Розділ 7 — Кроки, що наближаються

Кроки, що наближаються

Рейдра здалася без особливого опору. На їхньому місці так вчинив би кожен, Рейдра здалася без особливого опору. На їхньому місці так вчинив би кожен, зважаючи на приголомшливу чисельну перевагу супротивника та проломи в стінах.

Мирні переговори також завершилися швидко: нашою єдиною умовою було те, що місто має дозволити знести решту своїх стін. Ні віконту, який ним керував, ні його мешканцям не загрожувало жодне покарання.

Умови були відносно щедрими для міста, яке кинуло виклик імператору, але повне знесення стін було єдиною річчю, від якої я не відступив. Віконт виглядав неохочим, але легко капітулював, коли йому запропонували альтернативний варіант: виплату репарацій, обов’язкові продовольчі внески та конфіскацію його дворянського титулу. Переговори тривали лише годину.

Оскільки ми мали покинути Рейдру, щойно прибуде ворог, ми мали можливість отруїти колодязі або забрати собі всі продовольчі запаси міста, але хоча це були дієві військові стратегії, політично вони були невдалими.

Хоча армія самопроголошеного герцога Рауля могла грабувати безпосередні володіння імператора, я не міг зробити те саме з його володіннями через різницю в наших політичних цілях, він хотів стабілізувати свою територію та безпечно успадкувати титул батька, тоді як я прагнув об’єднати Імперію. Йому було байдуже, чи ненавидять його мешканці володінь престолу, бо він і так не мав наміру ними керувати.

Тим часом будь-які негативні настрої, які народ мав до мене, далися б взнаки пізніше, під час мого правління. Отримувати короткострокові вигоди зараз за рахунок мого народу - і мого майбутнього "я"- було занадто недалекоглядно, щоб розглядати це як варіант. Ворог, однак, не був обмежений такими рамками, і саме в цьому полягала суть оборонних таборів, які ми розбили на кордонах території, що перебувала під нашим контролем.

У будь-якому разі, ми тепер отримали дозвіл зруйнувати стіни Рейдри, і, мабуть, мені не потрібно було розповідати вам, як саме ми це зробимо. Пробні постріли з гармат тривали, створюючи жахливий галас, але не викликаючи протестів з боку мешканців міста. Адже це був такий світ, де вважалося надзвичайно милосердним, якщо переможці битви взагалі залишали в живих тих, хто програв.

Зменшення розміру заряду пороху для кожного пострілу з флок-гармати означало, що вона не могла пошкодити міські стіни, хоча після коригування кута ледь досягала їх. Однак це дещо зменшило тепловиділення і, що важливіше, сповільнило кам’яний снаряд настільки, щоб він став корисним для того, що я для нього запланував.

Щодо довговічності артилерії, то на стволі флок-гармати вже наступного дня з’явилися тріщини, а з карвером те саме сталося ще через два дні. Обидві гармати було визнано надто небезпечними для використання й утилізовано. У нас були запасні гармати в резерві на пагорбі Челан, тож це не було великою втратою.

З огляду на значні пошкодження, гармати були б непридатними для використання навіть у разі потрапляння до рук ворога, але, щоб подвійно переконатися, ми знищили їх заздалегідь. Флок-гармату залишили бойовим магам, які взялися за тривалий процес переплавлення залізного корпусу, а я таємно знищив карвер, використовуючи "Flamma Lux", щоб розрізати його, наче масло. Оскільки заклинання дозволяло мені вистрілювати теплові лазери з будь-якої точки, яку я вказував у просторі навколо себе, робота була виконана за лічені секунди.

"Flamma Lux" виявилося настільки ж ефективним на металі, як я й підозрював. Однак, як лазер, я знав, що йому буде важко з водою, дзеркалами та туманом. Останнє було дещо руйнівною слабкістю, нерідко битви точилися в негоду.

