Розділ 28 — Операція «Вторгнення в реальний світ»

Операція «Вторгнення в реальний світ»

Вічна ніч.

Густі, темні хмари, в яких не було жодного просвіту, не дозволяли світлу бодай раз торкнутися лісу під ними. Це було ідеальне середовище для дігімонів, які обожнювали темряву.

Проте навіть ті дігімони, що жили в лісі, не наважувалися наближатися до високої гори, яка нависала над ними. Вони боялися її. Боялися і руїн замку на вершині тієї гори, і Вамдемона, який ховався всередині.

— Хі-і-і-і-і-і-іх!

Із глибин порослих мохом, похмурих залів замку пролунав крик.

Він належав ПікоДевімону, якого прив'язали до палі й підвісили над вогнем, наче порося на рожні.

Він перебував у кімнаті тортур Вамдемона. На стінах, де бризки крові вже засохли до чорноти, висіли знаряддя тортур, що недвозначно свідчили про садистське задоволення їхнього власника.

— Б-будь ласка, пробачте мені, лорде Вамдемоне! — відчайдушно благав ПікоДевімон, але очі Вамдемона під червоною маскою лише холодно посміхалися. Його тонкі пальці з гострими нігтями, схожими на пазурі хижого птаха, перебирали світлі пасма волосся, що спадали на його бліде обличчя.

— Невже ти думав, що зможеш приховати від мене факт викрадення Гербів?

У його голосі не було гніву. Навпаки, він звучав майже радісно. Було очевидно, що він насолоджується процесом, смакуючи сповнені страху очі, крики і зведене від болю обличчя.

«Яке мерзенне заняття...», — подумав Візармон, відвертаючись.

Поруч із ним стояла Тейлмон, яка, судячи з виразу обличчя, співчувала жалюгідному становищу ПікоДевімона.

Оскільки вона і ПікоДевімон змагалися між собою за довіру Вамдемона, не було б нічого дивного, якби вона тішилася його невдачею. Можливо, причина, чому вона цього не робила, крилася в тому, що їй самій доводилося терпіти подібні покарання від Вамдемона.

Язики полум'я лизали тіло ПікоДевімона.

— Хі-і-і-і-і-і-іх!

Із заду ПікоДевімона повалив чорний дим, схожий на палену гуму.

Коли покарання закінчилося (або, точніше, коли воно йому набридло), Вамдемон покинув кімнату тортур.

Тейлмон одразу ж пішла слідом за довгим червоним плащем Вамдемона, а Візармон непомітно рушив за нею.

Стук чобіт Вамдемона луною відбивався в тиші, хоча звук поглинався навколишніми коридорами і долинав із запізненням на кілька секунд після того, як його нога торкалася підлоги.

Хоч коридори й не були вузькими, у них не було прямих кутів, які можна було б назвати кутами, що створювало відчуття пастки. Якби хтось, не знаючи цього, увійшов до замку, то миттєво б заблукав і збожеволів. Візармон усвідомив це на власному досвіді зовсім недавно.

Коридор привів їх до внутрішнього двору, який також виглядав дуже дивно. Наприклад, якби Візармон зараз глянув угору, то побачив би Нанімона, який тягнув за собою Веггімона «внизу». Те, що було вгорі, ставало низом, а низ — верхом. Іншими словами, простір тут був викривлений. Спотворені стежки та сходи створювали світ ілюзій, тромплей.

Тут Вамдемон зупинився. Він дійшов до дверей своєї кімнати, але навіть не спробував відчинити їх сам.

Тейлмон подала Візармону знак очима, і той поспішно відчинив двері.

Кімната з наглухо засунутими шторами була природно тьмяною і пахла цвіллю.

По обидва боки кімнати стояли книжкові шафи, заповнені товстими старовинними манускриптами, а біля вікна — того самого, що не пропускало жодного світла знадвору, — стояв вишуканий письмовий стіл.

Вамдемон підійшов до столу, беручи карти, що лежали там замість книг.

Потім, підійшовши до книжкових шаф праворуч, він повернув стрілки компаса, що висів на стіні.

З тихим скрипом книжкові шафи роз'їхалися в боки. За ними відкрилися чорні як смола сходи, що вели до підземної кам'яної кімнати. Відкинувши плащ, Вамдемон увійшов усередину.

