Розділ 2 — Одне певне розслідування

Одне певне розслідування

Поспішно зібране імператорське військо, частково завдяки наполегливим зусиллям командирів взводів, зуміло, як і планувалося, дістатися герцогства Афороа до заходу сонця. Наш похід, безперечно, міг би скластися набагато гірше.

Герцогство Афороа розташовувалося на схід від графства Пілді, де знаходилася імперська столиця, а пагорб Челан, наш пункт призначення, розташовувався у східній прикордонній області Афороа. До речі, хоча це і називалося герцогством, герцога Афороа там не було. Такий герцог був за часів Ротальської Імперії, до виникнення Імперії Бундарте, але тепер герцогство належало безпосередньо трону.

З огляду на це, я вважав, що не буде помилкою називати мене нинішнім герцогом Афороа. Разом із моїми посадами імператора та графа Пілді це робило мене володарем трьох титулів - хоча одна людина, що володіє кількома титулами, не є уже й такою рідкістю, як можна було б думати. Зазвичай все працювало так, що люди користувалися своїм найвищим титулом, а інші - так звані додаткові титули - відходили на другий план. У моєму випадку бути імператором Імперії Бундарте означало, що мне майже ніколи не доводилося користуватися іншими титулами.

Повертаючись до теми, наше військо, пройшовши заплановану відстань, негайно почало розбивати табір на ніч. Слово "табір" може викликати певні упереджені уявлення, але, за кількома винятками, солдати в основному просто спали, стиснувшись разом на тканині або сухій траві, яку вони розстеляли на землі. Технічно у нас було достатньо наметів для всіх, але солдати самі мали їх розкладати та складати, і щоб усі помістилися, їм довелося б тулитися, як сардинам у банці. Оскільки було літо і дощу не передбачалося, спати під зорями було насправді набагато зручніше.

Звісно, ми розставили намети для поранених, командирів взводів тощо. У мене теж був власний, зарезервований для імператора. Що? Я маю залишатися зі своїми солдатами на знак солідарності? Е-е, а ви змогли б заснути, маючи імператора поруч?

У будь-якому разі, поки солдати розпалювали багаття й починали готувати вечерю, я спостерігав, як Тімон доглядає за моїм конем. Він сам зголосився на цю службу, і оскільки було б нерозумно з мого боку відходити без його захисту, я залишався поруч, чекаючи. Я не просто лінувався. Чесно.

Коли я спостерігав за роботою солдатів, під’їхав вершник. Поглянувши в той бік, я побачив, що це була Віра-Сільвія , яка сиділа боком у сідлі у своєму платті.

"Щось сталося?"- запитав я.

"Пан Барбеторте попросив мене замінити його",- пояснила вона.

"А, зрозуміло." Оскільки Віра-Сільвія володіла магією, те, що Саломон відправив її, поки сам займався іншими справами, було публічною демонстрацією того, що він постійно тримає біля мене мага охоронця. Я простягнув руку, щоб допомогти їй злізти з коня.

"Дякую..."- сказала вона з посмішкою, спускаючись.

Тепер, коли я знову уважно на неї подивився, вона здавалася зовсім не до ладу в цьому військовому оточенні. Ось вона, жінка - судячи з усього, молода дівчина - у сукні, що подорожує разом із цілою групою солдатів-чоловіків. Чесно кажучи, вона дуже виділялася.

Віра-Сільвія , здавалося, щось згадала, бо схилила голову в поклоні й сказала: "Мені... шкода."

Я посміхнувся їй іронічно, розуміючи, за що вона вибачається. "Ні... я теж винен."

А саме, вона вибачалася за те, що вдерлася до нашої армії безпосередньо перед відправленням. Хоча вона була здібною в магії , я ніяк не міг уявити її в бою. Мої думки завжди блукали до спогадів про нашу першу зустріч, коли вона була полоненою у своїй вежі.

Спочатку Віра-Сільвія мала стати третьою дружиною мого батька. Само собою зрозуміло, що вона ніколи не проходила військової підготовки і ніколи не ступала на поле бою. Якщо бути чесним із собою, я не вважав, що її вміння чаклувати є достатньою причиною, щоб наражати її на небезпеки війни. Я був розлючений на своїх лордів, які приховали свій план приєднати її до мене, бо знали, що я буду проти.

