Розділ 2 — По той бік полярного сяйва

По той бік полярного сяйва

Протягом усієї поїздки в автобусі Мімі Тачікава була настільки захоплена плітками зі своїми подругами Таако та Мі-чан, що навіть не спромоглася поглянути на краєвиди за вікном, які поступово змінювалися. Та їй це й не було цікаво. Якби ви пізніше запитали її, які визначні місця проїжджав автобус дорогою до їхнього табору в каньйоні Мікамі, вона б відповіла, що гадки не має.

— Отже, ми на місці! — гучний голос пана Фуджіями ставав йому у пригоді під час ранкових шкільних лінійок, адже лунав аж до задніх рядів актової зали без жодного мікрофона. Однак у тісному автобусі від нього аж у вухах дзвеніло.

— Група, до якої ви належите, вказана в роздруківці, яку я роздав перед від'їздом. Ваші командири носитимуть нарукавні пов'язки зі своїми іменами, тож знайдіть їх за цією ознакою і тримайтеся своєї групи. Надалі слухайтеся наказів свого командира. На цьому все.

Мімі опустила погляд на офіційного вигляду папірець у своїх руках. Маркером там було від руки написано: «Група Кідо (Командир: 6-й клас, Джо Кідо)».

— Гей, ти знаєш, хто такий Кідо? — запитала Мімі в Таако, що сиділа поруч. На роздруківці Таако було написано: «Група Аріхара».

— Кідо-сан, мабуть... — пошукавши поглядом за вікном, Таако невдовзі вказала пальцем: — Он там!

Хлопець, на якого вона вказувала, був охайно вдягнений у сорочку з розстебнутим коміром та жилетку в стилі «Ліги плюща». Крім окулярів і нарукавної пов'язки, що позначала його як командира, його плече обтяжувала квадратна сумка з написом «Аварійний запас їжі». Можливо, він також відчував важкий тягар відповідальності, що супроводжував посаду командира, адже обличчя його виглядало трохи напруженим.

— Хм... Він не здається таким уже надійним... — задумливо промовила Мімі, але її перебила Мі-чан, яка квапливо замахала їм руками, примовляючи:

— Дивіться, дивіться!

Мі-чан показувала на передню частину автобуса, де саме збирався виходити хлопець у помаранчевій сорочці з довгими рукавами. Навіть Мімі знала, хто це такий. Вони майже ніколи не спілкувалися, але він був її однокласником — Кошіро Ізумі. Мі-чан хотіла, щоб вони звернули увагу на те, що Кошіро ніс за спиною — бездротовий ноутбук.

— Хіба він не дивак, раз притягнув це аж сюди, до табору? — глузливо пирхнула Мі-чан, але Мімі не засміялася. Вона просто не бачила для цього жодної причини.

○

— Гей, Соро!

Опустивши порожні відра, які вона тримала обома руками, Сора зупинилася на кам’яних сходах, що вели до водогону, аби подивитися на того, хто її покликав. Це був Кенджі, самопроголошений «Акіта з Одайби», який грав у захисті у футбольній команді Сори.

— Що таке? — запитала в нього Сора.

— Не знаєш, де Тайчі? Ніде не можу його знайти.

— Гадки не маю, — прямо відповіла Сора. — Ми в різних групах, тож я, звісно, не знаю.

— А-а, — з розумінням кивнув Кенджі, але пробурчав щось собі під ніс, продовжуючи підніматися сходами. Через злагоджену гру в нападі, яку Тайчі та Сора демонстрували на футбольних матчах, у нього, мабуть, склалося хибне враження, ніби між ними існує телепатичний зв'язок. Можливо, він думав, що Сора скористається ним, аби змусити Тайчі примчати до нього на крилах.

Дійшовши до колонок, Сора відкрила крани, щоб наповнити два відра. Неподалік дзюрчав невеликий струмок, але з санітарних міркувань у їхніх роздруківках було окремо наголошено (підкреслено товстою хвилястою лінією та все таке інше), що для приготування їжі слід використовувати воду з водогону.

Коли відра наповнилися до країв, Сора взяла по одному в кожну руку й попрямувала кам'яними сходами нагору. Під вагою відер їй здавалося, ніби руки вириваються із суглобів.

Зазвичай це завдання залишали хлопцям, тоді як дівчатам доручали легшу роботу (наприклад, нарізати овочі або пліткувати, збираючи хмиз). Проте Сора не любила займатися подібним. Як людина, котра зазвичай ніколи не носила спідниць, якщо могла цього уникнути, вона свідомо відкидала свою дівочу роль. Її хлопчачі риси лише посилилися після того, як вона приєдналася до суто чоловічого футбольного клубу.

На чолі Сори виступив піт, і вона опустила відра на землю, щоб витерти його рукою. Роздратована волоссям, що лізло в очі, вона зняла капелюха, аби поправити розпатлані пасма. Звільнившись з-під нього, її коротке волосся кумедно настовбурчилося в різні боки.

Повернувши капелюха на місце, вона зібралася з силами і мовила:

— Ну що ж, продовжимо.

