Розділ 15 — Випробування Тайчі

Випробування Тайчі

— Якщо те, що він сказав, правда, він не заподіє Сорі-кун жодної шкоди.

— Але ми не можемо все так залишити!

— Та знаю я!

— Але як ми зможемо врятувати Сору-сан?

— Якби ми напали в лоб, це... було б погано, я знаю.

— Кошіро, ти можеш щось зробити через мережу?

— Не можу. Етемон досі нас не виявив лише тому, що Наномон... Знаю, звучить неприємно, але він нам допоміг. Поки ми не перехитруємо цього Наномона, не думаю, що це можливо...

— Тоді, виходить, залишається лише йти напролом?

— Гм...

Поки діти продовжували обговорювати стратегію у військовому бункері неподалік піраміди, їхня розмова звелася до великої паузи. Жоден із них не міг придумати надійного плану, як урятувати Сору.

Навіть якби вони захотіли атакувати прямо, їм би просто не вистачило сил для бою. Без Пійомона та Сори, яка допомагала їй еволюціонувати, у них залишалося лише четверо дігімонів Дорослого рівня: Гарурумон, Іккакумон, Кабутерімон та Тогемон.

Саме тоді Такеру, який весь цей час тихо слухав, раптом випростався і підняв руку.

— У мене є ідея.

— Яка? — запитав Ямато.

Такеру витягнувся ще дужче і сказав:

— Я знаю, що він наш ворог, але, можливо, Етемон міг би нам допомогти.

Вуха Ямато почервоніли аж до мочок.

— Про що ти говориш, Такеру? Звісно ж, він цього не зробить!

Проте Кошіро, ніби захопившись цією шаленою думкою, запитав:

— Як тобі це спало на думку?

Такеру знервовано зиркнув на обличчя брата і продовжив:

— Тому що... Наномон — ворог Етемона, правда? А оскільки ми для нього теж вороги...

Мімі криво посміхнулася, подумавши, що саме такого погляду на речі й варто було очікувати від другокласника. Але поруч із нею Джо раптом обхопив голову обома руками, скуйовдивши волосся.

— Ц-це може спрацювати!

— Що ти маєш на увазі, Джо-семпаю? — широко розплющивши очі, запитала Мімі.

— Просто підійти й попросити про допомогу не вийде, але якщо ми нацькуємо Етемона на піраміду, можливо, у нас з'явиться шанс проскочити.

— Але хіба це не небезпечно? — стурбовано насупивши брови, запитала Мімі.

— Так, небезпечно, але я вважаю, що варто спробувати, — сказав Кошіро, підтримуючи Джо. — По-перше, якщо ми все зробимо правильно, Етемон і Наномон можуть зчепитися між собою. Навіть якщо обидва виживуть, то зазнають серйозних втрат. По-друге, це дасть мені змогу більше дізнатися про систему безпеки піраміди. Якщо ми просто стоятимемо й спостерігатимемо, ситуація не зміниться, тому я згоден з ідеєю Джо-сана.

— Я теж, — кивнув Ямато із серйозним поглядом. Потім він жартівливо скуйовдив волосся молодшому братові, хвалячи його за хорошу ідею. Можливо, насправді він хотів просто погладити його по голові, але при всіх йому було надто ніяково це зробити.

Поки тривала нарада, Тайчі мовчки сидів у кутку бункера. Поруч із ним сидів Агумон із таким самим похмурим виразом обличчя.

Джо вагався, звертатися до нього чи ні, але потім усе ж вирішив принаймні запитати його думку.

— Тайчі? Що скажеш?

— Думаю, це хороший план. То що мені робити? Якщо потрібен хтось, щоб виманити Етемона, я викликаюся добровольцем, але чи візьмете ви мене?

З того, як він це сказав, було зрозуміло: він усвідомлював, що його не розглядають як частину ударної групи.

— Ні, з цим впорається Тентомон, — відповів Ямато.

— Е, я? Ну, це правда, що серед усіх нас тільки я вмію літати, тому, мабуть, так буде найкраще, — кивнув Тентомон, і на його обличчі промайнуло розуміння.

— Тайчі-сане, чому б тобі не захищати Такеру-куна? — запропонував Кошіро.

— Добре, — кивнув Тайчі.

