Розділ 5 — Незавершений табір

Незавершений табір

Через кілька днів маршу ми нарешті дісталися пагорба Челан. Через щільний графік ми йшли досить швидким кроком, але новобранці добре встигали за нами. Я нагородив їх вином і похвалою за їхні зусилля. Це вино не було тим, що п’ють дворяни, тож воно не було особливо солодким, але все одно мало пристойну якість. Солдатам, судячи з усього, воно сподобалося. Якщо подумати, я й гадки не мав, що аристократія зазвичай віддає перевагу солодкому вину. З огляду на надзвичайно високу ціну на цукор, можливо, його варили з медом чи чимось подібним.

У будь-якому разі, повернемося до теми пагорба Челан. Це було стратегічно важливе місце, на яке я звернув увагу під час своєї третьої подорожі Імперією, розташоване на кордоні між герцогством Афороа - одним із моїх прямих володінь - та графством Верія, яке було територією, що належала Раулю. Це також розміщувало пагорб між великим містом Кейгамері , яке розташовувалося на найсхіднішому краю герцогства Афороа, та великим містом Рейдра, яке було на найзахіднішому краю графства Верія. Коротко кажучи, пагорб Челан був одним із кількох наших фронтів проти армії Рауля в цій громадянській війні.

Також варто відзначити головну дорогу, що з'єднувала Кейгамері і Рейдру. Хоча вона була в хорошому стані й достатньо широкою, щоб безперешкодно пропускати армію, що йшла в похід, вона повертала на південь, щоб оминути пагорб Челан. Це означало, що контроль над пагорбом був рівнозначний контролю над дорогою - яка, до речі, продовжувалася за Рейдром, з'єднуючи низку інших великих міст у герцогстві Рауля. Звісно, було й навпаки: це була також одна з доріг, що вела прямо до імперської столиці - Кардинала .

Загалом це робило пагорб Челан стратегічною позицією, яку не можна було ігнорувати. Так само, як ворог міг використати його як плацдарм для наступу на столицю, ми могли використати його як базу для вторгнення в герцогство Рауль.

До речі, граф Верія був одним із дворян, які стали жертвами "Перевороту Трьох Домів" - кривавої катастрофи, що сталася внаслідок суперечки про спадкоємство ще до мого народження. Канцлер і міністр церемоній підтримували різних сестер попереднього імператора, і одна з цих сестер була дружиною графа Верії.

Зрештою, моє народження змусило канцлера та міністра змінити свою позицію. Вирішивши, що сестри імператора стануть лише перешкодою для їхніх планів використати мене як маріонетку, вони змовилися здійснити переворот, щоб усунути всіх трьох сестер та роди, за яких вони вийшли заміж.

З того часу графством Верія керував колишній герцог Рауль - до речі, це було цілком свавільне рішення. По суті, це нічим не відрізнялося від відвертої окупації. Однак ніхто його за це не критикував, оскільки міністр церемоній, його політичний опонент, аналогічно окупував маркізат Аженкарл, насильно поставивши до влади свого сина, незважаючи на наявність законного спадкоємця, що стояв вище в лінії спадкоємства. До речі, третьою територією, звільненою в результаті "Перевороту Трьох Домів", був маркізат Рамітеад, який був окупований канцлером, доки Фабіо не підбурив повстання.

З огляду на все це, графство Верія насправді не було стабільною територією для Рауля. З того, що я зрозумів, вцілілі васали Верії все ще таїли образу і час від часу нападали на торговців та посланців Рауля.

Повертаючись до теми, існував також язичницький міф про пагорб Челан, який стверджував, що це місце поховання останнього імператора Імперії Гарперіон, яка була легендарною історичною супердержавою, з якої Ротальська Імперія черпала свій вплив. І, можливо, це було підтвердженням упередженості, але я міг побачити, як частина пагорба виглядала як сукупність курганів, якщо трохи примружити очі.