Звісно, Візармон і Тейлмон не відставали від нього.

Уздовж стін гвинтових сходів горіли червоні свічки, і віск із них капав їм під ноги, наче кров.

Бачачи, як полум'я свічок відкидає його довгу тінь на стіни, Візармон відчув недобре передчуття. Здавалося, попереду на нього чекає щось лиховісне.

Навіть коли вони спустилися до кам'яної кімнати, це відчуття не зникло. Навпаки, воно лише посилилося.

Величезні двері, що постали перед ними, були брамою, яка з'єднувала цей світ з іншими світами.

Хоча Візармон і раніше подорожував багатьма світами, дивлячись на ці двері, він відчував неприємний холодок — передчуття того, що ця подорож стане для нього останньою.

Вамдемон повернувся до кам'яної плити, що стояла посеред кімнати.

Центр плити був розділений на квадрати 3 х 3, зі знаком ∴ зліва і трьома різними фігурами, вирізьбленими в правих квадратах. Над квадратами були зображення лева, кентавра і мавпи. У кожному квадраті, рухаючись донизу, збільшувалася кількість зірок: ☆, ☆☆ і ☆☆☆.

Вамдемон розклав перед кам'яною плитою карти, які взяв зі свого кабінету.

А потім, ніби впиваючись власною величчю, ні до кого конкретно не звертаючись, він промовив:

— Ключ у мене. Розкрийте прихований сенс карт і помістіть їх у замкову щілину, якій вони належать. Тоді відкриються двері в інший світ... Хе-хе-хе-хе, о Обрані Діти. Хоч би як ви опиралися, ви вже запізнилися.

○

Скриииииг!

Зі стелі на підлогу посипався рій Докугумонів, стрімко наближаючись до Тайчі та інших.

— Залиште це мені! — крикнув Габумон.

— Зрозумів!

Дігівайс і Герб Ямато засяяли.

— Габумон, еволюція! Гарурумон! Гарурумон, надеволюція! ВереГарурумон!

Пальмон також еволюціонувала. — Пальмон, еволюція! Тогемон! Тогемон, надеволюція! Лілімон!

— Кіготь Кайзера!

— Квіткова Гармата!

Їхні спеціальні атаки перетворили Докугумонів на жменьки даних.

— Я теж буду битися! — вигукнув Агумон, але Тайчі похитав головою.

— Ти не можеш перетворитися на МеталГреймона в цьому тісному просторі, ти нас усіх розчавиш.

— О, розумію, — знічено почухавши потилицю, сказав Агумон.

Хоча Докугумони й завдали їм певного клопоту, дітям усе ж вдалося їх позбутися і прорватися до наступної зони.

Там на них уже чекав інший дігімон. Він виглядав як потворна голова старого діда на ніжках і в сонцезахисних окулярах. Позаду нього в очікуванні наказів стояли Веггімони, одягнені як звичайні піхотинці.

— Наступна моя черга!

Щойно Тентомон зібрався випустити свій Маленький Грім...

— Г'я-а-а-а-а!

Солдати розбіглися, немов листя на вітрі.

— Що це, в біса, за монстр такий? — розчаровано запитав Тентомон. Кошіро негайно перевірив його в Аналізаторі Дігімонів.

— Це насправді його ім'я. Нанімон, тобто "Що-за-мон". Як і очікувалося від Тентомона, ти дуже спостережливий!

Хай там як, вони були раді, що ніхто більше не перегороджував їм шлях. Їм потрібно було зберегти якомога більше бойової сили, поки вони не дістануться кам'яної кімнати попереду, де, за словами Генная, знаходилася брама до реального світу.

○

— Погані новини, лорде Вамдемоне!

ПікоДевімон, який щойно закінчив обробляти рани після покарання, влетів у кам'яну кімнату.

У кімнаті вишикувалися дігімони, яких Тейлмон завербувала з різних країв, очікуючи наказу вирушати.

Стоячи перед кам'яною плитою з незворушним виразом обличчя, Вамдемон запитав:

— Що таке? Обрані Діти вже тут?

— Так, сер. Що нам робити?