Знову взявши відра, вона вже збиралася підніматися далі, коли помітила над собою Тайчі, який дрімав на гілці товстого дерева, закинувши руки за голову.

— Тайчі, що ти там робиш?

Не обтяжуючи себе зміною пози, Тайчі просто підняв голову, аби поглянути вниз на Сору.

— Нічого, — ліниво відповів він.

Навіть коли вона сказала: «Тебе Кенджі шукав», його млявою відповіддю було: «А, ясно».

Зрозумівши, що Тайчі відлинює від своїх обов'язків, Сора усвідомила: хоч що йому кажи в такому стані, все марно. Тому замість докорів вона запитала про те, що турбувало її від самого їхнього приїзду сюди.

— До речі, я ніде не бачила Хікарі-чан.

Сора чула від самої Хікарі, що та була в захваті від сьогоднішньої поїздки до табору.

— Еге ж... у неї піднялася температура.

— Літня застуда? — співчутливо перепитала Сора.

— Напевно.

— Зрозуміло. Яка прикрість.

— Ага... — Тайчі замовк на півслові, помітивши, як перед його очима пропливло щось біле.

«Що це?» — здивувався він і простягнув руку до неба. Відчувши легке поколювання холоду на тильній стороні долоні, він притягнув її до себе й побачив на шкірі краплю води. У це було важко повірити, але то був сніг.

— Гей, сніг іде! — гукнув Тайчі до Сори внизу, але вона й сама вже це помітила. Її погляд привернув порив вітру, що змусив великі сніжинки шалено закружляти за спиною Тайчі.

— Схоже, починається хуртовина! — крикнула йому Сора. — Поспішаймо назад до решти!

○

— Очам не вірю.

Вдивляючись у вікно невеликого святилища, де він усамітнився, і відчуваючи в ніздрях запах гнилої деревини, Кошіро Ізумі прошепотів це собі під ніс у німому здивуванні. Раптова хуртовина вмить затягнула літню зелень білою пеленою.

— Це, мабуть, через ту аномальну погоду, що зараз усюди.

Змирившись із тим, що найближчим часом він не зможе покинути це місце, Кошіро поклав свій ноутбук «Pineapple» на коліна і, чекаючи на завантаження, під'єднав до нього свій мобільний телефон.

Операційна система ноутбука ввімкнулася. Зі звичністю людини, яка робила це сотні разів, він двічі клацнув на іконку інтернет-браузера і спробував зайти у велику пошукову систему, збережену в закладках. Він хотів перевірити головну сторінку з останнім прогнозом погоди.

У тиші почувся звук модема, а потім швидкий набір номера з мобільного телефону. Проте звуків, що сигналізували б про підключення до Інтернету, так і не пролунало.

— Напевно, хуртовина перешкоджає зв'язку.

І все ж він не міг так просто здатися. Саме коли він збирався спробувати під'єднатися ще раз, розсувні двері святилища рвучко відчинилися, і всередину, гучно тупаючи, ввалилися двоє хлопців із засніженими головами.

Не усвідомлюючи цього, Кошіро, мабуть, суворо глипнув на незваних гостей, які увійшли без стуку та ще й натоптали на підлозі у взутті, бо вищий і вочевидь старший із двох хлопців перепросив.

— Вибач, — це був Ямато. — Можемо перечекати тут, поки сніг не вщухне?

— Я не проти, — ввічливо, хоч і трохи розгублено, відповів Кошіро.

— Дякую, — відповів Ямато і повернувся, щоб обтрусити сніг із капелюха та одягу Такеру.

Оскільки сніг продовжував падати, не подаючи ознак того, що збирається припинятися, до святилища почали сходитися й інші діти, шукаючи укриття.

Найстарший, із нарукавною пов'язкою командира, — Джо Кідо.

Однокласниця Кошіро — Мімі Тачікава.

Сора Такеноучі.

І знайомий, якого Кошіро знав лише через спільний обов'язковий шкільний гурток, — Тайчі Ягамі.

У той момент ніхто з дітей і уявити не міг, що семеро людей, які зібралися тут, невдовзі виявляться втягнутими в довгу-довгу пригоду.

○

Хуртовина поступово вщухла.

Вийшовши зі святилища, діти не могли приховати здивування, оглядаючи засніжений пейзаж, що виглядав абсолютно несумісним із блакитним літнім небом.

— Ура! — з радісним вигуком Такеру зістрибнув на сніг і згріб жменю, зліпивши сніжку. — Гей, братику! Ми можемо пограти в сніжки!

— М-м... напевно, — лагідно відповів Ямато, уважно спостерігаючи за своїм милим молодшим братом.

Поруч пролунав голос, що перебив їх:

— Що, в біса, тут узагалі відбувається? — запитав Тайчі.

Питання не було адресоване комусь конкретно. Тайчі мав погану звичку вибовкувати все, що думає.

Не знаючи про це, Джо підняв голову й подивився в небо. Поправивши окуляри, він пояснив:

— Мабуть, у небі утворилася маса холодного повітря, яка і спричинила снігопад. Можливо, вона прийшла сюди аж з Америки.