До речі, офіційним поясненням було те, що розбиранням гармати займалася Віра-Сільвія. З огляду на репутацію, яку вона нещодавно завоювала, ніхто не став би це ставити під сумнів.

Що стосується тих ділянок міських стін, які гармати не встигли рознести на друзки, ми знесли їх старою доброю ручною працею. Ну, якщо під людською силою розуміти групу злагоджених бойових магів. Віра-Сільвія була зіркою того шоу, зробивши це так легко, ніби дитина збиває вежу з іграшкових кубиків. Дивитися на це було трохи страшно. А для нащадків ми перевезли уламки стін назад на пагорб Челан, замість того щоб залишати їх там для використання ворогом.

Не те щоб я й раніше не був у цьому переконаний, але ця операція остаточно переконала мене в цінності бойових магів. Бельверський загін швидко й легко зруйнував стіну, застосувавши метод проривання тунелю, схожий на той, що вони використовували під час облоги. Їхня продуктивність могла б скласти гідну конкуренцію сучасним земним технологіям - принаймні доти, доки була в наявності мана.

Таке грандіозне чаклунство, мабуть, не було звичним явищем у справжній битві, оскільки відстань збільшувала витрати мани до надзвичайних розмірів. Єдина причина, чому вони були настільки ефективними у руйнуванні стіни, полягала в тому, що вони виконували заклинання прямо біля неї.

Якби, гіпотетично, це був сценарій реальної битви, зі стін на них летіли б стріли та інші снаряди, тому магів вважали фундаментальною військовою стратегією тримати в безпеці за піхотою. Зрозуміло, що це відбувалося за рахунок втрати здатності руйнувати стіни, саме тому з часом розвинулася технологія гармат.

Варто також згадати, що бойові маги, як правило, були кращими у руйнуванні, ніж у творенні. Адже магічні конструкти, такі як големи, мали слабкість - вони поверталися в землю без постачання мани. Ось чому я не залучав жодного з наших магів до будівництва нашого табору на пагорбі Челан. Деякі, ймовірно, були здатні будувати земляні стіни, які не руйнувалися б після припинення каналу мани, але інші - точно ні. Потужні, але з багатьма обмеженнями - ось суть бойових магів.

Але я відволікся. Поки тривала робота з позбавлення Рейдри оборони, армії маркіза Мардруза та графа Етайка нарешті приєдналися до нас.

Маркіз Мардруза був тією особою, якої побоювався Палатін Водед. Раніше він належав до фракції канцлера і за впливовістю поступався лише самому канцлеру. Його маркізат простягався на захід від графства Пілді, де розташовувалася імперська столиця, і, фактично, кліщі, які він утворював разом із східними територіями фракції канцлера, де ми зараз перебували, можна було назвати одним із колишніх стовпів влади канцлера.

Однак після того, як я стратив канцлера під час своєї коронації, ситуація кардинально змінилася, і маркізат Мардруз опинився напівоточеним прямими володіннями трону та графством Нунваль. Маркіз вирішив покинути Ерцгерцогський Альянс і приєднатися до фракції імператора, і досі він не виявляв жодних ознак підозрілої поведінки. Армія, яку він привів - на чолі з ним самим - налічувала три тисячі п’ятсот чоловік.

Щодо армії Етайка, то вона, як уже зазначалося, не супроводжувалася своїм молодим головою. Вона налічувала загалом дві тисячі солдатів - цифра, яку я сприйняв як знак їхньої доброї волі, оскільки граф Нунваль, дворянин того ж рангу, зміг набрати лише тисячу. Граф Етайк також відправив двох дворян, які мали виконувати обов’язки заступників: віконта Трістана ле Фурдрана та барона Самуеля ле Бокуза.

Трістан ле Фурдран був законним опікуном графа і керував усіма внутрішніми справами графства. Це мене здивувало, бо я очікував військового офіцера, а не цивільного чиновника. Він справив на мене враження, яке було десь посередині між враженням від графа Нунваля та Шарля де Аженкарла: спокійний, холоднокровний і дещо хворобливий на вигляд.