Але оскільки його обличчя виглядало страшенно сумним, Такеру, попри свій юний вік, оцінив ситуацію і чемно та глибоко вклонився:

— Тайчі-сане, покладаюся на вас.

○

Прикувавши свою заручницю Сору до стіни, Наномон своєю відремонтованою рукою застукав по клавішах зі швидкістю, за якою неможливо було встежити оком.

Він майстерно змінив мережеву систему і програми так, що ніхто з ворогів цього не помітив. Етемон, Вамдемон та Темні Майстри, що стояли за ними (ЦІКАВО, ЧИ ВОНИ ВЖЕ ЗАКІНЧИЛИ ЗАПЕЧАТУВАННЯ ЧОТИРЬОХ СВЯЩЕННИХ ЗВІРІВ?), схоже, вважали, що змінивши світовий порядок, його буде легше контролювати, але, як він уже згадував раніше, Наномон із цим не погоджувався.

Наномон, чиї розумові процеси були, без сумніву, вищими, ніж у всіх цих дурнів разом узятих, прагнув занурити світ у хаос. Він знаходив це іронічним, адже Етемон та інші шукали порядку. А тому в Наномона був особливий таємний план.

Якщо випустити в цей світ когось із того боку «Вогняної Стіни» (НАВІТЬ ОДНОГО БУДЕ ДОСТАТНЬО), сама його присутність спричинить появу викривлень.

Наномон не мав уявлення, яку силу воно мало, і чи взагалі можна було його контролювати.

Проте, навіть якщо це зрештою знищить цей світ, Наномону було байдуже. Нехай навіть ненадовго, але якщо це викличе паніку в Етемона за те, що він його зганьбив (ДІДЬКО, ОДНА ЗГАДКА ПРО ЦЕ ДОВОДИТЬ МЕНЕ ДО СКАЗУ), і в тих недоумків, що стоять за ним, цього буде достатньо, щоб його задовольнити.

Наномон не усвідомлював цього... але образа, що кипіла в його серці, хоча він узагалі не мав би відчувати жодних емоцій, була наслідком фатальної помилки, що виникла в одному з мисленнєвих контурів, зруйнованих Етемоном.

○

— За ним! Уздогін! — розбризкуючи слину, верещав Етемон зі свого пасажирського сидіння на Газімона, що був поруч.

Віддаляючись, синя фігура Кабутерімона здавалася крихітною у верхній лівій частині лобового скла, але її було чітко видно.

— Він що, серйозно сподівається від мене втекти? От ідіот.

○

Жовта вінілова плівка, яку Мімі потайки взяла в табір, нічого не сказавши батькові, стала в пригоді в найнесподіванішому місці. Коли вони натягнули її над головами, ніхто б не зміг відрізнити їх від піщаного ґрунту довкола.

— Ніби камуфляж, — криво посміхнувшись, сказав Ямато. Він подумав, що система безпеки піраміди навряд чи очікує від них таких дитячих хитрощів.

Ця ідея належала Джо. Він навіть зайшов так далеко, що назвав це стратегією «Ліс Макбета», але ні Ямато, ні Мімі не були настільки зацікавлені, щоб запитати чому.

Хай там як, хоча Джо зазвичай був дуже незграбним, навіть він сам дивувався, що цього разу його голова працювала швидше, ніж зазвичай. Водночас він боявся, що його дії можуть призвести до наймасштабнішої його помилки, і щиро сподівався, що це не обернеться для них фатальними наслідками.

— А, він тут! — крикнув Габумон Джо просто на вухо.

Джо нічого не бачив, але почув гучне дзижчання велетенських крил, що наближалося, і зрозумів, що це повертається Кабутерімон із Кошіро на спині, успішно виконавши своє завдання.

— Друзі, не втрачайте пильності! — попередив Джо, швидше заспокоюючи самого себе.

○

Камери спостереження сповістили його про прибуття Етемона, коли в полі зору з'явився його величезний трейлер, який тягнув Монохромон.

ЧОМУ ЕТЕМОН? — підозріло подумав Наномон. Він не мав би припуститися жодних помилок, замітаючи сліди. Невже Етемон якось дізнався про його втручання в мережеву систему?

Проте, навіть обмірковуючи це, руки Наномона не зупинялися ні на мить.

