Розділ 20 — Парк прощань

Парк прощань

Гладка поверхня води, навколо якої майже не відчувалося вологості, яскраво відбивала блакитне небо, білизну хмар, зелень дерев і навіть жорсткі сонячні промені. У цьому була своя краса, але водночас вона здавалася дещо холодною і відстороненою.

Раптом...

Хлюп!

У воду полетів невеликий камінець.

Але кидок був настільки слабким, що навіть сплеск води пролунав ніби вибачливо. Лише кола на воді впевнено розходилися від того місця, де камінь торкнувся поверхні.

— ...

Такеру Такаїші сидів на самому краю пристані, де були прив'язані педальні човни-лебеді, звісивши ноги над водою. Він дивився на брижі від свого камінця, але насправді не бачив їх. У нього за спиною Токомон вигукнув:

— Такеру! Я впевнений, що ПікоДевімон скоро знайде Ямато. Не хвилюйся ти так! — Він усміхнувся.

У його усмішці не було жодних прихованих намірів. Він говорив це абсолютно щиро й від чистого серця.

Але саме зараз Такеру, мабуть, здалося, що ці слова підтримки були фальшивими, бо він з докором пробурмотів:

— Не думаю, що знайде.

Токомон схилив голову набік, нерозуміюче дивлячись на свого друга. Адже це було останнє, чого Такеру хотів би, то чому ж він так каже? Дитячий розум Токомона навряд чи міг це збагнути.

Саме тоді почулося лопотіння крил, що наближалося.

— Вибачте, що змусив чекати! — пролунав голос ПікоДевімона, маленького кажаноподібного дігімона, з яким вони познайомилися лише вчора.

Такеру поспіхом підвівся й запитав:

— Ну що? Ти знайшов мого брата?

ПікоДевімон приземлився на дах човна-лебедя і склав крила.

— Так, знайшов. Він був з іншими.

— З і-іншими...? — здивовано перепитав Такеру.

— Дай-но згадати, як їх там звали...? Одного звали Джо, а ще одну — Сора... Імена інших я не пам'ятаю, але всі вони були там.

Нерішуче Такеру запитав:

— Що... Що вони там робили разом?

— Гралися. Мене теж кликали, але я відмовився, сказавши, що Такеру вже дуже довго чекає.

— І що? Що сказав мій брат? Ти ж сказав йому, що я чекаю, правда? Що він відповів?

ПікоДевімон подивився на нього з жалістю.

— «О, ну ясно». Оце й усе.

— Не може бути... — Такеру від шоку аж рота роззявив.

— Ти брешеш! — не в силах більше це терпіти, крикнув Токомон на ПікоДевімона, вишкіривши повну пащу гострих зубів, наявність яких ніхто б і не запідозрив за його милою зовнішністю. — Ямато ніколи б такого не сказав! Не бреши!

ПікоДевімон спокійно й незворушно подивився на нього.

— Мені байдуже, вірите ви чи ні, але він справді так сказав. І це ще не все. Він додав: «Я терпіти не можу Такеру».

— Т-терпіти не може... — приголомшено повторив Такеру. Великі сльози навернулися йому на очі і, здавалося, ось-ось поллються.

Ніби завдаючи вирішального удару, ПікоДевімон продовжив:

— Тому я запитав його: «Чому?», а Ямато відповів: «Тому що він такий плакса».

— ...У-у-у-ух...

Ніби від спалаху вогню, Такеру розридався. Він був настільки шокований почутим, що навіть забув закрити обличчя руками. Стоячи там і задерши голову до неба, він ридав, поки не виплакав усі сльози.

Токомон стурбовано кликав його: «Такеру, Такеру», але хлопчик, здавалося, не чув.

— Такеру!

Коли Такеру нарешті відреагував на голос Токомона і повернувся до нього, у його очах з'явився легкий холодок. Токомон ще ніколи не бачив у нього такого погляду.

— Ямато ніколи б такого не сказав! — знову благав його Токомон.

— О? — саркастично кинув Такеру. Куточки його рота скривилися, майже в глузуванні. — Але це не має значення. Я теж завжди терпіти не міг свого брата.

— Щ-що ти таке кажеш, Такеру? — здивовано запитав Токомон. Те, що говорив Такеру, могло бути лише брехнею. Але навіщо йому так брехати?

