Розділ 4 — Нестабільна ситуація

Нестабільна ситуація

Ми розпочали з огляду подій дня, після чого переглянули прогнози щодо темпів нашого походу. Ці питання входили до заздалегідь затвердженого порядку денного ради, і, оскільки серйозних проблем не було, ми швидко їх розглянули.

За столом були присутні, звичайно ж, я, як керівник імператорського війська, а також Тімон, мій особистий охоронець та секретар. Ліворуч від мене сиділи мої командири. У порядку: Жоель де Бурго-Дюкудре, заступник генерала імператорського війська; Саломон де Барбеторте, командир магічного підрозділу та Бальтазар Шевіллар, командир батальйону імператорської гвардії.

Для довідки: звання заступника генерала Жоеля де Бурго-Дюкудре обмежувалося лише цією армією. За всіма правами, мантію командування армією носив генерал, а вище за нього стояли Імперські Гранд Маршали , які керували одночасно кількома арміями. Саме ці чини володіли правом командування, що означало - ну, назва говорила сама за себе. Без нього не можна було наказати імперській армії навіть пальцем поворухнути.

До речі, оскільки приватні війська дворянства були саме такими - приватними - вони виконували накази своїх лордів і не вважалися частиною імперської армії. Отже, хоча генерал мав той самий чин, що й згадані лорди, він не міг видавати розпорядження поза межами власної армії.

Однак Імперські Гранд Маршали , окрім права командування, також мали право контролю, що надавало їм повноваження віддавати накази й арміям лордів. Наразі я призначив лише двох Імперських Гранд Маршалів : герцога Уоррена та графа Шамно. Саме тому я й довірив імперську столицю першому, у разі потреби він міг би керувати як своїми особистими військами, так і міським гарнізоном.

До речі, хоча я призначив двох Імперських Гранд Маршалів , щоб забезпечити децентралізацію влади, граф Шамно робив усе можливе, щоб уникнути асоціації з цією роллю. Це було пов’язано з ієрархією дворянства - таким собі негласним договором, який повністю розуміли лише ті, хто був її частиною.

У імперській столиці, коли ми проводили нараду за участю графа Шамно за допомогою магічних сережок, він звертався до герцога Уоррена як "Ваша Світлість", тоді як герцог звертався до нього як "генерале". У перекладі з мови не-блакитної-крові це означало, що герцог Уоррен оголошував про свій намір не розглядати графа Шамно як рівного, що граф сприйняв як цілком природне.

Я усвідомив це лише згодом, бо не бачив нічого поганого в тому, щоб звертатися до Імперського Гранд Маршала як до "генерала". Зрештою, окрім звання, це слово було також універсальним терміном для позначення командувача армії. Те, що граф звертався до герцога як "Ваша Світлість", також здавалося цілком природним, оскільки останній мав об’єктивно вищий ранг. Але насправді все це було витонченим і тонким методом встановлення ієрархії. Аристократи - це страшні люди, повірте мені на слово.

Але я відволікся. Я хотів сказати, що, хоча генерал і поступався за званням Імперському Гранд Маршалу , він все одно мав величезну владу, оскільки міг командувати імперською армією. Отже, з огляду на те, що Жоель де Бурго-Дюкудре був іноземним аристократом, чия родина втекла сюди з Імперіуму , призначити його на цю посаду було складно.

З огляду на те, що він раніше був генералом, я, чесно кажучи, все одно хотів віддати цю посаду йому. Однак це була межа, яку я мав обережно перетинати, щоб не завдати ненавмисної образи решті дворянства.

Ось чому я вирішив призначити його заступником генерала. Протягом історії було багато прикладів, коли імператор безпосередньо супроводжував армію, і коли він це робив, він мав абсолютну владу - навіть генерал не міг йому заперечити. Однак чи був він насправді достатньо компетентним, щоб керувати - це інше питання. Імператор, який не знав військових азів, беручи командування, лише ризикував наражати себе на небезпеку.

Щоб запобігти цьому, Імперія створила звання заступника генерала - звання, яке надавало право командувати імперською армією як, власне, заступник імператора. Звісно, оскільки імператори ненавиділи, коли їм наказували, це звання майже не використовувалося. Звісно, частково це було тому, що, на відміну від давніх часів, останні імператори взагалі намагалися уникати поля бою.