Втручання у «Вогняну Стіну» дало б достатньо сили, щоб домінувати над усім Цифровим Світом, але її охорона була надійною. Колись її охороняли Агенти, але відтоді, як один із Темних Майстрів, П'ємон, знищив їх, від них не залишилося й сліду. Попри це, система охорони Вогняної Стіни продовжувала працювати.

Але пусте, це не було понад його можливості. Насправді, ще коли Агенти були активними, він якось уже зламав їхню систему.

І все ж, Вогняна Стіна створювала йому певні труднощі.

Сигналізація продовжувала волати, вимагаючи відповіді: що робити з Етемоном?

У коротку паузу під час роботи Наномон ввів у систему безпеки піраміди команду: «ЗНИЩИТИ ВСІХ ПОРУШНИКІВ».

○

Тайчі й Такеру зрозуміли, що бій почався, коли почули звук вибуху й побачили дим, що піднявся після нього.

Вони вдвох чекали в режимі очікування у військовому бункері, де раніше проводили нараду. Звучить гарно — «в режимі очікування», хоча насправді вони просто ховалися.

Тайчі переживав щось подібне лише раз у житті.

Це було на футбольному матчі. В їхній минулій грі він занадто захопився й зробив небезпечний підкат проти захисника суперників, за що отримав червону картку. Через це Тайчі усунули від участі в наступній грі в стартовому складі, і йому довелося сидіти на лаві запасних.

Навіть зараз він пам'ятав, що Сора сказала йому перед тим матчем.

— Я маю тобі подякувати, Тайчі. Оскільки тебе немає на полі, тепер я буду тією, хто забиває голи.

Вона, звісно ж, жартувала, щоб Тайчі не почувався пригніченим. Зрештою, тоді він не почувався аж так погано.

Тепер усе було інакше.

Після їхнього бою із Цикломоном Сора сказала: «Чому б тобі не спробувати кинути виклик самому собі знову? Я ж тебе знаю. Тобі це до снаги. Я вірю в тебе, Тайчі».

Ці слова були ніжнішими за все, що вона будь-коли йому казала за весь час їхнього знайомства. Зазвичай вона б жартувала, але цього разу не стала, бо знала, що він страждає сильніше, ніж будь-коли.

А тепер Сора опинилася всередині піраміди. У заручниках у Наномона.

«Дідько. Це я мав бути першим, хто піде туди і врятує її...»

Він відчув, як сльози безсилля ось-ось готові були хлинути з очей.

Саме тієї миті Тайчі почув за спиною голос:

— Ого. Нарешті я тебе знайшов, пі. Геннай попросив мене прийти сюди, пі.

Рвучко обернувшись, він побачив дігімона у формі рожевої кульки з крильцями, що ширяв над ним.

○

— Укі-і-і-і!

Етемон люто заверещав, коли лазерна гармата, що висунулася з боку піраміди, рознесла його трейлер — його гордість і радість — на друзки.

— Цей клятий Наномон, що він задумав?! Вирішив кинути мені виклик?! Що ж, дуже цікаво, я приймаю його! Цього разу я не буду стримуватися, о ні! Після того, як я розірву його на шматки, я зроблю з нього справжній металобрухт!

І він масово розіслав накази дігімонам, поневоленим чорними кабелями:

— Вперед, мої солоденькі! В атаку!

○

— Лазерні гармати з боків.

— Думаю, наземні міни — це ще більша проблема.

Відмічаючи для себе різноманітні функції системи безпеки піраміди, які активувалися під час атаки на армію Етемона, Ямато, Джо, Кошіро та Мімі обговорювали найкращий і найбезпечніший шлях усередину.

— Підійти спереду буде важко, — сказав Кошіро. — Було б чудово, якби банда Етемона пробила діру десь збоку.

— Гей, гей, вирішили покластися на чужу допомогу?

— Якщо буде відкрита діра, я можу використати свій Отруйний Плющ, щоб провести нас усередину.

— Але ми не знаємо, як там усе влаштовано. Всередині може бути повно пасток.

І знову ж таки, їх більше засмучувала не стільки надзвичайність ситуації, скільки те, що вони мусили складати аматорський план без жодних надійних даних.

