Розділ 12 — Герб мужності

Герб Мужності

Піщані дюни, то підіймаючись, то опускаючись, тягнулися безкрайньою далечінню. Посушлива земля жадібно вбирала сонячне проміння, випромінюючи марево спеки. Дітям здавалося, що підошви їхнього взуття ось-ось розплавляться. Від рясного поту на спинах з'явилися мокрі плями, а піщинки, гнані вітром, залітали в куточки очей, викликаючи сльози.

Минуло кілька днів відтоді, як Етемон напав на них у селі Коромонів. Коли валун, що перекривав їм шлях у печері, зник, утворивши вихід, Тайчі, решта дітей та Коромони прослизнули туди, і прохід автоматично зачинився за ними. Схоже, він відкрився лише на мить, а потім зник. Оскільки Етемон не проламав стіну печери і не кинувся навздогін, хоча й мав силу знищити ціле село, Кошіро пояснив, що цей вихід, імовірно, був просторовим спотворенням, яке з'єднувало печеру з місцем, далеким від села Коромонів.

Попрощавшись із Коромонами біля оази (де ті, вочевидь, збиралися заснувати нове село), Тайчі з друзями вирушили далі на захід. Згідно з картою, яку надіслав їм Геннай, якщо вони рухатимуться прямо на захід, то мають натрапити на велике озеро під назвою Темп. Їм не обов'язково було щось робити на тому озері, але з огляду на те, що їх переслідував Етемон, залишатися в безплідній пустелі без жодного сховища було набагато небезпечніше.

До Тайчі, який ішов попереду, долітали голоси друзів.

— Як довго нам ще йти?

— Поки не знайдемо місце, куди Етемон не зможе за нами піти.

— А таке місце взагалі існує?

«Усі занепали духом», — подумав Тайчі. «Треба їх якось підбадьорити».

Обернувшись до решти, він сказав:

— Зберіться, друзі! Не забувайте, у нас є ось це!

І він гордо підняв угору Герб, який здобув у селі Коромонів, щоб усі його побачили.

Для Тайчі отримання Герба було схоже на те, ніби він першим за всіх отримав найновішу ігрову приставку. Йому навіть здавалося, що сонце, сяючи над головою, випромінює на нього вітальні промені.

Однак інші діти лише похмуро дивилися на нього. В очах одних читалися сумніви щодо того, чи дійсно цей Герб допоможе їм перемогти Етемона; в інших відбивалися заздрість і ревнощі через те, що він був лише в Тайчі, а ще більше були сповнені зневіри від усвідомлення, що без власних Гербів вони лише тягнуть усіх на дно...

Але Тайчі цього не помічав. Він лише подумав, що всі, мабуть, добряче втомилися. Це було свідченням його власної самовпевненості та наївності.

Ніби висловлюючи загальну думку, Ямато раптом випалив:

— Чи справді цей Герб допоможе Агумону еволюціонувати? І навіть якщо так, чи вистачить цього, щоб перемогти Етемона?

Губи Тайчі скривилися від роздратування.

— Так, він точно допоможе йому еволюціонувати. І так, завдяки йому ми переможемо Етемона. Правда, Агумоне? — Він широко посміхнувся своєму напарнику.

— Е-е... т-так...

Ця невпевненість, здавалося, роздратувала Тайчі, бо він заговорив тим повчальним тоном, яким відчитував молодших хлопців у футбольному клубі.

— Візьми себе в руки, хлопче. Саме ти маєш стояти на передовій.

— ...Добре.

Інші дігімони, ніби усвідомлюючи своє становище, почали мляво підбадьорювати Агумона:

— Ми розраховуємо на тебе.

— Постарайся.

Агумон розгублено дивився на них, але Тайчі подумав, що всі все зрозуміли, і мав задоволений вигляд.

— Але що ми взагалі маємо зробити, щоб вони еволюціонували до Ідеального рівня? — запитав Джо, на що Кошіро відповів:

— З того, що я бачив під час їхніх попередніх еволюцій, схоже, що для цього дігімонам потрібна величезна кількість енергії. Зрештою, вони не могли еволюціонувати, коли були голодні. А ще це відбувається, коли їхньому напарнику загрожує небезпека.

