Розділ 29 — 1 серпня 1999 року

1 серпня 1999 року

Автобуси з дітьми прибули до Одайби. Через раптову хуртовину літній табір довелося скасувати, тож замість запланованої ночівлі вирішили негайно повертатися додому.

— Пророцтво про кінець світу виявилося бздурою, але от такої заметілі я точно не очікував, — тихо пробурмотів собі під ніс Ічіро Фуджіяма, класний керівник 5-«Б» початкової школи Одайби. — Та хай там як, головне — всі цілі й неушкоджені.

Школярі вже розібрали свої сумки й вишикувалися в шеренгу. Серед юрби дітей, що заповнили два табірні автобуси, вчитель і не помітив, що багажу в декого з них на зворотному шляху помітно побільшало.

— Сенсею, а про яке це пророцтво ви казали?

— Та про Нострадамуса. Він віщував, що в липні 1999 року станеться щось жахливе. Я ще дитиною про це дізнався. А, втім, забудьте, це дурниці! Ми вже майже вдома, тож одразу йдіть до рідних і ніде не вештайтеся, зрозуміли? Батьки хвилюються. Вільно!

— До побачення!

— До завтра!

З веселим гамором діти розбіглися по домівках.

Коли Джо відійшов на безпечну відстань, із його сумки визирнула мордочка Ґомамона:

— Джо, вже можна?

— Га? А, так. Але почекаймо тут на Тайчі та інших.

Деякі дігімони — як-от Аґумон — були завеликі для звичайних наплічників, тож їм довелося потайки видряпатися на дахи автобусів і міцно триматися всю дорогу. Щойно мотори стихли, вони мали зістрибнути й десь причаїтися.

— О, а ось і вони! — гукнув Джо.

Діти з дігімонами зробили чималий гак, щоб випадково не натрапити на пана Фуджіяму чи когось із однокласників.

— Хух, слава богу! — видихнув Тайчі, поруч із яким чимчикував Аґумон. — Я всю дорогу переживав, що ви злетите на повороті.

Тим часом Патамон зручно вмостився просто на голові в Такеру.

— А мені навіть сподобалося! — захихотів малюк.

— Тсс, тобі ще не можна розмовляти, — Такеру обережно прикрив йому рота долонею. — Ти поки що маєш удавати звичайну іграшку.

— Які ж вони все-таки важкі... Хоч би ви скоріше підросли й пішли на власних двох, — зітхнула Мімі, несучи на руках Танемона — дитинну форму Палмон.

— А мені тут дуже затишно, — озвався Танемон. — Тільки от на даху втриматися було справжнім випробуванням.

Ґабумон і Палмон, які в замку Вамдемона билися на вищому рівні як ВерҐарурумон і Лілімон, зовсім виснажилися й знову скотилися до своїх найперших форм — Танемона та Цуномона. Тож тепер Мімі з Ямато мусили тягати їх на руках.

— Як би там не було, — мовила Сора, уважно озираючись навколо, — на сьогодні ходімо по домівках. Ми всі знесилені, та й рідних не варто змушувати нервувати.

— Схоже, ніяких новин про те, що Вамдемон зі своєю армією коять лихо, поки немає, — додав Кошіро. Дорогою він під'єднав свій ноутбук до мережі й уважно переглянув останні зведення.

— Що робити далі і як шукати восьму дитину — вирішимо вже завтра, — підсумувала Сора.

Серпневий Токіо навіть надвечір дихав літнім жаром. Липка задуха огортала тіло — разючий контраст із крижаним холодом табірного високогір’я.

Та дітям було байдуже. Житлові багатоповерхівки, що височіли попереду, поза всяким сумнівом, були їхніми рідними домівками.

— Ми повернулися, — тихо промовив Джо.

За мірками реального світу вони вийшли звідси лише сьогодні вранці. Але подумки кожен із них прожив понад пів року в іншому вимірі. Там, біля автобусів, це відчуття ще не встигло наздогнати їх, але зараз воно навалилося з усією силою.

