Розділ 24 — Допитливе серце

Допитливе серце

Кошіро Ізумі разом зі своєму напарником-дігімоном Тентомоном покинули озеро і вирушили в гори.

Оскільки на обличчі Кошіро не було й тіні сумніву, Тентомон був цілком певен, що той знає, що робить. "Це ж Кошіро-хан", — міркував він. "У нього має бути дуже вагома причина".

Але оскільки нічого не відбувалося, одного дня він невимушено запитав: —Чи не час тобі розповісти, що ми маємо знайти на цій горі?

Кошіро спантеличено подивився на нього.

—Знайти? Я не знаю.

Він сказав це так, ніби не він першим запропонував піднятися на цю гору. Тентомон запанікував.

—Це не я хотів сюди лізти!

—Я знаю. Але цікаво, що змусило мене вирішити піднятися сюди...

Кошіро схрестив руки на грудях, на мить поринувши в роздуми. Потім, вказуючи на важкі хмари, що вкривали вершину, він сказав:

—Я відчуваю, що там щось є. Відчуття досить неясне, але я вірю, що відповіді на те, чому мене покликали до Цифрового Світу і що таке цей Цифровий Світ, можна знайти саме там...

Це був ухильний аргумент, зовсім не схожий на звичного Кошіро.

—У будь-якому разі...

Ніби бажаючи змінити тему, Кошіро обвів рукою навколишній краєвид і запитав:

—Що ти про все це думаєш, Тентомоне?

Поверхня довгого й вузького озера Темп спокійно відбивала сонце та блакитне небо. Навколо розкинулася панорама густого зеленого лісу. Тут і там у лісі виднілися будівлі, які подекуди збиралися в невеликі скупчення, утворюючи села. Це був краєвид з висоти пташиного польоту, який можна було побачити лише з вершини гори.

Для Тентомона цей пейзаж був аж надто знайомим, адже він умів літати. Кошіро ж не мав такої здатності, тому говорив із захопленням у голосі:

—Дивлячись на це, я розумію, наскільки ми насправді малі.

Хоча повітря на горі було свіжим, воно ставало розрідженим, тому в міру підйому дихання Кошіро природно ставало важчим. Тентомон постійно пропонував спуститися назад, але Кошіро так само вперто відмовлявся. Його непереборне бажання побачити, що ховається за хмарами навколо гірської вершини, не залишилося непоміченим Тентомоном.

—Гаразд, хай буде по-твоєму,— сказав Тентомон, здаючись. —Твій розум завжди такий допитливий. Роби, як знаєш.

Але хоч би скільки вони йшли вгору, вершини так і не досягали.

Що вище вони піднімалися, то більше Тентомону здавалося, що відстань до піку лише збільшується.

—Думаю, було б швидше, якби я еволюціонував у Кабутерімона і доніс нас туди, чи не так? — зрештою втрачаючи терпіння, запропонував він. Але Кошіро похитав головою.

—Ми не можемо цього зробити. Крок за кроком іти вперед - ось що надає сенсу підкоренню гори, — повчально відповів він Тентомону. Тентомон змирився і знову поплентався вгору.

Скільки днів минуло відтоді, як вони вперше ступили на цю гору?

На схилі вони натрапили на напівзруйновану, трохи перекошену гірську хатину.

—Давай тут перепочинемо, — сказав Кошіро.

Зайшовши всередину, вони зустріли лише одного дігімона. Він був схожий чи то на восьминога, чи то на рослину з гігантським мозком, і назвав себе Вадермоном. Він сказав, що є кимось на кшталт господаря цієї хатини і живе тут уже дуже давно.

—Як далеко звідси до вершини? — запитав Кошіро, на що Вадермон відповів:

—А що змушує тебе вірити, що ця гора має вершину?

—Ем... Але ж це цілком природно для гори — мати вершину, — відповів Кошіро.

Вадермон повільно похитав головою.

—Ти вперше піднімаєшся на цю гору, чи не так? І все ж ти дійшов висновку, що ця гора така сама, як і всі інші. Ти використав свої поточні знання, обмежені тим, що тобі відомо на даний момент, і розсудив, що ця гора, мабуть, нічим не відрізняється. Чи не так?