Хм, а що це? Хіба імператору не приносило нещастя битися на могилі імператора? Можливо, але мені це не заважало. Цю забобону можна було легко перевернути на інший бік і сказати, що минулий імператор пильнуватиме за мною під час битви. До того ж, це був лише міф, у цій місцевості ще не було знайдено жодних археологічно значущих решток.

Щодо географічного розташування, пагорб Челан, власне кажучи, він складався з трьох окремих пагорбів. Найвищим і найбільшим за обхватом був пагорб Байнер, на північний схід від нього розташовувався пагорб Джінау, а на захід від пагорба Джінау - пагорб Міфе. Особливої уваги заслуговував крутий схил на східному боці пагорба Байнер - він був настільки стрімким, що фактично можна було назвати його скелею.

Я доручив Фабіо укріпити пагорб Челан, перетворивши його на міцний оборонний табір. Однак, здавалося, що сталася досить серйозна проблема, яка вимагала від нас скликання термінової наради для її вирішення.

Почну з самого початку. Загалом будівництво табору - який, на думку громадськості, мав бути "фортецею" - було виконано точно за моїми вказівками. Він складався з вирівняної землі, оточеної глибокими ровами, що слугували сухими ровами, в яких було встановлено дерев’яні шипи для стримування кавалерії. Схили ровів були очищені від рослинності та каменів, щоб у них було легше впасти, а вздовж внутрішньої сторони були зведені земляні стіни, щоб забезпечити нашим солдатам укриття. За цими стінами також були вириті траншеї з тією ж метою. Вхід і вихід до цієї фортифікації були побудовані на південно-західному боці пагорба Байнер.

Конструкція цих укріплень була такою, що будь-хто з тих, хто опинився всередині й спробував би втекти, потрапив би у рів Юля, оббитий кілками. Тож не мало значення, наскільки вони злякалися: ховатися в окопах за земляними стінами завжди здавалося кращим варіантом, ніж впасти в рів і зустріти жахливу смерть. Наші люди були б повністю заблоковані всередині.

Я справді відчував провину перед робітниками, які збудували власну в’язницю - зрештою, це були лише прості громадяни - але завдяки цьому ми досягли своєї мети: змогли примусово мобілізувати їх, коли розпочалася битва.

Крім того, на гребені пагорба було зведено артилерійську платформу, і карверські та флок-гармати - різновиди бомбардів - вже були встановлені на місцях. Також були готові склади для кам’яних боєприпасів і пороху, зони відпочинку для солдатів, колодязі для води та склади для наших запасів продовольства. Загалом, усе було ідеально.

Проблема полягала в тому, що всі ці роботи завершили лише для пагорба Байнер.

Розумієте, графік робіт був розбитий на етапи, оскільки ми не знали, коли саме насунеться ворог. Першим етапом були роботи на східному схилі, оскільки саме звідти мав наближатися ворог. Потрібно було створити мінімальний оборонний рубіж, щоб захиститися від можливих раптових атак.

Другим етапом були роботи на пагорбі Байнер. Це була найбільша територія, а також найважливіша з точки зору нашої стратегії. Оскільки саме там мав бути розташований наш головний табір - а також моя штабна база - його потрібно було зробити максимально захищеним.

Третій етап - роботи на пагорбі Джiнау , а четвертий - на пагорбі Міфе. Тобто будівництво наразі перебувало на півдорозі третього етапу - повільніше, ніж планувалося.

Щоб пояснити, чому це було проблемою: нашою головною метою було створити табір, який би запобігав дезертирству наших людей. Хоча це було зроблено для пагорба Байнер, для інших пагорбів роботу не завершили, а це означало, що ми не могли розмістити там наших солдатів.

Ну, ні, ми все одно могли б їх там розмістити, якби захотіли. Просто вони могли б втекти в будь-який момент, коли забажають. Іншими словами, наша північна оборона була надзвичайно вразливою. Що ще важливіше, наш козир був розташований на південному фланзі, а це означало, що нам потрібно було заманити ворога саме туди, інакше це не мало б сенсу.