Очевидно, Трістан ле Фурдран прибув, щоб продемонструвати щирість графського дому Етайк щодо імператора. Він не очолював би війська Етайка, щоправда - він сам відверто сказав, що лише заважатиме, - а подорожував, щоб залишитися в Кейгамері після того, як висловить мені повагу. Здавалося, він займався не лише адміністративними справами графства Етайк, а й іншими справами дому Етайк, і запропонував свої послуги як радник-помічник Надін, за що я був йому досить вдячний.

Інший васал Етайка, Самуель ле Бокюз, був військовим до мозку кісток і, судячи з усього, досить відомим серед знаті. Наші досвідчені ветерани, такі як Жоель де Бурґо-Дюкудре, Ерве де Седолін і (на мій подив) Бальтазар Шевіяр, вже чули про нього. Вони описували його мені як азартного гравця: щоразу, коли він брав командування, результатом завжди була або нищівна перемога, або нищівна поразка.

Мені це здавалося не надто бажаним, але подальші пояснення показали, що він не був типом, який не виконує наказів, а скоріше типом, який, якщо йому дати свободу, без жодного вагання робитиме ризиковані вибори. Якщо ви обтяжите його детальними наказами, він, мабуть, буде цілком прийнятним, поміркованим командиром.

До речі, за словами Самуеля ле Бокюза, граф Етайк дивився на мене з захопленням і дуже хотів зустрітися, але йому завадила місцева знать, яка прагнула протилежного. Що це було - якась ситуація з гіперопіки чи що?

У будь-якому разі, з додаванням ще п’яти тисяч солдатів до наших лав, наша об’єднана армія налічувала майже двадцять п’ять тисяч воїнів. Ні новобранці імператорського війська, ні прості робітники не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки, після захоплення Рейдри бойовий дух був досить високим.

Однак у наметі, де я зібрав своїх лордів для військової наради, настрій був зовсім протилежним.

***

"П’ятдесят тисяч?! П’ятдесят?! Ти ж не серйозно!”

Я не мав наміру кричати, але хіба можна мене за це звинувачувати? Це ж удвічі більше, ніж наша армія!

Цю інформацію принесли Петер Пал, вождь атурів, та Палатін Водед . Перший дізнався про це від полоненого ворожого лицаря, а другий - зі спостережень своїх агентів. На жаль, оскільки ми отримали її з двох різних джерел, ймовірність того, що ця інформація справжня, була досить високою.

Арнуль де Нунваль та Фабіо, маркіз Рамітеада , висловили своє здивування.

"Спочатку повідомлялося, що ворог мобілізував двадцять тисяч солдатів. І раптом їх стало п’ятдесят тисяч?"

"Ми знали, що вони призивають простий народ, але щоб аж тридцять тисяч?"

Я чудово розумів, що вони обоє відчували. Такі цифри були ненормальними.

До речі, досі я не включав Петера Пала до наших військових нарад, оскільки його статус релігійного язичника міг образити інших моїх лордів. Однак тепер, коли ми перейшли до етапу, на якому мусили обмірковувати бойові формування, ми не могли просто так залишити поза увагою командира, який мав у своєму розпорядженні дві тисячі кавалеристів. До того ж він доводив свою корисність у найрізноманітніших справах - від розвідки ворожої території до нальотів на ворожі лінії постачання. Я сумнівався, що дворяни зараз заперечуватимуть проти його присутності.

" Герцогство Рауль виробляє величезну кількість зброї",- сказав граф Палатін Водед . - Вони зможуть без особливих проблем озброїти тридцять тисяч чоловіків. Однак їхні запаси провізії будуть дещо обмежені."

