Розділ 22 — Ресторан на березі озера

Ресторан на березі озера

З кухні долинув гучний звук розбитого посуду.

Ямато, який грав на губній гармошці на задньому дворі кухні, щоб хоч трохи відволіктися від своїх турбот, почув цей гуркіт і зупинився.

— Тільки не знову...

Він мав украй змучений вигляд.

Важко підвівшись на ноги, ніби це вимагало надзусиль, він засунув губну гармошку в задню кишеню джинсів і черепашачим кроком поплентався до дверей кухні.

Габумон слухняно покрокував за ним.

— Цікаво, скільки часу це забере цього разу, — спробував зав'язати розмову він.

— Яка різниця, — з огидою виплюнув Ямато, маючи вигляд людини, яку вже все дістало. Після цього Габумон не зронив ні слова.

Він не міг звинувачувати Ямато за його похмурість. Коли вони залишали Такеру й Патамона, Ямато пообіцяв, що вони повернуться одразу. Але через те, що вони застрягли тут, терпінню його напарника-людини логічно добігав кінець. Власне кажучи, було доволі гідним поваги те, що він не виявляв цього невдоволення відкрито в присутності Джо.

Хай там як, ніхто не знав, як довго це триватиме... Навіть Габумон бачив, що з кожним днем серце Ямато ставало дедалі жорсткішим і сповнювалося гіркотою.

Минуло два місяці відтоді, як Габумон і Ямато потрапили до цього ресторану. Залишивши Такеру й Патамона в парку розваг, вони взяли човен-лебідь, щоб перевірити, чи безпечно довкола. Тримаючи берег ліворуч від себе, вони крутили педалі далі й далі, аж поки, саме коли вони вже подумували повертатися, не помітили на пагорбі над озером будівлю, схожу на «дайнер» (за словами Ямато).

— Що це таке?

Пришвартувавши свого човна-лебедя на пляжі, вони вдвох обережно піднялися пологим схилом, пильнуючи за ворогами.

Коли вони опинилися перед будівлею, то почули:

— Ласкаво просимо всіх і кожного! Це найсмачніший ресторан у світі!

Голос був знайомим... І не дивно, бо він належав Гомамону.

— Г-Гомамоне! Що ти тут робиш?

У Гомамона відвисла щелепа.

— Габумон? Ямато?

Він часто закліпав, ніби вважав, що бачить сон наяву, але коли Габумон простягнув лапу й потис її, він зрозумів, що це не сон, і кинувся до Габумона, обливаючись сльозами.

— Ва-а-а-а!

Вони стояли й дозволяли Гомамону міцно обіймати Габумона й ридати.

— Джо теж тут? — запитав Ямато, коли Гомамон заспокоївся. Гомамон кивнув і нарешті пояснив усе, що з ними сталося.

— Ми продовжували шукати Сору, але куди б ми не йшли, ми не могли її знайти. Коли ми натрапили на цей ресторан, то зайшли туди перекусити, бо дуже зголодніли. Їжа була непоганою. Потім, коли ми підійшли розраховуватися, Джо простягнув ці папірці. Він сказав, що це валюта, але власник ресторану, Дігітамамон, заявив, що ми не можемо їх використати і що нам доведеться відпрацювати тут, щоб відшкодувати за те, що ми з'їли. Тож ми так і зробили, бо іншого виходу не мали. Але їжа, яку готував Джо, була такою жахливою, що ми почали втрачати клієнтів, і за це нам теж довелося відшкодовувати. А ще — за розбитий посуд. Спочатку ми мали відпрацювати лише три дні, але потім термін усе подовжувався і подовжувався, і ось ми працюємо тут уже майже два тижні...

Вираз обличчя Ямато змінився на легке роздратування, коли він почув історію Гомамона.

— Що ж, Джо доволі незграбний хлопець. Але з самого початку з його боку було помилкою думати, що він зможе використовувати тут гроші з нашого світу. Гей, Гомамоне, відведи мене до того Дігітамамона, щоб я міг із ним поговорити. Побачу, чи зможемо ми дійти якоїсь згоди.

