Розділ 38 — Сліпуча вітрина коштовностей

«Отже, ці племена відчувають лише емоційну неприязнь до нашого федерального уряду, а от до збройних загонів "Тигрової вежі" вони ставляться як до заклятих ворогів».

«Тоді чи не могли б ми укласти союз із племенами, щоб разом вирвати цю скалку, яка муляє очі обом сторонам?»

Шень Хань продовжувала йти вперед зі своєю тактичною групою, час від часу вступаючи в дискусії з бійцями.

Одна з альф, що була з нею у добрих стосунках, одразу підхопила:

«Якби вони погодилися на союз, бандитів у горах Джисін давно б уже викурили».

«Командире, Ви, мабуть, не знаєте, але ті племена вперті як віслюки! До того ж вони тримаються одне за одного. Наша сторона вже давно намагається знайти підхід, але крига так і не скресла».

Поки вони розмовляли, Шень Хань раптово зупинилася.

Вона наказала одному бійцю залізти на дерево, щоб тримати під контролем панівну висоту, а сама з іншими пройшла кілька кроків уперед, виходячи з лісу.

Перед ними відкрився широкий простір.

Помітивши неподалік кількох представників племені, які так само насторожено завмерли, капітан альфа тихим голосом мовила до своїх підлеглих:

«Від співпраці з нами найбільше виграють саме місцеві жителі, вони не можуть цього не розуміти».

«Причина того, що досі не вдалося домовитися, мабуть, у тому, що ми не проявили достатньої щирості. Або не запропонували достатньої вигоди».

Сказавши це, Шень Хань зняла свій автомат і передала його Ма Хаою, який стояв поруч.

«Чекайте тут, я піду переговорю з ними».

Почувши це, бійці миттєво напружилися.

Ма Хаою поспіхом вигукнув:

«Босе, не можна так просто йти, це занадто небезпечно! Якщо вже йдете, дозвольте мені супроводжувати Вас».

З цими словами він скинув із себе всю зброю.

І разом із автоматом Шень Хань передав її товаришам.

Дивлячись на занепокоєне обличчя маленького агента, Шень Хань подумала: "Чому цей дурний хлопець такий чесний?".

У неї хоча б пара пістолетів за поясом захована, а він просто кинув увесь свій рюкзак на землю.

«Ех, гаразд, тоді тримайся поруч. Поки вони не відкриють вогонь, не роби жодних агресивних рухів».

Ма Хаою енергійно закивав на знак згоди.

Побачивши, що Шень Хань та її супутник без зброї, десяток людей із гірського племені лише міцніше вчепилися в ремені своїх самопалів, але не стали цілитися в них.

Вони знали, що це війська федерального уряду.

Тож, хоча їхнє ставлення не можна було назвати приязним, ворожим воно теж не було.

Коли між ними залишалося метрів сім-вісім, люди з племені Джисін помітно занервували.

«Не підходьте ближче, інакше ми справді стрілятимемо!»

Шень Хань зупинилася і приязно промовила:

«Ми ж усі друзі, навіщо ці погрози?»

Тут слово взяв кремезний молодик у повстяній шапці:

«Хто це вам друзі? Не думайте, що я не знаю — ви поклали око на наш хуанлодзі!»

Дивлячись на цього молодика, Шень Хань одразу зрозуміла, що він тут головний.

Адже його вбрання було помітно вигадливішим за одяг інших.

Та й стояв він по центру, оточений іншими одноплемінниками, які ніби прикривали його.

Тільки от голос у нього був дивний, дещо тонкий, що зовсім не пасувало до його кремезної, наче залізна вежа, постаті.

Проте це не було головним для Шень Хань.

Вона дістала з кишені кілька банкнот великого номіналу і, підібравши камінець, легенько притиснула їх до розсипу гравію перед собою.

«Раз уже ти згадав про хуанлодзі, то чому б нам не спробувати укласти угоду? Давай так, я спершу...»

Шень Хань не встигла договорити й половини, як у її бік полетіло кілька грудок мерзлої землі; одна влучила в плече, залишивши брудну пляму.

«Я ж сказав! Ми не будемо нічого у вас купувати чи міняти!»

Шень Хань кинула погляд на пляму на одязі, продовжуючи професійно посміхатися опонентові:

«Ти цього раніше не казав. Друже, не варто так гарячкувати».

Невідомо чому, але почувши ці слова, кремезний молодик знову нахилився, зачерпнув пригорщу мерзлої землі й, витріщивши очі від люті, жбурнув її у відповідь.

Шень Хань виявилася швидшою: вона миттєво підхопила дві грудки землі й влучно кинула їх.

Рухи були настільки плавні та відточені, ніби вона кидала кулі для боулінгу.

Вона була куди влучнішою за хлопця: обидві грудки землі полетіли точно в ціль і влучили ватажку прямо в ліву щоку.

В ту ж мить щока здорованя набрякла прямо на очах.

Ця раптова сцена змусила десяток горян заціпеніти на місці.

У Ма Хаою очі стали як блюдця.

Він подумав: "Ти ж щойно мені вуха прожужала, щоб я ні на кого не нападав!"

А тепер сама через якесь слово взяла й розквасила пику тому, хто, схоже, є сином вождя. Про які переговори тепер може йти мова? Тут зараз справжня стрілянина почнеться!

«Ой? А чого це ти не ухилився? Навіть не знаю, що це з моїми руками, зазвичай я так влучно не кидаю!»

Краще б Шень Хань мовчала, бо після цих слів молодик із племені остаточно вибухнув!

