Розділ 240 — Я… Тебе (5)

Спочатку Ущелину Смерті мали знищити магічні бомби, що вилітали з великих контейнерів.

Бду-у-у-у-у-у-у-у-ум–

Скелі почали розсипатися.

Уламки почали заповнювати глибоку ущелину.

«Я- як це можливо…»

Лицарі Непохитного Альянсу поспішно зіскочили з коней, відчувши гуркіт, що перевищував усі їхні очікування. Вони трималися за поводи, проте навіть не помічали цього, бо були приголомшені тим, що відбувалося перед їхніми очима.

Те саме стосувалося й людей з боку Королівства Брек. Солдати, які втікали від магічних бомб, швидко підвелися, впавши від удару вибуху.

«Це з нашого боку…»

Солдати не могли не здригнутися від того, що зробили їхні союзники. Підводячись, усі вони спрямували погляди в один бік.

Усі дивилися на Кейла та його групу. Лише вони дивилися на цей вибух зі спокійними обличчями.

Це була лише одна ділянка Ущелини Смерті, що простягалася на сотні кілометрів. Ці кілька кілометрів ущелини були заповнені камінням та землею.

«План Непохитного Альянсу вдався»

Розалін почала сміятися, хоча план ворога й спрацював.

Чому?

Тому що вона бачила стіну темно-синього вогню, що поглинала зруйновану ділянку скель.

Темно-синє полум'я відблискувало в червоних зіницях Розалін.

"Дракони справді дивовижні"

Хоча вона почувалася не дуже добре через надмірне використання мани, вона не могла перестати сміятися. У той момент вона почула тихий голос біля свого вуха.

«…Пані Розалін, я зараз вас поставлю на землю»

Розалін здригнулася. Її все ще ніс Кейл.

Вона трохи повернула голову. Вона побачила, що рука Кейла тремтіла.

"…Ах, цей слабкий чоловік був…"

Усвідомивши, що її ніс саме цей слабкий чоловік, Розалін відчула величезне почуття провини. Вона швидко зійшла з рук Кейла.

Потім вона поглянула на нього, очікуючи побачити, як він хмуриться від втоми. І знову здригнулася.

Його надзвичайно спокійне обличчя дивилося на темно-синю стіну вогню.

"Міст заблоковано"

Ущелина Смерті простягалася на сотні кілометрів. Міст ворога, який мав з'явитися посередині ущелини, став непридатним через темно-синю стіну вогню.

Звісно, ворог може спробувати зробити те саме на інших скелях навколо Ущелини Смерті.

Однак Гнів Дракона, встановлена по всій довжині скель, щоразу блокуватиме їх.

«Пані Розалін»

«Так, молодий пане Кейле. Тепер Магічна Бригада може спокійно знищувати ворогів у небі»

Розалін уже жестами віддавала накази Магічній Бригаді, наказуючи їм готувати магічні заклинання для атаки на велику відстань. Вона продовжувала говорити набагато спокійнішим тоном.

«Нехай лицарі та солдати вишикуються вздовж скель, щоб ми могли виявити й запобігти спробам ворогів повторити те саме»

Тепер це мала бути тривала битва.

Групі Кейла вдалося перекрити шлях ворогу, однак це також означало, що сторона Королівства Брек могла атакувати супротивника лише за допомогою магії. Хоча серед них були сильні бійці, їх було замало, щоб впоратися з сотнями тисяч ворожих солдатів.

Крім того, Розалін хотіла перемогти, зазнавши якомога менше втрат.

«У тривалій битві ворог зрештою відступить через брак провізії. На півночі навесні завжди бракує їжі. У Королівстві Брек таких проблем немає»

«Ми не можемо цього допустити»

«Вибачте?»

У відповідь пролунав рідкісний суворий голос.

«Ми не можемо дозволити, щоб це перетворилося на тривалу битву»

«Молодий пане Кейл?»

Серце Розалін знову почало битися швидше. На обличчі Кейла був спокійний вираз, проте в його очах тепер проглядалася нервозність.

Нервозність.

Це слово не дуже пасувало до Кейла. Саме тому Розалін теж почала хвилюватися. У ту мить Кейл відвернувся від темно-синього стовпа вогню.

«Нам треба швидко з ними розібратися»

Бій Кейла тільки-но починався.

Відтепер це була боротьба з часом.

Кейл не міг припинити бій через певну особу. Це був хтось, про кого Розалін чула, але з ким сама не стикалася.

Але Кейл уже раніше відчув на собі його силу.

Кейл покликав до себе ту, яка готувалася ще з самого початку.

«Мері»

Чорна мантія рушила до Кейла. Небо потемніло, наближалася ніч, і тепер його освітлювало лише темно-синє світло вогняної стіни.

Це робило руде волосся Кейла особливо помітним.

«Ті істоти он там»

Мері поглянула в бік, куди вказував Кейл. Він вказував на крилатих істот, які з занепокоєним виглядом кружляли навколо вогняного стовпа.

Кейл віддав наказ, щойно вона поглянула на тих крилатих істот.

