Розділ 21 — Пастка ПікоДевімона

Пастка ПікоДевімона

На верхівці каменя, у гущавині кущів, проріс самотній жовтець, чиї пелюстки нагадували силует кажана з розпростертими крилами. Це був дротовий телеграф, який з'єднував його безпосередньо із замком.

— Кхм, це ПікоДевімон із доповіддю. Пошук новобранців поки що займає трохи часу, сер. Кхм, у мене є на прикметі кілька кандидатів, які б значно посилили наш бойовий потенціал, але вони не дуже охоче погоджуються приєднатися. Якщо вони й далі комизитимуться, я здамся і шукатиму інших. Кінець зв'язку.

Не давши співрозмовнику можливості відповісти, ПікоДевімон поспіхом розірвав зв'язок.

Лорд Вамдемон говорив рідко, але коли вже він відкривав рота, чекай біди.

І все ж він доповів про розвідувальну діяльність, хоча насправді й пальцем не поворухнув. А що як йому так і не вдасться нікого завербувати? Тоді Тейлмон знову обскаче його.

— Цей клятий щуро-дігімон, який тільки з вигляду кіт! — сплюнув ПікоДевімон, вибухнувши потоком прокльонів.

«Зберу якихось добровольців-розвідників, коли повернуся до замку», — вирішив він. Навряд чи йому вдасться знайти когось вражаючого, але якщо їх буде достатньо багато, усе має бути гаразд. Зараз важливіше розібратися з дітьми.

Та клята людська дівчисько на ім'я Сора викрала Герби, що зберігалися в замку. Герб Любові, Герб Щирості та Герб Дружби — із п'яти загалом їй вдалося поцупити три.

Якщо лорд Вамдемон коли-небудь про це дізнається, йому кінець.

«У такому разі», — вирішив він, — «я розставлю для дітей пастки, щоб їхні Герби ніколи не активувалися». Це будуть хитромудрі пастки, які послаблять резонансну силу Гербів.

ПікоДевімон усвідомлював нестачу власної сили і вважав, що йти на пряму сутичку з дігімонами-напарниками дітей — не найкраща ідея. Власне, він уже пробував кинути виклик дігімону Сори, щоб повернути Герби, і зазнав нищівної поразки.

З іншого боку, він був абсолютно впевнений у своїй хитрості та вмінні вигадувати підступні плани.

Поки що план ПікоДевімона працював бездоганно. Та, що несла Герб Любові, сумнівалася у власній здатності любити й блукала на самоті, тоді як хлопчик із Гербом Дружби втрачав відчуття дружби. А дитині з Гербом Щирості навіть не знадобилася допомога ПікоДевімона, щоб поринути в егоїзм і злість.

І це ще не все. Серед двох інших, чиї Герби ще не були знайдені, хлопчик із Гербом Знань добровільно відмовився від прагнення до знань, а малий Такеру, якому судився Герб Надії, втрачав надію завдяки красномовним побрехенькам ПікоДевімона.

ПікоДевімон знав, що саме Такеру та його дігімон здолали Девімона. Це була лише його особиста думка, але — Надія була найнебезпечнішою з усіх. Вона мала дивну силу: переламувати хід подій і здобувати перемогу в останню мить. Саме так був переможений Девімон. І саме тому йому потрібно було змусити Такеру повністю втратити надію.

І ПікоДевімон мав ідеальний план.

Він збирався нагодувати Такеру Грибами Забуття. Як випливало з назви, щойно хтось з'їдав ці гриби, усі його спогади стиралися дочиста. Якщо Такеру їх з'їсть, Токомон назавжди зникне з його пам'яті.

Кошик біля ПікоДевімона був по самі вінця наповнений Грибами Забуття, які він щойно назбирав. Схопивши ручки кошика обома лапами, ПікоДевімон вилетів із кущів.

Колись парк розваг, напевно, майорів яскравими кольорами, але зараз вони наче розчинилися в монотонній зелені лісу, що його оточував. Подекуди фарба облупилася, а інші частини поржавіли від вогкості озера.