Я погодився з його аналізом. Герцогство Рауль завжди славилося своїм відносним багатством і якістю солдатів. Можна було з упевненістю припустити, що у них буде надлишок зброї та обладунків. А от чи вистачить їжі на п’ятдесят тисяч чоловіків? Це було набагато сумнівніше, особливо з огляду на те, що герцогство з самого початку мало проблеми з продовольством. Звісно, вони, мабуть, доклали зусиль, щоб забезпечити себе провіантом, але ситуація мала бути скрутною.

"Тож вони планують коротку, вирішальну битву", - зрозумів я. У такому разі поставало питання: як вони планували використати свої тридцять тисяч цивільних призовників? "Дай нам карту".

Я розгорнув карту пагорба Челан та його околиць, вивчаючи її. Суть нашої стратегії полягала в тому, щоб заманити головні сили ворога на пагорб і знищити їх там. Ми припускали, що вони спробують захопити контроль над дорогою, саме тому ми влаштували пастку на південному схилі пагорба.

Але якою була стратегія ворога? Розглянувши можливі варіанти, я придумав чотири: два, за якими вони намагатимуться уникнути боїв на пагорбі, і два, за якими вони намагатимуться захопити пагорб.

Якщо ворог хотів уникнути боїв у Челані, він або спробував би захопити місто Кейгамері , яке було нашим тиловим плацдармом, або рушив би прямо до центру моєї владної бази - імперської столиці. Якщо б їм вдалося останнє, це фактично означало б повну втрату моєї влади. Але щоб будь-яка з цих стратегій спрацювала, їм потрібно було б виділити достатньо військ, щоб притиснути наші об’єднані сили в Челані, щоб ми не змогли атакувати їх з тилу. Іншими словами, обидва варіанти передбачали поділ їхньої армії на дві частини.

Якщо вони спробують захопити пагорб Челан, у них знову буде два шляхи, якими вони можуть це зробити. Перший - це атака грубою силою, під час якої вони спробують нас пересилити. Другий - це стратегія облоги, під час якої вони спробують змусити нас здатися через голод.

Втім, загалом додавання тридцяти тисяч цивільних призовників дало чітку підказку щодо їхніх намірів.

Навіть без урахування наших власних цивільних призовників, наших солдатів було п’ятнадцять тисяч. Якщо вони хотіли б затиснути нас, то, припускаючи, що вони використовують лише професійних солдатів, їм довелося б задіяти щонайменше двадцять тисяч, принаймні за моїми оцінками. На практиці вони хотіли б використовувати поєднання професіоналів і призовників, щоб запобігти дезертирству останніх - чий бойовий дух мав бути вщент підірваний після примусового призову - при першій-ліпшій нагоді. Приблизно це означало, що для утримання нас на пагорбі Челан знадобиться десять тисяч професійних солдатів і двадчять тисяч цивільних призовників.

Іншими словами, це означало, що ворог матиме десять тисяч солдатів і десять тисяч призовників, якими їм доведеться взяти імперську столицю. При цьому їм доведеться вирішувати проблеми з провіантом і протистояти готіруарцям , що насуваються на їхні головні міста на батьківщині. Чи було це можливо? Ні, однозначно ні. Частково це було тому, що столицю захищав герцог Уоррен, але, зрештою, вона була просто занадто великою. Ворог, звісно, зміг би вторгнутися туди, але повністю захопити її було б неможливо.

А от Кейгамері ? Бідний, беззахисний Кейгамері ? Двадцятитисячна армія могла б захопити його з легкістю. А що, якби вони спробували захопити пагорб Челан? Облога цього пагорба була б надто ризикованою, оскільки вони вже не могли впевнено використовувати Рейдру як плацдарм для постачання. Реалістичніше було б інсценувати облогу, а тим часом відправити інший загін на захоплення Кейгамері .

Отже, методом виключення у ворога залишалося два можливі варіанти дій...