Однак, як імператор, я вважав, що взяти Віру-Сільвію з собою було правильним рішенням. Не заради неї, не заради мене, а заради графа Шамно.

Оскільки батько Віри-Сільвії мав захищати власні володіння, він не міг брати участь у битві на пагорбі Челан. Тим часом кожен із моїх інших лордів - ну, принаймні ті, хто присягнув мне на вірність, - відправляв власні війська, щоб долучитися до боротьби. Це, звісно, було для того, щоб допомогти мені, але я б сказав, що головна причина полягала в тому, щоб забезпечити собі післявоєнні нагороди.

Я був імператором, а це означало, що мав обов’язок нагороджувати своїх васалів за їхні заслуги. За значні досягнення вони отримували землі чи титули, а за менші - незначніші нагороди, такі як суми грошей. Цей процес називався винагородженням.

Супровід імператора на війну був найочевиднішим внеском. З огляду на присутність Уоррена та Рамітеада на полі бою, можна було легко припустити, що відсутність когось із графського дому Шамно створить диспропорцію в їхніх можливих післявоєнних нагородах. Отже, якщо Вірі-Сільвії вдалося б чогось досягти на пагорбі Челан, граф Шамно міг би спати спокійно. Як аристократ, тобто. Як батько, він, ймовірно, турбувався за безпеку своєї дочки.

Звісно, коли настав час роздавати нагороди, я не планував виявляти жодного фаворитизму. Моїм критерієм оцінки було не те, чи мої васали билися на тому самому полі бою, що й я, а те, наскільки вони сприяли імператору та Імперії. Просто мої лорди, не маючи змоги читати мої думки, цього не знали.

Крім того, Віра-Сільвія також слугувала б своєрідною заручницею, так само як Надін. Мені не подобалася ця ідея, і особисто я вважав, що той, хто збирається зрадити, зробить це незалежно від наявності заручниці, але володіння графа Етайка та графа Нунвалля були поруч із володіннями графа Шамно. Якщо вони могли бути впевнені, що він не спробує нічого зробити, поки їхні війська відсутні, то тим більше вони могли зосередитися на битві.

З огляду на всі ці фактори, не було жодних підстав відмовляти Вірі-Сільвії . Це означало б спокій для графа Шамно, а також для решти знаті. Я справді вважав, що вона могла б вибрати щось більш практичне, але вона ж, зрештою, була вправною в магії . Ніхто не зауважив цього перед тим, як вона приєдналася до нас, тож я вирішив, що мої лорди не бачили в цьому проблеми.

До речі, я не мав жодного наміру скупитися на почесті, які я роздаватиму своїм лордам. Оскільки це була громадянська війна і нас підтримувала справедлива справа, я міг просто конфіскувати землі та багатства наших супротивників і перерозподілити їх між лордами, які стали моїми союзниками. Мені не довелося б жертвувати чимось зі своїх особистих запасів, так би мовити.

Ну, якби я мав схильність до більшої скупості, я впевнений, що міг би зняти вершки. Однак справа в тому, що я не міг покрити витрати на утримання додаткових земель, з огляду на мої поточні ресурси та рівень влади. До того же, накопичення занадто великої території лише викликало б невдоволення серед моїх лордів - і за таких обставин я волів би збільшити їхній вплив, надавши їм більше території, ніж давати їм привід бути незадоволеними мною.

Хм? Ви запитаєте, звідки я взяв, що це не призведе до повернення канцлера та міністра церемоній? Ну, по-перше, з того, як я, межуючи з неврозом, переймався кожною дрібницею, аби цього не сталося. Чесно кажучи, це, мабуть, і є точне однорядкове визначення обов’язків імператора. Яка ж це мука.

Але я відволікся. Якщо Віра-Сільвія мала супроводжувати імператорський кортеж як аристократка, то моїм обов’язком було ставитися до неї відповідно. Я це дуже добре розумів. Проте, з суто людської точки зору, я не міг не турбуватися про її безпеку.

"Ти твердо вирішила це зробити?"- запитав я.

У відповіді Віри-Сільвії не було жодних вагань.

"Так",- сказала вона.

"Гаразд, тоді."

Чесно кажучи, саме Саломон стверджував, що вона буде корисним військовим активом. І не можна було вважати, що просто тримати її подалі від лінії фронту гарантуватиме її благополуччя.

Віра-Сільвія виглядала ніби в неї камінь з душі впав, почувши мою відповідь. Мені спала на думку одна думка.