— Залиште їх у спокої. Готуйтеся до відправлення, — сказав він, підвищивши голос на останніх словах.

Схвальні вигуки луною рознеслися тісною кам'яною кімнатою.

— Слухайте мій наказ. Ваша здобич — Восьма Обрана Дитина. Знайдіть її та вбийте.

— Я-а-а-а-а-а-а!

— Оповийте все темрявою за допомогою сили пітьми!

— Я-а-а-а-а-а-а!

Візармон мляво змахнув кулаком у повітрі. Згори він почув голоси.

— Дитяче Полум'я!

— Магічний Вогонь!

— Маршируючі Риби!

— Повітряний Постріл!

Навіть Візармон міг зрозуміти, що Обрані Діти вже близько.

Але Вамдемон, здавалося, анітрохи не хвилювався. Він розклав карти на кам'яній плиті і підняв руки, читаючи дивне заклинання.

— Тльон, Укбар, Орбіс Терціус!

Колода карт злетіла в повітря, ніби невидима рука тасувала їх, розділилася і акуратно лягла в усі дев'ять отворів на кам'яній плиті.

Двері, що з'єднували їх з іншим світом, ті самі двері, що вселяли у Візармона жахливе передчуття смерті, повільно відчинилися перед ними.

— Я-а-а-а-а-а-а!

З іншого боку дверей сяйнуло веселкове світло.

— Аргх!

Як істота, що обожнювала темряву й ненавиділа світло, Вамдемон затулився від нього своїм плащем. І, ніби намагаючись сховатися, пірнув у труну, заздалегідь підготовлену в кареті, запряженій ДевіДрамоном, і закрив за собою віко.

— Вперед! — пролунав крик ПікоДевімона. Він скористався можливістю віддати наказ, який по праву мав би належати Тейлмон.

— Стійте!

— Ми не дозволимо вам проникнути в наш світ!

Обрані Діти стрімголов збігли гвинтовими сходами.

— Г'я-г'я-г'я! — у паніці залопотів крилами ПікоДевімон. — Це Обрані Діти! — скомандував він дігімонам. — Взяти їх!

Але ніхто з них не поворухнувся. Це було цілком природно. Адже вербувала цих дігімонів саме Тейлмон.

— Щ-що з вами не так? — нервово пропищав ПікоДевімон. — В атаку!

Спостерігаючи, як ПікоДевімон втрачає самовладання, Тейлмон зневажливо пирхнула. Потім, повернувшись до дігімонів, яких привела з собою, вона спокійно сказала:

— Рушайте слідом за лордом Вамдемоном. Я сама тут усе владнаю.

Виконуючи її наказ, дігімони один за одним пройшли крізь браму. Карета з труною Вамдемона рушила за ними.

— Ти впораєшся сама? — стурбовано запитав Візармон у Тейлмон.

— Зі мною все буде гаразд, — спокійно відповіла Тейлмон під дзенькіт кільця на її хвості. — Не зважай на мене, Візармоне. Йди.

— Зрозумів. Зустрінемося в іншому світі.

Сказавши це, Візармон попрямував до брами.

Але перед тим, як переступити поріг, він кинув останній погляд назад. Не для того, щоб перевірити, як там Тейлмон. Він хотів закарбувати у своїй пам'яті кожну деталь цього світу, до якого він, можливо, більше ніколи не повернеться — Цифрового Світу, який подарував йому доленосну зустріч із Тейлмон.

— І що тепер? — запитав Іккакумон.

Поруч із ним Джо сказав:

— Киш, киш. Геть з дороги. Ти ж не хочеш постраждати, правда?

Вони зверталися до Тейлмон.

Ані Джо, ані Іккакумон, ані решта групи не здогадувалися про справжню силу Тейлмон. Важко було уявити, що її тендітне, невинне на вигляд тільце пройшло крізь безліч кривавих битв.

— Ви мене недооцінюєте, — сказала Тейлмон, виглядаючи дещо ображеною. — Дивіться.

Тейлмон підстрибнула.

Греймон спробував легенько відмахнутися від неї лапою, але Тейлмон ухилилася від удару і приземлилася йому на груди.

— Котячий Удар!

Здавалося, вона лише злегка торкнулася Греймона. Але сила, якої неможливо було очікувати від такої крихітки, обрушилася на Греймона, і...