І тут він помітив ПікоДевімона за спиною Такеру, який ледве стримував сміх. Побачивши, що Токомон за ним спостерігає, ПікоДевімон висолопив язика.

«Це його вина», — подумав Токомон. «Я не знаю навіщо, але ПікоДевімон бреше».

— У-у-ух! — Токомон випустив із рота бульбашки, цілячись у ПікоДевімона. Той міг би легко ухилитися, якби захотів, але дозволив бульбашкам влучити в себе і заверещав із перебільшеним болем:

— Ой, ой, ой, ой, ой! Допоможи мені, Такеру!

— Що ти собі дозволяєш, Токомоне?! — сердито вигукнув Такеру. — Попроси вибачення в ПікоДевімона!

Позаду Такеру ПікоДевімон знущально крутив задом і ляскав по ньому рукою, дражнячи Токомона.

— Ні, — категорично відповів Токомон, відвернувши голову.

— Токомоне!

Лопочучи крилами, ПікоДевімон встряв між ними двома.

— Такеру, не свари Токомона. Я впевнений, що він просто ревнує до того, як ми з тобою добре ладнаємо. — Повернувшись до Токомона, він додав: — Правда ж?

Хоча запитання прозвучало ніби приязно, на його обличчі розпливлася глузлива усмішка.

— Ні! — Токомон кинувся на нього, намагаючись схопити ПікоДевімона зубами. Але Такеру закричав:

— Припини, Токомоне!

Він підхопив ПікоДевімона на руки, захищаючи його.

— Я й не знав, що ти такий жорстокий дігімон! — з різким осудом у голосі сказав хлопчик.

— Але ж ПікоДевімон...

— Не виправдовуйся!

— Це не виправдан...

Токомон намагався докричатися до нього, але Такеру, схоже, вирішив, що той просто вперся, бо зміряв його погрозливим поглядом.

— Замовкни!

Цей злий тон змусив Токомона на мить закрити рота.

— Будь ласка, послухай мене... — спробував він знову, але з Такеру було досить.

— Ні. Тепер я бачу, який ти насправді.

І відчепивши Дігівайс від пояса свого рюкзака, Такеру розмахнувся, ніби збираючись жбурнути його в озеро.

Проте навіть йому це здалося занадто жорстоким, бо він змінив напрямок і кинув Дігівайс знизу вгору на багнистий берег.

— А-а!

У паніці Токомон побіг його піднімати. Дігівайс упав екраном догори, а його нижня половина загрузла в багнюці.

— Що ти робиш?! — крикнув Токомон до Такеру, і його чорні очі наповнилися сльозами.

Такеру не відвів погляду.

— Якщо ти не попросиш вибачення в ПікоДевімона, то ми більше не друзі, — категорично заявив він. — А це означає, що мені він більше не потрібен. — Його очі випромінювали непохитність людини, переконаної у власній правоті.

Повернувшись праворуч, він сказав своєму новому напарнику ПікоДевімону:

— Ходімо.

— Добре, Такеру!

Сяючи від радості, ПікоДевімон вмостився на зеленій панамці Такеру. На тому самому місці, яке колись належало виключно Токомону.

○

Тримаючи Дігівайс у зубах, Токомон безцільно брів берегом озера.

Як усе до цього дійшло? Він абсолютно не знав, що робити.

Можливо, нічого цього не сталося б, якби він перепросив ПікоДевімона тоді, навіть якби це було нещиро. Але він не зміг себе змусити.

Хай там як, він мусив знайти Ямато. Навіть якщо Такеру більше його не слухає, він точно послухає Ямато.

Але куди подалися Ямато і Габумон?

Не маючи жодної зачіпки, йому залишалося тільки йти далі.

Голова паморочилася від жару, а перед очима все пливло. Вчора він довго йшов під проливним дощем.

Хитаючись на ногах, Токомон зненацька впав.

Він лише смутно усвідомлював свій стан. Він зараз не спить чи це сон?

У маренні він раз у раз повторював: «Ямато... Ямато...»

Саме тоді це й сталося.

— Ти знайдеш Ямато-куна в ресторані трохи далі. Він там із Джо-семпаєм.

Це був знайомий голос.