До речі, саме Шарль де Аженкарл витягнув це звання з забутих куточків історії. Третій син міністра церемоній досить охоче співпрацював зі мною, незважаючи на те, що все ще перебував під арештом, і коли я запитав його про думку, він одразу згадав старий закон, що дозволяв призначення заступників генералів. Чесно кажучи, я починаю йому симпатизувати.

Він був розважливим - доказом цього було те, як він фактично відкинув усе своє життя заради самозбереження. Це робило його людиною, за якою варто було пильно стежити, але також означало, що він був надзвичайно компетентним. Усі дворяни, які останнім часом повзли до мене, вміли лише підлизуватися, і кожна така зустріч лише ще більше підштовхувала мене прийняти Шарля на службу.

У будь-якому разі, саме тому я призначив Жоеля де Бурго-Дюкудре заступником генерала і надав йому фактичне командування імператорським військом. Відповідно до своєї репутації рівного Двом Чемпіонам, усе - від його методів тренування до командування - здавалося надзвичайно ефективним.

Наступним був Саломон де Барбеторте, командир батальйону наших магічних військ. Причина, чому він обіймав цю посаду, була проста: кого ще я міг поставити відповідальним за наших магів? Хоча він теж був іноземцем, його випадок відрізнявся від випадку Жоеля де Бурго-Дюкудре тим, що він офіційно брав участь як найманець, згідно з нашою угодою з Королівством Бельвер - а найвищим званням, яке міг мати найманець, було звання командира батальйону. З очевидних причин не можна було допустити, щоб якийсь випадковий ватажок загону найманців досяг звання Імперського Гранд Маршала .

Я припустив, що іншим способом висловити це було б те, що Саломон був гостьовим генералом із союзної країни, з огляду на дипломатичне значення його присутності. Він, безперечно, мав навички, щоб підкріпити цю роль, і як досвідчений командир бойових магів, його присутність була б неоціненною, усі особи на боці Імперії, які відповідали йому за набором навичок, вже перебували на службі або у Рауля, або в Аженкарла.

Нарешті, на місці, найвіддаленішому від мене, сидів Бальтазар Шевіяр, командир батальйону імператорської гвардії - війська, яким доручено мою особисту охорону. Оскільки імперська гвардія вважалася частиною імператорського війська, а Саломон, який на папері мав те саме звання, був гостьовим генералом, Бальтазар мав найменше політичне значення з трьох присутніх командирів, звідси й його місце за столом. Не те щоб він особливо переймався цим.

До речі, хоча імперська гвардія ієрархічно підпорядковувалася імператорському війську, наказувати її командиру міг лише імператор. Не те щоб я не довіряв Жоелю просто краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Далі ми перейшли до тих, хто сидів праворуч від мене. У порядку черговості це були Надін де Ван-Уоррен, дочка герцога Уоррена, Ерве де Седолін, який був легатом військ герцога Уоррена, та Арнуль де Нунваль, командир військ графа Нунваля.

Надін, яка була на рік молодша за мене, перебувала тут як політична представниця герцога Уоррена. За той час, що я її не бачив, вона справді подорослішала. Я мав на увазі, звісно, її зріст, але й ту спокійну врівноваженість, якої раніше в неї не було. Вона також подолала свою невмілість у поводженні з кіньми і була на шляху до того, щоб стати досвідченою вершницею. У деяких аспектах вона все ще була дитиною, і її гостра мова давала зрозуміти, чому вона заслужила прізвисько "Колюча принцеса", але все це, мабуть, можна було б об’єднати і продати як частину її чарівності, якщо примружитися достатньо сильно.

Однак мене вразило те, що, на відміну від Віри-Сільвії, яка здавалася надто непридатною для поля бою, Надін, здавалося, надто добре вписувалася в цю операцію. Мабуть, вона успадкувала це від свого батька, професійного солдата. Я замислився, чи герцог Уоррен не має нічого проти цього. Він же знав, що молоді аристократки зазвичай не одягають обладунки й не стають у стрій, правда?

Попри це, Надін виконуватиме за мене кілька моїх обов’язків під час цього конфлікту, наприклад, буде контактною особою для дрібної знаті, яка не наважиться звертатися зі скаргами безпосередньо до мене, виступатиме моєю заступницею на бенкетах та вечерях із знаттю, а також просто приділятиме знаті увагу від мого імені, коли їм це загалом знадобиться. Якщо це звучало так, ніби їй дісталася найгірша роль, то це тому, що так і було - хоча й добровільно. Той сакрадос, про якого я згадував раніше, можливо, був першим, хто звернувся до неї зі своїми скаргами, але він точно не буде останнім. Чесно кажучи, я відчував провину через усе це.