Ямато мав пряму розмову з Дігітамамоном. Спершу чітко розписали загальну суму боргу, яку накопичив Джо, а також його погодинну оплату. Разом вони підрахували кількість днів, які знадобляться, щоб усе це відпрацювати.

Виявилося, що це займе чотири дні, тому Ямато уклав угоду з Дігітамамоном: якщо він і Габумон теж працюватимуть, той скоротить термін до двох днів.

— Домовилися, — сказав Дігітамамон.

Звісно, вже було встановлено, що якщо посуд або чашки розіб'ються випадково, їхню вартість вирахують із їхньої платні, тому за цих обставин вони заздалегідь домовилися про те, скільки коштуватиме одна тарілка або одна чашка.

Коли Ямато зайшов на кухню, де працював Джо, і пояснив йому все, Джо винувато схилив голову.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося все це робити, — з каяттям сказав він. — Але якщо я розіб'ю ще більше посуду...

— Гей, не хвилюйся про це. Одна чи дві тарілки — щонайбільше ми отримаємо за це ще один день, — з усмішкою відповів Ямато, змочуючи губку мийним засобом і беручись за миття.

Але все не закінчилося однією чи двома.

Щодня розбивалося по кілька штук. А іноді навіть цілі стопки посуду, всі за один раз.

Імовірно, відколи Джо прийшов до цього ресторану, він замінив кожну тарілку й чашку, що була тут раніше.

Коли вони вдвох повернулися на кухню, Джо збирав уламки віником на совок. Він мав такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться. Оскільки Гомамон відповідав за залучення клієнтів біля входу, Джо був один.

Помітивши, що зайшов Ямато, вираз обличчя Джо став дуже приниженим.

— Вибач... Це сталося знову... — перепросив він.

Ще тиждень тому Ямато відповів би, що нічого страшного, але тепер він навіть не спромігся поглянути Джо в очі. Він недбало наступив на уламки порцеляни, що досі були розкидані по підлозі, розчавлюючи їх ногами. Ставши перед газовою плитою, він подивився на чеки із замовленнями, пришпилені до стіни, і сказав:

— Ну що ж.

Ямато ввімкнув конфорку; він нагадував кота, якого погладили проти шерсті.

Засмучений, Джо низько вклонився в спину Ямато, перш ніж повернутися до прибирання безладу. Він виглядав настільки жалюгідно, що Габумон тихенько підійшов допомогти йому. Джо глянув на нього, ніби збираючись щось сказати, але Габумон похитав головою.

Він допомагав йому не з жалю до Джо, а тому, що хотів уникнути подальшого роздратування Ямато.

Здається, зрозумівши, Джо стримався і лише віддав Габумону один мовчазний, сповнений вдячності кивок.

○

Спосутеніло.

Хлопцям надали котельню як місце для ночівлі. Низьке гуркотіння машин дисонансом відлунювало по всьому приміщенню, а через відсутність вікон у кімнаті було душно й майже не було вентиляції.

Ямато і Джо зайняли протилежні кути кімнати, тож у кожного з них з'явився свій власний діагональний простір. Між ними простяглася мотузка з брудною постільною білизною, яка слугувала перегородкою.

Цю ідею запропонував Ямато. Коли Джо запропонував допомогти йому, він ввічливо відмовився і зробив усе сам.

Вони не укладали жодних усних угод, але ніколи не перетинали межу з простирадл, щоб зайти на територію одне одного.

Коли Габумон запитав Ямато, навіщо він це зробив, той холодно відповів:

— Щоб зберегти свою приватність.

Габумон уже чув від нього слово «приватність» раніше. Ще тоді, коли Тайчі був з усіма, Ямато спостерігав, як Тайчі наказував Джо чи Кошіро зробити те чи інше, і прокоментував це Габумону:

— Чи не міг би Тайчі щось зробити зі своїм характером? Він без жодних церемоній вдирається в чужі серця і залишає після себе брудні сліди. Він не розуміє, що люди мають свою приватність, яку він має поважати.

