Розділ 3 — На території табору

На території табору

Зрештою, незручна атмосфера між нами зберігалася аж доти, доки Віра-Сільвія не вирушила до сусіднього містечка. На відміну від решти з нас, вона не збиралася ночувати в таборі.

Коли армія перебувала в поході, аристократія або імператор зазвичай зупинялися в сусідніх селах, містах чи церквах. Як правило, великі населені пункти часто керувалися віконтами чи баронами, і герцогство Афороа не було винятком. Звісно, це означало, що вони могли надати свої помешкання на ніч. І Віра-Сільвія, і Надін мали зупинитися в сусідньому містечку, де вони матимуть доступ до таких розкошей, як туалети, вода, кухні і, найголовніше, ліжка. Оскільки вони не звикли спати на лоні природи, краще було не завдавати їм зайвого стресу.

А я? Я відмовився від цієї пропозиції, вирішивши замість цього залишитися в наметі. Попри зовнішній вигляд, я мав чималий досвід кемпінгу завдяки своїм подорожам Імперією. Чесно кажучи, моя свита привезла для мене просте ліжко, а також достатньо кухонного приладдя, щоб фактично слугувати мобільною кухнею. Ось що ти отримуєш, коли твої подорожі очолюють і фінансують аристократи. Однак брак зручностей у природі можна було компенсувати лише частково, тому я був вражений тим, що Розарія приєдналася до нас і використовувала намет.

До речі, ми не брали з собою жодних таких розкошей для цього походу. Вони б лише заважали, і якби я мав намір їх мати, то все одно було б ефективніше зупинитися у місцевих аристократів.

Коротше кажучи, я мав жити в таких самих суворих умовах, як і наші солдати: проста їжа, будь-яка тканина, яку можна було роздобути, щоб використовувати як спальний мішок, та вода з найближчих річок, яка була, певною мірою, відфільтрована та кип’ячена. Особливо останнє вимагало часу та зусиль, а це означало, що її була лише обмежена кількість. І, нарешті, яма, викопана в землі замість туалету.

Чому я вирішив залишитися в таборі, запитаєте ви? Ну, тому що я довіряв дворянам настільки, наскільки міг їх кинути. Тобто, ночувати в будинку того, хто ще два місяці тому був лакеєм канцлера? Ви жартуєте? Навіть Віра-Сільвія та Надін не залишалися у дворян, а в одному із міських постоялих дворів.

На перший погляд, дворяни, про яких я говорив, повернулися до служби мені - що було парадоксальним твердженням, якщо задуматися, адже, будучи губернатораторами територій, що перебували під моїм безпосереднім контролем, вони ніколи не мали залишати служби мені. Проте це означало, що я був змушений підігравати їхнім символічним спробам задобрити мене.

"Вашій Величності немає потреби піддавати себе таким аскетичним умовам? Будь ласка, вшануйте мою резиденцію своєю присутністю. Якість мого столу, можливо, далеко не дотягує до вишуканої кухні імператорських маєтків, але моя родина та я не пошкодуємо зусиль, щоб забезпечити вам комфорт."

"А якщо Ваша Величносте не бажаєте відвідувати резиденцію доброго віконта, то як щодо моєї церкви? Я доручу черницям подбати про всі ваші потреби - як щодо їжі, так і в усьому іншому."

Маріонетки, з якими я зараз мав справу, - це місцевий дрібний чиновник, віконт, який належав до фракції канцлера, хоча нібито керував однією з територій імператора, та надто матеріалістичний сакрадос - священик, який піднявся кар’єрними сходами, цілуючи чоботи Георга V, колишнього архіпрелата Західної Ортодоксальної Церкви, засудженого до смерті.

О, імена цих маріонеток? Навіщо мені їх запам’ятовувати? Мене більше турбувало, чому сакрадос говорив так, ніби церква - його приватна власність. Не кажучи вже про те, що його зауваження про мої "інші потреби" було, мабуть, прихованим способом запропонувати мені жінок. Я подумки вирішив пізніше повідомити про цього чоловіка Даніелю де Пірсу.

"Як бачите, у нашій армії багато солдатів, озброєних рушницями",- сказав я, повторивши ту саму причину, через яку я відмовив їм спочатку. "Тому ми воліли б забезпечити, щоб усі вони могли переночувати під дахом. Однак ані ваше місто, ані ваша церква не мають можливості розмістити сім тисяч солдатів."