"Я не знав, що ти вмієш їздити верхи",- зауважив я. Її кінь стояв поруч із нами, слухняно чекаючи.

"Але я не вмію",- сказала вона, нахиливши голову.

Мені майже захотілося повторити цей рух. Що вона мала на увазі, мовляв, не вміє їздити верхи? Не втримавшись, я вказав на її коня. Це був ані віслюк, ані поні, а повноцінний дорослий кінь… І саме тоді я помітив, що щось не так. Коли Віра-Сільвія зійшла з коня - ні, насправді, весь час, поки вона їхала, - вона не трималася за поводи, бо їх не було. До того ж кінь здався надто покірним, він майже не рухався. Він лише час від часу махав хвостом і вухами, але це було буквально все. Не кажи мені, що це чарівна конструкція? - подумав я.

Віра-Сільвія , здавалося, вгадала мої думки, бо сказала: "Це не кінь". Вона відкрила йому рота, і там, де мали бути зуби та язик, була лише порожниста оболонка, обкладена чимось на зразок утрамбованої землі. "Бачиш?"

"Це голем?"- запитав я, трохи здивовано.

"Я надто боюся справжніх коней, щоб на них їздити."

Якщо я все правильно зрозумів, то Віра-Сільвія створила магічну конструкцію, як дві краплі води схожу на коня, і навіть наказувала їй поводитися як справжній кінь. Навіть зараз вона дивилася на нас, помахуючи хвостом, як це робив би справжній кінь. Якби вона не вказала на це, я, чесно кажучи, ніколи б не помітив.

Ага. Це пояснювало, чому вона без проблем носила сукню або їздила боком. Я думав, що вона захищала себе від поштовхів і тряски під час їзди за допомогою магії, але, очевидно, від чогось захищатися й не було. Хоча це лише викликало інше запитання.

"Ти ж могла вибрати будь-яку форму для верхової тварини, чи не так?"- сказав я. "Навіщо було докладати зайвих зусиль?"

"Тому що це мило",- сказала вона, гладячи псевдоконя.

О, так. Я знав, що вона - магічний вундеркінд, але майже забув, що вона - природжений талант. Ось я тут зважав на всі ці деталі, як-от ефективність, а вона чаклувала, керуючись виключно інтуїцією. Говорити про почуття власної неадекватності. Хоча, як колега-маг, це також викликало у мене палке почуття цікавості.

"Гіпотетично, ти могла б надіти на нього обладунки?"- запитав я.

"Звісно",- відповіла Віра-Сільвія і одразу ж це зробила.

"А як щодо того, щоб надати йому вісім ніг? Ти змогла б це зробити?"

Вона на мить задумалася. "Напевно, ні?"

Гаразд. Отже, це означало, що справа була в уяві. Чесно кажучи, я теж вважав, що рухливість коня була дуже корисною. Саме тому кілька років тому я розробив своє заклинання "Mollis Lutum"- заклинання, яке створювало слухняну конструкцію з землі, якою я міг керувати на свій розсуд.

Однак через свою нездатність їздити верхи Віра-Сільвія створила верхову тварину, яка не скидала б її, щоб вона могла не відставати від походу. Як для заклинання, це було вкрай неефективно.

"Хіба це не вартує багато мани?"- запитав я.

"Це просто… займає трохи часу, ось і все",- сказала Віра-Сільвія тоном, який давав зрозуміти, що вона дивується, чому я про це запитав.

"Це правда, - погодивсь я, усвідомив. - Гадаю, у цьому випадку дійсно немає потреби турбуватися про ефективність."

У цьому світі магію творили, використовуючи ману, що була в повітрі. У людей були й власні внутрішні запаси, але забирати ману з навколишнього середовища було так само просто, як збирати залізні ошурки магнітом, тож це був найпоширеніший метод.

Ще однією ключовою особливістю магії цього світу було те, що надмірне використання заклинань в одному місці виснажувало ману в околицях. Якщо уявити ману в повітрі як паливо, то це явище легко зрозуміти. Однак територія не залишалася виснаженою маною назавжди. Згодом, за умови наявності достатнього часу, її рівень мани відновлювався.

Іншими словами, фактично не існувало обмежень на загальний обсяг мани, до якого мав доступ маг (у ігрових термінах це відповідало б вашим MP). Відповідно, не було особливих причин віддавати перевагу заклинанням з більш ефективним витрачанням мани. Єдиним недоліком використання магії, що вимагала більшої кількості мани, було те, що на її застосування йшло більше часу.