Це була конструктивна критика, але слабко, десь у глибині душі, Габумон відчував, що, можливо, Ямато відчуває неприязнь до Тайчі.

Зазвичай Ямато падав на ліжко, щойно заходив до кімнати, і миттєво вирубувався від утоми після роботи без перерви з ранку до ночі, але цієї ночі сон тікав від нього. Здавалося, його щось турбувало, бо він сидів, підтягнувши коліна до грудей, і замислено дивився в простір.

Він залишався в такій позі трохи більше години, коли раптом підвівся і кинув погляд, сигналізуючи Габумону йти за ним.

Опинившись надворі, Габумон трохи підняв головну частину хутряної шкури, яку носив. Піт, що збирався під нею в задушливій котельні, стікав по його шкірі, коли подуло прохолодне нічне повітря. Це було дуже приємно.

— То в чому справа, Ямато? — запитав Габумон.

— Тсс, — сказав Ямато, приклавши палець до губ. Габумон знав, що це сигнал, який означає: «тихо».

Ямато нахилився і тихо сказав Габумону просто на вухо:

— Ми йдемо звідси.

— Йдемо? А як же Джо і...

Габумон спробував зімітувати шепіт Ямато, але вийшло не дуже добре. Він замовк, щоб спробувати ще раз, але Ямато зрозумів, що Габумон хотів сказати, і прошепотів у відповідь:

— Ми залишаємо Джо і Гомамона. Дігітамамон, здається, не такий уже й поганий хлопець. Він нас годує, і якщо подумати, він дає роботу у своєму ресторані... Ну, ти розумієш.

Габумон не міг нічого відповісти. Йому здавалося, що Ямато і сам не вірить у те, що говорить.

Ямато, здається, сприйняв мовчання Габумона як мовчазне несхвалення, бо незручно відвів погляд.

Якийсь час він дивився собі під ноги, а потім, здається, до чогось додумався, бо раптом копнув землю і відчайдушно, скоромовкою заговорив:

— Так, усе правильно. Я їх кидаю. А що ще мені залишається робити? Якщо я залишуся з ним, то до кінця життя не повернуся до Такеру. Якщо мені доводиться обирати між другом і рідним братом, цілком природно, що я обираю брата!

Габумон розумів, що під «братом» він мав на увазі Такеру, а під «другом» — Джо. Але оскільки в дігімонів не було системи сім'ї, він не міг зрозуміти, у чому між ними різниця. Хіба вони не однаково важливі?

Габумон був спантеличений, але Ямато цього, схоже, не помітив, бо різко сказав:

— Менше з тим, я йду. А ти роби, що хочеш.

І він пішов.

Не знаючи, що робити, Габумон безпорадно стояв і дивився Ямато вслід. Але коли голова Ямато зникла за схилом, його миттєво охопила самотність.

Розставання з Ямато означало повернення до того часу на острові Файл, коли він нетерпляче чекав на його прибуття, не знаючи, чи це станеться сьогодні, чи завтра.

Він ніколи більше не хотів повертатися до цього.

— Ямато...

Піддавшись почуттю самотності, Габумон побіг за Ямато.

«Він не міг далеко піти. Він досі має бути десь поруч. Мабуть, він чекає мене біля човна».

Спускаючись пагорбом, Габумон побачив Ямато, який чекав посеред дороги.

Він був не сам. Разом із ним були Тайчі, Такеру, Коромон та Патамон.

○

— Гей, Джо, — тихо озвався Гомамон, дивлячись через кімнату на простирадла. — Ямато щось задовго немає з туалету.

— М-м.

Джо кивнув, але подумки він розумів, що Ямато не повернеться.

Ця думка не була новою. Щоразу, коли Ямато виходив на перерву, щоразу, коли Джо йшов на склад по картоплю, навіть коли Джо був у туалеті — Джо постійно боявся, що Ямато скористається цією нагодою, щоб піти.