Щодо затримки, Дефлотт уже поінформував мене ще до нашого прибуття, він прийшов до мене особисто після нашої військової наради в перший день нашого походу. Судячи з усього, він спочатку заїхав на пагорб Челан на зворотному шляху з території Готіруа , щоб не розминутися зі мною.

"Жодні вибачення не можуть виправдати мене, Ваша Величносте",- сказав Фабіо де Рамітеад-Денуе, вклонившись переді мною.

Фабіо служив мені ще задовго до моєї коронації. Можливо, він підвів мене в цьому випадку, але, чесно кажучи, я не хотів його карати, якщо це було можливо. До того ж це не була повністю його провина - на це вплинуло чимало інших чинників.

По-перше, будівництво не настільки відставало від графіка. Так здавалося лише тому, що ворог зробив свій хід швидше, ніж ми очікували, і з набагато більшою рішучістю, ніж ми передбачали. Як наслідок, вони прибудуть раніше за заплановану дату завершення будівництва.

По-друге - і це частково було також моєю помилкою - було неправильним рішенням складати будівельні плани в імперській столиці. Пояснити це одним реченням можна так: міри та ваги.

Такі виміри, як довжина, об’єм і вага, потребували стандартів, що слугували б основою для порівняння, таких як метри, літри та грами. Ці стандарти називалися мірами та вагами, і проблема в цьому випадку полягала в тому, що в наших планах використовувалися антропометричні одиниці.

Антропометричні одиниці - це одиниці вимірювання, засновані на частинах людського тіла, і вони були основним методом, що використовувався на Землі до винаходу метра. Дюйми, фути та ярди - хороший приклад. Якщо я правильно пам’ятаю, стандартна довжина дюйма спочатку базувалася на ширині великого пальця дорослого чоловіка. Я не міг пригадати, на чому базувалися інші, але був цілком упевнений, що всі вони були антропометричними.

Антропометричні одиниці виміру були дійсно зручними. Вони дозволяли виміряти що завгодно на місці, використовуючи лише власне тіло, якщо було таке бажання. Проблема, однак, полягала в тому, що люди мають різний зріст - іноді кардинально відмінний. На кожну людину з товстими великими пальцями припадала інша людина з тонкими.

У цьому світі антропометричні одиниці виміру все ще залишалися найпоширенішим способом вимірювання. Насправді, це був єдиний спосіб вимірювання. На жаль, еталону метра просто не існувало.

Довжину зазвичай вимірювали за допомогою однієї з двох одиниць: телт або пескул. Один телт дорівнював ширині середнього пальця, а один пескул - довжині стопи від п’яти до носка. Загалом, один пескул також вважався рівним дванадцяти телтам. До цього моменту все було насправді добре. Проблема виникала, коли доходило до вимірювання висоти.

Розумієте, Перша Віра призначила одиницю "Айзн" стандартною одиницею вимірювання, що відповідало фактичній висоті Айна, коли він був живий. Гірше того, це стало загальноприйнятим стандартом. Що ж нам тоді, чорт забирай, робити, коли ми хочемо виміряти висоту чогось? Попросити церкву надати його муміфіковане тіло, щоб перевірити? По-перше, одиниця виміру, що стосується саме висоти, взагалі не мала сенсу!

Звісно, всім було очевидно, що антропометричні одиниці можуть бути дуже незручними, тому країни протягом історії створювали власні стандарти та вимірювальні прилади, щоб компенсувати це - часто використовуючи за основу виміри пальців і стоп своїх королів та імператорів. Як і слід було очікувати, це призвело до того, що довжина телтів і пескулів різко змінювалася залежно від країни та епохи.

Якби цього було недостатньо, створені ними стандарти не зберігали своєї стабільності з часом. Дерево розширювалося або стискалося залежно від вологості, залізо робило те саме залежно від температури, а камінь поступово стирався. Чим точніше намагалися зробити вимірювальний прилад, тим дорожчим він ставав.