До речі, хоча жорсткого обмеження на кількість мани, яку міг використовувати маг, не було, існувало практичне обмеження в тому сенсі, що з ростом кількості мани контролювати її ставало все складніше. Псевдокінь Віри-Сільвії робив її справжнім монстром у сфері чаклунства.

"Навколо немає ворогів, які б нам заважали, - продовжив я. - Тож, гадаю, ти можеш застосовувати будь-які заклинання, які забажаєш."

До речі, той недолік, про який я згадував, - що заклинання з більшою витратою мани вимагають більше часу на промовляння? Я хотів б уточнити: у бою це може стати різницею між життям і смертю. Щоб проілюструвати це, давайте розглянемо, як це стосується авантюристів.

Авантюристи переселилися на замерзлий Північний континент, де полювали на могутню магічну фауну, яка на нашому Східному континенті вже давно вимерла. Вони заробляли на життя, експортуючи сировину та реагенти, зібрані під час полювань, які, як правило, проводили невеликими групами. У таких полюваннях повільний час заклинання міг стати смертним вироком, тож я розумів, що вони віддавали перевагу швидкій та ефективній магії.

З іншого боку, маги, які входили до складу більш офіційних військових підрозділів - їх іноді називали бойовими магами - воювали абсолютно протилежно, намагаючись максимально збільшити витрату мани. Це було пов’язано з тим, що таким чином вони виснажували ману навколишнього середовища, залишаючи менше для використання й ворогу. Іншими словами, це була своєрідна гонка до дна, щоб вичерпати все перш, ніж це зробить супротивник. Ця ментальність була настільки поширеною, що військові маги віддавали перевагу заклинанням, які неефективно витрачали ману.

Я колись був свідком тактики бойових магів у дії. Вони викликали монстрів за допомогою магії прикликання, щоб ті виступали щитами, замінюючи звичайних солдатів. Нічого особливого, як для звірів, але навіть монстри розміром з собаку вимагали уваги під час організованої атаки на позиції ворога. Піхота була змушена давати відсіч, а стрільці - стріляти. А оскільки зброя того часу не була здатна до швидкого вогню, це спричиняло значну затримку в наступі ворога - затримку, якою могли скористатися кавалерія чи піхота для просування вперед. Це була проста тактика виснаження, яка давала перевагу звичайним товаришам бойових магів. Очевидно, такі методи стали частиною військового арсеналу кожної нації, коли вогнепальна зброя стала поширеною.

Інша основна тактика бойових магів, що широко використовувалася, полягала у закиданні потужних заклинань з-поміж лав піхоти. Це була стара стратегія, і на відміну від тієї, яку я щойно розглянув, вона була спрямована безпосередньо на те, щоб спричинити хаос і посіяти розбрат серед ворога, щоб створити пролом для атаки піхоти чи кавалерії. Ідея полягала в тому, щоб використовувати власних піхотинців як щити для магів. Проблема, звичайно, полягала в тому, щоб підтримувати правильну відстань, за певною межею контроль мага над своїми заклинаннями значно знижувався, і будь-яка спроба скоротити відстань для магічної атаки з близької відстані неминуче призводила до того, що в обличчя летіли стріли або кулі. Як тільки гармати увійшли в тактичну схему, вони значною мірою витіснили магів з їхньої ніші як мобільної артилерії.

З цих двох тактик недоліком першої було те, що ви не отримували великої віддачі від витрат мани, оскільки навіть монстри невеликих розмірів були дорогими у викликанні і, хоч і завдавали збитків, не зменшували чисельність ворога суттєво. Недоліками другої тактики було те, що її легко можна було відбити за допомогою захисної магії, а витрати мани, необхідні для того, щоб наступальні заклинання дійсно досягли ворога, іноді могли бути надмірними. Звичайно, останній пункт можна було також розглядати як перевагу, з огляду на згадану вище ментальність "використовуй щоб ворогу не дісталося".

У будь-якому разі, я хотів сказати, що це була фундаментальна бойова доктрина, яку втовкмачували бойовим магам цього світу. І здавалося, що більшість представників знаті - які часто були офіцерами або обіймали інші керівні посади - також її поділяли.

