальтазаре" ,- сказав я. "Ти впевнений, що варто залишати своє командування?"

"Це не має бути проблемою, Ваша Величносте",- запевнив Бальтазар Шевіяр , командир батальйону імператорської гвардії, вправно під’їжджаючи до мене. "Гвардія достатньо добре навчена, щоб тримати стрій без того, щоб я дихав їм у потилицю…" Він замовк, прочистивши горло. "Без того, щоб я був поруч і керував ними",- закінчив він.

"То що, щось сталося?"

"Дещо далі по дорозі зібралося кілька селян - вони сподіваються побачити вас, Ваша Величносте. Чи не варто нам змусити їх розійтися…"- Бальтазар знову перервав себе. "Чи не варто нам їх розігнати?"

Ага. Гм. "Залиште їх",- вирішив я. "Вони нам не завадять."

Мешканці імперської столиці Кардинал , принаймні на той час, прийняли мене як свого правителя. Частина цих настроїв, ймовірно, докотилася й до фермерів у цьому регіоні, але навіть якби й ні, я ж не збирався натрапити на зграю кровожерливих вбивць. У випадку, якщо вони все-таки нападуть, що було малоймовірним, у мене було більш ніж достатньо захисту, щоб відбитися від невеликої групи, і, найімовірніше, вони просто хотіли побачити щось рідкісне. Мені не було ніякої шкоди побути для них пандою в зоопарку, коли ми проходили повз них.

"Зрозуміло, Ваша Величносте. Вибачте, я піду."

Бальтазар Шевіяр розвернув коня й поскакав енергійним рисом.

"Це мені здається, чи він справді набагато бадьоріший, ніж зазвичай?"- прошепотів я Тімону , достатньо тихо, щоб це не почув Бальтазар . Я пам’ятав , що в імперських володіннях цей імперський гвардієць був набагато млявішим, нервовішим і напруженішим. Наче йому було затісно в тих обмежених просторах.

"Сер Бальтазар розпочав службу на передовій як присяжний васал свого сеньйора",- пояснив Тімон .

Тож цей хлопець насправді з нетерпінням чекав на повернення до сфери крові, смерті та порохового диму? Він же не був таємно одним із тих кровожерливих бойових маніяків, правда?

Незабаром у полі зору почали з’являтися люди в селянському вбранні, розкидані вздовж шосе поодинці чи по двоє. Були ті, хто кланявся і плазував із щирістю, на яку здатні лише ті, хто справді переконаний у моїй божественності, ті, хто падав ниць, але крадькома поглядав, коли вважав, що це пройде непоміченим, і діти, які ховалися за спинами батьків, пильно дивлячись на процесію. Не було двох однакових реакцій. Я вирішив, що це означає,+ жодна з них не була удаваною.

Можливо, відволікаючись на глядачів, новобранці почали втрачати маршову формацію. Я чув гнівні крики командирів взводів з інших частин колони. Подумки я знизав плечима - не можна було очікувати чогось більшого від солдатів, які лише кілька тижнів тому були звичайними громадянами. Навіть на мій погляд, вони виглядали як повні аматори, не здатні на більше, ніж тримати спис або націлити рушницю.

До речі, найпоширенішим типом вогнепальної зброї в цьому світі на той час була гладкоствольна зброя з дуловим заряджанням. Іншими словами, мушкети, деякі з яких були кремнієвими, як-от судуми, якими був озброєний наші солдати. Кремнієві рушниці поширилися по всій Японії в період Сенґоку, і, на відміну від автоматичних гвинтівок, вимагали від стрільця виконання низки кроків для пострілу.

Спочатку зброю потрібно було поставити вертикально, спрямовавши дуло вгору. Потім користувач заряджав зброю порохом і кулею, використовуючи шомпол, щоб проштовхнути їх у дуло і вниз по стволу. Після цього зброю повертали у горизонтальне положення, заповнювали пороховик порохом і підпалювали запал, який зазвичай був шматком легкозаймистої мотузки або шпагату. Нарешті, вони наводили зброю на ціль і натискали на спусковий гачок.

Механізм працював так: натискання на спусковий гачок змушувало запал контактувати з порохом у запальній камері, запалюючи його і викликаючи постріл. Після цього також було необхідно очистити ствол за допомогою штиря, перед тим як повторити процес.