Звісно, її найважливішою роллю було виступати в ролі заручниці. Не заради мене, а заради герцога Уоррена - її присутність була знаком від нього іншим аристократам, що він діятиме добросовісно.

Розумієте, наша колона не була єдиною армією, це була коаліція сил, що належали до фракції імператора. Як такі, герцог Уоррен, граф Шамно та маркіз Рамітеад пильно стежили один за одним, вишукуючи будь-які ознаки зради. Це було не тому, що між ними була ворожнеча - навіть не тому, що хтось із них був параноїком. Просто всі, хто був залучений, ризикували своїм життям і життям своїх родин, тож обережність була нормою. Ось чому для знаті в таких обставинах було звичним демонструвати свою добросовісність.

Далі ми підійшли до віконта Ерве де Седоліна, легата військ герцога Уоррена. Він був однолітком герцога і, за словами Надін, був його молодшим братом. І я тільки зараз усвідомив, що бачив його раніше - герцог Уоррен привів його як охоронця, коли вперше приїхав до імперської столиці на аудієнцію до мене. Ерве де Седолін тоді не промовив ані слова, тому я й не згадав його, доки не отримав нагоди детально роздивитися його обличчя.

Простіше кажучи, герцог Уоррен фактично надіслав мені свого Тімона. Це був грандіозний жест для того, хто здавався таким байдужим, коли повідомляв, що надішле мені "одного зі своїх командирів".

Посада Ерве де Седоліна, коротко кажучи, була чимось на зразок поєднання штабного офіцера та заступника командира. Усі його дії, слова та накази слід було сприймати так, ніби вони походили від самого герцога Уоррена, а кожне його рішення тлумачилося як воля герцога Уоррена. А оскільки герцог був Імперським Гранд Маршалом , це означало, що Ерве де Седолін також мав право тимчасово здійснювати повну владу Імперського Гранд Маршала . Саме він керував військами герцога Уоррена під час цього походу, а не Надін.

Хоча посада легата звучала досить зручно, коли я описував її таким чином, насправді її не часто зустрінеш. Це було пов’язано з тим, що відповідальність за дії легата лягала на особу, яка його призначила. Іншими словами, якщо він налажав, герцог Уоррен мав би взяти провину на себе. З іншого боку, сам факт, що Ерве де Седолін був легатом, свідчив про рівень довіри між ними. Сподіваюся, це дало вам чітке уявлення про величезну важливість людей, яких герцог вирішив відправити.

Герцог Уоррен надав три тисячі п’ятсот воїнів. Я був цілком упевнений, що це - абсолютний максимум, на який він міг піти, зважаючи на те, що йому все ще потрібні були достатні сили для охорони власних володінь та імперської столиці, а також кілька загонів, які утримували території сусідніх дворян. Не кажучи вже про те, що його герцогство розташоване на південному кордоні Імперії, межуючи з королівствами Апраада, Беніма та Рокорт. Доки існувала хоч найменша ймовірність, що вони спробують втрутитися в цей конфлікт, він не міг скорочувати свої оборонні сили.

Потім ми дійшли до особи, яка прибула до командного намету останньою: Арнуль де Нунваль, командувач військ графа Нунваля. Арнуль був сином міністра фінансів і, на відміну від свого батька, ще мав густе волосся. Моє перше враження про нього було таке, що він - природжений цивільний чиновник, але тепер, коли я розглядав його ближче, я б повірив, якби хтось намагався переконати мене, що він ще й військовий клерк. У нього просто був такий вигляд. Можливо, це через очевидну відсутність тієї залізної енергії, якою, здавалося, володів герцог Уоррен.

Я не був обізнаний із рівнем здібностей Арнуля де Нунваля, але чув, що підрозділ магів-лучників, яким він командував, був досить відомим. Щодо військ графа Нунваля, то їхня чисельність становила близько тисячі. Це здавалося справедливим, зважаючи на те, що він був бюрократом, який весь свій час проводив в імперській столиці. Я також ніколи не чув про жодні конфлікти, що відбувалися на його володіннях. Як я зрозумів, його особисті війська були лише мінімально необхідними для захисту його графства. З іншого боку, можливо, саме відсутність прикордонних суперечок з іншими дворянами дозволила йому залишатися нейтральним. І, нарешті, графство Нунваль технічно було частиною нашої лінії фронту проти Аженкарла. Хоча в цьому плані там не відбувалося жодних подій, це все одно обмежувало кількість солдатів, яких граф міг надати.