Але незважаючи на це, Джо був готовий це прийняти. Він відчував жахливу провину за те, що змусив Ямато розплачуватися за власні помилки.

Коли вони тільки познайомилися, Джо, відверто кажучи, недолюблював Ямато. Попри те, що Ямато був молодшим, він не звертався до Джо шанобливо і напускав на себе пихи.

Але, як не дивно, що більше вони були разом, то більшу близькість він відчував до Ямато. У якийсь момент у межах їхньої маленької групи ці двоє взяли на себе роль тих, хто стримував безрозсудного Тайчі.

Але якщо йшлося про те, щоб відкритися і поговорити по душах, вони не були настільки близькі.

Чомусь він відчував стіну навколо Ямато. Невидиму стіну, щось, що тримало інших на відстані. Джо здавалося, що вона була зведена несвідомо. Такеру був єдиною людиною, з якою Ямато активно намагався спілкуватися, але, з погляду Джо, він робив це настільки незграбно й неприродно, що важко було повірити, що вони брати.

Він чув, що їхні батьки розлучилися — можливо, це якось пов'язано?

Але незважаючи на це, Джо розумів, що Ямато, з його погляду, має бути просто неймовірно стурбованим за Такеру просто зараз, після того як залишив його в парку розваг.

І незважаючи на все це, хоча вони не були давніми (та й навіть зараз) хорошими друзями, хоча він не мав жодної вигоди з того, щоб складати компанію Джо — Ямато вирішив працювати разом із ним у цьому ресторані, щоб урятувати його.

Це робило Джо щасливим. Настільки щасливим, що на очі наверталися сльози.

До цього в Джо ніколи не було друга, який би зробив для нього щось подібне. У нього були друзі на підготовчих курсах, але якщо відверто, вони були суперниками, які боролися за одні й ті самі місця в престижних школах. Свою сім'ю він теж сприймав скоріше просто як людей, що живуть з ним під одним дахом.

Ось чому — Він мав докласти всіх зусиль. Заради Ямато.

Принаймні, так він хотів зробити. Але це лише змушувало його ще більше нервувати, через що він подавав страви не за ті столики, записував неправильні замовлення і розбивав тарілки та склянки. Замість того, щоб допомогти скоротити їхнє перебування тут, він лише подовжував його.

Він бачив, що Ямато був роздратований. Він очікував, що його вилають або вдарять, і був готовий це прийняти, але Ямато ніколи цього не робив. Він терпів, і терпів, знову і знову.

Це змушувало Джо почуватися присоромленим через власну нікчемність, але водночас — надзвичайно щасливим.

Саме тому Джо подумав, що якщо Ямато не повернеться сьогодні ввечері, він це прийме. Ямато не повинен приносити себе в жертву лише заради нього.

Але якщо він збирався піти, Джо хотів би, щоб він сказав про це. Не для того, щоб Джо міг благати його залишитися, а для того, щоб він міг сказати йому спасибі. Щоб він мав можливість сказати: «Дякую за все, що ти для мене зробив».

Саме в цей момент вони почули кроки надворі, що наближалися. Точніше кажучи, кілька кроків навшпиньки.

Двері тихо відчинилися, і в отвір просунулася голова Габумона.

— Ем... Джо, Гомамоне? Мені треба вам дещо сказати, але я хочу, щоб ви постаралися не дивуватися, добре?

— Га? — Гомамон кліпнув очима. — Про що ти говориш? Що значить «не дивуватися»?

— Я маю на увазі, що я не хочу, щоб ви видавали будь-які звуки здивування, хай би що сталося.

Джо і Гомамон перезирнулися. Джо важко ковтнув слину. Він не буде плакати, сказав він собі. Він усміхнеться і подякує Ямато.

— Добре. Хай що б ти мав сказати, ми не будемо дивуватися, — відповів Джо.

— У такому разі...

Габумон зник за дверима, і замість нього з'явилася голова Тайчі.

— Т-Тайчі! Щ-що ти тут робиш?! — голосно пискнув Джо від подиву.