Коротше кажучи, це було справжньою мукою і займало вічність. І це ще не враховуючи схильність аматорів до випадкових пострілів за найменшого приводу. Ми могли б роздати кожному жителю імперської столиці Кардинал власний кремнієвий мушкет, наказати їм приєднатися до нас, і це ніяк би не покращило нашу військову міць.

Наші нові призовники, однак, були навчені правильній процедурі, навчені влучати в ціль з певною точністю та ознайомлені з діями в складі підрозділу. Навіть так, досконалість була б лише мрією, я не мав сумнівів, що помилки траплятимуться часто.

Що це, запитаєте ви? Як таке збіговисько солдатів, які були ледь кращі за новобранців, може бути корисною на полі бою? Чесно кажучи, якби справа дійшла до чесної сутички на рівних, їх, ймовірно, не склало б великих труднощів розгромити - особливо з огляду на те, що жоден із них не мав справжнього бойового досвіду. Однак це не було б проблемою для майбутньої битви, оскільки ми, по суті, заганяємо їх у пастку в нашому власному оборонному таборі на пагорбі Челан. До того ж це були найкращі з нових солдатів, яких ми навчили та набрали. Ось чому їх було лише дві тисячі.

Чи здавалася ця кількість великою чи малою, мабуть, залежало від людини. Хоча, з огляду на масштаби Імперії Бундарте як держави, вона, ймовірно, була невеликою. На це була причина, і я нічого не міг з цим вдіяти.

Коли я прийшов до влади, мені довелося починати будувати власну армію з нуля. Я забезпечив чисельність війська своїми публічними зверненнями, а зброю - завдяки угоді з торговою компанією "Золота Вівця" . Однак це все одно залишало величезну прогалину у вигляді командирів.

Не можна було просто зібрати купу солдатів, назвати це армією і вважати справу завершеною. Окрім генерала, який би очолював загальне командування, потрібні були офіцери різних звань для керівництва численними підрозділами та частинами армії. Якщо використовувати людське тіло як аналогію, ці офіцери були схожі на суглоби - незамінні для виконання наказів, що надходили зверху. Наприклад, без суглобів пальців ви не змогли б використовувати руки ні для чого, крім як для тупих інструментів. Тільки коли всі суглоби пальців працювали злагоджено, ставало можливим тонке моторне управління.

Якщо коротко, я хотів сказати, що командири були важливою частиною будь-якої армії. Без них наше військо не нагадувало б згуртовану армію солдатів, а скоріше добре озброєний натовп. Незалежно від того, наскільки чисельні були ваші солдати чи якісною була ваша зброя, ви не змогли б виграти битву без офіцерів, які б командували вашими військами.

Тож, очевидно, починаючи з нуля, я не мав командирів, яких можна було б поставити на чолі. Мені знадобилося чимало зусиль, щоб нарешті зібрати мінімум необхідних кадрів, включаючи позичання офіцерів з армії Герцога Уоррена та звернення до його старих знайомих таких як Жоель де Бурґо-Дюкудрея , якщо назвати лише найважливіші кроки, які мені довелося зробити. Зазвичай ці посади обіймали барони чи віконти з територій, що безпосередньо належали імператору, але більшість таких осіб раніше належала до фракції канцлера або регентства, а отже, їм не можна було довіряти. Що гірше, найталановитіших командирів вже давно переманили інші аристократи, щоб ті очолили їхні особисті війська.

Я, можливо, і позбавив канцлера та міністра церемоній їхніх земних оболонок, але, здавалося, наслідки їхньої корупції я відчуватиму ще довгий час.

До речі, в Імперії Бундарте командир взводу очолював підрозділ зі ста солдатів. З того, що я чув, у інших країнах це звання мало різні назви, наприклад, командир сотні або центуріон. Однак, якщо ви припустили, що двадцяти таких командирів вистачить, щоб мобілізувати армію з двох тисяч чоловік, ви помилилися. Річ у тім, що для кожного взводу також потрібен був заступник командира, який би перебрав командування у разі, якщо командир взводу випаде з ладу (наприклад, захворіє, отримає поранення або загине в бою), і це само по собі подвоювало кількість офіцерів.

Як виявилося, нам дещо не вистачало заступників командирів. Простіше кажучи, ми дійсно ризикували, маючи лише дві тисячі солдатів. Навіть якби разом з нами воювали армії моїх лордів і васалів, нашим ворогом була армія Рауля, відома своєю доблестю. Перемога була далеко не легкою справою.

Добре, що ми витратили багато часу та ресурсів на підготовку.