Нарешті, на протилежному кінці столу навпроти мене стояв Дефлотт ле Муассан. Колись він був членом духовенства, але повернувся до світського життя - хоча й досі називав Даніеля де Пірса своїм наставником. Проте він не мав офіційного звання та посади, тому й стояв.

Коли стандартний порядок денний нарешті було розглянуто, я звернув увагу всіх на Дефлотта. "Отже, сер Ле Муассан. Чи не могли б ви пояснити всім, чому ви тут?"

"Звісно, Ваша Величносте, я тут, щоб передати інформацію". - Як завжди, заплющивши очі, Дефлотт вклонився й почав свою доповідь. "Армія Рауля змінила курс на пагорб Челан. Ми оцінюємо її чисельність у двадцять тисяч воїнів."

***

З моменту моєї коронації армія Рауля вела бойові дії на східному кордоні з народом Готіруар , який становив етнічну меншину та мав власну автономну область у межах Імперії. Вони населяли високогір’я біля підніжжя гір Небесного Сяйва , які розрізали Східний континент з півночі на південь, і славилися своїми мисливськими здібностями - як у скелястій, так і в лісистій місцевості - тим, що були відносно невисокого зросту, а також тим, що були чудовими воїнами.

З того, що я зрозумів, вони були відомі й по той бік Перевалу Небесного Сяйва , і ходили чутки, що вони ніколи не зазнавали поразки. Той факт, що їхня автономія була навіть визнана Імперією, свідчив про їхню стійкість.

У новітній історії Готіруар вже деякий час вели партизанську війну - їхню спеціалізацію - проти армії Рауля. Саме завдяки їхнім зусиллям, спрямованим на те, щоб виграти для нас час, ми змогли встигнути провести стільки підготовчих заходів.

"Війська Готіруару продовжують свою кампанію з дезорганізації, але армія Рауля майже не реагує, - продовжив Дефлотт. - Схоже, вони готові покинути свої міста на сході та півдні, рухаючись до пагорба Челан. Звісно, самопроголошений герцог Рауль із ними."

Однак, незважаючи на свою грізну репутацію, Готіруар мали очевидну слабкість: повну відсутність облогової зброї. Це був свідомий вибір з їхнього боку, щоб не привертати надто багато уваги імператора чи імперської знаті, але це означало, що захоплення будь-яких значних за розміром поселень у герцогстві Рауля буде трудомістким завданням. Коротше кажучи, незважаючи на їхні безперервні безперешкодні диверсії проти армії Рауля, їхня робота тепер, по суті, була завершена.

До речі, поточна офіційна позиція імператора полягала в тому, що нинішній "герцог Рауль" був незаконнонародженим, звідси й визначення "самопроголошений". Це стосувалося й Аженкарла. Відповідно до імперського закону, я скористався правами, наданими мені як імператору, і позбавив канцлера та міністра церемоній їхніх придворних титулів. Просто їхні потенційні наступники відмовилися визнати моє рішення.

"Це досить рішучий крок з їхнього боку, - прокоментував Саломон. - Насправді, занадто рішучий. Це нехарактерно."

Він не помилявся. Цей крок армії Рауля був аномалією у стратегії, яку вони демонстрували нам досі. З огляду на наше укріплення пагорба Челан, мій прямий наступ на це укріплення та кліщі, в які ми їх загнали разом із Готіруа , не було сумнівів, що кожна частина ігрового поля була підготовлена до можливого прибуття самопроголошеного герцога Рауля. Однак залишення своїх міст на півдні та сході було надто радикальним кроком, особливо після того, як вони провели останні два місяці, ведучи партизанську війну саме для їхнього захисту.

Для довідки, самопроголошений герцог Рауль - інакше відомий як син канцлера - славився як безстрашний і відважний полководець. Оскільки його батько переважно перебував в імперській столиці, саме він був фактичним командувачем військ свого роду. Непереможний, непереборний генерал, улюблений своїми солдатами і той, хто одного дня неодмінно стане Імперським Гранд Маршалом .

Або, принаймні, це була рекламна фраза, яку фракція канцлера любила повторювати, перед тим як стала лише тінню колишньої себе. Справжня компетентність цього чоловіка все ще була невідомою змінною, але, за словами герцога Уоррена, він ніколи не мав досвіду командування під час справжньої, повномасштабної війни. І якщо просто поглянути на його послужний список у цьому внутрішньому конфлікті, ніщо з того, що він зробив, не давало мені підстав відчувати загрозу.