Був також той факт, що тогочасні стандарти інженерії унеможливлювали ідентичне відтворення. Доки у створенні продукту брали участь людські руки, залишалися похибки - і якщо їх накопичувалося достатньо, це могло призвести до значних розбіжностей у вимірах.

Про це свідчила поточна проблема, з якою ми зіткнулися: розвідники, які обстежували територію, Жоель де Бурґо-Дюкудре, який склав плани, та Фабіо, який керував безпосереднім будівництвом, - усі вони використовували власні, дещо відмінні вимірювальні прилади.

Тепер ви, мабуть, добре розумієте, чому взагалі виникли помилки у вимірюваннях. Перейдемо до наступного питання: відверто кажучи, бути прискіпливим щодо таких вимірювань було справжньою мукою. Незважаючи на те, що все це додавалося, більшість людей просто махали на це рукою, припускаючи, що врешті-решт все вийде. І справді, саме так і вчинили робітники. Замість того, щоб морочитися з усім цим, вони просто робили вимірювання власними тілами.

Звісно, кінцевий продукт вийшов неточним через такий підхід!

Проте це була не їхня провина, а моя. Я не надав їм необхідних вимірювальних приладів. Ще один приклад того, як я не зміг пристосуватися до здорового глузду цього світу.

Чорт забирай. Я навіть не врахував, що це може стати потенційною пасткою. Що гірше, я сказав Фабіо, що деталі на місці залишу на його розсуд. Моїм наміром було надати йому певну свободу дій, але його лояльність і старанність змусили його особисто переконатися, що кожна помилка у вимірах була виправлена.

Можливо, це можна назвати зривом комунікації. Я, як розробник табору на пагорбі Челан, не передбачив помилок у вимірюваннях, які могли виникнути. Жоель де Бурґо-Дюкудре, дизайнер табору, припускав, що будівельники, звісно, компенсують ці помилки, бо, за його досвідом, це було звичайною практикою. Однак Фабіо, з лояльності до мене, намагався забезпечити, щоб укріплення були якомога точнішими щодо планів - планів, які відрізнялися від реальності на місці. Ось чому графік робіт зазнав затримок.

Але проблеми на цьому не закінчилися. Розумієте, Жоель де Бурґо-Дюкудре, який склав базовий проект оборонних споруд, мав свою історію. Мені розповіли про деякі з них, наприклад, про те, як, не бажаючи бути втягнутим у "Переворот Трьох Домів", він зрікся звання генерала і пішов до Готіруару .

Чого я не знав - і як, чорт забирай, я міг це знати? - так це того, що Жоель де Бурґо-Дюкудре був у дружніх стосунках з Домом Рамітеад, маркіз якого на той час розраховував на його допомогу. Коли колишній генерал пішов у відлюддя, васали маркіза сприйняли це як зраду їх і їхнього лорда, і ті, хто вижив після перевороту, досі таїли на нього образу. За дивним збігом обставин виявилося, що Фабіо взагалі не знав про цю ворожнечу. Адже на час перевороту він був ще зовсім хлопчиком і навіть не належав до основної гілки роду. Він дізнався про це лише через деякий час після прибуття на пагорб Челан , тож, звісно, не міг мені про це розповісти.

Підлеглі Фабіо спочатку енергійно бралися до роботи, зрештою, це був мій план, і вони відчували себе в боргу переді мною. Однак їхня ефективність різко впала, щойно вони дізналися, що до справи причетний Жоель де Бурґо-Дюкудре.

Скажи щось раніше, чорт забирай! Боже!

Щодо самого заступника генерала Бурґо-Дюкудре, то, здавалося, він був абсолютно не в курсі цієї справи. Частина мене задавалася питанням, чи той факт, що він не відповідав вимогам, щоб вважатися одним із Двох Чемпіонів, був пов’язаний не лише з тим, що він був іноземцем, а й з його нездатністю відчувати атмосферу в кімнаті.