—Н-ну, так, але... — розгублено кивнув Кошіро. —Тоді вона інша?

— Я не знаю відповіді на це запитання. Ми не повинні говорити про те, чого не знаємо, — ухильно відповів Вадермон.

Він повідомив їм, що ця гора називається "Горою Аналогічних Міркувань". Хоча кожен міг міркувати на цій горі стільки, скільки йому заманеться, вона ніколи не давала відповідей. Такою вже вона була.

Зустріч із Вадермоном стала для Кошіро справжнім культурним шоком.

Враженим голосом він сказав Тентомону:

—Весь цей час я думав, що загадки існують для того, щоб їх розгадувати. Хоч би якою складною була загадка, я знайшов би відповідь, якби продовжував збирати про неї знання. Але що більше знань я шукав, то більше ставало загадок. Тільки-но я думаю, що розгадав одну, як з'являється інша. Цьому немає кінця. Але мені цікаво, що взагалі спонукало мене розгадувати ці загадки? Раніше я думав, що це тому, що розгадування мене захоплює... що я не можу насититися задоволенням від їх вирішення. Але тепер я так не вважаю. Можливо, це тому, що я просто хвилююся. Хвилююся через те, що залишаю загадки нерозгаданими.

Хлопчик виглядав таким засмученим, що Тентомон чесно сказав йому:

—Тобі не варто так глибоко про це думати...

Ще до того, як він закінчив фразу, очі Кошіро засвітилися.

— О, то ти теж так думаєш, Тентомоне? Насправді я щойно думав точнісінько про те ж саме. Знанням немає меж, і, мабуть, я не зможу дізнатися все на світі за своє життя. Якщо я хочу позбутися хвилювань, мені взагалі не варто про це говорити чи думати.

Наступного дня Кошіро обговорив це з Вадермоном. Той радісно сказав, що з радістю допоможе Кошіро віднайти душевний спокій.

Кошіро відвели до "Кімнати Таємничого Всесвіту". Вона не мала ні стелі, ні стін, ні підлоги, лише дивний повітряний простір, що нескінченно розширювався. З діаметром у 2-3 метри, кімната була досить маленькою, і все ж вона вміщувала Сонце, планети і навіть пояси астероїдів.

Спершу Вадермон посадив Кошіро в позу для дзен-медитації на синю планету, схожу на Землю, і заговорив:

— Джерело твоїх хвилювань криється в твоєму допитливому серці. Завдяки тренуванням ти зможеш витягти його зі свого тіла. Для початку ти повинен відмовитися від слів. Слова змушують тебе думати про зайве. Відсьогодні позбувайся літер одну за одною. У перший день ти працюватимеш над літерою 'н'.

— Я розумію.

І так Кошіро відкинув літеру "н".

—Те*томо*, ти теж маєш тре*уватися зі мною. Чому "е хочеш?

Кошіро демонстрував результати свого тренування Тентомону, який спостерігав за ним збоку.

Тентомон вирішив спробувати й сам.

— Дуже добре, Кошіро-ха*, — але одразу ж додав:

— Ні, це не для мене. Закінчувати на 'Кошіро-ха' якось неправильно. Це викликає огиду.

— Розумію. Шкода, звіс*о.

На другий день Кошіро позбувся літери "м".

— Ти *ожеш *е зрозуміти, Те*то*о*е, але я відчуваю, *іби з*оїх плечей впав важкий тягар.

— Розумію. Це добре.

Тентомон підбадьорливо всміхнувся.

На сьомий день Кошіро відмовився від літер "т" та "о".

Тентомону стало трохи сумно, що від його імені лишилася лише літера "е".

На вісімнадцятий день Кошіро позбувся літери "е". Тепер у Тентомона взагалі не залишилося імені.

Хоча він вітав усе, що робило Кошіро щасливим, Тентомон відчував певне занепокоєння з приводу всього цього.

Було очевидно, що з кожним днем обличчя Кошіро ставало все більш умиротвореним. Але його очі... Вони здавалися такими порожніми. У них більше не було тієї яскравої іскри, яка колись палала на фабриці Андромона, коли Кошіро із захопленням друкував на своєму ноутбуці, або на дні порожнього колодязя в пустелі.

