Розділ 31 — Дігімони шибуйського типу

Дігімони шибуйського типу

Ямато й Такеру опинилися в Шібуї.

Щойно вони зробили пересадку на лінію до Санґенджаї, як Такеру з Патамоном посперечалися через якусь дурницю, і ображений малюк вилетів геть.

— Це я винен... Не треба було отак зриватися на нього на рівному місці, — похнюпився Такеру.

— Не карай себе, — тільки й спромігся сказати Ямато.

Якщо розібратися, сварка спалахнула через те, що після пересадки Такеру наполягав, ніби дійде решту дороги сам, а Ямато був категорично проти. Обом було важко розлучатися після всього пережитого. Патамон це відчув і невинно запитав: «Вам справді так складно попрощатися?» — чим і зачепив Такеру за живе.

— Ти взагалі нічого не тямиш! — спалахнув хлопчик.

Поїзд саме прибув на станцію Шібуя. Двері розчинилися, і розгніваний Патамон випурхнув на перон. Поки хлопці видряпалися слідом за ним із підземки, малюк уже зник, тож тепер Ямато, Такеру та Цуномон безпорадно проштовхувалися крізь недільний натовп на Доґензаці.

У Шібуї людям байдуже до інших. Навіть летючий Патамон навряд чи привернув би чиюсь увагу.

— Десь в іншому місці перехожі вже кричали б на все горло, і ми вмить знайшли б його за лементом. Навіть не знаю, добре це чи погано, — міркував уголос Ямато, несучи Цуномона на руках і роззираючись на всі боки.

Компанію, яка в будь-якому нормальному місті неодмінно здійняла б паніку, вони зустріли вже на пагорбі Іспанії — Спейн-хілл.

— Кя-ха-ха-ха-ха!

Двоє химерних коротунів завбільшки з дітей реготали й щодуху мчали схилом просто їм назустріч.

— Це ж дигімони! — скрикнув Цуномон і вистрибнув із рук Ямато. У спалаху світла він умить еволюціонував у Ґабумона.

— Ви на Вамдемона працюєте?! Признавайтеся!

Обоє дигімонів різко загальмували.

— Та за нами женеться шібуйська крихітка, куди страшніша за будь-якого Вамдемона! — заволав перший, чия голова виглядала точнісінько як святковий гелловінський гарбуз-ліхтар. Щоправда, від звичайного гарбуза його відрізняла велетенська сокира, загнана просто в маківку.

— Рятуйте нас! — додав другий, міцний здоровань, який скидався на грубо зліплену з каміння людську фігуру.

Ямато, Такеру та Ґабумон так і завмерли з відкритими ротами. Тієї ж миті знизу з пагорба долинув пронизливий дівочий вереск:

— Куди ви, виродки, поділися?!

Обоє прибульців миттю шмигнули за узбіччя.

— Де цей гарбузоголовий?!

На пагорб вибігла дівчина. Вона люто розмахувала сумочкою, а з її носа рясно дзюрчала кров. Придивившись, можна було помітити масивний пірсинг у ніздрі — саме з розірваного проколу й юшила кров. Схоже, гарбузовий дигімон смикнув її за кільце.

— Вони... побігли туди, — неохоче збрехав Ямато, махнувши рукою нагору.

Видавши нерозбірливий, але сповнений жаги крові вереск, дівчина рвонула вказаним шляхом. Щойно вона зникла з очей, парочка знову вигулькнула перед хлопцями.

— Дякуємо від душі! Я — Пампмон, — відрекомендувався гарбуз.

— А я — Ґоцумон, — підхопив кам'яний.

— Ми — дигімони шібуйського типу!

Хором проспівавши це гасло, вони захихотіли й дременули геть, залишивши Ямато, Такеру та Ґабумона остовпіло кліпати очима. Ліхтарі та вітрини, повз які пробігали ці двоє, зрадницьки миготіли в них за спинами. Не зовсім розуміючи, що коїться, хлопці кинулися наздогін.

○

Кошіро тихенько вибрався через вікно на вулицю й зупинився перед багатоповерхівкою Тайчі. Поруч стояв Тентомон, з ніг до голови закутаний у дощовик, що кумедно обтягував його крила й панцир.

— Цей сигнал...

Кошіро показав напарнику екран свого Діґівайса. На ньому пульсувало кілька цяток.

— Раз, два, три... Коли вони поруч, то накладаються, але загалом їх тут шість. Оця цятка посередині — це ж ви, Кошіро-хан?

— Так. Оці три — це Джо-сан, Сора-сан і Мімі-кун. А от ці дві...

