Розділ 37 — В'язання шарфа як партизанська війна

На третій день після того, як Шень Хань залишила базу, Ґу Дзюньвань поставила до свого порядку денного справу з шарфом.

Вона вирішила власноруч зв’язати своїй альфі-дівчині теплий шалик.

Тоді кожного разу, коли здійматиметься холодний вітер, її почуття перетворюватимуться на тепло на шиї коханої.

Того дня опівдні.

Щойно закінчилася обідня перерва, Ґу Дзюньвань викликала свою особливу помічницю до кабінету.

Однак, побачивши, як Сю Джао з планшетом у руках приготувалася уважно слухати її розпорядження.

Омезі-імператриці раптом стало ніяково про це заговорити.

У кабінеті запала тривала тиша.

Повітря, здавалося, наповнилося якоюсь дивною, незрозумілою атмосферою.

Помічниця Сю трохи занервувала, вона поправила окуляри на переніссі й тихо запитала:

«Ваша Величносте, виникла якась складна проблема?»

Ґу Дзюньвань ледь опустила очі, дивлячись на авторучку у своїй руці, і тихо мовила:

«Сю Джао, ти вмієш в’язати шарфи?»

«Га?» — помічниця Сю подумала, що їй почулося.

Вона злегка нахилилася вперед і, трохи зніяковівши, перепитала свою правительку:

«Ваша Величносте, ви справді сказали... шарфи?»

Побачивши таку реакцію помічниці, Ґу Дзюньвань зніяковіла ще дужче.

Але оскільки цю справу вона могла обговорити лише з Сю Джао, вона підняла свої вродливі очі й цілком серйозно промовила:

«Я хочу зв’язати шарф для Шень Хань, але я ніколи цього не робила і не знаю, чи вийде у мене добре. Мені потрібна твоя допомога».

Сю Джао завмерла на добру хвилину, перш ніж оговтатися від подиву.

Саме в’язання було справою звичайною, проте головне питання полягало в тому, що це прохання озвучила сама імператриця!

Їй достатньо було б одного слова, аби отримати найкращий шарф у світі, тож навіщо їй особисто займатися подібним?

Вона ж бо така заклопотана.

Проте невдовзі Сю Джао збагнула суть справи.

Її правителька, мабуть, кохає ту альфу навіть сильніше, ніж можна було уявити.

Тож наступний час помічниця Сю повною мірою проявила свої таланти.

Вона не лише допомогла імператриці обрати техніку в’язання та фасон шарфа, а й негайно замовила в онлайн-магазині всі інструменти та матеріали.

Саме тому Ґу Дзюньвань і потребувала допомоги Сю Джао.

Їй було незручно самій купувати спиці чи нитки, тож помічниця мала зробити замовлення, зібрати все докупи й потайки принести їй.

Наступного дня, коли правителька повернулася з роботи на віллу, вона вперше тримала в руках шкіряний портфель.

Побачивши це, служниця-бета одразу підбігла, щоб його забрати.

Ґу Дзюньвань, щойно змінивши взуття на капці, непомітно відвела портфель за спину.

«Не потрібно, я сама».

Покоївка відсахнулася, ніби її вдарило струмом, швидко опустила очі та сказала:

«Пробачте, наступного разу я обов'язково спершу запитаю у Вас».

Ґу Дзюньвань помітила, що нова служниця виглядає дуже збентеженою, і подумала, що, мабуть, налякала її.

Тому вона трохи пом’якшила голос і запитала:

«Нічого страшного. Відколи ти тут? Раніше я тебе наче не бачила».

Від мелодійного й чистого голосу імператриці служниця вмить густо почервоніла.

Вона міцно стиснула ручки перед собою і шанобливо відповіла:

«Мене звуть Сяо Вень, я тут лише три місяці. Ваша Величносте, Ви так багато працюєте, Вам... Вам треба більше відпочивати».

Насправді Ґу Дзюньвань не мала наміру вести довгу розмову.

Побачивши, що служниця вже не боїться, вона кивнула їй і попрямувала до кабінету на третьому поверсі.

До кабінету імператриці, крім пані Фейцянь, нікому з мешканців вілли заходити не дозволялося.

Сяо Вень, прибравши верхній одяг правительки, не змогла втримати захвату, знайшла двох своїх подруг і почала емоційно щебетати.

«Яка ж Її Величність ніжна! Я щойно ледь не торкнулася її важливого портфеля, а вона не лише не розсердилася, а ще й запитала, відколи я тут працюю!»

Інша дівчина одразу підхопила:

«Атож! У світі кажуть, ніби наша правителька дуже сувора, але я вважаю, що вона чудова людина, завжди така ввічлива з персоналом».

Поки вони розмовляли.

Низький голос пані Фейцянь раптово пролунав за спинами служниць: «Робота в нічну зміну хоч і спокійна, але не настільки, щоб ви дозволяли собі тут теревенити».

Почувши голос пані Фейцянь, три служниці-бети вмить виструнчилися. Кожна стояла, опустивши руки, не наважуючись навіть голосно дихнути.

Пані Фейцянь бачила, що вони ще зовсім молоді, тож не хотіла сварити їх надто суворо. Вона не стала вигадувати нових правил, лише серйозно мовила: «Портфель Її Величності — це річ того ж рівня важливості, що й державна таємниця. Надалі будьте пильнішими, коли бачите його, і не будьте такими необачними, як Сяо Вень».

Після цих слів пані Фейцянь протягом наступного тижня нерви персоналу всієї вілли були напружені. Адже вони помітили, що цей портфель «рівня державної таємниці» раз по разу з’являється в полі їхнього зору!