Оскільки для пострілу з мушкетів потрібно було підпалити запал, волога могла негативно впливати на їхню ефективність. Звісно, вони не ставали непридатними до використання, але я хотів максимально підвищити наші шанси на успіх. Забезпечення солдатів дахом над головою та ліжками мало ще й ту перевагу, що дозволяло нам "помахати морквиною" перед новими призовниками, саме тому під час цього походу ми розміщуватимемо найефективніші взводи в містечках, поблизу яких ми зупинятимемося. Сподіваємося, що з часом це допоможе зменшити сьогоднішні недбалі маршові формування.

Якщо говорити конкретніше, ми розміщуватимемо солдатів у корчмах або цивільних будинках. Шляхта відмовилася надати свої резиденції, так само вчинили й духовенство та їхні церкви. Насправді двері останніх були практично закриті для всіх, крім мене. Було очевидно, що вони досі не розуміють, у якому становищі перебувають.

Хоча, можливо, це було неминуче. Ті, хто вижив із фракції Георга, обрали політику очікування в опортуністичній невизначеності, оскільки за найвище крісло Західної Ортодоксальної Церкви все ще точилася боротьба - причому досить запекла.

Після архіпрелата трьома найвищими авторитетами в церкві були прелат літургіі, прелат писарства та прелат офіціум. Останню посаду наразі обіймав Даніель де Пірс, один із Розповідачів Айна, що багато говорило про сучасні практики перевірки кандидатів у Західній Ортодоксальній Церкві, оскільки Розповідачі з самого початку не поділяли вірувань конфесії.

Незважаючи на це, духовенство Західної Ортодоксальної Церкви мало вперту одержимість владою та впливом. А оскільки Георг V був спалений на вогнищі, найвища посада була вакантною. Наразі прелат літургії та прелат-писарства запекло боролися за те, хто її займе, а Даніель стояв посередині як нейтральна сторона і підливав масла у вогонь… за моїм наказом.

Що стосується політики, мало що було більш клопітким, ніж релігійні авторитети зі світським впливом - особливо якщо їхнім особливим гріхом була жадібність. Звісно, Західна Ортодоксальна Церква поспішила заявити про свою підтримку мене після моєї коронації, але я знав, що вони були нічим іншим, як єгоїстичними гієнами. Чим більше я міг обмежити їхню владу, тим краще, тож, що стосувалося мене, прелати могли битися між собою скільки завгодно. Коли вони виснажать себе, я розчавлю їх обох.

Якось переконавши віконта та сакрадоса піти, я приєднався до командирів взводів за їхньою трапезою. Тімон, звісно, як завжди, перевірив їжу на отруту для мене. Чесно кажучи, я б волів приєднатися до рядових, але це, мабуть, лише знервувало б їх.

Я не вмів читати думки, тож не міг з упевненістю сказати, що думали про це командири взводів, але був майже впевнений, що справив на них гарне враження. А з огляду на те, що, ймовірно, я колись даватиму їм накази, їм, мабуть, буде легше їх сприймати, якщо вони надходитимуть від когось, кого вони знають.

Однак, здавалося, що певна особа мала заперечення щодо того, як я провів час обіду.

"Той сакрадос прийшов до мене",- буркнула Надін, щойно увійшла до командного намету. -"Він бурмотів якісь скарги про порушення Божих настанов чи щось таке. Чесно кажучи, він був справжньою скалкою в оці."

Командний намет був найбільшим у нашому таборі, і, оскільки це було місце, де мої лорди збиралися для обговорення військових питань, його було обставлено кількома простими столами та стільцями.

"Він навіть підійшов до входу в намет, щоб висловити протест",- сказав Саломон. Очевидно, він теж бачив незадоволеного Сакрадоса. -"З такою енергією, що в нього є, він мав би витратити її на кращі справи."

Схоже, цей матеріалістичний священник був типом педанта, зважаючи на те, скільки він бігав туди-сюди. До речі, його вивели імперські гвардійці. Якби вони й надалі так добре працювали, я б розглянув можливість присудити їм нагороду "працівник місяця".

Щодо того, чому священник, який виглядав так, ніби його не цікавило нічого, крім влади, прийшов протестувати, то це було пов’язано з доктриною Першої Віри.

