Розділ 23 — Місто людей

Місйто людей

— Ти правий, — сказав Ямато, придивляючись до свого Дігівайса.

Замість звичного порожнього екрана, на ньому блимали світлові точки. Чотири з них були згруповані разом, а ще три знаходилися на відстані.

— Це схоже на якусь карту, — промовив Тайчі. — Наскільки я можу судити, ці блимаючі точки показують місцеперебування Дігівайсів усіх інших.

Іншими словами, чотири точки, що були разом, позначали Дігівайси Тайчі, Ямато, Джо та Такеру, тоді як інші три належали Сорі, Кошіро та Мімі.

Коли до Ямато дійшло розуміння, він ще раз поглянув на свій екран. Три точки, що слабко мерехтіли, здалися йому такими, ніби благали про допомогу.

Окрема кнопка на Дігівайсі дозволяла перемикатися між цим екраном і звичайним, але, схоже, ця функція працювала лише в тих, хто отримав силу Герба й зумів змусити своїх дігімонів-напарників еволюціонувати до Ідеального рівня. Тож, хоча цей екран і з'явився на Дігівайсах Тайчі та Ямато, пристрої Джо та Такеру такої функції досі не мали.

Хай там як, вони всі разом почали обговорювати, як використати цю нову функцію, щоб знайти решту своїх друзів.

Але якщо всі підуть на пошуки разом, це буде не дуже ефективно.

— Тоді я піду з Джо, — сказав Ямато.

Тайчі одразу ж запитав:

— Такеру? Підеш зі мною?

Такеру зам'явся, перш ніж відповісти:

— Ні. Я хочу піти з братом.

Як Тайчі і здогадувався, Такеру хотів попросити вибачення в Ямато особисто за те, що хоч на мить засумнівався в ньому і повірив брехні ПікоДевімона в парку розваг.

Ямато мав стурбований вигляд, але оскільки Джо, який стояв поруч, по-доброму запропонував: «Давайте так і зробимо», він ніяково кивнув на знак вдячності.

Оскільки було вже пізно, вони вирішили розбити табір неподалік ресторану (ніхто не хотів залишатися всередині, адже справжнє тіло Дігітамамона могло повернутися будь-якої миті) і вирушити в дорогу наступного ранку, щойно розвидниться.

— Так що ж усе-таки з вами двома сталося після всього того? — знову запитав Джо.

— Я можу пояснити! — вигукнув Коромон, підстрибуючи на місці замість того, щоб підняти руку.

— Ти? — Тайчі здивовано звів брови, але Коромон відповів цілком серйозно:

— Ну, я ж уперше в житті побував у тому світі.

— Тому світі? — широко розплющивши очі, перепитав Гомамон.

— У світі Тайчі. У світі людей!

○

Розповідь Коромона почалася з моменту, коли їх двох затягнуло в чорну діру.

— Я не зможу цього добре пояснити, — почав він зі вступу, і це справді було так.

— Там був такий звук: до-о-о-ом до-о-о-ом до-о-о-ом, ніби відрижка металу, і на нього накладався такий викривлений звук: ва-а-а-а-анг ва-а-а-а-анг ва-а-а-а-анг. Ці звуки відлунювали один від одного, і ми їх «бачили».

«Бачили» звук — спершу Ямато та інші подумали, що Коромон просто обмовився.

Але Тайчі підтвердив, що інакше це пояснити неможливо.

І це було не все. Коромон і Тайчі казали, що обидва «чули» запах горілого масла, який різав їм ніс, і «відчували на смак» мастило чорного кольору, яким раз за разом замальовували інший чорний.

Очевидно, усередині чорної діри способи сприйняття ставали набагато складнішими.

Хай там як, вони вдвох падали все нижче й нижче в її глибини.

— Ми взагалі нічого під собою не бачили, тому було страшно від того, що невідомо, скільки ще нам падати. Але оскільки Тайчі був просто поруч зі мною, було не так уже й погано, — радісно розповідав Коромон, сидячи на колінах у Тайчі.

А потім вони несподівано опинилися у світлому місці. Саме тоді Коромон — попри те, що до того, як його поглинула чорна діра, він був МеталГреймоном — виявив, що якоїсь миті повернувся до форми Коромона.

Вони опинилися в саду, повному яскравих квітів, а навколо них височіли численні високі будівлі і неймовірно велике колесо зліва.

— Це була та сама Одайба, де живе Тайчі. Він казав, що це чудове місце, але я так не думаю. Усе виглядало так, ніби його просто побудували, ніби воно якесь штучне. Вибач, Тайчі.

На ці слова Ямато і Джо співчутливо посміхнулися. Коромон продовжив:

— Там було дуже-дуже багато людей, деякі навіть більші за Тайчі! Їх називають «до-рос-лі». Тайчі сказав, що це схоже на те, коли я еволюціоную в Греймона.

Після цього Тайчі та Коромон вирушили до дому Тайчі. На цьому етапі, як сказав Коромон, Тайчі наказав йому мовчати, хоч кого б вони зустріли.

— Він сказав, що якщо я заговорю, то в нас будуть великі неприємності.

Дім Тайчі був однією з тих великих, складених із блоків квадратних будівель, що стояли в ряд одна за одною.

— Я сказав: «Тайчі, а в тебе дійсно великий дім», а Тайчі відповів: «Зовсім ні. Місце, де я живу — це багато будинків в одній будівлі, і я просто живу в одному з них». Як же він їх назвав? А, точно, він сказав, що вони називаються «квартири».