— Хіба не Тайчі-хан із Ямато-ханом?

— Ні. Ямато-сан із Такеру-куном щойно виїхали за межі Одайби, а ці два сигнали лишалися тут і після їхнього від'їзду. Ямато-сан не повертався, та й живе він он там.

Кошіро вказав рукою на інший житловий корпус, осторонь від будинку Тайчі, зовсім не в тому напрямку, куди вказувала точка на екрані.

— Га? Тоді... що це означає? Ця цятка...

— Восьмий Діґівайс. Іншими словами — восьма Дитина. Ба більше... — Кошіро задер голову, дивлячись на під'їзди. — Вона живе в тому самому будинку, що й Тайчі-сан.

○

— Веселощі — це наше покликання! — весело торохтів Пампмон, облизуючи ріжок гарбузового морозива, щойно поцуплений із вітрини.

— Ох і холодне, смакота яка! — смакував Ґоцумон морозивом із солодкої картоплі. Звісно ж, теж краденим.

— Гей, красти — погано! — важко відсапуючись, видихнув Ямато.

Коли власник крамнички кинувся за злодюжками, Ямато, Такеру та Ґабумону теж довелося накивати п'ятами — їх помітили поруч, тож сприйняли за спільників.

Та й до цього розбишаки виробляли в Шібуї казна-що: застрибували на світлофори й розхитували їх, через що рух на дорогах зупинявся; влазили до вітрин і здирали з манекенів одяг, щоб напнути на себе; лізли з дурницями до закоханих парочок, зривали люки з каналізацій, малювали каракулі на рекламних щитах...

— Годі вже, припиніть, — роздратовано буркнув Ямато. Він уже й сам не розумів, навіщо вони женуться за цими бешкетниками.

У всій цій біганині та плутанині вони зрештою опинилися на південно-західній околиці Шібуї — на глухому пустирі, де майже не бувало перехожих. Схоже, колись тут стояв житловий квартал, який знесли під забудову. Чимало таких занедбаних ділянок з'явилося в місті після того, як луснула «економічна бульбашка» дев'яностих. Від сусідніх будинків пустир відділяв лише паркан із гофрованого заліза. По кутках безладно валялися гори будівельного мотлоху, на яких можна було бодай присісти й перевести подих.

Хай там як, а Ямато вже відчував: ворогами ці кумедні дигімони точно не були.

— Ямато... Я теж хочу морозива, — жалібно озвався Ґабумон. Через густе хутро він перегрівався найшвидше.

Хлопець знітився — за виразом обличчя Такеру він бачив, що молодший брат думає про те саме.

— Трохи згодом... — уже відкрив рота Ямато, але крижаний подих вітру змусив його різко озирнутися.

Вуличні ліхтарі раптом потьмяніли. З протилежного боку вулиці сунуло щось біле. Густа, важка пелена туману неквапливо наповзала на них.

— Це володар Вамдемон...

— Ховайтеся. Швидко!

Роздумувати, чи можна вірити дивакуватим знайомцям, часу не було. Хлопці разом із Ґабумоном чкурнули вглиб пустиря й причаїлися за високою горою бетонних каналізаційних труб.

Дорогу перед ділянкою вже повністю проковтнув білий морок. Усередині туману почувся важкий, моторошний скрип коліс. Карета зупинилася. Клацнули дверцята, почулися важкі кроки.

— Пампмон. Ґоцумон.

Це був голос Вамдемона.

— Ви знайшли Обрану Дитину?

— Н-ні, ще ні...

— Тоді що ви тут робите?

Відповідати не мало сенсу. Він знав усе. Це було зрозуміло з кожного крижаного звуку в його голосі.

— Пане... Вамдемоне...

Обоє зрозуміли, що їх чекає.

— Ви чудово знаєте, яка доля спіткає зрадників.

Ступаючи крізь туман, Вамдемон вийшов на світло. Маска на його обличчі, здавалося, палала ще яскравішим багрянцем — і річ була не лише у відблисках далекого неону.

— Нічний наліт!

Він плавно розвів поли плаща, і звідти з вереском вирвалася величезна зграя кажанів.

— Солодощі або смерть! — відчайдушно вигукнув Пампмон.

Просто над головою Вамдемона матеріалізувався гігантський гарбуз завбільшки з вантажівку. Попри безглузду зовнішність, Пампмон належав до Досконалого рівня й мав неабияку силу: чаклунський гарбуз міг одним ударом розчавити більшість супротивників на корж.

Але кажани Вамдемона виявилися швидшими.

