Розділ 18 — Пролог 2 - У віддаленій хатинці

Пролог — У віддаленій хатині

Він чув слабке порипування флюгера на даху. За вікном небо затягнули важкі хмари, але сонячне світло, що пробивалося крізь них, здавалося набагато яскравішим, ніж він очікував.

«Зовсім як у той день, коли я вперше потрапив до цього світу».

Він поринув у спогади, зашиваючи шви на потертій тканинній торбі, у якій носив Книгу під час своїх довгих мандрів.

Після втечі з рідного світу він опинився тут напіввигнанцем. Єдине, що він тоді мав при собі — це книга та посох.

У його світі кожного, хто володів забороненою Книгою або читав її, чекало жорстоке покарання. Хоча він і знав про це, та не зміг подолати жагу до її таємних знань. Як наслідок, його вигнали до цього світу. Структура його тіла змінилася, і тепер він нагадував ляльку в людський зріст.

Блукаючи цим світом, здавалося, цілу вічність і майже нічого не ївши, бо не знав, що тут їстівне, а що ні, він нарешті дістався якогось села, де знесилено впав на землю, вичерпавши всі сили. Селяни, мабуть, боялися заговорити до невідомого мандрівника, який знепритомнів на їхній вулиці, бо ніхто так і не наважився підійти.

Тоді він мав би померти. Але до нього наблизилася маленька тінь і озвалася до нього. А тепер, хоча він користувався нею лише під час коротких відпусток, йому навіть виділили власну хатину.

Двері відчинилися, і на нього впало яскраве світло з вулиці. У дверному отворі стояла маленька тінь, чий силует вимальовувався на тлі великого призахідного сонця. Золоте кільце на кінчику її хвоста зблиснуло у вечірніх променях.

— Вибач, що даю нове завдання відразу після твого повернення, — сказала йому маленька біла тінь, — але є нові накази.

Будь-кому, хто її не знав, було б важко повірити, що це маленьке створіння, яке ледь сягало йому пояса, здатне знищувати супротивників, більших за цю хатину.

Він підвівся.

— Але ж, командире, я ще не закінчив пошуки Гербів. Залишилося ще два...

— Ситуація змінилася. Підготовка до вторгнення має розпочатися негайно, і наше завдання — зібрати війська.

— То ми забуваємо про Герби?

— Це зараз важливіше, — сказала маленька біла тінь напруженим голосом. — Лорд Вамдемон дуже задоволений твоєю роботою, але ці нові накази вимагають надзвичайної поспішності.

— Ходімо, Візармоне.

— Зрозумів, Тейлмон.

Поки він відповідав, маленька тінь, Тейлмон, уже розвернулася й побігла до замку.

Я піду за тобою будь-куди.

Він — Візармон — сховав Книгу в складках свого одягу і рушив за нею.

Аж поки в твоїх очах знову не з'явиться те саме світло, яке я побачив, коли ти вперше мене врятувала.

Аж до того дня, коли ти згадаєш свою справжню сутність.

Шалений вітер змушував його плащ несамовито тріпотіти за спиною. Дивлячись на сонце, що сідало за горизонт, він також бачив темні хмари, які ніколи не розходилися, вічно клубочучись над тернистими горами, що височіли навколо замку Вамдемона.