Він закликав усіх одноплемінників збирати каміння та груддя, і на Шень Хань із напарником посипався справжній град.

Ма Хаою, не гаючи часу, схопив свого командира за руку і чимдуж кинувся назад.

Відчуваючи, як каміння завбільшки з кулак зі свистом пролітає повз його вуха, маленький агент подумки кляв усе на світі.

Шень Хань тим часом встигала і ловити каміння в повітрі, і давати відсіч.

Усі її «снаряди» були націлені на того невдячного кремезного ватажка.

Ця дивна кам’яна дуель тривала понад пів години.

Увечері, повернувшись до табору, члени тактичної групи все ще почувалися приголомшеними, згадуючи пообідню битву.

Через три дні командування дозволило бійцям зробити дзвінки — як заохочення.

Кожен мав десять хвилин, аби зателефонувати рідним чи друзям і повідомити, що з ним усе гаразд.

Звісно, користуватися власними телефонами було заборонено — лише армійськими засобами зв’язку.

Почувши цю новину, Шень Хань мало не розплакалася.

Вона не могла так відкрито зателефонувати Ґу Дзюньвань.

Дівчина вже уявляла, скільки клопоту виникне, якщо моніторинг зафіксує дзвінок до секретаріату імператриці.

Поки Шень Хань журилася, до неї підійшов інструктор Льов і відвів її до окремої кімнати зв’язку.

Приміщення було крихітним: стіл під стіною, а на ньому — стаціонарний телефон зі знятою слухавкою.

Інструктор Льов не промовив ні слова, лише пирхнув і вийшов, зачинивши за собою двері.

Зрозумівши натяк, Шень Хань відчула, як серце тьохнуло від здогадки.

Вона швидко підійшла до столу, притулила слухавку до вуха і з хвилюванням видихнула: «Алло?».

З іншого кінця дроту крізь тисячі миль пролунав голос Ґу Дзюньвань, лоскочучи слух альфи.

«Шень Хань, це я».

Від цих слів серце Шень Хань ледь не вистрибнуло з грудей.

«Дзюньвань, я так за тобою сумую».

Така щирість змусила омегу-імператрицю почервоніти навіть на відстані.

Вони слухали дихання одне одного, наче стояли поруч, і розпитували про останні новини.

У Ґу Дзюньвань дні минали одноманітно, тож більшу частину часу говорила Шень Хань.

«Це дивне плем’я... вони зовсім не тямлять у ввічливості!»

«Я ж до них з усією щирістю, гроші дістала, а вони навіть не глянули — одразу за каміння.

«Більше десятка здоровенних чолов’яг! Ті грудки мерзлої землі летіли в обличчя наче справжні кругляки — так боляче було!»

Почувши це, омега-імператриця стурбовано запитала: «Ти не поранилася?»

Шень Хань, спершись однією рукою на стіл, переможно заявила: «Зі мною все гаразд. Я просто описувала тобі запеклість бою. А той, кому мерзла земля полетіла в пику, — це їхній малий вождь. Це я його так!»

Ґу Дзюньвань: «...»

За мить омега-імператриця тихо засміялася. «Гроші їх не цікавлять. Племена гір Джисін цінують лише золото. Наступного разу спробуй показати їм золотий листок — побачиш, як зміниться їхній вираз обличчя».

Розмова тривала лише десять хвилин.

Шень Хань здалося, що вона встигла промовити лише пару слів.

Тим часом імператриця, що була на базі в четвертому окрузі, навіть не підозрювала, що через її випадкову пораду Шень Хань справді наважиться пробратися до племені, обвішана золотом!

Після розмови Шень Хань одразу розшукала інструктора Льова.

Той спершу подумав, що дівчина хоче щось розпитати про дзвінок правительки, але вона приголомшила його іншим: «Командире, у мене є план, мені потрібен Ваш дозвіл і допомога».

«Якщо все вдасться, ми не просто викорінимо угруповання Хута, а й розв’яжемо питання з торговими шляхами».

Вислухавши план, Льов довго мовчав.

Його досвідчений погляд підказував: якщо ця ризикована стратегія спрацює, вона стане хрестоматійним прикладом військової хитрості.

Проте якщо вона загине в руках дикунів, як він дивитиметься в очі імператриці?

Адже перед ним не просто солдат, а майбутня супутниця життя Її Величності.

Після довгих вагань він таки погодився.

Він вирішив, що не можна тримати дракона в калюжі.

До того ж успіх цієї місії неабияк порадував би матір Ґу Дзюньвань.

За два дні Шень Хань у цивільному одязі та з рюкзаком вирушила в дорогу.

Ще до світанку вона потайки дісталася місця збору врожаю і зачаїлася.

Близько пів на дванадцяту до неї наблизилася група горян.

Коли вони були вже зовсім поруч, Шень Хань навмисне зашуміла кущами.

«Хто там ховається? Виходь!» — почувся вигук альфи і брязкіт затворів.

Повітря напружилося від загрози.

«Не стріляйте! Я просто проходила повз», — вигукнула Шень Хань і повільно піднялася з піднятими руками.

Пара струнких рук, прикрашених золотими перснями, була першим, що впало в око представникам племені, змусивши всіх затамувати подих.

Тоді мешканці племені помітили золоті браслети, що висіли на двох світлих зап'ястях іншої людини, та блискучий золотий замок на її шиї!

Коли Шень Хан нарешті вийшла з кущів, прикрашена коштовностями, вона, як і очікувалося, побачила здивовані, але й сяючі вирази облич племені.

------(Перекладач має що сказати)------

Коли з кущів виходить таке — ну, тут складно не здивуватися...