Загалом, я, звичайно, не збирався втрачати пильність, але й особливо його не боявся.

"Можливо, ми занадто загнали його в кут",- припустив віконт Седолін.

"Навіть якщо так, це не змінює нашого плану дій",- ствердив я.

Наші об’єднані сили для цього походу не досягали семи тисяч. Однак армія Фабіо - тобто маркіза Рамітеада - чекала на нас на пагорбі Челан разом з військами Атурів під проводом Петера Пала та приблизно десятьма тисячами простих громадян. І це ще не все: армії графа Етайка та маркіза Мардруси - чисельність яких ще не визначена - також прямували до пагорба. Загалом, теоретично наша чисельність мала б переважати армію Рауля.

Що ж, значна частина з них - це просто робітники, які в разі реального конфлікту були б лише декоративною прикрасою , але вони б непогано спрацювали як лякалки, щоб налякати ворога, якщо вже нічим іншим.

"Для наступної частини мого звіту я хотів би, щоб ви всі поглянули на цю карту",- сказав Дефлотт, розгортаючи великий аркуш пергаменту.

"Що це?"- запитав я.

"Поточний стан війни, згідно з узагальненими даними нашої розвідки та повідомленнями агентів імперської розвідки",- пояснив Дефлотт, злегка наголосивши на слові "нашої".

Це було несподіванкою. Я ніколи не очікував, що Вартові Роталів поділяться інформацією з Розповідачами Айна , враховуючи, що вони ладнають між собою як кішка з собакою. Не зрозумійте мене неправильно - це було добре, і насправді було б проблемою, якби вони не були здатні співпрацювати хоча б настільки, але це все одно було несподіванкою.

"Карта має кольорове кодування залежно від контрольованої території",- пояснив Дефлотт . "На ній показано, так би мовити, територію фракції нашого імператора, а також територію, очолювану самопроголошеним герцогом Раулем, територію Аженкарла, що перебуває під контролем Августа, який проголосив незалежність як Велике герцогство Аженкарл, та територію Аженкарла, що перебуває під контролем Філіпа де Аженкарла."

Після смерті канцлера та міністра церемоній єдиний син першого, Зігмунд, та другий син другого, Август, скликали свої війська та проголосили незалежність відповідно як Велике герцогство Рауля та Велике герцогство Аженкарла. Звісно, я відмовився визнати їхні претензії та наказав їх підкорити. Це було головною причиною триваючої громадянської війни.

Щоб протистояти мені, обидві фракції відклали вбік глибоко вкорінену ворожнечу, яку вони відчували одна до одної ще з часів фракції канцлера та регентства, і утворили так званий Ерцгерцогський Альянс. У відповідь Філіп де Аженкарл проголосив себе справжнім спадкоємцем Аженкарла та зібрав власну армію, розділивши сили Аженкарла на дві частини. Це означало, що наразі в Імперії було чотири значні сили, включаючи мою власну.

Хоча здавалося, ніби фракція нашого імператора значно розширила свій вплив за останні два місяці, я знав, що це лише ілюзія, оскільки карта не розрізняла детальніше, ніж на рівні територій. Наприклад, у володіннях, що безпосередньо належали трону, були віконти та барони, які все ще ігнорували мої накази.

"Однак внутрішній конфлікт в Аженкарлі став хаотичним і затяжним - ситуація, яку лише погіршило те, що стара аженкарльська знать розгулялася",- продовжив Дефлотт. - "Можливо, ця інформація вже вкрай застаріла."

Це було неминуче - війни могли кардинально змінюватися щогодини. Мабуть, найкраще було трактувати кольорове кодування на карті як показник того, яка сила була найдомінуючою на кожній території, і не більше.

"У будь-якому разі, зараз ми маємо зосередитися на Раулі",- сказав віконт Седолін.

Я погодився. Наразі ми могли не зважати на Аженкарл . Я завжди планував залишити їх у їхніх внутрішніх чварах, під час своїх поїздок я на власні очі бачив докази ворожнечі старої аженкарльської знаті до Імперії. Я навіть не міг їх за це звинувачувати - провина лежала на імператорі, який забезпечив їхню васальність щедрими умовами, а потім зрадив своє слово.