— Зрозуміло, — повільно кивнув Тайчі. — Але щодо енергії... оскільки він збирається еволюціонувати до Ідеального рівня, йому знадобиться ще більше енергії, ніж раніше, так?

Хитра усмішка розпливлася на його обличчі.

У той момент Кошіро навіть не підозрював, що крилося за цією усмішкою. Але згодом, коли він зрозумів причину, то пошкодував про свої слова.

Джо помітив посеред пустелі стародавній римський колізей, де діти вирішили перепочити. Тайчі конфіскував у всіх їжу, заявивши, що вона потрібна Агумону для еволюції в Ідеальний рівень. Це скидалося на наказ, але сам Тайчі, схоже, так не вважав і продовжував запихати все нові й нові порції їжі в рот Агумона, який уже відчайдушно пручався. Живіт дігімона випнувся, наче у вагітної жінки, і було очевидно, що він уже ситий по горло.

— Їж з усіх сил! Усі віддали тобі свою їжу, бо з нетерпінням чекають на твою еволюцію! Правда ж, друзі? — голосно сказав Тайчі, шукаючи підтримки в інших.

І діти, і дігімони кивнули, мовчки терплячи муки голоду. У глибині душі кожен із них обурювався.

Тайчі продовжував поплескувати Агумона по спині, щоб їжа краще проковтувалася.

— Тільки ми з тобою можемо всіх захистити, — сказав він. Було цілком очевидно, що він занадто багато про себе уявив.

Раптом у повітрі пролунав звук органа.

Це не було урочисте й величне звучання церковного духового органа, а швидше легковажна мелодія електронного. Він був зовсім недоречним ні в пустелі, ні в колізеї, і Мімі, мабуть, раніше за інших зрозуміла джерело цієї невідповідності, бо злякано скрикнула:

— Ні-і-і-і!

Ніби на підтвердження її передчуттів, великий екран «Аврора», який був єдиною річчю, що не вписувалася в антураж колізею, увімкнувся, і на ньому з'явилося задоволене обличчя Етемона.

— Нарешті я вас знайшов, діточки.

Ямато гарячково озирався довкола, намагаючись знайти самого власника голосу.

— Не хвилюйся, солоденький. Чесно кажучи, я б залюбки опинився там особисто, щоб розібратися з вами, але, на жаль, зараз я далеко. Суперзірки такі зайняті, знаєте. Та слава небесам, що ви, крихітки, прийшли сюди самі, тож мені не довелося гаяти час на ваші пошуки. У цьому колізеї я щороку проводжу свої концерти, і зали, звісно ж, завжди переповнені.

Оскільки серед порожніх глядацьких трибун зараз не було нікого, крім них, діти легко уявили собі натовп дігімонів, яких силоміць загнали на місця, змушуючи з напруженими обличчями аплодувати Етемону під прицілом зброї, наставленої на них з усіх боків.

Етемон продовжив:

— Дозвольте представити вам особливого гостя, який виступить замість мене. Як думаєте, хто це?

— Кого це хвилює! — сердито крикнув Ямато.

— Це дігімон, якого ви дуже добре знаєте~

Трибуна просто під екраном «Аврора» розділилася навпіл, розсунувшись із гучним скреготом шестерень. І тут із темряви, що зяяла в цій широкій пащі, до загального здивування, вийшов Греймон.

○

Двоє Греймонів зчепилися на арені. Ворожого Греймона можна було легко впізнати за чорними кабелями, які тягнулися за ним. Кабелі були під'єднані до темної діри в трибунах, з якої він вийшов, і, мабуть, саме через них хтось керував ним — безпосередньо чи дистанційно.

Тим часом Греймон Тайчі, здавалося, був трохи повільнішим, ніж зазвичай. Кожен його рух був млявим, а рефлекси — притупленими. Було зрозуміло, що причиною цього стало нещодавнє переїдання, бо коли він спробував використати «Мега Полум'я», замість вогню вирвалася лише гучна конфузна відрижка.

— Греймоне! — діти вигукували слова підтримки зі свого сховку за трибунами. Інші дігімони тим часом квапливо доїдали жалюгідні залишки їжі, щоб наповнити порожні шлунки й допомогти собі еволюціонувати.

— Ти мусиш еволюціонувати! — вигукнув Тайчі, високо піднявши Герб, щоб Греймон міг його бачити. — Якщо ти досягнеш Ідеального рівня, ми зможемо перемогти! Еволюціонуй!