Поки ПікоДевімон летів, зловісна посмішка маленького демона зникла з його обличчя, змінившись на ретельно вивірену усмішку милого улюбленця — таку, що пасувала б напарнику Такеру.

Він обожнював брехати, тож це не склало йому жодних труднощів. Із цією фальшивою усмішкою він збирався позбавити Такеру останньої краплини надії.

Він помітив Такеру біля каруселі. Він уже збирався гукнути хлопчика, але зупинився, побачивши, що той не один. Поруч із ним стояв інший хлопчик і дігімон Дитячого рівня, який, певно, був його напарником. А ще він побачив Токомона, якого, як він думав, успішно прогнав.

Хто цей хлопець? Він ніколи не бачив його раніше. Але не було жодних сумнівів, що це людська дитина. Невже хлопчик із Гербом Мужності, якого засмоктало в чорну діру разом з Етемоном, повернувся?

ПікоДевімон уже збирався розвернутися і знайти місце, де зміг би побути наодинці й зібратися з думками, але на біду Токомон його помітив.

Не зводячи очей з ПікоДевімона, Токомон щось сказав тому іншому хлопчику.

Тікати зараз було б поганою ідеєю.

Ретельно напустивши на себе приязний вигляд, щоб вони не помітили його хвилювання, він спустився до Такеру.

— О, Токомон повернувся. Чудово, я вже почав за тебе хвилюватися, — невимушено сказав він, хоча насправді така думка в нього навіть не промайнула. ПікоДевімон розслабився. Його навички брехні сьогодні були бездоганними, як ніколи.

— Ти ПікоДевімон?

Побачивши окуляри на голові хлопця, який поставив запитання, ПікоДевімон переконався у своїй здогадці. Йому кортіло запитати хлопця, як той повернувся з чорної діри, але це лише наразило б його на підозрілі зустрічні запитання про те, звідки він узагалі про це знає.

На той момент ПікоДевімон уже твердо вирішив нагодувати їх усіх Грибами Забуття, тож йому було трохи шкода, що він не почує цю історію.

— Так, це я. А ти, напевно, друг Такеру.

— Тайчі. А я — Коромон, — озвався Коромон біля ніг Тайчі.

— Ласкаво просимо, дуже приємно познайомитися. О, до речі, я якраз збирався приготувати щось поїсти. Не хочете приєднатися?

— Поїсти? — Тайчі мимоволі торкнувся живота. — А знаєш, ми й справді зголодніли. Звісно, не відмовимося.

ПікоДевімон зловтішно посміхнувся подумки.

— Тоді, будь ласка, пригощайтеся.

Він поставив на землю кошик, повний Грибів Забуття.

— Вони їстівні? — запитав Тайчі.

— Авжеж! На вигляд вони не дуже, але хай це вас не обманює. Вони тануть у роті й м'які, наче бісквіт.

Тайчі й Такеру помітно ковтнули слинку.

— Але їсти їх сирими... У тебе є на чому їх підсмажити?

— Зараз принесу жаровню.

Сказавши це, ПікоДевімон полетів до руїн ятки з оденом під колесом огляду. Коли він повернувся з жаровнею, жменею вугілля, віялом для роздмухування вогню та бамбуковими шампурами, Коромона ніде не було видно.

— О? А куди подівся Коромон-сан?

— У туалет, — відповів Тайчі.

— Зрозуміло. Тоді давайте поки що почнемо готувати.

Поки Тайчі легенько роздмухував віялом тліюче вугілля, солодкий аромат грибів ще дужче роздражнив шлунок Такеру, який і без того бурчав, від чого очі хлопчика аж заблищали.

Токомон, стоячи просто навпроти нього, час від часу поглядав на обличчя Такеру, але той уперто відмовлявся дивитися в його бік. Він ігнорував Токомона.

«Отже, вони ще не помирилися», — подумав ПікоДевімон із полегшенням.

— Ну все, готові, — сказав Тайчі, нанизуючи один із Грибів Забуття на шампур і простягаючи його Такеру.