— То що, виходить, ми можемо лише сидіти склавши руки й спостерігати?

— Я цього не казав!

— Тихіше, тихіше. Давайте постежимо за ситуацією ще трохи, — втрутився Кошіро, зупиняючи суперечку, що зароджувалася між Ямато та Джо. Але навіть сам Кошіро не вірив, що, просто спостерігаючи, вони зможуть придумати якийсь геніальний план. Найкраще, на що вони могли сподіватися, — це що Етемон і Наномон просто знищать одне одного...

○

— А тепер почнемо твоє тренування, пі, — сказав дігімон-фея, який назвався Пікколомоном.

— Тренування? У мене немає часу на тренування!

Вони були в самому розпалі битви, а йому пропонують вирушити в якусь безтурботну мандрівку, щоб тренуватися?! Тайчі розлютився.

— У тебе буде повно часу, пі. Усередині мого бар'єра час стоїть на місці, тож ти можеш тренуватися, скільки захочеш, поки не будеш задоволений, пі.

— Справді? І про яке тренування йдеться?

— Роздуми про те, що саме ти маєш робити для тренування — це теж форма тренування, пі. Крім того, не варто шукати конкретну відповідь, пі. Цілком можливо, що її взагалі не існує, пі. Але якщо ти щось здобудеш, це означатиме, що твоє тренування пройшло успішно, пі.

— Щось здобуду... наприклад, підказку до еволюції?!

— Хочеш спробувати, пі? Чи ні, пі?

Побачивши, що Тайчі вагається, Такеру світло усміхнувся і сказав:

— Тайчі-сане, вам варто піти. Зі мною Токомон, ми прикриємо одне одного.

Такеру, схоже, вважав, що Тайчі стримується, бо не хоче залишати хлопчика самого. Але насправді Тайчі думав лише про себе. Він навіть не подумав про Такеру.

Тоді було те саме. Тайчі зовсім не думав ні про почуття Агумона, ні про почуття інших. Він сам себе накрутив, сам кинувся вперед, сам оступився й зазнав невдачі...

...і це незважаючи на те, що поруч були такі друзі, як Такеру, які, попри свій юний вік, знали, як виявити до нього доброту.

— Тобі не треба турбуватися про цього хлопчика, пі. Я захищатиму його ціною власного життя, пі. Може, я і не виглядаю так, але я Ідеального рівня, пі.

Тайчі прийняв рішення.

— Я пройду тренування, — сказав він. — Але не заради себе. Заради Такеру. Заради Агумона. Заради всіх. Я зроблю все, що в моїх силах.

○

Коли Тайчі пройшов крізь бар'єр Пікколомона, чомусь його охопила гірко-солодка ностальгія.

Чому так? Цей пейзаж здавався знайомим. Коли це було? Далеке, дуже далеке минуле. Його дитинство?

На небі не було жодної хмаринки, але все довкола виглядало тьмяним і сірим. Це нагадало йому той випадок, коли він заради жарту приміряв окуляри Джо і все бачив лише як розмиту пляму.

Пролунав звук падіння, а за ним:

— Ой, блін! — розпачливо вигукнув дитячий голос.

— Тут хтось є, — тихо сказав Агумон, стоячи поруч.

— Так. Пішли глянемо.

Він опинився на мосту. Внизу текла річка, яку він спочатку не міг добре розгледіти, але щойно в ніздрі вдарив її гнилісний сморід, це сколихнуло забуті спогади, і він побачив поверхню води так само ясно, як удень. Це була брудна, каламутна річка, повна пластикових пакетів із магазину, що пливли за течією, якщо не застрягали в камінні чи хащах.

Тайчі згадав. Це було місце, де він часто грався в дитинстві.

Скрип, скрип.

Зовсім поруч із Тайчі проїхав велосипед. Педалі крутив він сам, тільки набагато молодший — маленький Тайчі...

...який тієї ж миті втратив рівновагу і завалився набік разом із велосипедом. Як для легкого падіння, звук був досить гучним. Обличчя, лікті та коліна маленького Тайчі почервоніли від подряпин, поки він лежав, заплутавшись у рамі велосипеда.