— Ва-а-ах!

Греймон злетів із ніг.

— Вона сильніша, ніж здається.

Щойно Ямато озвучив очевидне, як Кабутерімон, Бьордрамон, Іккакумон та інші стали в бойові стійки, готові до нападу. Але незважаючи на це, безперервна серія «Котячих Ударів» Тейлмон повалила їх на землю.

Патамон підлетів ближче до брами і вступив у бій із ПікоДевімоном.

— Якщо ми не поквапимося, брама закриється! — крикнув він.

— Знаю я, чорт забирай! — роздратовано кинув Тайчі, міцно стискаючи свій Герб.

Побачивши його спробу еволюціонувати свого напарника до Ідеального рівня, Тейлмон вирішила, що настав час і їй відступати.

Брама ось-ось закриється.

Про всяк випадок Тейлмон завдала по одному «Котячому Удару» кожному з дігімонів, перш ніж побігти назад до брами.

— А-а!

Коли Тейлмон і ПікоДевімон проскочили крізь браму, від неї залишалася лише вузька щілина, яка безжально закрилася одразу за ними.

— Н-не може бути...

Діти стояли як укопані.

Це був їхній єдиний шанс повернутися до свого світу.

Їхнім обов'язком було захистити восьму дитину.

— Дідько!

Тайчі підбіг до зачиненої брами і з розпачем та відчаєм почав гатити по ній кулаками. Але двері не піддавалися.

Звуки ударів Тайчі лише марно лунали по кам'яній кімнаті.

Поки всі розгублено стояли на місці, погляд Кошіро впав на карти, розкидані по підлозі.

Геннай розповідав йому, що чув про дев'ять карт, які, якщо їх правильно розкласти згідно зі встановленим правилом на кам'яній плиті, відкриють браму до іншого світу.

На кожній карті було зображення дігімона, і загалом їх було дев'ять.

Потім Кошіро подивився на кам'яну плиту, на зображення лева, кентавра і мавпи, а також на три набори зірок.

Іншими словами...

їм потрібно було покласти по одній карті в кожен отвір.

Поки Кошіро вивчав їх, він навіть не помітив, як Сора якоїсь миті підійшла і стала позаду нього.

Тепер вона запитала його:

— Ти розумієш, що це означає?

— Ні, зовсім ні. Але цей знак ∴ на плиті здається мені знайомим. Можливо, це Алістер Кроулі...

— Алістер Кроулі? Хто це?

Поки вони розмовляли, решта друзів зібралися навколо них.

Геннай попереджав, що якщо карти покласти неправильно, їх може закинути в зовсім інший світ, не схожий ані на реальний, ані на Цифровий Світ. Існувала також імовірність того, що в саму мить проходження крізь браму їхні дані будуть розкладені на складові, і вони втратять свої тіла.

Тому їм потрібно було дуже обережно підійти до вибору порядку.

— У будь-якому разі, давайте спробуємо, — сказав Тайчі, забираючи дев'ять карт із рук Кошіро.

Кожна з дев'яти карт мала різний дизайн.

Гомамон

Кувагамон

Андромон

Унімон

Елекмон

Дрімогемон

Газімон

Дігітамамон

ТоносамаГекомон

— Гм.

Накресливши на землі квадрат 3 х 3, Тайчі першим випробував свою ідею.

Спостерігаючи, як він розкладає карти по дев'яти клітинках, Джо запитав:

— Що це?

— Хороші хлопці, погані хлопці, брудні хлопці.

— Навряд чи це правильно.

Цього разу Джо опустився на коліна, щоб спробувати свій варіант.

— Маленькі, середні, великі.

Наступним був Ямато. Він розділив їх за силою.

Сора розсортувала їх за середовищем існування, а Мімі — за кількістю літер в іменах.

Варіанти Сори та Мімі навіть не вписувалися у формат три на три.

Вони пробували один за одним, поки Джо, поспостерігавши за цим якийсь час, не підвівся.

— Це марно.

— Ні, не кажи так, — запротестувала Мімі, виглядаючи так, ніби ось-ось розплачеться.

Але Джо спокійно сказав:

— У нас немає жодних підстав вважати, що хоча б один із цих варіантів правильний.