"Вони або спробують захопити Кейгамері , або пагорб Челан",- зробив я висновок. –"У будь-якому разі, вони прагнутимуть зробити це швидко." З огляду на обмеження, в яких вони перебували, варіанти армії Рауля були насправді досить обмеженими. І так сталося, що наша стратегія від самого початку полягала в тому, щоб спровокувати бій на пагорбі Челан, щоб не дати ворогу рушити на Кейгамері . "В принципі, наша стратегія не змінилася."

"Тобто вступити у вирішальну битву на південному схилі пагорба?"- підтвердив Ерве де Седолін .

Ми збудували наші оборонні споруди на пагорбі Байнер у всіх напрямках, крім ділянки його південного схилу. Це був єдиний пункт входу та виходу, що означало, що ми могли відправляти звідти вилазки, і ворог майже напевно обрав би його для атаки. Крім того, цей пункт був, що важливо, в пастці.

"Ми хочемо, щоб ви розгорнули свої війська на південному схилі пагорба, щоб запобігти дезертирству наших цивільних призовників",- оголосив я.

"Тож ми припускаємо, що ворог не намагатиметься взяти пагорб в облогу?"

Я кивнув Ерве де Седоліну .

"Так. Ми не маємо наміру утримувати всі наші сили в межах оборонних споруд пагорбів."

Якщо ворог піде на Кейгамері , нам знадобляться війська, розгорнуті за межами наших укріплень, щоб відрізати його. А якщо ворог піде прямо на пагорб, то саме південний схил нам і доведеться захищати.

"Однак південь - це вже не єдиний бік, який нам потрібно захищати. Пагорб Міфе". Я вказав на один із трьох пагорбів на карті. Краєм ока я побачив, як погляд Фабіо опустився. Можливо, він відчував себе відповідальним. "Якщо ворог розмістить тут гармати, ми програємо битву."

Можна було з упевненістю припустити, що армія Рауля не матиме карверів - облогових знарядь, які були досить громіздкими, щоб уповільнити марш. Ми компенсували це, переправивши свої заздалегідь, але ворог рухався надто швидко, щоб везти їх із собою. Звісно, їх можна було б привезти з підкріпленням, якби битва затягнулася, але з огляду на стан провізії у ворога шанси на це були настільки низькими, що їх можна було залишити для подальшого розгляду.

Проблема полягала в тому, що армія Рауля використовувала польові гармати, відомі як "горщикові гармати" , які були бомбардами, подібними до карверів і флок-гармат , але з меншим калібром і меншим навантаженням. Вони не могли пробити стіну замку, але перевершували своїх більших побратимів за часом охолодження, точністю та легкістю транспортування. Останній пункт був особливо актуальним, оскільки їхня здатність буксируватися кіньми означала, що вони могли супроводжувати армію, що йшла в похід, у тому ж темпі.

"Горщикові гармати" визначалися своїм основним призначенням - тобто як зброя проти піхоти. Зрештою, коли кам’яний снаряд розміром з людську голову з великою швидкістю влучав у людське тіло, результат міг бути лише один.

Звісно, ми знали, що армія Рауля матиме "горщикові гармати", саме тому ми звели земляні стіни та викопали траншеї як частину наших оборонних споруд. Якщо вони стрілятимуть у нас з низовини, наші укріплення зможуть витримати, бо хоча карвери б їх повністю пробили, ми проєктували їх з урахуванням "горщикових гармат" . Крім того, ворог не матиме нескінченного запасу боєприпасів, а ми розгорнемо наші сили так, щоб мати змогу контратакувати, якщо трапиться нагода.

Проблема полягала в тому, що ми ніяк не зможемо вчасно завершити роботи на пагорбі Міфе.

"Навколо вершини пагорба Міфе є оглядові точки, які розташовані вище, ніж північний хребет пагорба Байнер , - зазначив я. - Це робить їх ідеальним тиром для ворожих гармат. Нехай "горщикові гармати" й мають малий калібр, але вони все одно знищать наші війська зверху, викликавши паніку. Коротше кажучи, щойно ми дозволимо ворогу встановити тут свої гармати, ми програємо."