Коли вони тільки-но розплющили очі після переходу, навколо лежав сніг. Джо не відразу згадав про хуртовину перед самим зануренням у Цифровий світ, тож першої миті йому здалося, що минули довгі місяці й настала зима. І лише присутність дігімонів поруч доводила: усе пережите не було маренням.

Спустившись від гірського храму назад до табору, вони зустріли вчителя Фуджіяму та однокласників. І майже відразу з подивом усвідомили: на календарі досі 1 серпня. Минуло якихось три години. Радість і приголомшення так переповнили дітей, що вони ледь не забули сховати своїх дивовижних супутників від чужих очей.

— Мій дім тут, — сказала Мімі. У голосі дівчинки тремтіли сльози.

Що ближче вони підходили до будівель, то швидшою ставала їхня хода.

— До завтра! — гукнув Тайчі біля пішохідного переходу. Їм із Ямато треба було перейти вулицю й завернути праворуч. — Усе обговоримо завтра! — крикнув він уже на бігу, щойно спалахнуло зелене світло.

Решта теж поспішили до своїх під’їздів. На переході лишилися тільки Ямато з Цуномоном на руках і Такеру з Патамоном на голові.

— Братику...

Почувши голос молодшого, Ямато оговтався від думок і рушив уперед. Хоч він і знав: удома на нього зараз ніхто не чекає — батько в таку пору ще був на роботі.

За брязкотом вхідних дверей Хікарі одразу вгадала повернення брата. З вітальні донісся голос матері:

— Тайчі? Це ти? Оце так пригода, га? Мені зі школи подзвонили, сказали, що табір скасували.

Почувши її, хлопець швиденько заштовхав Аґумона до своєї кімнати і, кинувши на сестру промовистий погляд «доглянь за ним», із невимушеним виглядом повернувся до мами, яка саме виходила в коридор.

— Я вдома.

Це все, на що його вистачило. Спроба посміхнутися миттю провалилася: він не бачив маму понад пів року. Тайчі кинувся до неї, вчепився в обійми й гірко розридався.

— Тютю, ти чого? Що сталося?

Хікарі зробила вигляд, що не помічає ані маминого розгубленого голосу, ані сліз старшого брата. Аґумон зиркнув на неї й широко усміхнувся. Дівчинка всміхнулася у відповідь:

— Це ти, Коромоне. Цього разу ти якийсь менший.

Аґумон не второпав, що вона має на увазі під «цього разу», і спантеличено схилив голову набік:

— Тепер мене звуть Аґумон. Твоя застуда вже минула?

— Угу, — кивнула вона і, приклавши пальчик до губ, прошепотіла: — Тсс.

— Зі мною все гаразд. Жодних подряпин.

Кошіро звів очі на матір із теплою усмішкою. Жінку огорнуло полегшення, та водночас закралося дивне відчуття: щось було не так. Хлопчик перед нею здавався не зовсім тим Кошіро, якого вона знала.

«Дурниці, не можна так думати».

Вона завагалася на мить, перш ніж відповісти усмішкою:

— Слава богу, що все обійшлося. Хочеш чогось холодненького випити?

— Так, але трохи згодом. Спершу занесу речі.

Він скинув сумку з ноутбуком і пішов до кімнати. Дивлячись синові вслід, мати все ж утвердилася в думці: він змінився. У замку тихо клацнув ключ.

Квартира родини Ізумі була на першому поверсі, тому мала вихід у невеликий приватний садочок. Кошіро прочинив вікно й стиха покликав:

— Сюди, Тентомоне.

Тентомон визирнув з-за горщиків із рослинами й залетів усередину:

— Оце так спекота! Терпіти не можу такої задухи.

— Тссс. Будь ласка, тихіше. Зараз я принесу тобі попити.

Угорі над будинками він на мить помітив знайомий силует Піймон, що летіла в напрямку іншого даху.

У квартирі Сори панувала тиша.

— А я так сподівалася познайомитися з твоєю мамою, — трохи надулася Піймон, впурхнувши крізь розчинену шибку.

— Я й забула: вона ж казала, що затримається допізна через заняття. Можна було й не лізти у вікно, Піймон.

— Заняття?

— З ікебани. Вона навчає людей красиво складати квіти.

— Он як, зрозуміло.