До зустрічі з Кошіро Тентомон завжди вважав, що думати — це суцільна мука. Але знайомство з Кошіро змусило його відчути, що думати — це не так уже й погано.

Саме тому це було ще болісніше.

Йому здавалося, що Кошіро перестав бути собою.

Від смутку Тентомон деградував у Мотімона, а потім ще далі — у Бабумона, грудочку слизу із пустушкою в роті.

На сімдесят перший день Кошіро позбувся всього алфавіту.

Тієї ж миті Бабумон побачив, як щось біле й кругле, схоже на змію, що кусає себе за хвіст, повільно вислизнуло з грудей Кошіро.

Стривожений Бабумон спостерігав, як воно попливло в повітрі, де Вадермон, що з'явився поруч із ними, засмоктав його вакуумною гарматою.

Вадермон запхав його в пляшку і сказав:

— Це допитливе серце. Я добре про нього подбаю.

Він швидко залишив Кімнату Таємничого Всесвіту.

Кошіро тихо й лагідно всміхнувся, ніби радів досягненню нірвани.

— Бабу, бабу...

Як і Кошіро, Бабумон не міг розмовляти. Адже він був на стадії немовляти, і його голосові зв'язки ще не розвинулися.

Але хоча він не міг озвучити свої думки, його сповнені сліз очі говорили самі за себе.

Кошіро-хан, ти справді цього хочеш?

Невисловлені благання Бабумона пронизали свідомість Кошіро. Кошіро не дивувався, чому він усе розуміє. Він втратив своє допитливе серце.

Але бачачи власне відображення у великих краплях сліз, що зібралися, але ще не впали з очей Бабумона, Кошіро неуважно подумав: Яке порожнє обличчя.

Не вгаваючи, Бабумон продовжував звертатися до нього: "Бабу, бабу!"

Кошіро відчув, що має бодай якось йому відповісти, але оскільки він втратив слова, то не міг нічого сказати.

Ніби відчувши це, Бабумон поглядом вказав Кошіро на ноутбук, який той завжди носив у своєму рюкзаку.

Коли Кошіро поклав ноутбук на коліна, він надрукував на клавіатурі:

> Пробач, що змусив тебе деградувати.

>

Він не знав, чи вміє Бабумон читати. Але, ніби почуття хлопця досягли його, Бабумон схвильовано підстрибнув на місці, радісно вигукуючи:

— Бабу, бабу, бабу!

> Оскільки в мене немає мого допитливого серця, я не дуже впевнений у цьому... але мені здається, що мене обдурили.

>

— Бабу, бабу, — погодився Бабумон, киваючи головою.

> Бабумоне, ти допоможеш мені повернути моє допитливе серце?

>

Бабумон міг сказати лише "Бабу, бабу", але вуха Кошіро почули ностальгійні нотки кансайського діалекту в голосі Тентомона, який відповів йому: "Звісно, Кошіро-хан!"

На сімдесят перший день Кошіро та Бабумон покинули Кімнату Таємничого Тренування.

З кімнати з табличкою "Кабінет господаря" долинув чийсь голос.

—Це занадто дорого. Можеш скинути ціну?

Озвався Вадермон.

— У жодному разі. Я щойно дістав це допитливе серце, тож воно дуже свіже. Я не знижуватиму його вартість.

Він розмовляв різким голосом ділка, зовсім не так, як тоді, коли прикидався гуру.

Без свого допитливого серця Кошіро не переймався тим, з ким розмовляв Вадермон, але він знав, що серце, про яке йшла мова, належало йому.

— Я мушу повернути його, — подумав Кошіро й відчинив двері.

Кімната виглядала частково як дешевий салун із вестерну, а частково — як кімната для зразків.

Стоячи за прилавком спиною до полиць, заставлених пляшками із серцями, Вадермон вів ділові переговори з дігімоном-покупцем.

Вадермон поглянув на Кошіро і запитав:

— Чого тобі треба?

Оскільки Кошіро не міг говорити, він відповів дією. Рішуче ввійшовши до кімнати, він схопив пляшку, що стояла перед дігімоном-покупцем, у якій було його допитливе серце. Ніжно притиснувши її до грудей, він подумки перепросив: "Пробач, що викинув тебе, моє допитливе серце..." — і відкрив кришку.