Ми могли б витримати ворожі постріли, якби вони вели вогонь з нижчих позицій, але не навпаки. Часу на підготовку будь-ких контрзаходів також не було. Той факт, що ми спеціально облаштували наш табір так, щоб запобігти втечі наших цивільних призовників, також перетворив його на зону ураження для ворожого артилерійського вогню, немов замок "ведмідь у норі" в Шьоґі *.

(*Шьоґі, якщо просто то щось типу японських шахів)

"Пагорб Джінау має приблизно таку саму висоту, як Міфе, чи не так?"- запитав барон Самуель ле Бокюз , командир Етайка. Незважаючи на те, що він був найнижчим за рангом серед усіх присутніх, він говорив впевнено, погладжуючи вуса. "Тоді я та мої люди будемо тримати Джінау до останнього подиху. Не можу сказати, що одностороннє утримання позицій відповідає моєму характеру, але якщо буде потрібно..."

Чесно кажучи, це все ще було занадто невизначеним на мій смак. Наступними висловили свою думку Арнуль де Нунваль та заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре .

"Якщо ворог розмістить гармати на Міфе... ми... не матимемо іншого вибору, як покинути північну сторону Байнера ",- нерішуче сказав перший.

"Це унеможливило б координацію з Джінау , - продовжив другий. - Це було б рівнозначно приреченню наших союзників на Джінау на смерть."

Дійсно - навіть якщо нам і вдалося б втриматися на пагорбі Джінау , ми втратили б північний фланг Байнера під ворожими гарматами.

Я звернувся до Тімона. "А чи встигнуть взагалі вчасно завершити оборонні споруди на Джінау ?"

"Буде на межі. Але з огляду на різницю в силах між нами та ворогом, альтернативи немає",- спокійно зазначив Тімон. На мій подив, він був, мабуть, найспокійнішою людиною в наметі. Можливо, у нього був талант до командування.

"Я можу виїхати, щоб виграти час",- запропонував Петер Пал.

Кіннота атурів відрізнялася майстерністю в односторонніх наступальних відступах. Їхня основна бойова стратегія полягала в тому, щоб наблизитися до ворожих сил, випустити з коней залп стріл, відійти на відстань, а потім повторити процес. Це було просто, але ефективно. Вони були найшвидшою кіннотою, яку я знав, здатною залишити ворожих вершників безпорадними перед їхньою технікою, не кажучи вже про ворожих пікінерів.

Проблема полягала в тому, що атурці були вразливі до стрільців, лучників, артилерії та бойових магів. Наскільки я розумів, у війську Рауля майже не було пристойних лучників, але наявність інших трьох практично гарантувала втрати на боці атурів . Петер Пал, очевидно, знав це, проте все одно висунув свою пропозицію.

"У такому разі... - почав Фабіо, але перервав себе. - Ні, неважливо. Вибачте."

Як я припускаю, він збирався запропонувати себе, побачивши шанс виправитися. Річ у тім, що він не міг би взяти на себе ще одне завдання, оскільки все ще керував будівельними роботами.

Можливо, з огляду на його помилку, я мав би перекласти відповідальність на когось іншого. Однак це лише спричинило б плутанину на будівельному майданчику і, що важливіше, підірвало б бойовий дух армії Рамітеада - яка, судячи з їхньої нещодавньої роботи, щиро каялася за свою помилку.

"Тоді ми діятимемо, виходячи з припущення, що табір на пагорбі Джінау буде готовий вчасно",- заявив я. Не те щоб це вирішило проблеми, з якими ми зіткнулися. "Наш початковий план полягав у тому, щоб розмістити сили ополчення на кожному з трьох пагорбів, а ваші армії - на півдні. Однак..."