Усі замовкли. Джо мав рацію.

Коли над ними запала похмура тиша, Джо знову заговорив.

— Тайчі.

— М-м? — Тайчі подивився на Джо, обличчя якого раптом пожвавішало.

— Я покладаюся на тебе, Тайчі.

— Щ-що це ще таке?

— Я не намагаюся уникнути відповідальності. Я довіряю твоєму судженню.

Ямато підвівся.

— Я теж. Я підтримаю рішення нашого лідера, — сказав він бадьорим голосом.

— Гей, з якого це часу я став лідером?

— Коли ти зник, ми всі розпалися. І саме ти, Тайчі, знову зібрав нас разом.

У словах Ямато не було й тіні сарказму. Вони йшли від щирого серця.

— Друзі, ви згодні? — запитав Джо в решти.

Сора, Кошіро, Мімі, Такеру і, звісно, всі дігімони кивнули на знак згоди.

— М-м-м... — замислився Тайчі.

Незалежно від того, вважав він себе лідером чи ні, він хотів виправдати одноголосну довіру своїх друзів. Те, як він уперше пізнав справжню цінність дружби, коли перебував у депресії через свою помилку зі СкаллГреймоном, також відіграло свою роль.

Віра одне в одного — ось що робить друзів справжніми друзями.

— Гаразд.

Тайчі взяв карти й став перед кам'яною плитою.

Він не збирався втікати від тієї величезної відповідальності — тримати в своїх руках життя кожного з них.

Але хоч би як він пильно не дивився на плиту, йому не спадало на думку жодного хорошого рішення.

Тайчі спробував уявити це як футбольний матч.

Це був шанс на штрафний удар, який міг би змінити хід гри. Карти — це м'яч, а кам'яна плита — ворота. Очі всіх були прикуті до нього, поки він готувався до удару.

Куди ж йому бити? Якби він знав звички воротаря, то використав би їх на свою користь. Але тут він нічого не знав. Можна було покластися на випадок, але якби поруч був хтось, хто знав би хитрощі цього воротаря, він міг би його запитати...

— Кошіро.

Почувши, як Тайчі кличе його на ім'я в момент, який мав вирішити їхні долі, Кошіро злегка здригнувся.

— Щ-що таке?

— Можна запитати, у якому порядку ти б розклав ці карти?

— О-о ні... ти що, просиш мене вирішити? — запитав Кошіро, і в куточках його очей виступили сльози.

Але Тайчі відповів:

— Ні, дурнику, вирішувати буду я. Просто... відколи ми опинилися тут, ми завжди покладалися на твій інтелект, щоб вибратися зі скрутних ситуацій. Я не можу ігнорувати це в момент, який, можливо, стане для нас останнім.

І Тайчі усміхнувся.

Усі погляди звернулися до Кошіро. Але замість того, щоб відчути тягар від їхніх поглядів, Кошіро відчув піднесення. В очах кожного з них Кошіро бачив, що всі вони визнають його як повноправного тактика їхньої команди.

До цього, ще до того, як він потрапив до Цифрового Світу, Кошіро вважав себе незначущою і нікому не потрібною людиною. Він знався на комп'ютерах, але яка з того користь? Він і сам усвідомлював, що виділяється в класі, наче більмо на оці, і думав, що навіть якщо його не стане, світ усе одно продовжуватиме крутитися.

Це було тісно пов'язано з тим моментом, коли Кошіро дізнався таємницю свого народження.

Коли він був зовсім малим, то однієї ночі, ідучи до туалету, почув, як його батьки тихо розмовляли у вітальні.

Слухай, любий. Коли ми розкажемо йому правду?

Давай почекаємо ще трохи. Якщо ми розповімо йому зараз, Кошіро буде шокований...

Лише з цих кількох слів Кошіро зрозумів, що він не рідна дитина своїх батьків.

Він не знав, кому належить. Саме його існування було під питанням.

Він не знав, як поводитися з батьками, і природно став боязким у спілкуванні з іншими людьми.

Але зараз, прямо тут, Кошіро був потрібен усім.

— Гаразд. Я зроблю це.