Натомість мій стиль бою, мабуть, був ближчим до стилю авантюриста. Одним із найулюбленіших моїх заклинань було "Flamma Lux"- чудовий приклад цього. Я віддавав йому перевагу, оскільки воно швидко й економічно перетворювало ману на теплову енергію, що давало змогу миттєво його запускати.

На розробку цього заклинання, ймовірно, вплинуло моє припущення, що я буду вести магічний бій у межах захисних мано-печаток(мана-вардів), що блокують ману - магічного обладнання, яке створювало антимагічні зони там, де було встановлено. Заморожуючи ману в цих зонах, захисні заклинання могли фактично блокувати здатність мага до заклинань. Однак я все ще міг заклинати, насильно виштовхуючи свою внутрішню ману і спрямовуючи її за частку секунди до того, як вона застигала. Звідси й моє часте використання швидкого "Flamma Lux" . Оскільки надмірне використання внутрішньої мани призводило до того, що я втрачав свідомість, я хотів тримати рівень її витрати якомога нижчим.

Досі я ще не зустрічав іншого мага, здатного використовувати той самий метод для заклинань під захисними мано-печатками, що певною мірою пояснювало поширену думку, що робота бойового мага закінчується, коли вичерпується мана навколишнього середовища.

Зачекайте. Щось, чого я не міг до кінця згадати, тиснуло на мою пам’ять. Відчуття було таке, ніби між зубами застрягла маленька кісточка...

А, байдуже. Мабуть, я згадаю, що це було, пізніше.

"Якими ще закляттями ти володієш?"- запитав я , усвідомлюючи, що не дуже добре знайомий з репертуаром Віри-Сільвії . Ми не мали змоги зустрітися, коли я вирушав у свої подорожі, а навіть коли зустрічалися, то здебільшого занурювалися в пусті балачки. А відтоді, як її звільнили з увʼязнення, я був зайнятий підготовкою до війни.

Віра-Сільвія почала перераховувати. "Я можу змушувати рости лози, - сказала вона. - Створювати воду. Просити птахів про послуги. Це і... мабуть, ще й важкі речі носити."

Хм. Ну, це все те, у чому я, як я знав - або був майже впевнений, - був жахливий. Отож це й було те, що називали природним талантом, еге ж? Я нізащо не зміг би магічно спілкуватися з тваринами, це було точно.

"Я також... практикувала магію... яку ти мені показав, - сказала вона. - Хоча я не дуже в цьому вправна."

"Магію, яку я тобі показав?"- повторив я. Я не знав, що саме вона мала на увазі - коли вона ще була ув’язнена, я продемонстрував їй низку різних заклинань, навчаючи її магії. Власне, щодо цього... "До речі, - сказав я. - Коли ти була у вежі, чи помітила ти щось дивне у залізних ґратах на твоєму вікні?"

Колишню камеру Віри-Сільвії тепер використовували для ув’язнення регентші. Е-е, колишньої регентші. У мене був туманний спогад про те, як я колись розплавив залізні грати, а потім поспіхом охолодив їх, щоб вони знову набули форми - загалом, досить недбала робота. Озираючись назад, я був упевнений, що моя фізична молодість, мабуть, вплинула на мою поведінку. Тож якби ви сказали мені, що це моя провина, що грати ослабли, ну, принаймні, я не зміг би заперечити таку можливість.

"Чому... ти питаєш?"

Я почав розповідати про недавній інцидент, пов’язаний із вежею.

Через її деспотизм і загальну тиранію я ув’язнив Акретію, свою біологічну матір, так само, як і решту регентів. Її камера, зокрема, була в тій самій вежі в імператорських володіннях, де вона ув’язнила Віру-Сільвію . Однак граф Копардваль, коханець Акретії, вирішив піддатися кастрації, якщо це означало, що він зможе бути з нею в полоні, відмовившись від свого життя як аристократа в ім’я кохання. Отже, якби я закінчив цю історію на цьому, це була б справжня сльозлива романтична історія, чи не так? Е-е, за винятком, можливо, частини про "коханя". Ця частина була не такою вже й чистою.

Проблема полягала в тому, що Акретія нещодавно зіштовхнула графа Копардваля з вікна вежі, і той розбився на смерть. Звісно, зробити таке зі своїм коханим, який пішов на кастрацію й ув’язнення лише заради того, щоб бути з тобою, важко було пояснити інакше, ніж як катастрофічний збій розуму. Це також додало мені зайвих турбот, яких я справді не потребував, оскільки тепер мені довелося змінювати свої плани щодо володінь графа.