Розміщення армій моїх лордів біля дороги завадило б ворогу рухатися на Кейгамері і дозволило б нам заманити його в пастку, яку ми підготували. Тим часом наш північний фланг був би захищений спільними оборонними зусиллями всіх трьох пагорбів. Будь-яка спроба ворога обійти нас з флангу до Міфе зробила б його вразливим до наших наступальних дій, тобто йому довелося б робити це на значній відстані. А за час, який це нам дало б, ми змогли б очистити головне південне поле бою. Такий був план.

Тепер же пагорб Міфе більше не був частиною нашої оборонної формації, а це означало, що нам довелося готуватися до атак з півночі.

"У найгіршому випадку, можливо, одній із ваших армій доведеться захищати Міфе" ,- закінчив я. -"Без окопів та стін, які б вам допомагали. Звісно, це не могли бути призовники. Вони б просто втекли."

"Я не так упевнений",- заперечив Жоель де Бурґо-Дюкудре . -"Нас справді чекають важкі часи, якщо пагорб Міфе буде захоплено, але не можна заперечувати, що нам бракує людських ресурсів, щоб присвятити їх його обороні. Цих солдатів можна було б краще використати деінде, наприклад, у більш передових оборонних діях. Іншими словами, я вважаю, що нам слід розробити проактивну контрнаступальну операцію."

Пропозиція заступника генерала мала свої переваги. Простіше кажучи, він мав на увазі, що контратака на ворога з позиції, яку можна було б підтримувати з нашого табору на пагорбі Джінау , була б кращим варіантом використання наших ресурсів. Однак проблема з цією ідеєю полягала в тому...

"Нам бракує командирів...",- пробурмотів хтось.

"Правильно",- погодився я. -"Чисельну перевагу ворога ми можемо подолати за допомогою наших оборонних позицій, а також останнього козиря, що залишився у нас у рукаві. Але брак командирів, особливо командирів підрозділів, це те, що ми майже не можемо компенсувати."

Якби наша чисельність була приблизно рівною чисельності ворога, я планував доручити одному з моїх лордів перекинути свої війська до таборів на пагорбах і взяти на себе командування ополченням. Однак, з огляду на нашу нерівність, нам були потрібні всі наші професійні сили для боїв на зовнішньому фронті.

"Ваша Величносте, можливо, вам все одно доведеться на це погодитися. До того ж, ворог може зіткнутися з тією ж проблемою."

Як і сказав Ерве де Седолін , ворогу знадобиться персонал, щоб змусити тридцять тисяч нових призовників воювати. І на відміну від нас, які могли утримувати наших в таборах, вони перебуватимуть на відкритій місцевості, а це означає, що саме від їхніх командирів взводів та інших залежатиме, чи зможуть вони запобігти дезертирству призовників. До речі, "запобігти" в цьому випадку означало стратити їх. Безцеремонне вбивство дезертирів, щоб тримати інших призовників у руках, було звичайною практикою в цьому світі.

З огляду на це, однак, цілком можливо, що ворог теж мав нестачу командирів. Власне, якщо подумати...

"Навіщо взагалі призивати тридцять тисяч ополченців?"- запитав я вголос.

Більші сили не завжди були кращими. Окрім навантаження на запаси провізії, це також сповільнювало загальні пересування армії. Призовники також були слабким підкріпленням з точки зору військового потенціалу і схильні були відмовлятися від виконання наказів та тікати при перших ознаках небезпеки, а щоб "запобігти" цьому, потрібні були час і ресурси.

Тімон запропонував можливу відповідь на моє запитання. "Можливо, ворог виходив із припущення, що їм доведеться штурмувати фортецю", - припустив він.

Правда - саме для цього я й зібрав наших робітників під приводом будівництва. А фортеця, побудована для захисту стратегічного місця, за визначенням мала бути міцною, здатною витримати тривалий наступ.