Мирне правління на будь-якій території було б складним, доки стара аженкарльська знать існувала б у ній як дисиденти, тож краще було проколоти нарив і дати гною витекти одразу. Налаштувати їх проти аженкарльських угруповань (я сподівався) вистачить, щоб виснажити їх і послабити їхній вплив.

Щодо угруповання Рауля, не всі володіння під його контролем перебували у конфлікті з нами. Взагалі кажучи, їх можна було розділити на три категорії: території під прямим контролем самопроголошеного ерцгерцога Рауля, території, що перебували у васальній залежності від самопроголошеного ерцгерцога Рауля і вели військові дії проти фракції імператора, та території, що перебували у васальній залежності від самопроголошеного герцога Рауля, але чия знать підтримувала з нами контакти.

Самопроголошений ерцгерцог Рауль контролював практично всю східну частину Імперії, де його вплив був найсильнішим. Однак території його васалів на північному заході Імперії, поблизу кордону з Конфедерацією Тейанаве , були менш захищеними; ми зробили пропозиції місцевим лордам. Їхні відповіді були різними: хтось надсилав дипломатичних посланців, хтось - сина тощо, але загальною рисою було те, що всі вони, здавалося, прагнули уникнути повномасштабного конфлікту з нами. Я підозрював, що, якби обставини дозволили, вони б рішуче оголосили про свій нейтралітет.

Що мене здивувало, так це маркізат Арндал, розташований на північному кордоні Імперії. Маркіз Арндал, який був одним із представників знаті, яких ми звільнили відносно швидко після того, як ув’язнили їх усіх під час моєї коронації, оголосив про свою лояльність до нас, що призвело до того, що війська його колишніх союзників - у тому числі самопроголошеного ерцгерцога Рауля - оточили його замок.

Щоб трохи роз’яснити історичний контекст, слід зазначити, що маркіз Арндал спочатку входив до складу регентської ради разом із графом Вадповре, володіння якого межували з володіннями маркіза на півдні. Але якщо граф охоче підкорився самопроголошеному герцогу Раулю, то я не очікував, що маркіз чинитиме такий відчайдушний опір перед обличчям армії Рауля. Зрештою, він не мав тісних зв’язків ані зі мною, ані з будь-яким із дворян імператорської фракції. Схоже, він просто вирішив поставити долю свого роду на те, що ми виграємо громадянську війну.

"Що стосується графства Копардваль, то хоча союзним силам вдалося встановити контроль над усіма великими містами, втручання обох фракцій Аженкарла означає, що ситуація залишається вкрай непередбачуваною",- доповів Дефлотт. -"Тим часом війська герцога Уоррена встановили майже повний контроль над графством Бунра. Їхній намір - використати його як плацдарм для вторгнення в маркграфство Луфіні, щоб відвернути нашу увагу."

"Це приємна новина, але..."- Арнуль де Нунваль занепокоєно замовк. -"Чи мають вони для цього резервні сили?"

"Проблем не повинно бути",- відповіла Надін. "Їхнім командувачем є той з Близнюків-чемпіонів, що вижив."

"Близнюк-чемпіон…?! Розумію… Тоді це цілком можливо."

Хоча один із славетних генералів, що складали половину Близнюків-чемпіонів принца Жана, вже помер, інший був цілком живий і здоровий. З того, що я чув, після смерті принца він одразу ж вирушив до герцога Уоррена.

Саломон скористався паузою в розмові, щоб вказати на місце на карті. "Я бачу, що Маркізат Дозран виділено окремим кольором",- зауважив він. "Чому?"

Маркіз Дозран... Він був одним із дворян, які проігнорували мій наказ повернутися до столиці, але в його випадку це було примітно, бо він зберігав майже моторошну тишу з цього приводу.

"Напередодні відправлення цього загону надійшов лист",- пояснив Дефлотт. -"У ньому маркіз висловив намір взяти участь у битві на пагорбі Челан."

"Але ми не давали йому такого наказу",- заперечив я.

Хоча я й доручив маркізу Мардрузу та графу Етайку надіслати війська на нашу підтримку, я не робив цього щодо маркіза Дозрана. Іншими словами, він їхав з власної волі.

"Я припускаю, що він надіслав дуже схожий лист Раулю",- припустив Дефлотт. -"У найгіршому випадку він може зрадити нас, щойно битва розпочнеться."