Ледве розплющивши важкі повіки і примружившись крізь білу пелену перед очима, він побачив обличчя Сори та Пійомона, які стурбовано дивилися на нього.

«Я сплю», — подумав Токомон.

Нещодавно він уже бачив точнісінько таку саму сцену.

Після того як Тайчі та МеталГреймон зникли, минув певний час. Два тижні поспіль вони разом із Пікколомоном безрезультатно прочісували пустелю в пошуках хоч якихось зачіпок, що привели б їх до Тайчі та МеталГреймона.

Потім одного дня з півдня долинув звук, схожий на гуркіт грому, і ясне південне небо миттєво, без жодного попередження, перетворилося на чорну як смола ніч.

Оскільки це також нагадувало чорні хмари, Джо стурбовано прошепотів:

— Це ж був не ядерний вибух, правда...?

— Це Мюген Гармата, пі, — прошепотів Пікколомон, майже як сам до себе.

— Що таке Мюген Гармата? — запитав Гомамон, але Пікколомон, не відповівши, сказав:

— Мені доведеться розпрощатися з вами тут, пі. Виникла одна справа, пі. Якщо підете на захід, знайдете озеро Темп. Раджу вам вирушити туди, пі.

І з цими словами він полетів на південь.

З болісним небажанням група зробила так, як сказав Пікколомон, і вирушила на захід.

В останню ніч ночівлі в пустелі, перед тим як вони дісталися озера Темп, Токомон був упевнений, що хтось розбудив його від міцного сну.

— Н-н-м-м-м... Хто там?

Це були Сора та Пійомон. Вони дивилися на Токомона згори вниз і сказали:

— Ми йдемо шукати Тайчі. Передай іншим, добре?

І вони зникли з його поля зору, покинувши всіх.

Токомон подумав, що, можливо, він бачить продовження того сну. Тому він і запитав:

— Я сплю?

— Т-так... — кивнула Сора, виглядаючи дещо збентеженою. Вона повернулася до Пійомона з серйозним виразом обличчя: — Піди знайди лікувальні трави.

Поки вони чекали на Пійомона, Токомон вилив Сорі всі ті образи, які тримав у собі.

— Після того, як ти пішла, Соро, стало так важко. Спочатку Джо з Гомамоном пішли, сказавши, що будуть шукати тебе.

— Так, так, — кивала Сора, маючи такий вигляд, ніби зовсім не хотіла цього чути.

— Потім, коли ми дісталися озера, пішли Кошіро й Тентомон.

Повернулася Пійомон із травами. Сора взяла їх, розім'яла в носовичку, щоб пустили сік, а потім обережно згорнула його в компрес і поклала на голову Токомону.

Токомон продовжував говорити, не помічаючи цього.

— Після цього Ямато з Мімі посварилися, і Мімі з Пальмон пішли невідомо куди. Потім ми прийшли в парк розваг, і Ямато з Габумоном попливли на човні, щоб оглянути околиці. Ми з Такеру чекали, коли Ямато повернеться. А потім прийшов той ПікоДевімон...

Його зір знову затуманився, коли нові сльози виступили на очах, змішуючись із жаром.

Можливо, йому почулося, але він уловив звук квапливих кроків, а потім настала тиша.

Проте Токомон продовжував розповідь.

— Той ПікоДевімон сказав, що знайде для нас Ямато, але коли повернувся, то наговорив купу брехні про те, що Ямато нібито ненавидить Такеру. А потім Такеру зняв свій Дігівайс і...

Його розповідь переривалася, він зривався на ридання, згадуючи, що сталося далі.

І тоді він почув голос, якого не чув уже дуже давно:

— Тайчі, це Токомон!

— Я все гадав, на кого ж реагує цей Дігівайс...

Токомон розплющив очі. Він думав, що розмовляв із Сорою та Пійомоном, але якоїсь миті, непомітно для нього, вони зникли, а на їхньому місці стояли Тайчі та Коромон.

«Я точно сплю», — подумав Токомон.

— Що ж мені тепер робити? — запитав він. — Як мені змусити Такеру зрозуміти?

Тайчі та Коромон перезирнулися. Потім Тайчі почухав потилицю і сказав:

— Е-е, слухай, не міг би ти розповісти все від самого початку? Я взагалі не розумію, що тут відбувається...