Почуття тривоги змінилося на впевненість — несміливе бажання повірити у власні здібності. Тайчі відступив на крок, щоб Кошіро міг стати перед кам'яною плитою.

Ну що ж...

Кошіро задумався.

З чого почати?

Якщо існувало правило, за яким ці дев'ять карт мали розташовуватися, то спершу йому потрібно було з'ясувати значення цих дев'яти карт.

Іншими словами, йому потрібна була інформація про дігімонів, зображених на цих картах.

Інформація про дігімонів... Інформація про дігімонів...

Точно! Він використає Аналізатор Дігімонів, який дав йому Геннай-сан.

Кошіро опустився на коліна й увімкнув свій ноутбук.

Цікавлячись, що він задумав, решта спостерігали за кожним рухом Кошіро.

Гомамон — Дігімон-морський ссавець, Дитячий рівень, Вакцина

Кувагамон — Дігімон-комаха, Дорослий рівень, Вірус

Андромон — Дігімон-кіборг, Ідеальний рівень, Вакцина

Унімон — Дігімон-міфічний звір, Дорослий рівень, Вакцина

Елекмон — Дігімон-ссавець, Дитячий рівень, Дані

Дрімогемон — Дігімон-звір, Дорослий рівень, Дані

Газімон — Дігімон-ссавець, Дитячий рівень, Вірус

Це було все, що він знав. Але даних про Дігітамамона і ТоносамаГекомона в Дігівайсі Кошіро не було. А все тому, що він їх не зустрічав.

— Хтось із вас зустрічав Дігітамамона і ТоносамаГекомона?

— А, я, — сказав Джо і простягнув Кошіро свій Дігівайс.

Коли він підключив його до ноутбука...

Дігітамамон — Ідеальний дігімон, Ідеальний рівень, Дані

ТоносамаГекомон — Дігімон-амфібія, Ідеальний рівень, Вірус

...з'явилася інформація.

Порівнявши всі дані, Кошіро помітив певне правило. Усі вони чітко поділялися на Дані, Вірус і Вакцину, а також на Дитячий, Дорослий та Ідеальний рівні.

— Ось воно! — мимоволі вигукнув Кошіро. Очікування решти зросли ще більше.

— Але...

Він не розумів значення лева, кентавра і мавпи на плиті. Лев і кентавр (стрілець) належали до дванадцяти сузір'їв зодіаку, але мавпи там не було. Він уявив лева, кентавра і мавпу у своїй голові.

І тоді...

— Зрозумів!

Кошіро ще раз скористався Аналізатором Дігімонів. І отримав інформацію, яку шукав.

Леомон — Дігімон-людинозвір, Дорослий рівень, Вакцина

Кентаврмон — Дігімон-людинозвір, Дорослий рівень, Дані

Етемон — Дігімон-маріонетка, Ідеальний рівень, Вірус

— Зрозумів! — вигукнув Кошіро. — Лев, кентавр і мавпа представляють Леомона, Кентаврмона та Етемона відповідно. Кожен із них має свій атрибут. Іншими словами: Вакцина, Дані та Вірус. Далі, я вважаю, що кількість зірок згори донизу вказує на Дитячий, Дорослий та Ідеальний рівні. Тож якщо розкласти карти за обома цими категоріями...

Усе ідеально збіглося!

— Чудова робота, Кошіро!

Усі заплескали в долоні й радісно загукали.

Кошіро зніяковів.

— Але я не певен, правильно це чи ні... — раптом завагавшись, сказав він.

Проте на це ніхто не звернув уваги.

Це було те, що вирішив Кошіро. І те, що вирішив Тайчі, поклавшись на Кошіро в пошуках відповіді.

Навіть якщо ця відповідь була хибною, вони всі були разом. А це значно краще, ніж бути поодинці.

Їхні світлі обличчя наповнили серце Кошіро безмежним щастям.

— Ну що ж, рушаймо!

— Так!

Енергійні голоси дітей луною рознеслися моторошною кам'яною кімнатою.

Тайчі розклав карти на кам'яній плиті згідно з аналізом Кошіро. Брама зі скрипом відчинилася.

— Ну що, вперед, друзі!

Усі вони стрімголов кинулися до брами. Дітям здавалося, що іскристе веселкове світло по той бік обіцяє їм надію на майбутнє.