Розділ 1 — Того літа

Того літа

«Тобі краще?» — запитав Тайчі Ягамі у своєї молодшої сестри Хікарі, прикладаючи охолоджувальний гелевий пластир до її чола. Бідна дівчинка тремтіла під ковдрою від лихоманки.

Видавивши з себе найсвітлішу усмішку, на яку тільки була здатна, Хікарі відповіла: «Угу».

«Зрозуміло», — сказав Тайчі, але подумки картав себе. Тепер він розумів, що симптоми застуди проявлялися ще з учорашнього дня. Проте, не розпізнавши їх одразу, він потягнув Хікарі за собою по магазинах купувати речі для сьогоднішнього табірного збору (хоча їхній список складався виключно з купи солодощів).

Він ще тоді помітив, що вона поводиться якось дивно, але й подумати не міг, що це через застуду...

Мабуть, усе почалося ще вчора вранці, коли вони разом дивилися телевізор. У новинах якраз передавали про аномальну погоду по всьому світу. Попри те, що була середина літа, Америку засипало снігом, а Близький Схід потерпав від сильних злив. На противагу цьому, болота Південно-Східної Азії повністю пересохли від посухи. Синоптик стверджував, що все це наслідки погіршення екології, проте Хікарі сказала:

«Він помиляється».

«Га?» — Тайчі, який саме набивав щоки тостом із яйцем, кружальцями помідора та шинкою, здивовано глянув на сестру.

Очі Хікарі залишалися повністю прикутими до екрана телевізора, на якому, наскільки бачив Тайчі, не показували нічого особливого. Ніби в трансі, вона тихо прошепотіла незнайоме слово:

«Дігі... мон».

«Дігімон? Що це таке?» — запитав Тайчі, здивовано звівши брови.

Цього разу Хікарі відірвалася від екрана й подивилася на нього широко розплющеними очима.

«Ти не бачиш, братику?» — запитала вона у відповідь.

«Бачу що?..» — Тайчі перевів погляд на екран. — «Я нічого не бачу».

«О... Тоді не зважай. Не переймайся цим», — усміхнулася Хікарі, перш ніж знову перевести погляд на телевізор. Коли Тайчі подивився на профіль молодшої сестри, через її довгі вії вона здалася йому якоюсь пригніченою та самотньою.

Мабуть, температура в неї піднялася ще тоді, усвідомив тепер Тайчі. Якби він доторкнувся до її чола й дозволив відпочити, застуді можна було б легко запобігти від самого початку. Хікарі ж чекала на цю поїздку до табору так само сильно, як і він...

○

У галасливому натовпі перед автобусами, вишикуваними до відправлення, діти гуртувалися у свої загони, без упину теревенячи про аніме, яке вони подивилися вчора, про вихід нової відеогри, про розвиток сюжету в останньому випуску щотижневої манґи або про романтичні стосунки двох популярних ідолів, які останнім часом наробили багато галасу в глянцевому журналі.

Проте Ямато Ішіда не долучався до жодної з цих груп.

І зовсім не тому, що був самотнім. Насправді багато його однокласників, проходячи повз, приязно віталися з ним: «Йо!» або «Привіт!», і, звісно, Ямато усміхався їм у відповідь.

Поруч із Ямато стояв маленький хлопчик у зеленому капелюсі та сорочці з довгими рукавами, такого ж кольору, як і футболка без рукавів на Ямато. Хоча до старшого хлопця зверталося багато людей, ніхто не заговорював до малюка, а сам він теж нікому не махав на знак вітання. Він просто тримався братового боку, тихо роззираючись навсібіч і широко усміхаючись усьому довкола.

Так і мало бути, адже цей малюк не вчився в їхній школі, а відтак і не був знайомий із жодним учнем. Це був молодший брат Ямато — Такеру Такаіші. У них були різні прізвища, оскільки після розлучення батьків брати жили окремо. Такеру дозволили поїхати до шкільного табору разом із Ямато після того, як вони отримали спеціальний дозвіл від пана Фуджіями — вчителя, відповідального за організацію поїздки.

Сам Такеру, здавалося, зовсім не хвилювався, але Ямато потай непокоївся, що братик не зможе порозумітися з іншими дітьми. Він думав, що, можливо, було б краще, якби Такеру взагалі не їхав.

Усе почалося в перший тиждень липня, якраз перед початком літніх канікул.

Оскільки після розлучення батьки домовилися про право на зустрічі, Такеру приїхав з ночівлею до квартири Ямато на Одайбі (їхнього з батьком суто чоловічого житла на двох). Тоді пильні очі Такеру помітили на календарі дату — перше серпня, обведену червоним. Коли батько сказав йому, що в цей день починається шкільна поїздка до табору, Такеру вигукнув, що теж хоче поїхати.

Батько, певно, розділяв побоювання Ямато. Його клопотів побільшало, адже це означало, що доведеться телефонувати колишній дружині й умовляти її погодитися. Звісно, хоч він і бурчав уголос, що це зайва морока, вираз його обличчя зовсім не свідчив про те, що це його справді обтяжує.

За день до від'їзду, тобто вчора, Ямато поїхав до дому матері в Санґендзяя, щоб забрати Такеру.

«Ти б і сам якось заходив у гості, Ямато», — трохи ніяково сказала матір своєму старшому синові, набиваючи рюкзак Такеру смаколиками так, що той ледь не тріщав по швах.

«Угу».

Навіть сам Ямато подумав, що його коротка відповідь прозвучала холодно.

«Обов'язково заходь», — бадьоро повторила матір, хоча її усмішка була дещо вимушеною. Ще до початку цієї розмови вона знала, що Ямато ніколи не прийде в гості з власної волі. Добре знаючи серйозну вдачу сина, вона не сумнівалася: він вважає такий безневинний вчинок рівноцінним зраді батька.

«Добре, мамо, я вже йду!»

Коли Такеру закінчив збиратися, мама провела його аж до виходу з квартири.

«Такеру, не завдавай братові зайвих клопотів, добре?»

Її слова прозвучали так, ніби вона залишала свою єдину дитину під опікою незнайомця. Звісно, вона не мала на думці нічого поганого.

Але Ямато не втримався і пробурмотів:

«Дарма,

навіть якщо й завдасть. Ми ж брати».