Зробивши крутий віраж, вони з роззявленими пащами врізалися в гарбуз просто в польоті, спинивши його падіння. За секунду овоч обліпила суцільна жива чорна маса. Зграя жадібно пожирала його, і гігантська куля танула на очах.

Пампмон отетерів від того, як легко відбили його удар. Ґоцумон тим часом зібрав усю свою міць і випустив камінь просто з власного чола:

— Гнівний камінь!

Снаряд полетів прямісінько в лоб Вамдемону з невідворотною швидкістю. Але очі вампіра спалахнули на частку секунди — і камінь просто в повітрі розсипався на порох.

Добивши гарбуз, зграя шугнула вниз — на Пампмона та Ґоцумона. Ті миттю зникли під клубком чорних крил і пазурів.

— Не дивися!

Ямато, що спостерігав за цим жахіттям, міцно притиснув Такеру до себе, закриваючи йому очі руками. Він і подумати не міг, що Вамдемон отак холоднокровно стратить власних підлеглих. Врятувати їх вони вже не встигали.

Крики лунали недовго.

Шелест крил поступово затих.

Єдине, що з глухим стукотом упало на землю — це закривавлена сокира з голови Пампмона та уламок скелі, що колись був тілом Ґоцумона. За мить обидві реліквії розпалися на мерехтливі цифрові пікселі й розтанули без сліду.

— Я знаю, що ви тут, Обрані Діти.

Кроки Вамдемона наближалися. Ямато обережно відсторонив від себе брата.

— Вони ж були хорошими... — по щоках хлопця котилися гарячі сльози, коли він підвівся на повен зріст. — Ти не мав права їх убивати!

Відгукнувшись на бурю почуттів у серці господаря, шкала Діґівайса злетіла до максимуму.

— Ґабумоне, еволюція! Ґарурумон!

Яскравий спалах змусив Вамдемона примружитися.

Величезний вовк вирвався зі світла й усім тілом таранив лиходія. Від колосального удару Вамдемона викинуло з пустиря на дорогу аж до стіни сусіднього будинку, але той одним помахом руки відкинув вовка геть. Перекинувшись у повітрі, Ґарурумон видихнув струмінь біло-блакитного полум'я:

— Лисячий вогонь!

Проте Вамдемон уже завис високо над землею, нехтуючи законами гравітації. Стовп вогню лизнув повітря поруч, але володар темряви легко розвіяв його помахом плаща.

— Ми знали їх лише кілька хвилин... але вони були нашими друзями!

Ямато міцно стиснув свій Знак. Ґарурумон відштовхнувся від цегляної стіни й стрибнув просто на ворога.

— Ґарурумоне! — щосили закричав хлопчик.

Знак у його долоні спалахнув пульсуючою блакитною енергією. Усе тіло вовка огорнуло сяйво, змінюючи його обриси просто в польоті.

— Ґарурумоне, надеволюція! ВерҐарурумон!

Гігантський звір перетворився на м'язистого вовкулаку в джинсах. Не чекаючи, поки розвіється світло, він крутнувся в нищівному ударі ногою:

— Сальто півмісяця!

Удар було завдано здалеку, проте народжена ним серпоподібна ударна хвиля зі свистом розсікла повітря в напрямку Вамдемона.

Той здивовано розширив очі, а куточки його вуст скривилися в хижій усмішці: бій почав здаватися йому цікавим. Одним ударом кулака він відбив хвилю вбік. Ударні хвилі беззвучно вибухали навколо. Полетіли друзки від ліхтарів, а вікна в сусідніх хмарочосах розсипалися градом битого скла.

○

Кошіро та Тентомон піднялися ліфтом і зупинилися біля дверей із табличкою «Яґамі».

Хлопчик іще раз глянув на екран Діґівайса. Жодних сумнівів: усередині квартири пульсували дві цятки.

— Тайчі-сан якось казав, що в нього є молодша сестричка... Невже це вона?..

Смикати дзвінок посеред ночі було незручно, тож Кошіро вирішив повернутися до себе й просто зателефонувати другові.

○

Площа біля станції Шібуя, де завмерла бронзова статуя вірного пса Хачіко, здавна була найвідомішим місцем зустрічей. Схоже, Патамон колись чув про це, бо зараз сидів у гіллі дерев і сумно дивився вниз.

Він і сам не розумів, чому так спалахнув у вагоні метро. Малюк не здогадувався, що його почуття були нерозривно пов'язані з внутрішньою тривогою Такеру. Тепер йому було гірко й соромно: треба було вибачитися відразу.

Але як тепер знайти друзів у цьому велетенському мурашнику? Чи був сенс сидіти тут — він не знав, проте іншого виходу просто не бачив.