Вранці маленька служниця, несучи піднос до їдальні, раптом бачила портфель на стільці поруч із правителькою. Вона дерев’яніла і не наважувалася навіть мигцем зиркнути на нього.

Ввечері інша служниця йшла до спальні віднести молоко. Переступивши поріг, вона з жахом помічала знайомий портфель прямо на тумбочці біля ліжка. Вона застигала на місці з тацею в руках, не знаючи, куди поставити склянку.

Ґу Дзюньвань легенько прикрила ковдрою шарф, який встигла дов’язати лише до половини. Потім вона сама взяла склянку з молоком, чим нарешті вивела дівчину зі стану заціпеніння.

Коли служниця пішла, на холодному обличчі омеги-імператриці з’явився дивний вираз. Вона ж бо відчувала атмосферу, що панувала на віллі ці останні дні. Думка про те, що всі дивляться на її портфель як на бомбу сповільненої дії, викликала в неї одночасно і сміх, і сором. Цікаво, чи робила колись подібне її мати? Зараз вона справді почувалася так, ніби в’язання шарфа — це партизанська війна.

Омега-імператриця повільно підійшла до вікна. Вона підвела голову, і її шовковисте довге волосся розсипалося по плечах, відкриваючи витончену, наче у лебедя, шию. «Цікаво, що зараз робить Шень Хань? Чи все у неї там добре?»

…

П’ятий округ, гори Джисін, табір урядових військ Вільної Федерації.

Шень Хань із насолодою приймала свій перший гарячий душ за довгий час. За місяць боїв армія розгромила лігво незаконного збройного формування. Проте майже сімдесят відсотків ворогів розсіялися і сховалися в горах.

Пошукова операція, яку вони мали розпочати, у певному сенсі була складнішою за відкритий бій. Гори Джисін розлогі, з численними густими лісами. Кожна ущелина чи лісова лощина могла бути ворожим пунктом. Викурити «тубільців» із такого середовища — завдання не з легких.

Звичайні солдати мали просто виконувати пошук. Але іспит для сорока з лишком кандидатів у гвардію передбачав оцінювання за кількістю схоплених ворогів.

Кандидатів розділили на вісім тактичних груп. Шень Хань як капітан групи з шести осіб відчувала куди більший тиск, ніж її підлеглі.

Наступного ранку вона разом зі своєю групою залишила табір. Ма Хаою також опинився в її команді й виглядав надзвичайно бадьорим. Поки інші четверо бійців напружено оглядали колючі чагарники. Маленький агент поруч із Шень Хань увімкнув режим репортера: «Босе, у цих горах росте дика рослина під назвою хуанлодзі. Вона очищує печінку, покращує зір, заспокоює нерви та дуже корисна для крові. Фармацевтична цінність — колосальна!»

«До того ж цей хуанлодзі дуже примхливий. Як би не намагалися штучно відтворити умови високогір’я, нічого не виходить».

«Це наче вільне зерно, що не терпить кайданів: росте тільки в такому холодному дикому краї. У містах округу його і за великі гроші не купиш».

Шень Хань, пильно оглядаючи місцевість, запитала: «Якщо це така цінна річ, то чому в прикордонних містечках я не бачила жодної торгівлі ним?»

Ма Хаою озирнувся і, переконавшись, що побратими далеко, стиха відповів: «Насправді ще кілька років тому правителька хотіла відкрити торгові шляхи».

«Бандити — це не найбільша біда. Головна проблема в тому, що гірські племена зовсім не йдуть на контакт. Простіше кажучи, вони не довіряють нашому федеральному уряду».

Поки вони розмовляли, боєць, що йшов попереду, раптом зупинився і гучно вигукнув: «Хто там? Виходь!»

Від цього крику вся група миттєво привела зброю в бойову готовність.

Шень Хань поклала палець на спусковий гачок і крізь приціл побачила худорлявого хлопця в тканинній шапці, що причаївся біля кущів.

Він був загорнутий у брудну повсть, а в руках тримав грубо зроблену самопальну рушницю.

Мабуть, від страху хлопець притис ствол прямо собі до шиї під вухом.

Шень Хань примружилася, спостерігаючи за цим; вона не на жарт злякалася, що самопал випадково вистрілить і хлопцеві рознесе пів голови.

«Всім підрозділам — наказ! Стволи донизу, просто тримати периметр».

Віддавши наказ.

Шень Хань закинула свою гвинтівку за спину і повільно вийшла вперед, зупинившись за три метри від кущів.

«З якого ти племені? Що ти тут ховаєш?»

З-за кущів пролунав тремтячий підлітковий голос: «Я не ховаюся! Це земля нашого племені Цюбі».

Судячи з характерного ламкого голосу, Шень Хань припустила, що йому років чотирнадцять-п'ятнадцять.

«Ми — війська федерального уряду, озброєне угрупування "Тигрова вежа". Ну, тих, кого ви називаєте бандитами Хута».

«Зараз у цьому районі небезпечно, тож іди додому. Передай вождю свого племені, щоб люди без потреби не виходили, аби не потрапити під випадковий вогонь».

Хлопець нічого не відповів. Він лише виставив голову з-за куща, роздивляючись Шень Хань та її загін.

Зрештою, зрозумівши, що йому справді не бажають зла, він підхопив свою рушницю і дременув назад.

Доки постать хлопчика не зникла.

Шень Хань повела загін до кущів, де він сидів.

Поглянувши під ноги, вона побачила на сухому ґрунті маленьку галявину пружних грибоподібних рослин.

Шень Хань присіла, торкнулася пучками пальців твердуватої шапинки і запитала Ма Хаою: «Це і є той хуанлодзі, про який ти казав?»

------(Перекладач має що сказати)------

Ехх, кохання)