Серед моїх лордів прокотилася хвиля занепокоєння. На наш погляд, Маркізат Дозран розташовувалося в надзвичайно небезпечному місцевості. Воно знаходилося на північ від герцогства Уоррена, на південь від безпосередніх володінь імператора та на захід від маркізата Рамітеад. Якщо маркіз Дозран вирішить зрадити нас, це створить новий фронт для герцога Уоррена, і це стане серйозною проблемою для маркіза Рамітеада (який лише нещодавно стабілізував свою територію і розгорнув майже всі свої сили на пагорбі Челан - щодо останнього, він навіть найняв близько тисячі найманців, побоюючись, що власних сил йому не вистачить), і мені, мабуть, навіть не потрібно було пояснювати вам, яку небезпеку це становило б для моїх безпосередньо утримуваних територій, враховуючи, що ми ще навіть не встановили над ними повного контролю.

Це навіть не враховуючи того, як зрада під час самої битви могла б встромити величезну палицю в колеса - таку, що змістила б хід битви в невигідному для нас напрямку, я був у цьому впевнений.

"Чи є у нас можливість усунути його першим?"- запитав віконт Седолін.

Я міг зрозуміти, чому підлеглий герцога Уоррена був особливо чутливий до будь-яких ризиків, що загрожували його сеньйору, але, на жаль, це було неможливо. Цей підступний маркіз, судячи з усього, ще не був нашим ворогом. Як його сюзерен і імператор, я мав право словесно провчити його за його дії, але це було далеко не тим самим, що мати підстави для прямого нападу на нього.

"Ні, це був би поганий крок",- сказав я. - "У нас немає зайвих ресурсів. Якби вони були, він не вчинив би так нахабно й провокативно."

Подібна ситуація була з Раулем та Аженкарлом. Єдина причина, через яку я зміг зібрати армію з метою підкорення їх, полягала в тому, що вони зробили це першими й відкрито оголосили мені повстання.

Я не знав, якими були справжні наміри маркіза Дозрана. Цілком імовірно, що він намагався представити себе як вигідну інвестицію для мене. Нам не залишалося нічого іншого, як почекати й подивитися, що буде далі.

"Якщо він перейде на бік ворога на пагорбі Челан, то нам залишиться лише забезпечити перемогу в наступній битві",- сміливо заявив я.

Звісно, це було єдине, що я міг сказати, якщо хотів заспокоїти своїх лордів. Маркіз Дозран не залишив мені іншого вибору, як прийняти кинутий ним виклик. Чесно кажучи, навіть я хотів відповісти собі: "Якби це було так просто, ми б не мали стільки клопоту".

Я продовжив, вказавши на місце на карті, яке привернуло мою увагу. "Сер Муассан, - сказав я. - Тут написано, що ми ведемо бойові дії в графстві Нунмейдт, але ми нічого такого не чули. Що сталося?"

"Нащадки графа - син і дочка - зараз сваряться",- пояснив він. -"Однак незабаром сторона, яка краще „підготувалася“, здобуде перемогу. Це не повинно вас турбувати."

Те, що Дефлотт так сказав, означало, що це мали бути... Ага. Вони.

***

Після інциденту з вежею я звернувся до Даніеля де Пірса з проханням.

"Ми говоримо це не для того, щоб критикувати вас, але одного разу інший переселенець намагався нас вбити. Ми хотіли б, щоб ви передали їм повідомлення."

Одного разу, під час одного з моїх турів, на мене напав чоловік, одягнений у костюм дворецького. Пізніше, зробивши низку висновків на основі інформації, до якої я мав доступ, я переконався, що він мав зв’язок із "Розповідачами Айна" .

Даніель де Пірс мовчав кілька миттєвостей, перш ніж відповісти: "Чи можу я поцікавитися, що саме за повідомлення?"

"Скажіть йому, щоб він взяв участь у битві на пагорбі Челан. Інакше вони не зможуть виділитися серед решти знаті."

Після моєї сутички з іншим переселенцем ми уклали низку усних домовленостей. Я дав кілька конкретних обіцянок, щоб забезпечити продовження роду та збереження імені його господині, а також закрити очі на деякі їхні вчинки. Кажучи відверто, я не запропонував нічого, крім збереження статусу-кво. Я сказав йому, що якщо він і його господиня хочуть землі та лаврів, їм доведеться завоювати це власними заслугами.

Проте не щодня я зустрічав іншого переселенця, і, на щастя, він виявився розсудливим типом, який, здавалося, готовий вислухати те, що я маю сказати. Він також був відданий своїй господині, що давало мені підстави покладатися на неї.