Раптом натовп унизу зашепотів, сполохано озираючись. Десь удалині пролунав глухий вибух. Патамон рвучко повернув голову: вдалині одна за одною гасли й розліталися на уламки неонові вивіски. Жорстока битва між Вамдемоном і ВерҐарурумоном переміщалася містом.

— Кривавий потік!

З долоні Вамдемона зірвалася моторошна багряна блискавка. Вона вигнулася в повітрі й гадюкою метнулася до ВерҐарурумона.

Звіроподібний воїн стрибнув на глуху стіну універмагу «Токю Гендс», уп'явся пазурами й виконав вертикальне колесо, ухиляючись від удару. Електричний батіг із гуркотом розкришив бетон саме там, де він щойно стояв.

Крутнувшись ще кілька разів і знову відштовхнувшись від стіни, ВерҐарурумон завдав зустрічного удару обома лапами:

— Пазурі Кайзера!

Яскраво-червоні пазурі розсікли повітря, випустивши вперед вакуумні клинки.

Вамдемон, що ширяв трохи нижче, схрестив руки для захисту. Але сила удару виявилася такою потужною, що його відкинуло назад — просто крізь стіну будівлі.

Наступної секунди з пробитого пролому ринула чорна хвиля кажанів. ВерҐарурумон відчайдушно відбивався руками й ногами, але серед цієї живої завіси не помітив нового удару багряного батога.

Він узяв на себе пряме влучання. Звіра відкинуло в сяйливу вивіску універмагу «Парко», і тієї ж миті Вамдемон шмаганув його вдруге. ВерҐарурумон важко покотився дахом. Оніміле, побите тіло відмовлялося слухатися.

Вамдемон повільно спускався до нього з переможною посмішкою. З обох його долонь уже звивалися нові смертоносні батоги кривавої електрики.

— ВерҐарурумоне!

Ямато й Такеру, які задерли голови знизу, були абсолютно безсилі. У серці Такеру забився відчайдушний німий крик:

«Хто-небудь, допоможіть! Патамоне!..»

Цей поклик пронизав ніч і долетів до Патамона, який щодуху летів над сквером. Шкала на Діґівайсі Такеру спалахнула сліпучим світлом.

— Патамоне, еволюція! Анджемон!

Люди в парку, які ще не оговталися від тріскоту розбитих неонів, заклякли на місці, коли просто над їхніми головами в небо злетів осяйний величний ангел.

Вамдемон відчув, як до його спини наближається нищівна енергія святого світла.

Він рвучко розвернувся, заносячи батіг для удару, але Анджемон виявився куди швидшим: володар темряви дивом ухилився від важкого удару золотого жезла.

— Анджемоне! — радісно скрикнув Такеру, хоча в його голосі прослизнув і прихований страх. Він бачив Анджемона лише одного разу в житті... і тоді все закінчилося трагедією.

Шестикрилий ангел велично ширяв над дахом «Парко». Вампір у чорному плащі відсахнувся назад, розриваючи дистанцію, але все ще тримаючись у повітрі.

Анджемон, не зводячи очей із ворога, тихо запитав у товариша за спиною:

— Ти як, цілий?

— Так... прорвемося, — прохрипів ВерҐарурумон, насилу підводячись на ноги. Сили поверталися до нього.

З появою істоти святого рангу залишатися тут довше було чистим безглуздям. До того ж Вамдемон згадав, що так і не встиг закінчити вечерю.

Цієї крихітної заминки супротивники йому не подарували.

— Пазурі Кайзера!

— Небесний кулак!

Назустріч лиходію одночасно рвонули лезо стисненого повітря та потік сліпучого золотого сяйва.

— Нічний наліт! — виставив руку Вамдемон, випускаючи хмару кажанів, і тієї ж миті вдарив навиліт багряною блискавкою: — Кривавий потік!

Сили світла й темряви із шаленою силою зіткнулися в нічному небі над Шібуєю. Спалах, переливаючись усіма барвами, розрісся настільки, що на мить накрив усе місто. А наступної секунди сяйливий мегаполіс поринув у суцільну темряву — світло згасло на цілих п'ятнадцять хвилин.

Скориставшись загальним замішанням, Вамдемон зник.

Анджемон знову зменшився до Патамона. Знесилений малюк упав на дах, і Такеру дбайливо підхопив його на руки.

— Патамоне...

— Такеру... Усе добре...

Хлопчик міцно притиснув його до грудей. «Цього разу він не загинув, — промайнуло в голові з полегшенням. — Слава богу, він живий...»

А ВерҐарурумон замість крихітного Цуномона повернувся до форми вірного Ґабумона.