«Позбудься їх»

Позбудься їх усіх.

«Мері, на цих крилах теж є скелети»

«Ах»

Мері здивовано ахнула.

Розалін також була шокована, дивлячись на Кейла.

Кістки мертвих віверн. Некромант, здатний змусити скелети рухатися. Саме в цю мить у свідомості Розалін сформувався образ.

Некромантка під чорним капюшоном почала посміхатися.

«Я розумію»

Її механічний голос відлунював у повітрі. Разом з цим з рук Мері почали виходити чорні нитки.

Мах, мах.

Чорна кістяна віверна змахнула крилами. Потім вона відштовхнулася від землі й злетіла.

Кейл підвів голову.

Хтось впав з висоти в небі прямо на чорну віверну.

Тух.

Тіло віверни злегка здригнулося.

Однак людина, що приземлилася на ньому, не здригнулася анітрохи. Чхве Хан, чорноволосий майстер меча, вхопився за шийну кістку віверни, коли вони знову піднімалися вгору поруч із темно-синім вогнем.

Поруч із ним пролетіла зграя воронів. Сотні воронів утворили в небі чорну дорогу. Складалося враження, ніби вони створювали нову землю в повітрі.

Одна з тих ворон приземлилася на плече Чхве Хана.

Потім вона розтулила дзьоб, і пролунав знайомий голос.

«Це наказ Кейла-німа»

Це був голос Тигра-шамана, Ґашана.

Ворон був фамільяром, що передавав голос свого господаря.

І фамільярів було не мало.

Тигри у своїх білих уніформах доджьо височіли високо в повітрі, дивлячись вниз на темно-синю стіну вогню. Ворони також віддали наказ цим Тиграм, які перев'язували легкі рани.

«Крила ворогів – це все рештки мертвих. Знищіть усі крила»

Рештки мертвих.

Тигри добре зрозуміли сенс цих слів. Їхні погляди спрямувалися на Чхве Хана та чорну віверну, які знову підіймалися вгору.

Кар-кар.

Чорні птахи, що передавали накази, почали линути на вітрі й знову рухатися. Чхве Хан стежив за їхніми рухами, піднявся вгору, а потім дістав меча.

Дзень.

З нього виривалася чорна аура. Чхве Хан бачив, як дехто пролітав повз нього й падав вниз.

Троє Китів посміхнулися Чхве Хану, а потім попрямували до землі. Він чув голос Косатки Арчі.

«Вогонь, створений Драконом, для нас дещо складний. Ми подбаємо про землю»

Чхве Хан у відповідь коротко кивнув, а потім ще швидше полетів у небо. Арчі похитав головою, побачивши жорстокий вираз обличчя Чхве Хана.

"Цей хлопець теж ненормальний"

Щойно він подумав про це, як почув гучний звук.

Бах!

Чорна аура розрізала повітря.

«Угх!»

Тіла Полум'яних Дворфів відкинуло назад.

Усі вони поглянули вниз на зброю в своїх руках. Зброя, яку розсікла аура, розлетілася на шматки й впала на землю.

Ктрухк.

Потім ці уламки поглинула темно-синя стіна вогню.

Чорна аура була страшною, але дворфи ще більше боялися цієї стіни вогню.

«…Як, як може існувати такий вогонь?»

Полум'яний Дворф, у якого в руках залишилося лише руків'я сокири, несвідомо ковтнув слину.

Їхній план провалився.

Там, де мав бути міст, було полум'я.

Оскільки вони належали до Племені Полум'яних Дворфів, то надзвичайно добре відчували лютість цього вогню.

Чи могла існувати людина, здатна створити рідину, наповнену такою чистою силою?

Полум'яних Дворфів охопило невідоме відчуття страху. Ні, насправді це був страх, який їм був добре знайомий.

Вони знали, що ані люди, ані дворфи, ані звіролюди, ані ельфи не здатні створити такого чистого вогню.

Істота, здатна створити цей вогонь, була тим, кого Полум'яні Дворфи боялися.

Однак відступити вони не могли.

«…Ні. Ми мусимо зробити це самостійно. Ми не можемо вічно жити під чужим пануванням»

Щоб подолати свій страх, щоб вирватися з-під чужого панування, Плем'я Полум'яних Дворфів вже робило те, чого не слід було робити. Вони знову запустили свої крила. Однак вони не могли приховати того, що тремтіли від страху.

Тигрів було менше тридцяти, плюс майстер меча.

З іншого боку, у повітрі все ще літали сотні осіб з Непохитного Альянсу.

Все ще були істоти, які охороняли дворфів.

Ба-а-а-а-а-ах!

Ведмеді зіткнулися з Чхве Ханом.

«Ви, божевільні виродки! Стовп вогню?! Ви що, збираєтеся спалити всю Ущелину Смерті?!»

Один із Ведмедів крикнув на Чхве Хана, швидко оглядаючись навколо. Полум'яні Дворфи, здавалося, були в шоці від вогняного стовпа та неефективності магічних бомб.