Хоча, строго кажучи, досі було незрозуміло, чи це було навмисно, чи випадково. У нас, звісно, не було часу провести ретельне розслідування. На кожному вікні у згаданій вежі були встановлені залізні ґрати як засіб запобігання самогубствам, за винятком одного, де вони відірвалися, і саме з цього вікна, як стверджували, випав граф Копардваль. Проблема полягала в тому, що це було те саме вікно, через яке я колись проліз.

З того, що я пам’ятав, вікно було достатньо великим, щоб пролізти крізь нього людині - хоча дорослому, звісно, довелося б згорнутися калачиком. Цікавим моментом, однак, було те, що залізні решітки не були вирвані чи зняті разом із рамою, а зламані так само, як тоді, коли я їх розплавив. Або їх вирвало вибухом бомби чи чогось подібного.

Крім того, хоча за вікном і був якийсь простий балкон, частина його теж була зруйнована. Поруч із вежею пролунав вибух, який збігався за часом з інцидентом. Для довідки: слідів пороху виявлено не було.

З огляду на непрямі докази, найімовірнішою версією було те, що всередину було пронесено вибуховий магічний пристрій, який використали, щоб підірвати залізні грати, ослаблені моїми поспішними ремонтами, що й призвело до загибелі графа. Не те щоб було знайдено якісь сліди такого пристрою. Але з огляду на те, що граф впав на смерть одразу після звуку вибуху, це справді здавалося найвірогіднішим поясненням.

Я не мав сумнівів, що справа затягнеться. У цей час у нас немає ні детективів, ні поліцейських. А що щодо свідчень підозрюваної, запитаєте ви? Ну, як ви можете собі уявити, Акретія тримала язик за зубами.

Це, мабуть, і все, що стосується доказів та висновків, яких я дійшов на той момент, і про що я розповів Вірі-Сільвії . До речі, не надто багато уваги приділялося з’ясуванню методів, використаних для скоєння злочину. Ні граф-палатін, ні решта моїх лордів, здавалося, не надто переймалися тим, як саме було скоєно вбивство. Мені ж не могло не бути цікаво, тому я й попросив Віру-Сільвію висловити свою думку.

Її відповідь виявилася досить абсурдною. "Можливо, вона… розхвилювалася… і використала магію",- припустила вона.

"Це неможливо - вона була під мана-печаткою",- нагадав я. "Я знаю, що ти могла б це зробити, але зазвичай у цій вежі неможливо чаклувати. До того ж я ніколи не чув, щоб вона вміла користуватися магією."

Магічні здібності Акретії чітко пояснювали б вибух, залізні грати, а також відсутність будь-яких пристроїв, знайдених після події. Однак це була надто важка для сприйняття початкова гіпотеза.

"Але вона мала б… мати талант",- твердо сказала Віра-Сільвія.

"До магії?"- запитав я. "Чому ти так думаєш?"

Віра-Сільвія почала пояснювати, що попередні покоління імператорської родини активно прагнули змішувати магічні родоводи зі своїми. Це я міг зрозуміти. Історично здатність до магії була тісно пов’язана з належністю до знаті, не кажучи вже про те, що сама магія була символом влади.

Це призвело до того, що імператорська родина поглинала магічні родоводи, щоб зберегти свій вплив і авторитет, а також до поширеної практики вибору імператриці-консортки з таких родоводів - хоча те, чи була вона насправді здатна до магії, часто ігнорувалося як питання, що не має значення. У будь-якому разі, це означало, що кожна імператриця-консорт до цього часу або сама мала магічні здібності, або належала до підтвердженого магічного роду.

"Ось чому мене… обрали дружиною наслідного принца, - завершила Віра-Сільвія. - І чому леді Розарія вивчає магію."

Перевірити, чи має хтось потенціал стати магом, було досить легко за допомогою магічного діагностичного інструменту. Саме так ми виявили наших магічно обдарованих під час набору до армії. Однак мати потенціал - це зовсім не те саме, що вміти насправді чаклувати. Різниця полягала виключно в уяві суб’єкта, а точніше - в її обмеженості. Саме тому існувало стільки гримуарів, що містили десятки методів тренування чи способів уявного відтворення одного заклинання.