Та й справді: що сказала б мама, якби на порозі раптом зіткнулася з дигімоном?

— Але я обіцяю, що колись обов'язково вас познайомлю.

Крім того, перед цим Сора хотіла сказати мамі дещо важливіше. Вона ще не знала, як підібрати правильні слова, але для початку їй просто нестерпно хотілося сказати: «Дякую тобі».

— Матусю, як же смачно ти готуєш! — захоплено вигукнула Мімі, уминаючи смажений рис із кімчі, прикрашений свіжою полуницею та збитими вершками.

— Справді подобається? Тоді скуштуй ще оце: холодний удон із шинкою під шоколадним сиропом.

Сатое, мама Мімі, лагідно всміхнулася й посунула доньці тарілку.

З погляду сторонніх людей родинне меню цієї оселі було, м'яко кажучи, вельми своєрідним. Поєднання продуктів тут часом шокували б будь-якого кухаря. Але саме завдяки цьому в Цифровому світі, де Мімі важко давалося геть усе, до місцевої їжі вона виявилася найтерплячішою з усіх. Більшість цих химерних кулінарних експериментів народжувалися винятково заради її дивакуватих смаків.

— Ой, дяку... — виделка завмерла біля самих губ.

— Що таке, доню? Уже наїлася?

— Ні-ні, я хочу ще багато-багато! А можна взяти це до себе в кімнату?

— Звісно, люба, якщо тобі так зручніше.

Безтурботна вдача Сатое не дозволяла їй запідозрити щось лихе. Ба більше: навіть якби вона зазирнула до кімнати й побачила, як донька згодовує гору їжі створінню, схожому на цибулинку з очима та ротом, вона навряд чи сильно здивувалася б.

— Як же це смачно! Мімі, твоя мама — справжній кулінарний геній!

— А я ж казала!

Кімната Мімі була вщерть завалена м'якими іграшками, тож рослинна цибулинка, яка з апетитом наминала шматочок шинки, виглядала тут цілком природно.

— Як би я хотіла, щоб ти залишився зі мною назавжди, Танемоне...

— Не вийде, Мімі. На нас чекає справа.

— Знаю... Я все розумію.

Невже після всього пережитого, щойно діставшись рідної оселі, їй знову доведеться повертатися в той світ? Знову битися?

На душі в Мімі стало важко й сумно.

— О-о-ох, гаряча ванна — це найкраще, що є у світі!

— А як на мене, ліпше було б зробити її ледь теплою.

Усі ті місяці мандрів Цифровим світом Джо потай гризла тривога за навчання. Він був єдиним шестикласником у їхній компанії, і більше ніхто не збирався складати вступні іспити до приватної середньої школи, тож поділитися переживаннями не було з ким. Для нього це була справжня катастрофа. Ба більше: хлопець уже змирився з думкою, що день іспиту безнадійно пропущено.

Але ті довгі місяці виявилися лише трьома годинами тут.

— Я ще встигаю. Яке щастя!

— А чи не простіше просто забити на все це?

— Та ти що, ніяк не можна! Це надто важливо. Мій тато — лікар, і брати теж з усіх сил вчаться, щоб стати лікарями.

Він мусив гризти граніт науки, вступити до гарної школи, отримувати найвищі бали, як його старші брати, і стати тим фахівцем, яким його хотів бачити батько.

— Мої брати неймовірні. Вони не лише відмінники: брата Шіна постійно обирали головою учнівської ради, а брат Шу ще й прекрасний атлет — якось навіть пробився на національні змагання з бігу. Але зараз...

Джо поглянув на свій Діґівайс. На жаль, той не вмів показувати координати інших, як прилад Тайчі.

— Зараз це важливіше. Ми мусимо знайти восьму дитину за будь-яку ціну.

— Хфа-а-а-а-а, — солодко позіхнув Ґомамон.

— Спати захотів?

— Угу, трішечки.

Говорячи це, Джо раптом і сам відчув, як на плечі лягла свинцева втома. Ніколи раніше, падаючи в ліжко, він не помічав, яке ж м'яке й приємне його простирадло.

— Який же довгий видався день... — тихо прошепотів він і миттєво провалився в глибокий сон.