— Ура! — радісно вигукнув Такеру, готуючись відкусити чималий шмат. Саме тоді він зустрівся поглядом із Токомоном. Здавалося, Токомон хотів щось сказати, але Такеру проігнорував його й сказав:

— Час їсти!

Він поклав Гриб Забуття до рота.

«Є!»

ПікоДевімон був упевнений, що його план спрацював, коли одразу після цього...

— Ай-яй-яй-яй!

Такеру виплюнув гриб із рота, висолопивши язика й скривившись.

— Оце тобі за те, що відкусив, не давши йому охолонути, — засміявся Тайчі з нетерплячості Такеру. Він подмухав на інший гриб і подав його хлопчику.

— Вибач, — слухняно відповів Такеру й закинув другий гриб до рота.

Саме тоді...

— Не їжте ці гриби!

До них щодуху мчав Коромон із переляканим виглядом.

— Розслабся, Коромоне, я залишив твою порцію! — з кривою усмішкою кинув Тайчі, але Коромон продовжував кричати.

— Ні, ні, ні! Ці гриби отруйні!

— Щ-що?!

Тайчі кинувся на Такеру і силоміць розчепив йому щелепи, змусивши виплюнути пережований шматок гриба, який той якраз збирався проковтнути.

— Гей, ти! Що ти задумав? — грізно запитав Тайчі, наступаючи на ПікоДевімона.

— Я-я нічого не задумав... У тебе є докази, що вони отруйні?

— Докази? Якщо тобі потрібні докази... — Тайчі настромив один із підсмажених грибів на шампур і тицьнув його просто під ніс ПікоДевімону. — З'їж його сам.

— Е-е-е...

ПікоДевімон відступив на крок.

Побачивши це, Тайчі переможно всміхнувся.

— Якщо ти відмовляєшся його їсти, то які ще докази нам потрібні?

— Д-дідько!

Поразка була для ПікоДевімона більш ніж принизливою. Він так пишався своїм умінням брехати, але його брехню розкусили на раз-два.

— Тоді... Тоді... — приголомшено промовив Такеру. — Увесь цей час... Усе це, усе це було брехнею?

«Якщо вже дійшло до цього, то з мене досить».

— Так, саме так. Усе це було брехнею. Ти справжній йолоп, якщо так легко на це повівся.

Сльози градом покотилися з очей Такеру. Повернувшись до Токомона, що стояв поруч, він плачучи просив вибачення.

— Мені так шкода, Токомоне.

Токомон усміхнувся.

— Усе гаразд, Такеру. Головне, що тепер усе з'ясувалося.

Побачивши це, Тайчі сказав: «Ось», і, діставши з кишені Дігівайс Такеру, простягнув його хлопчику.

— Більше не викидай його.

— Добре, — кивнув Такеру, здригаючись від ридань.

«Тьху. Яка ж до біса дратівлива зграйка шмаркачів».

Дивлячись, як Такеру й Токомон в обіймах плачуть, ПікоДевімону аж блювати захотілося.

Але водночас він протистояв лише двом дігімонам Дитячого рівня. Переконаний, що в цьому бою він нізащо не програє, ПікоДевімон атакував.

— Дротики Піко!

— Обережно, Такеру!

Токомон стрибнув перед Такеру, закриваючи його собою. Шприци ПікоДевімона не пробили його наскрізь, але добряче подряпали шкіру, залишивши червоні порізи.

— Токомоне! — закричав Такеру. Індикатор на Дігівайсі в його руці різко підскочив.

— Токомон еволюціонує в... Патамона!

Це був перший раз, коли він еволюціонував у свою форму Дорослого рівня після того запеклого протистояння з Девімоном на острові Файл.

— Повітряний Постріл!

Повітряна куля вилетіла з рота Патамона, немов гарматне ядро, і влучила ПікоДевімону просто в обличчя.

— Ува-а-а!

За цим послідувала безперервна черга «Повітряних Пострілів», від якої ПікоДевімону не залишалося нічого іншого, окрім як рятуватися втечею. Він навіть не зміг кинути на прощання жодної погрози.

«І звідки, в біса, цей клятий Коромон дізнався про Гриби Забуття?!»