Майбутні маги також стикалися з іншою перешкодою, коли доходило до найпершого кроку - відчуття мани в оточенні. Я швидко це підхопив, оскільки помітив у повітрі щось, чого ніколи не відчував на Землі, але інші не мали переваги такого порівняння, яке могло б їм допомогти. Очевидно, було чимало людей, які мали потенціал стати магами, але не могли цього зробити, бо не мали сприйняття мани.

У випадку Віри-Сільвії , хоча вона ніколи не використовувала багато магії, вона стала дружиною наслідного принца, бо мала цей потенціал. Лише після ув’язнення її талант до чаклування справді розквітнув. З огляду на це, не здавалося надто неймовірним, що Акретія пережила подібний розквіт після ув’язнення.

Власне, у цьому було своєрідне логічне пояснення. Щодо мешканців цього світу, магію можна було вважати своєрідним вродженим бойовим інстинктом - частиною реакції "бийся" у комплексі "бийся або тікай". Було цілком логічно, що перебування в екстремальних умовах, таких як ув’язнення, могло пробудити цей природний інстинкт. Той факт, що батько Акретії був міністром церемоній - нащадком імператорської родини Бундарте, яка мала багаті магічні традиції, - додавав ваги цій теорії. Не кажучи вже про те, що її мати була нащадком, Ілюміната Айна. Якщо судити з того переселенця в одязі дворецького, якого я зустрів колись давно, то, ймовірно, нащадки Айна теж мали сильну магічну кров. Усе вказувало на те, що Акретія мала значний прихований талант до магії.

Чорт забирай, чому мені ніхто про це не розповідав? Ну, мабуть, тому що це вважалося загальновідомим серед аристократії цього світу, якщо вже я про це замислився. Насправді, чи означало це, що доки королівська родина та аристократія укладатимуть шлюби між собою, у нас, по суті, ніколи не закінчаться магічні родоводи?

Якщо припустити, що припущення Віри було правильним, і Акретія прокинулася як маг у межах бар’єрів, що блокують ману, це означало, що колишня регентка могла втекти, коли забажає. Ні, зачекай - це неправда. Якби це було так просто, Віра-Сільвія вже давно б це зробила. На заваді все ще стояли охоронці та всі ці системи спостереження. Проте я мав би пильнувати, щоб Акретія не створила мені ще більше клопоту.

Було б набагато простіше просто вбити її.

"Тоді чому вона стала емоційною? - буркнув я. - Що змусило її вбити графа? Я анітрохи не можу збагнути, про що вона думала."

"Можливо, вона взагалі не думала",- припустила Віра-Сільвія. Вона продовжила, стверджуючи, що Акретія не мала бажання провокувати мій гнів. І, судячи з усього, вона не мала на мене образи за те, що я ув’язнив її.

Особисто я не міг змусити себе в це повірити. Адже вона була однією з моїх головних ляльководів!

"Я думаю, просто тому що... вона не знала, як... любити тебе...",- сказала Віра-Сільвія , і її слова поступово втрачали впевненість, аж поки не перетворилися на ледь чутний шепіт. "Це не означає... що вона... зовсім не... любила тебе..."

"Вона тобі це сказала?"- запитав я.

"Ні..."

Ну, я так і думав. Віра-Сільвія не контактувала з Акретією протягом останнього десятиліття. Це мала бути її власна думка - думка без підстав, додам я. Колишня регентка покинула мене, щоб присвятити себе дитині, яку вона народила від свого позашлучного коханця. Стверджувати, що вона любила мене, було за межею віри.

У будь-якому разі, не було жодних вагомих доказів того, що вона володіла магією. Все це було лише спекуляціями. Я міг би скільки завгодно ламати голову над тим, як вона це зробила, але, ймовірно, ніколи не отримав би відповіді.

Здавалося, що, зрештою, мій висновок збігався з висновком моїх лордів. З огляду на існування магії в цьому світі, "як саме" насправді не мало великого значення.

Щодо того, як я впораюся з наслідками, я подумаю про це іншим разом. Знаєте, якщо подумати, саме Акретія була відповідальною за те, що Віра-Сільвія так довго перебувала в ув’язненні. Ця юна магічна вундеркіндка мала мати серце ангела, якщо намагалася її захистити.

Проте, здавалося, що Віра-Сільвія більше не мала чого сказати, і ми занурилися в довгу тишу.