"Ось чому ці рабські виродки ніколи не зміняться!"

Ведмеді дивилися на Плем'я Полум'яних Дворфів, ніби на сміття, за те, що ті заявляли, ніби зможуть впоратися з цим, а тепер бояться.

В Тигрів йшла кров, але вони продовжували знищувати Ведмедів одного за одним.

"Божевільні виродки…"

Ведмідь прикусив губи.

На Східному Континенті буде Плем'я Левів, а на Західному – Плем'я Ведмедів.

Саме ця угода змусила їх знищити Плем'я Вовків на Західному Континенті та Плем'я Тигрів Східного Континенту, але як все могло так заплутатися?!

"Вони ще й у змові з Племенем Китів"

Вони планували віддати океан русалкам і використати їх на користь Руки, однак Кити все зіпсували.

Він мав би здогадатися, що все піде не так, щойно вони з'явилися.

Однак Ведмеді, які нарешті збагнули, як розвиваються події, не могли зупинитися.

Пристрій для відеозв'язку на його поясі засяяв і передав накази правителів Племені Ведмедів.

[Бийтеся. Не здавайтеся]

Розумні ведмеді не могли піти проти наказів свого правителя.

Він був адміністратором середньої ланки, тож вони мусили слухатися, коли він підвищував голос і віддавав їм накази.

«Спочатку вбийте воронів! Зробіть так, щоб Тигри не могли вільно рухатися!»

У цю мить до їхніх вух долинув гучний звук.

Бааам!

Ведмідь поглянув уперед.

Він бачив, як його підлеглі борються проти чорної аури Чхве Хана.

"Божевільний виродок"

Чорна аура, що злітала в небо, нагадувала темно-синю стіну вогню. На відміну від лагідного обличчя майстра меча, чорна аура була бурхливою й хаотичною. Здавалося, майстер меча навмисно давав аурі розгулятися.

"…Він може виглядати лагідним, але не можна судити про книгу за обкладинкою"

Ведмідь легенько стукнув кулаками один об одного.

Тан.

Він чув, як брязкають його рукавиці. Одночасно з цим його крила почали рухатися.

Він кинувся до центру поля бою.

Бу-у-у-у-ух!

Його рукавиця врізалася в частину крилової кістки віверни.

Ведмідь повернув голову, щоб поглянути на Чхве Хана. Їхні погляди зустрілися. Він посміхнувся Чхве Хану, а потім віддав наказ Ведмедям, що були поруч.

«Знищіть віверну!»

Це була повітряна битва.

Тигри та майстер меча опинилися в однаковій ситуації. Їм просто потрібно було позбутися своїх верхових тварин.

Ведмідь бачив, як Чхве Хан злегка прикусив губи.

"Це, мабуть, правильний метод"

Очі Ведмедя затуманилися, коли він ухилився від чорної аури, що летіла на нього.

«Угх!»

Аура була швидкою. Проте Ведмеді в той момент продовжували наносити удари по тілу віверни.

Бум, бум! Бах!

Скелет віверни щоразу піднімав пазурі й намагався розсікти Ведмедів, що були поруч. Однак він був надто повільним.

Пазурі віверни не могли зачепити Ведмедів, лише залишаючи легкі подряпини на їхніх крилах.

«Кхахаха! Ти думаєш, що крила з металу та кісток зламаються від цих дурних пазурів?»

Ведмедиця сміялася з того, що робила некромантка на землі, намагаючись захистити віверну. Однак її дії змусили чорноволосого майстра меча втратити рівновагу й спіткнутися.

Для Ведмедів це була виграшна ситуація "два в одному".

«Кому діло до того, що ти вмієш користуватися аурою? Мені просто треба ухилитися!»

Ведмідь ще раз ухилився від аури Чхве Хана. Так, місце, де цей майстер меча досі демонстрував свою силу – це земля. Ну, іноді й вода, однак ніколи – небо.

Хоча той майстер меча й бився проти мертвого Лицаря-Охоронця Клопеха, але тоді він сидів на кістках мертвого дракона, а не на кістках чорної віверни.

«У повітрі ми можемо рухатися набагато вільніше!»

Ведмідь був у цьому впевнений, і ця впевненість призвела до зміни його дій.

Бум, бах!

Віверна затремтіла. Через це тремтіння Чхве Хан не міг навіть нормально користуватися мечем, ані відбивати атаки ворогів.

«Уф…»

Чхве Хан видав стогін. Віверна продовжувала крутити тіло й дряпати Ведмедів своїми кігтями.

Однак кігті все одно не могли зачепити Ведмедів, лише залишаючи легкі подряпини.

«Ха-ха-ха! Як весело! Я кину тебе й віверну у вогонь, який розпалили твої союзники!»

Ведмідь посміхався так, що аж ікла виднілися.

«Я в цьому не такий вже і впевнений»

У той момент Ведмідь почув голос Чхве Хана. Одночасно з цим Мері, що була на землі, також тихо щось промовила.

«Все готово»

З порожніх очниць чорної віверни почало вириватися чорне світло.