Але Герб ніяк не відреагував, і інші діти поруч теж це помітили.

— Це неможливо, Тайчі-сане!

— Тобі не вдасться змусити його еволюціонувати!

Але Тайчі навіть не звернув уваги на їхні слова.

— Це можливо! Греймоне! Я знаю, що ти зможеш! Тобі просто треба повірити в себе!

Говорячи це, Тайчі міцно стиснув Герб і затрусив ним у повітрі. Проте Герб так і не подав жодних ознак життя.

Ворожий хвіст вдарив Греймона Тайчі прямо в сонячне сплетіння, і поки той падав навзнак, супротивник прицілився в те ж саме місце своїм «Мега Полум'ям».

Гр-р-а-а-а-а!

Греймон Тайчі заревів від такого болю, що решті захотілося затулити вуха.

Опустивши голову й передню частину тулуба, ворожий Греймон кинувся вперед, маючи намір протаранити його рогом на носі.

Рана, яку Греймон Тайчі отримав від останнього «Мега Полум'я», не дала йому ухилитися, тож усе, що він міг зробити, — це підняти праву лапу над головою, щоб захиститися від удару. Ворожий ріг вп'явся в його руку, наскрізь пробивши плоть.

Гр-р-о-о-о-а-а-а!

Не в силах більше на це дивитися, Сора сказала:

— Еволюціонуй, Пійомон!

— Ти теж, Габумоне, — додав Ямато.

Поповнивши запаси енергії, необхідні для еволюції, обидва дігімони підвелися й рушили до арени. Але...

— Назад! — Тайчі підняв руку, зупиняючи їх. — Не лізьте не у свої справи!

«Не у свої справи?» Про що він взагалі каже? — мовчазно волав шокований вираз обличчя Ямато.

— Це не «чужі справи». Греймон у біді!

— Це його шанс на еволюцію! — відрізав Тайчі. Його обличчя було таким же суворим, як у батька-лева, що збирався кинути своє левеня в бездонну прірву.

— Не зможе! — крикнула Сора, звинувачувально вказуючи пальцем на Герб, який стискав Тайчі. Її очі палали гнівом. Вона вважала, що саме через цей Герб Тайчі поводиться так дивно, і мала рацію.

— Ні, зможе. Я змушу його, — відповів Тайчі, і його наступний вчинок здивував усіх. Він зістрибнув із глядацьких місць на арену й щодуху помчав до Греймонів.

— Гей! — голосно крикнув він ворожому дігімону. — Я тебе не боюсь!

Діти дивилися, спантеличені тим, що затіяв Тайчі, але Кошіро одразу збагнув його задум. Хіба він сам щойно не озвучив це? Дві умови, за яких їхні напарники можуть еволюціонувати. Перша — велика кількість енергії. Друга — коли напарнику загрожує смертельна небезпека.

Кошіро пошкодував про свою необдуману заяву одразу після того, як вони прибули до колізею і в них відібрали пайки, але подумати тільки, що йому доведеться пошкодувати про це знову...

— Тайчі-сан планує змусити Греймона еволюціонувати, наражаючи на небезпеку самого себе. Тентомоне, будь ласка, іди врятуй Тайчі-сана!

— Зрозумів, — погодився Тентомон. — Тентомон еволюціонує в... Кабутерімона!

Ба більше...

— Пійомон еволюціонує в... Бьордрамона!

— Габумон еволюціонує в... Гарурумона!

— і всі троє дігімонів кинулися навздогін за Тайчі.

Спостерігаючи за екраном монітора у своєму великому трейлері, Етемон керував власним Греймоном за допомогою пульта. Здавалося, він не грає у відеогру, а швидше обирає пісню для караоке. Його команди складалися з ряду чисел, які він щойно надіслав, наказавши Греймону змінити ціль з іншого Греймона на Тайчі.

Відчуваючи, як тремтить земля під ногами, коли ворожий Греймон мчить просто на нього, Тайчі завмер. Усі його інстинкти волали тікати, але він уперто їх придушував.