У Середньовіччі в Європі було звичним їсти руками, а не користуватися столовими приборами, такими як ложки чи виделки. Я навіть читав історичні анекдоти про те, що деякі люди використовували сухий хліб замість тарілок. Мабуть, ця практика походила з релігійних вірувань, оскільки духовенство того часу сповідувало ідею, що їжу повинні торкатися лише людські руки, а використання інструментів було б актом святотатства. Принаймні, я був майже впевнений, що колись чув щось на кшталт цього.

Я не зовсім це "розумів", оскільки не був християнином, але, як мені здавалося, логіка була такою: оскільки люди - це Боже творіння, їсти руками - це нормально, а от їсти їжу - теж Боже творіння - за допомогою інструментів, виготовлених людськими руками, - це недобре. Шкода, що я більше не мав доступу до пошукових систем чи довідкових матеріалів, які б дозволили мені це підтвердити.

У цьому світі, однак, ложки, виделки та тарілки були у загальному вжитку. Коли я нещодавно відродився тут, я раціоналізував це, думаючи: "Ну, це альтернативний світ", але насправді це було через вплив Першої Віри. Судячи з усього, Ілюмінат Айн, досить чітко висловився щодо "належного поводження" з посудом, миття рук перед їжею та загальних правил поведінки за столом. Схоже, у цьому світі не було потреби турбуватися про те, що під час сутички за м’ясо ніж потрапить у руку, а вбивство все одно вважатиметься вбивством, навіть якщо за столом збирається сім чи більше людей.

Ми мали дякувати Першій Вірі за поширення унітазів зі змивом та загальну практику купання. Хай славиться могутній Айн. Звісно, це також було свідченням того, який величезний вплив могла мати релігія.

Повертаючись до теми, суть полягала в тому, що використання столових приборів, відмова від їжі руками та розкладання їжі зі спільних тарілок на особисті тарілки перед їжею вважалися праведним поводженням. І навпаки, це означало, що протилежне могло вважатися дією, що суперечить Божим вченням. Таку позицію зайняла Західна Ортодоксальна Церква.

Однак армія в поході не могла собі дозволити дотримуватися цих звичаїв. Тобто, що ми мали робити - видати кожному солдату власний посуд? Так, точно. Вони їли руками, а якщо трапеза складалася з супу, то по черзі передавали один одному ополоник. Хіба що це був імператор, і тоді він мав просто неймовірний привілей мати власну миску супу та ложку.

Одного разу, під час однієї з моїх поїздок, один дворянин застеріг мене не їсти кашу, приготовану селянами, бо це "забруднить" мене. Але він не звинуватив мене в нечестивості, оскільки селяни їли з мисок і ложок. Цього разу, однак, наші солдати не користувалися ні тим, ні іншим. Для когось, хто так явно дбає про матеріальні блага, здавалося, що Сакрадос мав палицю в дупі, коли йшлося про доктрину. Мабуть, саме тому він був таким непохитним. Хоча я підозрював, що головним чином його рухало бажання помститися.

"А що з цього приводу скаже колишній настоятель?"- запитав я, перевівши погляд на Дефлотта ле Муассана. Я не знав, коли саме, але колишній священик Західної Ортодоксальної Церкви в якийсь момент приєднався до нашої колони.

Для довідки: Західна Ортодоксальна Церква мала чітко визначену ієрархічну структуру. Приблизно зверху вниз: прелат, ієрарх, пресвітер, єпархіальний священик, сакрадос, вікарій. Звісно, між ними існували більш детальні поділи, і іноді їхній фактичний вплив відрізнявся від їхнього рангу. Прикладом першого були архіпрелат та інші прелати, тоді як пресвітери та єпархіальні священики становили приклад другого. З того, що я знав, для членів духовенства було не рідкістю прагнути стати регіональними єпархіальними священиками, а не пресвітерами у великих населених пунктах, оскільки бути великою рибою в маленькому ставку часто давало більше переваг, ніж мати технічно вищий ранг, але підкорятися ієрарху чи комусь подібному. Ці два ранги настільки зблизилися, що нещодавно з’явився новий термін для позначення обох: старший священик.

Що стосується Дефлотта ле Муассана, то, окрім того, що він був агентом Даніеля де Пірса, прелата офіціума, він також мав офіційний сан пресвітера.

"Усі конфесії сходяться на думці, що такі гріхи можуть бути прощені, якщо їх скоєно за відсутності іншого вибору та заради захисту своєї родини",- сказав Дефлотт. -"Оскільки війна підпадає під цю категорію, то тут немає жодних проблем."