Це залишало ще одну проблему. Фабіо, мабуть, повідомив про затримки через одного з гінців, яких ми регулярно відправляли на пагорб Челан. Річ у тім, що ми, мабуть, розминулися, і гінця наразі не було в імперській столиці.

Насправді це не був найгірший можливий результат у цьому плані. Найгіршим результатом було б те, що ворог захопив би посланця і дізнався про затримки. Звідти їм було б легко з’ясувати слабке місце наших укріплень. Стурбований ризиком, який це становило, Дефлотт одразу ж повідомив цю інформацію графу Палатіну Водеду . Керівник розвідки, усвідомивши серйозність ситуації, негайно вирушив на пошуки гінця, навіть не зупинившись, щоб попередити мене. Ось чому його не було тієї ночі.

Що ж до того, чому гонець нас пропустив, то це сталося тому, що він був не розвідником, а звичайним чиновником. Я вважав, що краще відправити когось із мінімальними знаннями про будівельні роботи, але, очевидно, це обернулося проти нас. Справа не в тому, що він лінувався на роботі чи зрадив нас - справа в тому, що ми вжили суворих заходів, аби переконатися, що єдиними людьми, які зараз працюють в імператорському дворі, є ті, хто не був у кишені Рауля та Аженкарла. Однак це означало, що нам залишилися лише ті, хто був достатньо впертим, щоб чинити опір колишнім герцогам, або ті, хто був настільки некомпетентним, що колишні герцоги від самого початку не хотіли їх брати.

І в цьому випадку ми отримали некомпетентного. Чиновник вислухав звіт, не помітивши нічого поганого, і вирушив назад до столиці без будь-якого почуття терміновості, що пояснювало його запізнення та вибір іншого маршруту. Чесно кажучи, цю помилку можна частково приписати й моїй неуважності. Хоча навряд чи канцлер чи міністр церемоній залишили мені оцінки роботи для чиновників імперських володінь.

Фабіо теж був частково винен у тому, що не надіслав кількох гінців, але я не хотів бути надто суворим до нього - навіть генерали і маршали Франції могли припуститися такої помилки. Я повідомлю Фабіо про це пізніше через Тімона , щоб він не повторив ту саму помилку в майбутньому.

***

Ось у таких непередбачених і прикрих обставинах ми опинилися під час нашої наради. Ми зібрали той самий склад, що й минулого разу, а також Палатіна Водеда та Фабіо, який досі лежав на підлозі.

"Наші агенти принесли ще одну неприємну новину",- сказав Палатін Водед .

"Що сталося?"- запитав я.

"Ворог також мобілізує широкі маси населення. Ми ще не визначили їхню точну кількість, але це, безсумнівно, масштабна операція."

Рефлекторно я клацнув язиком. Звук гучно відлунив у тихому наметі .

Недобре. Як імператор, кожна моя найменша дія буде піддана ретельному аналізу. Я не міг дозволити собі піддатися емоціям. Спочатку я вирішу, яке покарання призначити Фабіо. Потім ми зможемо перейти до розробки контрзаходів проти ворога.

"Фабіо де Рамітеад-Денуе."

"Ваша Величносте."

"Ми вирішимо це питання, коли все закінчиться. Спокутуй провину своїми діями в бою." Я вирішив, що це підійде на даний момент. Не було сенсу створювати зайві суперечки перед боєм.

"Дякую, Ваша Величносте. Ваша великодушність не знає меж."

Далі - до вирішення власне проблеми. " Палатін Водед повідомив нам, що ворог проводить мобілізацію серед населення, - повторив я. - Цілком ймовірно, це означатиме, що ми не зможемо зберегти чисельну перевагу в майбутній битві". Проте це не було так, ніби величезна ворожа армія з’явилася прямо під нашим носом і підірвала бойовий дух наших військ. У нас був час придумати контрзаходи.