Це була сміливість, без сумніву. Але, на відміну від тієї безкорисливої відваги, яку він виявив у селі Коромонів заради порятунку друзів, тут домішувалося щось нечесне. По-перше, бажання за всяку ціну змусити Греймона перейти на Ідеальний рівень. А по-друге, навіть якщо це робилося заради еволюції, і навіть якщо йому було шкода піддавати Греймона такому суворому випробуванню, він жадав слави, яку це йому принесе.

Тайчі міцно замружив очі. Він був готовий до того, що може загинути.

Гр-р-р-р-р...

Не маючи сил підвестися, спостерігаючи, як смерть наближається до його дорогого напарника, не в змозі прийти на допомогу чи виправдати сподівання Тайчі щодо еволюції, Греймон відчув, як розпач і сором закипають у його нутрі, змушуючи видати скорботний крик.

«Чому я не можу еволюціонувати? Усі ж умови виконані. Я хочу еволюціонувати. Я дуже хочу еволюціонувати».

Коли Греймон підняв очі до неба й побажав цього всім своїм єством, ці почуття змусили Герб Тайчі засяяти пронизливим світлом. Разом із цим він розкрив заборонену скриньку з інформацією про еволюцію, що дрімала в генах Греймона.

На відміну від звичного білого світла, яке завжди супроводжувало еволюції, він засяяв, немов дешева неонова лампа. Однак це світло було не тьмяним чи слабким, а різким та інтенсивним. Воно мало такий зловісний вигляд, що кожного, хто його бачив, охоплював тваринний жах.

А коли світло згасло, перед ними постав він. Втративши свою королівську статуру, гладку шкіру, що дихала гідністю, і навіть очні яблука, в яких читався жаль до слабких, він перетворився на жорстокого м'ясоїдного дігімона-динозавра — голий скелет. Це був СкаллГреймон.

СкаллГреймон заревів. Гра-а-а-га-га-га-га-го-го-гро-о-о-о!

Це був рик звіра, який відкрито заявляв про свій намір убивати.

Тайчі, чиї очі були заплющені, розплющив їх, почувши цей звук. Він здригнувся, побачивши перед собою настільки величезну фігуру. Ця гігантська голова, мабуть, височіла навіть над найвищим поверхом житлового комплексу на Одайбі, де жив Тайчі. Дивлячись на СкаллГреймона з німим подивом, Тайчі промовив:

— Це... Ідеальний рівень Греймона?

На тлі блакитного неба, затягнутого жовтим піском, СкаллГреймон ворухнувся. Скрегіт його кісток пролунав майже войовничо, коли він випробовував можливості свого нового тіла.

Ворожий Греймон, попри те, що перебував під контролем Етемона, був настільки наляканий, що його страх виявився сильнішим за чорні кабелі. Коли супротивник повернувся до СкаллГреймона спиною і кинувся навтьоки, гігантський кістяний монстр довів свою неймовірну спритність, незважаючи на масивне тіло.

СкаллГреймон накинувся на здобич, нахилившись уперед настільки, наскільки дозволяла його поза, щоб розчавити втікача однією лапою.

Гра-а-ша-а-а-а-в!

Кістки, плоть і передсмертні крики агонії ворожого Греймона змішалися в криваву м'ясну кашу.

СкаллГреймон підніс лапу, з якої крапала кров жертви, до своїх ніздрів і зробив вигляд, що принюхується. Можливо, в його носі ще залишилися якісь нервові закінчення, а може, це був просто рефлекс, що зберігся з часів, коли він ще міг розрізняти запахи.

Гра-а-гу-у-гу-гу-гру-у...

Крізь зуби СкаллГреймона прорвалося задоволене гарчання. Коли він жбурнув те, що залишилося в його руці, у бік екрана «Аврора», то, здавалося, уявив себе на стендовій стрільбі, бо негайно випустив зі спини органічні ракети «Епіцентр».

І залишки ворожого Греймона, і екран «Аврора» випарувалися у спалаху.

Вибухова хвиля миттєво прокотилася над дітьми. Дивлячись на порожнє місце, де безслідно зник екран, вони здригнулися. Їх знову охопили подив і жах перед силою Ідеального рівня, яка нічим не поступалася Темним Духам Етемона.

— Г-Греймоне? — Тайчі часто закліпав, невпевнено звертаючись до СкаллГреймона. Він не знав, чи чує його монстр, але той подивився на Тайчі згори вниз своїми порожніми очницями. — Ти справді еволюціонував із Греймона?