Він був настільки впевнений, що слова Габумона означали, що Ямато збирається попрощатися, тому він не повинен здіймати галасу. Цей несподіваний розвиток подій змусив його порушити обіцянку всупереч власному бажанню.

— Тсс, ідіоте! — поспіхом прошепотів Тайчі. Зрозумівши, що він накоїв, Джо закрив рота руками.

«Дігітамамон же цього не чув, правда? Ну чому я завжди такий?»

Але йому не дали часу на обдумування своєї помилки.

— Забираймося звідси, — сказав Тайчі, із силою тягнучи Джо за руку.

Він хотів розпитати Тайчі прямо тут і зараз, куди він зник і що робив, але Тайчі відмахнувся від нього.

— Розповім пізніше. Спершу нам треба звідси змитися.

Ямато був там, а також Такеру. Такеру подивився на Джо з блаженною усмішкою, але Ямато відвів погляд. Це було те саме ставлення, яке він демонстрував Джо протягом останніх кількох тижнів, але щось змінилося. Здавалося, до цього домішалося щось схоже на провину.

Гомамон був просто радий знову возз'єднатися з друзями, але в Джо були змішані почуття.

Це він був винен у тому, що вони поїли в цьому ресторані й не розрахувалися, і ніхто інший, крім нього, не був винен у всіх тих промахах, які сталися після цього.

У такому разі, чи мав він право тікати ось так?

Ні. Не мав.

Він повинен виконати свої зобов'язання.

Щойно він про це подумав, пролунав голос.

— Тільки не кажіть мені, що ви збираєтеся втекти.

Яйцеподібний, як Шалтай-Болтай, а точніше, ні, саме яйце, Дігітамамон, стояв на виході, підсвічений зі спини повним місяцем.

— Ви маєте нахабство ухилятися від сплати боргу.

— Про що ти говориш?! Цей борг уже мав би бути... — сердито крикнув Ямато на Дігітамамона, але Джо став між ними спиною до Ямато.

— Мені шкода. Я залишуся, — сказав він, дивлячись на Дігітамамона. — Але, будь ласка, відпусти Ямато. Від самого початку це був мій борг, я сам за нього розплачуся. Домовилися?

Це був чесний і прямий заклик.

Але очі Дігітамамона з темряви тріщини в його шкаралупі зловісно зблиснули.

— Ні в якому разі. Ви повинні дотримуватися своїх обіцянок, — приглушеним голосом відповів він.

— Будь ласка! — ще раз почав благати Джо.

Але коли прозвучала та сама відповідь, Джо вигукнув: «Угх!» і неохоче стрибнув на Дігітамамона, ніби намагаючись його потрясти.

Його руки ковзнули по гладкій шкаралупі Дігітамамона, і він упав обличчям на землю.

Дігітамамон підняв ногу і наступив Джо на спину.

— Якщо ви не хочете, щоб я покінчив із життям цього хлопця, ви всі теж працюватимете, — загрозливо промовив він до решти хлопців, які приголомшено спостерігали за цією сценою. — Я не можу дозволити вам утекти. Я витратив години на те, щоб змастити краї тарілок олією, щоб вони легше вислизали з ваших рук, і складав їх у небезпечні стопки, щоб вони легше падали. Якщо ви зараз утечете, вся ця важка праця піде намарне.

— То ось що насправді відбувалося! Дідько! — вигукнув Гомамон, скрегочучи зубами від розпачу. І: — Гомамон еволюціонує в... Іккакумона!

Він еволюціонував в Іккакумона і кинувся на Дігітамамона. Але оскільки Джо був у заручниках, він не міг атакувати своїм «Гарпуном Вулканом».

Саме коли велика біла пухнаста істота вже збиралася вдатися до радикального кроку і протаранити Дігітамамона своїм тілом, з очей Дігітамамона блиснув промінь світла, який змусив його перекинутися в повітрі й відлетіти назад.

— Іккакумон! — Розділивши з Гомамоном усі труднощі цього випробування, Габумон не міг стояти осторонь і просто спостерігати.