Хоча Дефлотт досі перебував у Готіруарі, виконуючи функції зв’язкового з імперською столицею, здавалося, він повернувся тому, що я нарешті зробив свій крок. До речі, граф Палатін Водед зараз був відсутній. Будучи керівником розвідки, він часто мусив зникати, щоб займатися іншими справами. У мене було підозра, що Дефлотт спеціально вибрав час своєї появи, щоб уникнути свого батька. Він це заперечував, але мені це здавалося цілком очевидним.

"Це слабка втіха для тих з нас, хто мусив терпіти скарги того дурня",- буркнула Надін.

Сакрадос здавався досить шовіністичним. Легко було уявити, що він вважав Надін більш сприйнятливою аудирторією для своїх проповідей. Було багато таких сакрадосів, як він, які помилково вважали свої регіональні церкви - що належали до Західної Ортодоксальної Церкви - своєю власною власністю. Та все ж, виголошувати проповіді дочці герцога? Я не міг сказати, чи він був надто зарозумілим і засліпленим своєю владою, щоб відчувати страх, чи просто дурним. Мене вразило, що Надін взагалі його терпіла.

"Вибач, Надін, - вибачився я. - Тобі не слід було з цим миритися."

Вона на мить замовкла, а потім відвела погляд. "Це не така вже й велика справа."

Перша Віра була заснована Айном, трансмігрантом, тож замість чистого ідеалізму в її основну доктрину було вкладено багато практичного, включаючи положення щодо виняткових обставин, таких як війна. Це навіть не торкалося згаданого вище інтересу до гігієни та тих зусиль, яких Айн доклав, щоб з самого початку приборкати дискримінацію та упередження. Що стосувалася релігій, я особисто вважав Першу Віру досить непоганою. А от члени духовенства? Ну... Вони, здавалося, були надто заклопотані тим, щоб повторити ту саму траєкторію, яку можна було спостерігати в організованих релігіях протягом усієї історії Землі: справжній чудовий хлопець запустив процес, а далі все пішло під укіс.

"Як вам, сподобалася їжа солдатів?"- раптом запитав Дефлотт.

Сьогоднішньою стравою був хліб - такий, що довго зберігається, - та відносно свіже м’ясо. За словами командирів взводів, із часом сушене м’ясо з’являтиметься частіше, а якщо запаси вичерпаються, ми будемо їсти більше каш та юшок. Таке частіше траплялося під час транскордонних експедицій, де було складніше налагодити ланцюг постачання. Пагорб Челан був відносно близько, тож нам не доводилося особливо турбуватися про харчі.

"Було чудово",- сказав я щиро.

"О? Тож це не сподобалося Вашій Величності?"

Схоже, мою відповідь сприйняли як сарказм. "Ні, справді було непогано. Смак виявився набагато приємнішим, ніж ми очікували."

"Тоді це ваша власна заслуга, Ваша Величносте."

"Наша?"

"Так",- сказав Дефлотт. -"Схоже, та хитра лисиця... Ні, мабуть, "вівця" більше підійде їй як прізвисько. Схоже, вона та її соратники вас полюбили. Завдяки їхнім рясним запасам перцю солдати ваших лордів перебувають у чудовому настрої. Зрештою, вони знають, що це - військовий провіант без перцю. Можливо, було б розумно переконатися, що вони знають: їхнє щастя - це заслуга Вашої Величності?"

О, це мало сенс. Я вважав це само собою зрозумілим, оскільки мої страви завжди були приправлені, але сьогодні до провізії додали перець. Мабуть, це ще одна частина позики від "Золотої вівці". Оскільки консервування в цьому світі ще не було винайдено, основним методом зберігання їжі було засолювання. Але хоча це й сповільнювало гниття м’яса, повністю зупинити його не могло, тому для маскування смаку використовували перець. Ось чому він був таким популярним. Хоча я й переродився в іншому світі, здавалося, що деякі історичні особливості залишилися незмінними.

"Ми плануємо пригостити хлопців випивкою, щойно дістанемося пагорба Челан",- повідомив я. "Цього, мабуть, поки що вистачить."

"Прошу вибачення за запізнення",- сказав останній із моїх найважливіших васалів, увійшовши до намету.

"Гаразд",- відповів я. "Починаємо військову нараду."