Оскільки форма Греймона зникла, а на його місці з'явився СкаллГреймон, зазвичай це було б логічним висновком. Але, дивлячись на СкаллГреймона, Тайчі відчував, що не може прийняти цю подобу. Просто не може. У нього не було такого відчуття, коли Коромон еволюціонував в Агумона, а Агумон — у Греймона.

Гро-о-га-га-га-га-го-о...

Це не було ні підтвердженням, ні запереченням. Річ у тім, що на цей момент Тайчі взагалі не потрапляв у поле зору СкаллГреймона. З тією величезною силою, якою володів монстр, маленька людська дитина, як-от Тайчі, просто не могла втамувати його жагу до битви. Цей хлопчик був для нього нікчемою.

Піднявши голову, немов змія, і повільно озираючись, СкаллГреймон видивлявся нових ворогів, з якими міг би розважитися. І тут він помітив Гарурумона.

Гарурумон зістрибнув на арену, щоб урятувати Тайчі, але з несподіваною появою СкаллГреймона відступив назад, щоб поспостерігати за розвитком подій разом із Бьордрамоном та Кабутерімоном, що кружляли в небі.

СкаллГреймон, здавалося, обрав його своєю наступною ціллю, бо радісно заскреготав зубами і крок за кроком рушив до Гарурумона.

— Т-тікай, Гарурумоне!

Тієї ж миті, коли Ямато вигукнув це, Гарурумон дійшов такого ж висновку й кинувся навтьоки. Він спинним мозком відчував жагу вбивства, що випромінювали очі монстра.

СкаллГреймон помчав за Гарурумоном, від його кроків здригалася земля.

— Метеоритне Крило!

— Мега Бластер!

Бьордрамон та Кабутерімон атакували, щоб зупинити його. Зазвичай вони вагалися б, чи нападати на одного зі своїх друзів, але інстинкти підказували їм, що це буде марно. Звісно, вони не вірили, що атаки Дорослого рівня, як у них, подіють на такого супротивника.

На жаль, їхнє припущення виявилося точним — тіло СкаллГреймона навіть не здригнулося, коли атаки влучили в нього. Натомість він ліниво відмахнувся від Бьордрамона та Кабутерімона тильним боком долоні, від чого ті врізалися в стіни та землю, повернувшись до своїх Дитячих форм.

Проте їхні зусилля не були марними. Це дало Гарурумону шанс на втечу.

СкаллГреймон невдоволено загарчав і озирнувся, шукаючи загублену здобич.

Гарурумон мчав південними сходами глядацьких трибун. Він мав намір перестрибнути через стіну колізею і вирватися назовні. Але не встиг він цього зробити, як СкаллГреймон помітив його.

СкаллГреймон нахилив верхню частину тулуба, прицілився ракетами в Гарурумона й запустив «Епіцентр».

Бум! Уся південна частина колізею миттєво перетворилася на пил.

— Га-Гарурумоне!

Обличчя Ямато стало мертвотно-блідим. А потім Такеру смикнув брата за руку.

— О-он там! — вигукнув він напруженим голосом, вказуючи на трибуни в західному секторі, метрах за сто від того місця, де щойно був Гарурумон.

Уламки, що утворилися внаслідок вибуху, з гуркотом обсипалися навколо нього, коли Габумон вибрався з-під них; його зранене тіло тремтіло, поки він намагався сісти. Рани викликали занепокоєння, але це було диво, що йому вдалося врятуватися від смерті під час того вибуху.

Гі-і-го-го-га-га-га-га-га-а!

Вирвавшись крізь пролом у стіні, який він сам і зробив, СкаллГреймон вистрибнув із колізею. Діти та решта дігімонів усе ще залишалися всередині, але з їхнього жалюгідного тремтіння СкаллГреймон зрозумів, що вони йому не вороги, і втратив до них інтерес.

Га-га-га-го-грі-і-і-га-га-га!

Це прозвучало як задоволений переможний клич. Тільки це був не стільки тріумф від здоланої жертви, скільки радість від можливості вільно вихлюпнути всю свою жорстокість.

СкаллГреймон мчав пуст

елею з неймовірною швидкістю, здіймаючи за собою хмару пилу. Тайчі та іншим залишалося лише спостерігати здалеку, як бушує СкаллГреймон...