З огляду на мою помітну нестачу васалів, яким я міг би впевнено довіряти, підвищення в званні здібних і пристойних на вигляд дворян було одним із пунктів, що міцно закріпився в моєму списку справ. Втім, як імператор, я не міг порушувати загальні принципи меритократії щодо справедливого покарання та винагороди. Якщо я хотів винагородити дворян, вони мали заслужити це - і зробити це так, щоб це було очевидно для всіх.

"Я подбаю, щоб він отримав це повідомлення, Ваша Величносте."

"Подбай про це."

***

Отже, виявилося, що інший переселенець був ближче до мене, ніж я думав.

Коли я звертався з проханням до Даніеля де Пірса, я розглядав будь-яку допомогу, яку міг надати господині дворецького, як своєрідний резервний варіант резервного варіанта - звичайно, бажаний, але такий, без якого ми мали б змогу обійтися. Однак, здавалося, моє минуле рішення приносило свої плоди. З огляду на те, що Дефлотт прямо згадав про "нащадків чоловічої та жіночої статі", господинею переселенця мала бути дочка графа Нунмейдта. Схоже, ми додали ще один козир до своєї колоди .

Ну, якщо на мить відкинути метафори, фракція імператора мала явну перевагу. Графство Нунмейдт було південним сусідом маркізата Арндал і західним сусідом графства Вадповр. Воно також межувало з графством Пілді, де розташовувалася імперська столиця - Кардинал .

Іншими словами, якщо графство Нунмейдт стане територією фракції імператора, географічна лінія, яку воно утворює з прямими володіннями імператора та маркізатом Арндал, розділить території Рауля навпіл. Зачекайте-но - отже, саме тому фракція Рауля так відчайдушно намагалася вторгнутися в маркграфство Арндал. Це було справжнім одкровенням. Можливо, це навіть була пряма причина, чому армія Рауля поводилася так, ніби їй підпалили п'яти .

Це також означало, що в околицях імперської столиці більше не буде ворожих сил, що полегшить герцогу Уоррену пересування. Позиція графства Нунмейдт була настільки зручною для моїх цілей, що я ледь не назвав це дивом… О, зачекайте. Ні, все було навпаки. Переселенець у вбранні дворецького напав на мене саме тоді, бо він був із графства Нунмейдт.

Колись, коли я мав репутацію дурня, більшість дворян вважала мене зручним. Зрештою, доки моя дурість не завдавала їм шкоди, я був їхньою маріонеткою, якою можна було скористатися, і чужою проблемою. Однак для мешканців графства Нунмейдт, що межувало з прямими володіннями імператора, це, мабуть, було схоже на життя поруч із бомбою, яка могла вибухнути в будь-яку мить. Не дивно, що дехто з них хотів позбутися мене якомога швидше.

Більше того, граф Нунмейдт був колишнім міністром внутрішніх справ - посада, пов’язана з внутрішніми питаннями Імперії та загальним внутрішнім управлінням. Я не мав сумнівів, що він був одним із тих, хто брав участь у плануванні моїх поїздок. Переселенець , будучи слугою його дочки, міг легко підглянути плани і почати стежити за маєтком, у якому я мав зупинитися. І оскільки граф Нунмейдт не відповідав за безпеку, на нього - а що важливіше, на його дочку - ніхто б не вказав пальцем у разі, якби переселенець зазнав невдачі, доки той не зізнався у своїй лояльності.

Усе сходилося. Усі підказки були на місці, чекаючи, поки я з’єднаю крапки. Матеріал, що спонукає до роздумів.

У будь-якому разі, питання полягало в тому, чи приїдуть вони до пагорба Челан чи ні. Я помахав перед ними перспективою більших післявоєнних винагород, але важко було сказати. Чи варто було надіслати ще одне повідомлення, але цього разу у формі вимоги? Ні, але була ще вся ця справа з маркізатом Арндал. Якщо маркіз впаде, ворожі сили, що його облягають, можуть рушити на південь, у графство Нунмейдт. З огляду на це, я не міг наказати молодій леді Нунмейдт послабити оборону її території. Зрештою, я припустив, що все залежало від її оцінки ситуації.

"Це все, що ви хотіли повідомити?"- запитав я.

"Так, Ваша Величносте",- підтвердив Дефлотт.

Завершивши звіт про хід війни, ми оголосили про закінчення військової наради на цей день. Як на мене, незважаючи на кілька проблем, справи, здавалося, йшли добре.

Принаймні, так я це бачив.