"Якщо припустити, що план нашого ворога полягає в тому, щоб повністю оточити пагорб Челан, то наша стратегія виявиться марною",- сказав я.

Спочатку це було настільки малоймовірним, що я практично відразу відкинув цю можливість, оскільки присутність Готіруа на сході герцогства Рауля означала, що армія Рауля не змогла б приділити стільки часу, щоб тримати нас в облозі. Однак їхня рішуча мобілізація надала їм більше свободи дій у цьому плані, а Готіруа , які останні два місяці вели безперервні бої, не будуть у найкращій формі. Їм буде неможливо захопити будь-яке з великих міст герцогства за такий короткий проміжок часу.

"Тож, щоб запобігти такому результату, ми розглядаємо можливість захоплення Рейдри, - підсумував я. - Що ви про це думаєте?"

Рейдра була найпереднішим містом ворога, розташованим на схід від пагорба Челан. Якщо воно залишиться в безпеці, наш ворог матиме плацдарм, з якого йому можна буде доставляти провізію та інші припаси, поки він облягатиме нас.

"Не хочу виявити неповагу, Ваша Величносте..."- почав Арнул де Нунваль. Він говорив уривчасто й часто поглядав на інших лордів, ніби турбуючись про те, що вони можуть подумати. Це було явною відмінністю від його батька, який ніколи не вагався висловити думку, що суперечила моїй. –"Але навіть якщо нам вдасться його захопити, ми... Ми не матимемо достатньо військ, щоб утримати його."

"Так, це правда, - погодився я. - Саме тому ми не будемо його захищати. Наша мета - просто унеможливити для ворога використання його як бази постачання."

"Ви ж не маєте наміру спалити його!"- вигукнув Бальтазар.

Його реакція була виправданою, зрівняти місто з землею, безперечно, було б найшвидшим способом. Однак, незалежно від того, чи контролював його Рауль, Рейдра була містом Імперії. Якщо ми спалимо його, гроші та час, які знадобляться на його відбудову після війни, вдарять по наших власних кишенях . Що ще важливіше, це зробило б мешканців міста нашими запеклими ворогами, а якщо про це пошириться чутка, то зашкодило б моїй репутації. Це був той випадок, коли я точно хотів уникнути вибору найпростішого варіанту.

"Ні. Рейдра - це імперська територія, - твердо сказав я. - Тож це не розглядається. Наша мета - просто зруйнувати його стіни."

Загалом, усі міста в цьому світі мали стіни. Знесення стін Рейдри було б формою психологічної війни, ворог не захотів би створювати базу постачання в беззахисному місті, а навіть якби й зробив це, то був би змушений залишити там більше своїх військ для охорони. Це, у свою чергу, знизило б шанси на те, що вони оточать нас на пагорбі Челан. Адже, згідно з однією з теорій, сили облоги мали бути втричі більшими за сили оборони.

"Цілковита правда, - сказав я. - Нам і так треба було випробувати гармати, а це також може стати додатковим тренуванням для бойових магів."

Щодо самого Рейдра, то міська варта налічувала всього дві-три сотні чоловік, тож захопити місто не склало б особливих труднощів. Це стало б цінним досвідом для наших магів - вони просто кидали б свої заклинання на стіну, а не на людей - а ще я хотів перевірити кілька речей за допомогою гармат, щоб з’ясувати, чи збігаються мої знання про них із їхніми земними аналогами.

"Хтось ще має що сказати?"- запитав я, оглядаючи своїх лордів. Схоже, ні. -"Добре, тоді. Наостанок: здається, немає реалістичних шансів, що роботи на пагорбі Міфе будуть завершені вчасно, тож ми повністю від них відмовимося. Будівництво завершиться з укріпленнями на пагорбі Джiнау . Згодні?"

Відбувся короткий обмін думками, під час якого всі висловили свою згоду. Краще нічого не робити, ніж припуститися помилки, якою може скористатися ворог.

"У такому разі давайте обговоримо, як саме ми захопимо місто Рейдра."