Допитливе серце повернулося туди, де йому й належало бути — всередину Кошіро. Водночас до нього повернулася здатність говорити.

— Це була помилка - викидати своє допитливе серце. Небажання знати - це не я. Я хочу знати все. Ось хто я такий.

— Бабу-у!

Сидячи на плечі в Кошіро, Бабумон на знак згоди пустив бульбашки.

— Гей, що відбувається? — запитав дігімон-покупець у Вадермона.

— Хіба не бачиш? Він краде.

Вадермон дістав щось схоже на іграшковий пістолет із прикріпленою спереду параболічною антеною. Він націлив дуло на Кошіро.

—Віддай назад.

— Ні, — категорично відповів Кошіро.

—Тоді я вб'ю тебе і заберу його з твого мертвого тіла.

Вадермон натиснув на спусковий гачок, і зі зброї вилетіли світлові кільця.

—Тікаймо!

Кошіро та Бабумон вискочили з кімнати й утекли до Кімнати Таємничого Всесвіту.

Піу-піу-піу-піу-піу...

Поки Кошіро плив крізь невагомий повітряний простір, Вадермон мчав за ним зигзагоподібними рухами НЛО, стріляючи за кожної нагоди.

Піу-піу-піу-піу-піу...

Світлові кільця були могутнішими, ніж здавалися. Зірки, у які вони влучали прямим пострілом, розліталися на друзки.

—Як же нам перемогти Вадермона?

Його допитливе серце повернулося на місце і не забарилося взятися за роботу всередині Кошіро.

Заспокоївшись, він проаналізував ситуацію.

Його напарник-дігімон Тентомон наразі перебував у формі Бабумона, який не мав великої бойової сили. Йому доведеться еволюціонувати. Але як? Що взагалі таке еволюція? Хто такі дігімони? Хто такі Обрані діти?

— Я хочу знати! Я хочу знати! Я хочу знати! — вигукнув Кошіро.

Одна-єдина зірка над його головою засяяла.

Вона змінила свою форму на ту, яку Кошіро вже колись бачив, і, немов комета, прилетіла прямо йому в руку.

Це був Герб.

— У мене є власний Герб!

Хвилювання Кошіро передалося через Дігівайс. Шкала стрімко поповзла вгору, і Бабумон еволюціонував у Мотімона, потім у Тентомона, а тоді — у Кабутерімона.

— Як тобі вдалося еволюціонувати крізь різні стадії одночасно?

Ніби спрямовуючи його, допитливе серце Кошіро знайшло відповідь.

— Я розумію. Розмір цього всесвіту значно зменшений, а отже, і час тут скорочений!

Замість переможного дзвоника, що підтвердив би його правоту, Герб випромінив вітальні промені світла.

— Кабутерімон, надеволюція! АтлурКабутерімон!

Кабутерімон перетворився на яскраво-червоного, величного жука-носорога — АтлурКабутерімона.

Повернувшись до Вадермона, що наближався, АтлурКабутерімон доблесно прохромив його своїм рогом.

— Роговий Руйнівник!

— Уг'я-а-а-а-ах!

Вадермон зник у хмарі іскор.

Коли вони вийшли з гірської хатини, то опинилися на вершині.

— Що відбувається? — розгублено запитав Мотімон у Кошіро. Оскільки він використав усю свою енергію, то знову деградував.

— Думаю, вкрита хмарами вершина була ілюзією, створеною Вадермоном, — відповів Кошіро з ясною усмішкою.

— Як і очікувалося від Кошіро-хана. Ти все знаєш.

— Не зовсім. Досі залишається загадкою, чому мій Герб опинився саме там. Занадто вже зручно, щоб бути просто збігом! Можливо, це щось, що перевершує навіть людський інтелект...

Його перервав чийсь голос.

— Гей!

Це були Ямато і Такеру. Вони піднялися на гору, йдучи за сигналом на Дігівайсі.

— Ходімо, Мотімоне. Всі на нас чекають.

І так Кошіро спустився з гори й приєднався до своїх друзів.