Це було тоді, коли йому щойно виповнилося сім років. Він не міг згадати, що саме його на це спонукало, але він захотів навчитися їздити на велосипеді без допоміжних коліщат. Якщо йому не зраджувала пам'ять, він тренувався з ранку до ночі, думаючи, що зможе впоратися за один день. Але насправді все виявилося не так просто. Він падав знову і знову. А коли він урешті здався на той день і повернувся додому, мама так хвилювалася за його вигляд, що не знаходила собі місця.

Молодший Тайчі стримав сльози, підвівся і знову сів на велосипед.

І хоча одна його частина думала про те, наскільки все це знайомо, інша — відчувала провину за те, що він убиває тут час. І навіть попри те, що час стояв на місці, це змушувало Тайчі відчувати нетерпіння.

Який взагалі був сенс відтворювати цей спогад? Яке тренування це мало йому дати?

«Не здавайся. Продовжуй наполегливо працювати, і одного дня зусилля обов'язково окупляться» — чи в цьому справа?

Але щось здавалося неправильним. Пікколомон сам сказав, що відповіді не існує. Тоді що ж це?

Тайчі перевів погляд зі свого молодшого «я» на Герб, який тримав у долоні. За словами Пікколомона, Герб мав назву. Він називався «Герб Мужності».

Мужність, га...

Тайчі згадав момент, коли вперше отримав цей Герб. Він дозволив друзям утекти, а сам приготувався до смерті, кидаючи каміння в Етемона. Це була мужність.

Потім він згадав еволюцію СкаллГреймона. Щоб змусити Греймона перейти на Ідеальний рівень, він вискочив просто перед ворожим Греймоном. Напевно, це теж була свого роду мужність.

Тож у чому полягала різниця між цими двома проявами мужності? Тепер, коли він задумався про це, другий випадок здавався досить розважливим. Щоб змусити Греймона еволюціонувати до Ідеального рівня, він навмисно загнав себе в ситуацію, яка вимагала прояву мужності. Виходить, так?

Поки він розмірковував над цим, молодший Тайчі раптом розлютився.

— Я не можу! Я не вмію їздити на велосипеді!

Губи Тайчі мимоволі скривилися. Отже, і таке було. Він зовсім про це забув. Схоже, пам'ять влаштована так, щоб забувати будь-які неприємні речі, які з тобою траплялися.

— Тайчі. Що будемо робити? — стурбовано запитав Агумон.

Але Тайчі відповів:

— Нічого. Я не з тих, хто опускає руки через таку дрібницю.

І з цими словами він сів біля перил мосту й мовчки спостерігав за потугами свого молодшого «я».

«А я доволі впертий, якщо вже на те пішло», — подумав Тайчі з роздратованим захопленням. «І чого це я так переймаюся...»

Поки по обличчю маленького Тайчі текли тихі сльози, він знову і знову сідав на велосипед. Щоразу падаючи, він лаявся, крізь зчеплені зуби видавав лайливі звуки й навіть починав скиглити, що це просто неможливо.

За межами цього бар'єра вирувала жорстока битва (о, хоча, оскільки час тут зупинився, мабуть, дивно так казати), але чомусь Тайчі перестав про це турбуватися.

Скільки вже минуло часу?

Маленький Тайчі раптом вигукнув із радістю та гордістю:

— Є! Я їду! Я їду на велосипеді без коліщат!

І справді — хоча він невпевнено хитався з боку в бік, але він їхав на велосипеді.

Побачивши це, Тайчі з теплотою подивився на себе молодшого і тихо промовив:

— Ти молодець, Тайчі.

У цю мить Тайчі відчув, ніби за щось ухопився. Це не було чіткою відповіддю, швидше чимось тьмяним і неясним. Але все ж, це було щось.

Тайчі ще не усвідомлював, що саме це було, але — мабуть, це означало визнати та прийняти себе. Ким би не була людина, кожному чогось бракує, і кожен робить помилки. Але якщо постійно перейматися лише своїми недоліками, стає набагато важче розгледіти в собі щось хороше.

Це не було відповіддю. Це було лише одним із пояснень.

Можливо, саме про це й казав Пікколомон.

Тайчі відштовхнувся від перил і звернувся до Агумона.

— Ходімо, Агумоне. Усі на нас чекають.

Уперше за ці дні його обличчя виглядало світлим і ясним, ніби з нього спала темна тінь.