— Особняки, а не квартири, — зауважив Такеру.

Дорогою Тайчі та Коромон пройшли повз якихось людей, про яких Тайчі сказав, що це його «сусіди». Тайчі нервував, молячись, щоб ніхто не помітив Коромона, але насправді ніхто їх не «усвідомлював».

— Я не маю на увазі, що вони не розуміли, що я дігімон. Я маю на увазі, що ніхто взагалі не усвідомлював, що ми існуємо. Спершу Тайчі розлютився на них і сказав: «Що за справи, я з ними привітався, а вони мене просто проігнорували». Але все було зовсім не так. Здавалося, ніби ніхто просто не бачив, що ми там. Цей «сусід» нас не бачив.

Тієї миті, коли Тайчі це зрозумів, він, здається, трохи втратив самовладання. Адже що заважало припустити, що коли його затягнуло в чорну діру, він насправді помер і став привидом, який повернувся, щоб переслідувати свій власний світ?

Хай там як, вони вдвох дійшли до дому Тайчі.

— Там була маленька «сестра» Тайчі. Її звати Хікарі-чан. Їхніх «мами» й «тата» не було вдома, тому Хікарі-чан спала на нижньому ліжку. Тож Тайчі зі страхом покликав Хікарі-чан. А потім...

Хікарі розплющила очі і з подивом на обличчі подивилася на Тайчі.

Вона виглядала так, ніби побачила привида.

Від її погляду серце Тайчі закалатало, але наступні слова Хікарі, здається, його заспокоїли.

— Братику... А хіба ти не маєш бути в таборі?

Пізніше він перевірив дату в газеті та по телевізору — виявилося, що це був той самий день, коли Тайчі поїхав до табору — 1 серпня 1999 року.

— Тайчі теж був здивований. Він розповідав, що ми провели дуже багато часу, подорожуючи островом Файл і континентом Сервер, але в його світі минуло лише кілька годин.

Але було дещо ще більш дивовижне.

Мало того, що Хікарі бачила Тайчі та Коромона, коли інші люди не могли, вона ще й дивилася на Коромона без найменшої тіні здивування. Натомість вона спокійно привіталася з ним: «Привіт, Коромоне»...

...і це при тому, що вони щойно зустрілися, і ніхто з них ще не називав їй його імені.

І не тільки це — вона ще й запитала Коромона, чи він її пам'ятає.

— Я опинився у скрутному становищі. Вона сказала, що ми зустрічалися три роки тому, але я цього взагалі не пам'ятаю. Тому, коли я відповів, що не знаю, Хікарі-чан так засмутилася і лише сказала: «О...». Думаю, краще було б сказати, що я її пам'ятаю, навіть якби це була брехня.

Але Тайчі, здавалося, занепокоїло те, що вона сказала, і він запитав Хікарі, що сталося три роки тому. Він також був зацікавлений цим, бо Хікарі прошепотіла слово «дігімон», дивлячись телевізор перед його від'їздом до табору.

Хікарі запитала Тайчі, чи пам'ятає він.

Але коли Тайчі відповів, що ні, вона сказала: «Тоді ти не зрозумієш, якщо я тобі розповім», і після цього замовкла.

Саме тоді Тайчі виглянув у вікно й завмер.

— Тайчі сказав мені подивитися, і я подивився. По стіні «квартири» навпроти нас повзло безліч Нумемонів. Між ними не було видно жодного вільного клаптика стіни, так щільно вони трималися одне до одного. Тоді Хікарі-чан сказала: «То ти теж бачиш цих схожих на слимаків дігімонів, братику». Здається, мені це лише здалося, але тоді вона виглядала справді відчула полегшення.

Вона розповіла, що якоїсь миті в ранньому дитинстві Хікарі отримала здатність бачити дігімонів — не завжди, але здебільшого. Однак, оскільки їй ніхто не вірив, вона вже давно перестала розповідати про них іншим.

— Тайчі сказав: «Тобі, мабуть, було так важко...», і Хікарі-чан один раз кивнула, а потім кинулася в обійми Тайчі, несподівано гірко розридавшись. Я не знав, що робити, і хотів якось їй допомогти, але Тайчі подивився на мене й похитав головою. Я зрозумів, що він каже мені не втручатися, тому нічого не зробив. Тож ми дозволили цьому тривати кілька хвилин... поки з нами щось не сталося.

Раптом тілами Тайчі та Коромона пробігли перешкоди.

Набагато пізніше Тайчі усвідомив, що, можливо, так воно з ними було від самого початку. Адже до тієї миті, як вони зустріли Хікарі, яка могла не лише бачити їх, а й торкатися, вони були невидимими для решти світу.

Тоді він не подумав, що в цьому є щось дивне, але що більше він про це розмірковував, то більше переконувався, що в цьому справді крилася якась дивина.

— Можливо, бачити й торкатися можуть лише ті люди, які самі цього хочуть, — припустив Коромон, але ніхто не знав, мав він рацію чи ні.

Хай там як, тіла Тайчі та Коромона поступово ставали дедалі прозорішими. Тайчі запанікував, але Коромон сказав, що йому не страшно.

— Я знав, що ми повертаємося до Цифрового Світу. Не знаю звідки, просто знав.

І він мав цілковиту рацію. Можливо, це підказали йому інстинкти дігімона.

Саме тоді, коли Тайчі й Коромон прощалися з людським світом, Хікарі промовила такі загадкові слова:

«Я впевнена, ми ще зустрінемось».

«Цікаво, чи знає Хікарі-чан про Цифровий Світ...»