— Габумон еволюціонує в... Гарурумона!

Він еволюціонував у Гарурумона й поспішив на допомогу. Слабким місцем Дігітамамона, як вирішив Гарурумон, були очі, що визирали крізь тріщину в його шкаралупі. Він кинувся на них із кігтями, але Дігітамамон закривав тріщину ще до того, як ті досягали цілі, і кігті Гарурумона вдарялися об міцну шкаралупу. У результаті він лише отримував пошкодження, а не завдавав їх.

Під час цієї битви Джо кричав з-під ноги Дігітамамона:

— Забудьте про мене! Тікайте всі!

— Ми не залишимо тебе! — вигукнув Тайчі, але Джо похитав головою.

— Забудьте про мене, — повторив він. — Подбайте про всіх. І ще, Ямато...

Повернувшись до Ямато, Джо сказав:

— Дякую за все. Я ніколи не забуду твоєї допомоги.

Він уткнувся чолом у землю, низько-низько вклоняючись.

— П-припини. Я... — бліді губи Ямато затремтіли. — Я намагався залишити тебе і втекти сам!

Але Джо лише мовчки кивнув.

— Те, що ти зробив, було цілком природно. І все ж ти повернувся.

— Це тому, що я по дорозі зустрів Тайчі, і він сказав мені...

— Але ти міг сказати йому, що мене тут немає. Хіба не так?

— ...

З очей Ямато покотилися сльози.

Це були сльози, змішані з каяттям за свої дії щодо Джо, огидою до самого себе за власну безсердечність і вдячністю за те, що він знайшов у Джо такого незамінного друга.

— Джо... ДЖООО!

Коли Ямато закричав з усієї сили, щось стрімко вилетіло з темного складу. Воно стрибнуло в руку Ямато і яскраво засяяло.

Це був Герб.

Не Герб Тайчі, а Герб Ямато.

— Гарурумон надеволюціонує в... ВереГарурумона!

Гігантський вовк випустив спалах світла і на мить зник. У білому залишковому зображенні стояла істота на двох ногах. Він був схожий на довгоногого чоловіка в синіх джинсах, але його голова була головою вовка. Перевертень?

ВереГарурумон відштовхнувся ногами, високо підстрибнувши в повітря. Він став чорним силуетом на тлі повного жовтого місяця і ногою окреслив широке півколо. Потім він кинувся вниз на Дігітамамона.

— Удар Півмісяця!

Неймовірна сила його удару відкинула Дігітамамона вбік.

Легко приземлившись на землю, ВереГарурумон не зупинився. Він знову відштовхнувся від землі й кинувся на Дігітамамона, який лежав у кущах, не в змозі підвестися. Його гострі кігті зблиснули в місячному сяйві, мов леза бритви.

— Кіготь Кайзера!

Його кігті проорали глибокі борозни на шкаралупі Дігітамамона.

— Ува-а-а-ах!

Яєчна шкаралупа Дігітамамона розкололася навпіл. Уламки посипалися на землю, миттєво відвалившись від чогось чорного й безформного, що ховалося всередині тіла-шкаралупи Дігітамамона. Видавши пронизливий, лютий вереск, воно закружляло в нічному небі, немов повітряна кулька, що здувається, і десь безслідно зникло.

— Що це було? — стурбовано запитав Такеру. — Привид?

— Я не певен, — відповів Тайчі, — але, здається, це могла бути справжня подоба Дігітамамона.

Вичерпавши всю енергію, ВереГарурумон повернувся до форми малюка — Цуномона. Ямато смикнувся, ніби збираючись кинутися до Цуномона, але на півдорозі передумав і натомість підійшов до Джо.

— Джо, ти в порядку? — звернувся Ямато до Джо, який усе ще лежав на землі.

— Т-так. Зі мною все добре.

— Слава небесам...

Ямато простягнув руку Джо, і той міцно за неї вхопився.

Слова були зайвими. Тепло, яке вони відчули, стиснувши руки одне одного, промовляло набагато більше, ніж будь-коли змогли б сказати слова.