— Хм-м, — протягнула Мімі з враженим виглядом. — Ви, мабуть, дуже розумний, Джо-семпай.

— Ой, та ні, зовсім ні, — скромно відповів Джо, хоча на його обличчі читалася неприхована гордість. Спостерігаючи за ним, Тайчі вирішив, що вони не порозуміються. Шкіра Джо була хворобливо блідою, незважаючи на середину літа. Мабуть, він був настільки поглинутий підготовчими курсами, що за ціле літо жодного разу навіть не сходив поплавати в басейні.

— Менше з тим, Джо, — озвався Ямато. Він не додавав до імені Джо жодних шанобливих суфіксів, оскільки вважав, що вони вчаться на одному році. — Хуртовина вже минула?

— Так, минула. Бачиш, на небі немає хмар? Хоч би як було холодно, сніг не зможе утворитися без хмар. Це ж елементарні речі, — хвалькувато почав повчати Джо, але раптом осікся. — А... гм, я не мав на увазі, що ви не знаєте елементарних речей. Не зрозумійте мене неправильно.

Його виправдання прозвучало непереконливо, і він сам це розумів. Помітивши, як брови Ямато на мить зійшлися в роздратованому виразі, Джо збагнув, що бовкнув зайве.

— Гей, до речі, — озвався Такеру, який саме ліпив сніговика. Він перестав поплескувати сніг і вказав на небо. — Що це? Це ж не хмара, так?

Усі подивилися вгору.

Над ними м'яко колихалася величезна прозора завіса, що переливалася всіма кольорами веселки, наче мильна бульбашка.

— Це... полярне сяйво? — запитала Сора, широко розплющивши очі від недовіри. — Але побачити полярне сяйво в Японії просто...

Раптом сталося щось неймовірне — загадкове видовище, що прикувало до себе увагу всіх. Саме тієї миті всередині полярного сяйва щось замерехтіло. І не в одному місці, а одразу в багатьох.

Подумавши, що йому ввижається, Тайчі заплющив і знову розплющив очі. Вогні нікуди не зникли. Вони вже не просто мерехтіли, а світилися дедалі яскравіше. Незабаром Тайчі зрозумів: це через те, що вогні мчали просто на них.

— Щось наближається!

Сора та Ямато теж помітили:

— Це світлові кулі! Може, метеорити?

Навіть Мімі та Джо з його слабким зором невдовзі змогли їх розгледіти, коли вогні наблизилися. Загалом було сім сфер світла.

— Обережно!

Усі кинулися врозтіч. Ямато навалився на Такеру, щоб захистити його собою.

БАБАХ!

Від сили удару вгору здійнявся стовп снігу заввишки понад два метри. Можна було лише уявити, яка неймовірна міць крилася за цим, щоб спричинити подібне. На щастя, ніхто з дітей не постраждав.

— Це було страшно, — сказала Мімі, підводячись на ноги. Проте її обличчя було далеко не таким блідим, як у Джо, що стояв поруч із нею. Насправді вона виглядала навіть трохи зацікавленою, наче все це було якоюсь випадковою пригодою.

— Що ж це таке? — гнаний цікавістю, Кошіро побіг до місця, де щойно здійнявся стовп снігу. Таємничі об'єкти, що впали з неба, глибоко ввігналися в землю, утворивши великі діри в шарі снігу, який її вкривав.

Кошіро вже збирався засунути руку в одну з дір, аж раптом із вигуком «Ой!» швидко відсмикнув її.

Зсередини отворів вирвався промінь м'якого світла, і звідти щось випливло. Загалом їх було сім.

— Щ-що це таке?! — запитав Тайчі, і його голос зірвався на істеричну ноту.

Сім невідомих об'єктів, що випромінювали світло, таке ж ніжне, як шовкова фата нареченої, розлетілися і лягли просто в руки кожній дитині.

— Це...

Це був пристрій із екраном, схожий на пейджер. На його поверхні виднілися частинки світла, що створювали кольоровий серпанок.

Усі сім пристроїв почали шалено пищати.

Тієї ж миті полярне сяйво над ними почало сильно тремтіти, немов завіса, яку люто тріпав шквалистий вітер.

— Це через електромагнітні хвилі? — пробурмотів собі під ніс Кошіро, хоча й сам розумів, що це безпідставна гіпотеза.

Тремтіння сяйва ставало дедалі агресивнішим, здавалося, що воно ось-ось відірветься від небес і полетить геть. Поверхня самого неба почала яскраво світитися.

Водночас сталося дещо неможливе.

Незважаючи на те, що діти перебували на високій горі, на значній висоті над рівнем моря, вода вибухнула вгору, піднявшись вертикально і оголивши свою величезну гладку поверхню. Її центр розступився, і стало видно, як вода затягується всередину, немов у гігантському водоспаді, перекинутому набік. Із оглушливим ревом вир почав засмоктувати навколишнє повітря. Холодні потоки тягнуло не вниз, а кудись паралельно землі.

А потім..

.

— А-а-а-а-а-а!

Схоплені силою, якій вони не могли протистояти, семеро дітей були затягнуті всередину.