" Графе Палатін Водед , - сказав я. - Наскільки інтенсивно ви винищували ворожих розвідників?"

"Я надав цьому найвищий пріоритет", - відповів він.

"Ми теж вистежуємо їх, коли натрапляємо на сліди, - додав Петер Пал. - Нам все одно тут не було чим зайнятися з того часу, як ви приїхали."

Оборонні споруди наших таборів були недостатньо підготовлені до тривалої битви, щоб називати їх фортецею. У нас були колодязі та запаси провізії, але їх не вистачало, щоб утримувати нашу чисельність у довгостроковій перспективі. Насправді нас забезпечували з сусідніх міст і містечок, включаючи Кейгамері .

Але головне - у нас не було буквальних, фізичних складових фортеці. У таборах були зведені невеликі хатинки, де спали я та інші представники знаті, но усім іншим доводилося задовольнятися наметами. Навіть тоді ми змушували їх усіх - за винятком деяких робітників - спати поза таборами, щоб не заважати роботі.

Однак, якщо ворог цього не знав, це пояснювало, чому він пішов на такі клопітні роботи, щоб мобілізувати тридцять тисяч ополченців.

"Тоді це "живі щити"",- зрозумів хтось.

"Саме так",- сказав я. -"Їхня мета - поглинати вогонь снарядів для основних сил Рауля."

Це був той самий принцип, за яким бойові маги використовували магію виклику. Схоже, ворог розумів, що у разі поразки в цій битві на них не чекає майбутнє, тож смерть тридцяти тисяч своїх підданих здавалася невеликою ціною за голову імператора. Чи була це ефективна тактика? Можливо. Але вона залишила неприємний присмак у роті. Ніби вони не вважали простолюдинів людьми.

А, зачекайте. Так думали лише блакитно крові, чи не так?

"Ворог думає про те, що буде після їхньої перемоги",- сказав я. -"Тому вони ставлять на перше місце мінімальні втрати серед своїх регулярних солдатів."

Проте, людські живі щити чи ні, їх все одно було тридцять тисяч, і всі вони були озброєні. І хоч би яким низьким був їхній бойовий дух, вони все одно становили загрозу. Ми не могли просто їх ігнорувати. Чорт забирай.

" Графе-Палатін Водед . Продовжуйте свою контррозвідку та збір інформації",- наказав я.

"Як накажете, Ваша Величносте. Я також маю доповідь щодо рухів армії маркізату дозран. "

Згідно зі звітом палатіна , армія Дозрану налічувала п’ять тисяч воїнів, але рухалася до пагорба Челан з черепашачою швидкістю. Однак найбільшою проблемою було те, що вона наближалася через графство Водді .

Готьє, граф Водді , раніше обіймав посаду головного камергера імператорського двору. Ми звільнили його, бо він свідчив проти винуватців вбивства попереднього імператора. Колись він був членом фракції канцлера, але одразу після повернення до своїх володінь став васалом самопроголошеного герцога Рауля. Коротше кажучи, графство Водді було територією, контрольованою Раулем. І, за словами Палатіна , армія Дозрана просувалася через нього без жодних суттєвих сутичок.

На цей момент можна було з упевненістю припустити, що маркіз Дозран аж ніяк не на нашому боці.

"У найгіршому разі, ми мусимо припустити, що наш ворог поповнився п’ятьма тисячами людей",- задумливо промовив хтось.

"Ті з нас, хто тут присутні, можуть з цим змиритися",- сказав я. -"Проблема в тому, як це може вплинути на наших призовників..."

Військова нарада тривала. Ми розглядали наявні можливості, переглядали нашу стратегію та планували розстановку військ. Наскільки це було в наших силах, звичайно. Зрештою, все залежало від рухів ворога.

Чорт. Після всього того планування та підготовки я опинився ось тут? Я навіть не хотів думати про те, що сталося б, якби я просто зібрав кілька військ і кинув їх у лобову атаку на армію Рауля...